Я знаю, я знаю. Я маю перепросити. Я винюся перед тобою за твій непокій.
Я ніякий не бузувір, навіть більше - не вірю в жодного Бога. Але в усіх релігіях, які мені відомі, тіло – важлива частина похорон.
Євреї мають обов’язок ховати тіла усіх людей: хороших і поганих, померлих своєю смертю і самогубців, своїх і чужих. Християни омивають тіла вмерлих, готують одяг на смерть; вкладають хрестик в руки, на груди поміщують ікони, чоловікам – господа Ісуса, жінкам – Марії Магдалени, іноді навіть кладуть на праву руку рушник - витирати піт із чола на Страшному суді. Мусульмани кладуть покійника обличчям до Кібли, закривають очі, підв’язують щелепу, обкурюють тіло пахощами та омивають.
Навіть у давніх греків і римлян поховання тіла було священним обов’язком.
Твого ми не знайшли.
Перед моїми очима досі твоя пуста труна.
Іноді я дивлюсь на це як на боже благословення:
Ти не знаєш, але ти мені снишся.
Ти. Не твоє тіло.
А втім, в подібні тихі ночі мені складно думати в такому ключі. Це все здається божою карою, тільки, бо в глибині моєї душі, якщо вона, звичайно, існує, я хочу вірити, що ти живий.
Серед тисяч причин і знаків проти, сьогодні я обираю одну-єдину
«за».
І перед тим як відкрити очі
я без надії сподіваюсь
перед собою побачити тебе.
Я із надій будую човен, той, що в усі ночі попередні ішов на дно як той Титанік.
Вірю - споруджу ще кращий із його відламків.
Я завжди знаходжу різні причини чому мені не все одно. Іноді мені здається, що це просто скорбота, така, яку мають усі. Іноді, як сьогодні, це провина, та, що як ракова пухлина пускає метастази; все починалось з жалкування о неможливості врятувати, зараз я каюсь навіть за те, що тебе по-людськи не поховали. Іноді це жалісливість: жодне життя не має обриватися так рано. Жодне життя не має обриватися так. Це може бути гнів, це може бути смуток, навіть зневіра чи обурення.
Це ніколи не прийняття.
Серед людей з якими я спілкуюсь нема того, хто це розділить.
Але не те щоб я намагався поділитися.
Я мав дивну розмову з Робін.
Я пам’ятаю вона подивилась мені в очі та спитала про якість мого сну.
«Чому ти питаєш?»
«Подивишся на себе в дзеркало і зможеш відповісти на це питання самостійно.»
Я все ще не знаю, що було не так в моєму вигляді.
«Більшість ночей я сплю добре.»
«А що до меншості?»
Я не знаю, що мав відповісти. Не хотів казати правду. Не тому, що ми недостатньо близькі. Скоріше навпаки. І по тій самій причині не хотів брехати.
Я пам’ятаю, що вона просто обійняла мене. І ми так стояли.
Знаєш, мені жаль, що я нічого про тебе не знав.
Не сказати, що зараз я знаю все. Тільки трохи більше.
Можливо Макс лишень вважає правильною гному Хілона
«про мертвих слід говорити лише добре»
Вона розповідає щось про тебе іноді.
Для мене ти все ще не був хорошою людиною.
Але і я нею не був.
Тепер я бачу, що твоя ненависть мала підґрунтя. Тепер мені здається, що будь-яка його має.
Це тебе не виправдовує. Нікого не виправдовує.
Просто напевно якби в тебе був шанс ти міг би змінитися.
Але його не було.
Ще іноді я думаю, що якби міг повернутися в минуле я б тебе обійняв.
Ти б зламав мені носа за це. Ти б назвав мене підором.
Але воно б того вартувало.
Можливо ми б не були найкращими друзями,
я не сподівався б навіть на термін «знайомі».
Мені б вистачило просто того, що тоді нас об’єднувало б щось більше за ненависть.
І щось менше за кохання.
Я не хочу, щоб моє ім’я було на одному листі антипатії поряд з твоїм батьком.
Але тепер вже запізно.
Може це і є причиною
чому я не сплю в такі тихі ночі.
Знаєш, а я б подивився на твою реакцію якби ти дізнався, що я був на твоїх похоронах.
Мені здається, ти б самовдоволено вишкірився якби знав, що дошкуляєш мені навіть після смерті. Ти б висміяв мене, скажи я тобі, що ти винуватий у тому, що я спати не можу.
Ти б назвав мене дивним.
Ти не знаєш яку ціну я готовий заплатити, щоб це все справдилося.
Я ніколи не відкриваю очі одразу, як прокидаюся. Десь на «підкірку» я розумію, що це неможливо. Але кожен раз мені потрібен час, щоб підготуватися до розчарування. Тому я просто лежу з закритими очима, як мала дитина: якщо я не можу цього побачити, цього нема. А отже, нема і твоєї відсутності також.
Я видихаю.
Мені боязно навіть рукою провести, перевірити чи є хто на ліжку.
Аж смішно стає з власної жалюгідності.
Я уявляю як він дивиться на мій параліч і угарає.
Як він каже «оце ти сцикло, аміго».
І посміхаюсь.
Я розплющую очі.
Що ж.
Можливо наступним разом
тут замість пустоти
будеш
ти.