Шкільний бал-маскарад.
Звучить може погано, а на ділі…
А на ділі ще гірше.
Дівки в елегантних вишуканих сукнях кружляють по залу, хоча початок танців оголошено ще не було. Погляд падає то на одну, то на іншу, всі в масках з пір’ячком аки лебеді, тільки осьо завелика кількість аксесорії деяких з них до строкатих павичей наближає, а то вже й до вульгарщини не далеко. Хоча не йому, одягненому в англез родом з батькової молодості щось на цю тему виказувати. Але нудота тут така, що навіть на двері починаєш коситися і про поганий вибір вдома не лишатися шкодувати. Це на звичайних вечірках-гулянках ти Біллі Гарґров, король школи від якого панянки м’яко кажучи легкої поведінки, яких за очі кличуть хльорками, не відлипають. А зараз всі рівні, бо всіх особистості за машкарою скриті, ось що харить. Він крутить у руках паперовий стаканчик з якимось дешевим алкоголем.
Випиває.
Опа, адіть, хто заявився, аж всю анімозію розвіяв. Ось кого-кого, а цього супостата він наосліп впізнає серед людей, бо так дратувати треба, курва, вміти. Навіть стаканчик з яким він обжимався останні пів години на другий план відійшов. Та окликнути Гаррінґтона не встигає, ото як тре - чорта лисого тобі, а не музика, а як ніби й не необхідно стає, то ось тримайте, вам вже несуть на срібній таці. Хоча може і на краще, що він не деанонімізував себе завчасно. Мелодія яка заграла нагадує дитинство і його лоб легенько брижиться від спогадів про гурток по боксу на який його батько спихнув. А сам він завжди знаходив більш атракційними танці, що в залі напроти проводилися. Міг годинами задивлятися на ці плавні рухи, батя пишався, казав синок росте казановою, тільки не в контексті трохи був – Біллі не хотів бути з дівчатами, він хотів бути на їх місцю. Та не просився, знав – відмовлять ще й відлупцювати можуть, тому ні менуетам, ні александрінам так ніколи навчитися йому не довелося. Ну от наслідки й наздогнали – стоїть тепер як анахорет сраний, стид йому і ганьба. Максимум його вмінь – трошки вальсу, квікстепу і танго, та й ті, скоріш за все помилкові, бо вчив самостійно. З розваг на сьогодні йому світить лише алкоголь і, можливо, Гаррінґтон якщо цей підор завчасно не з’їбеться.
Випиває.
Все навколо буяє кольорами які намагаються не злитися в один єдиний, сукні такі пишні і довгі, Біллі дивується яким чином ще ніхто не наєбнувся перечепившись за поділ сукні. Хтось легенько торкається його пальців.
— Файна краватка в тебе. Може потанцюємо. — до його плеча прихилилась довгонога шатенка. Може і красива, але ж він не бачить.
— Не танцюю. — безчільно скидає її з себе.
— Ну і пішов ти.
Він не знає чому відмовив.
Знову випиває.
Виправдовує себе відсутністю настрою.
Це що, вальс? Чи здалося?
Перед очима в білому танці проноситься Стів з якоюсь білявкою. І нащо він відмовив тій шатенці? Він намагається не дивитися в його сторону. Тільки чомусь, чомусь не виходить. Він дивиться як сраний Гаррінґтон щось їй нашіптує. Він не чує, але впевнений, що заливати дівкам те, що вони хочуть чути Стів вміє не гірше його самого.
— А все ж потанцюємо. — він хапає шатенку, яка не встигла далеко відійти, за руку і затягує в танець, і, схоже, харизму пластиком не вкрити, бо вона навіть не протестує. Великими кроками й швидше темпу музики він спочатку наздоганяє, а потім летить у, може, метрі від Стіві. Цікаво, а він його впізнав? Розум каже, що ні, бо Біллі сьогодні зовсім на себе не схожий, а все одно хочеться вірити, що так. Хочеться, щоб він про нього думав, знав, що він від нього не дінеться. Може навіть боявся. Музика потроху стихає.
— Я Сара. — незнайомка посміхається. «Мені похуй», - каже про себе. Вона поряд вся така красива, її червона сукня ідеально сидить по фігурі, на тонкій шиї прикраси, на руках високі мереживні рукавички, він має дивитися на неї, він має нею зачаровуватися, має очей з її витонченого стану не зводити. Будь-хто б вже якнайменше попросив у неї номер телефону, а може і в труси заліз би. Не він. Його голова повернута в зовсім інший бік.
Біллі бачить як ця сука пальчиками лізе під маску, ніжно пестить обличчя Стіва і в його грудях палає ненависть, огида, його аж нудить. Він не раціоналізує, не аналізує, не розуміє свої емоції. Не бачить потреби. Він просто відчуває, а значить діє. Він робить так завжди. Ненавидить – б’є, любить – трахає.
Ладно, ні. Не сьогодні. Не в батьковому костюмі. Він просто піде додому, а завтра, коли він більше не буде ховатися за маскою, ця білява сучка буде його. Не треба бити, щоб показати цьому уйобку його місце. Нагадати, що він більше не головний в цій шаразі. Нагадати хто головний. Нагадати, що куди б він не йшов там завжди буде Біллі. Посмішка розповзається по обличчю, він розвертається на каблуках з наміром піти. Ах, блядь, точно.
— Я Біллі. — будь ласка, не продовжуй діалог. — Вибач, я вже маю йти. Дай мені свій номер, такій чудовій панянці буде гріх не передзвонити. — не передзвонить.
Але вона вірить, диктує свій номер. Він не записує.
— Дякую за вечір, міледі. — крокує до виходу. Кидає останній погляд на солодку парочку. На автоматі читає по губах.
«Поцілуєш мене після танго?»
Зупиняється. Стискає кулаки. Нігті впиваються в долоні. Болить ніби хтось по єбалу врізав, він намагається прикидатися, що не знає чому. Сука перейшла всі рамки, всі ліміти. Бог бачить, він терпів до останнього.
Вальс йому отримати ніколи не судиться, це і дитина зрозуміє, але танго, танго належить блядь йому і він його ні за що не віддасть якійсь курві блондинистій, яку пів міста переїбало. Він ще раз дякує, що зберіг свою анонімність перед іншими, але себе від себе не сховати. Буде огидно.
Буде.
Але не зараз. Зараз він проривається крізь натовп, хапає Стіва за, здається, сорочку і з усіх сил притягує до себе, поки він в дезорієнтації. Громихають перші ноти танго. Він веде.
— Якого хуя?! Курва, відпусти мене, я буду кричати! — лише сильніше притягає до себе. В стандарті найважливішим між партнерами є відчувати контакт.
— Музика занадто гучна. Не почують. — шкіриться і відповідає найнижчим тембром голоса. Біллі не хоче бути впізнаним. Стів ненавидить його? Добре. Він дратує Стіва? Чудово. Він навіть примириться з огидою. Але тільки не відраза. Він грішний. Він заслуговує на неї, він визнає, але не погоджується. Десь в глибині душі він хоче бути тою білявкою. Він хоче, щоб було правильно. Щоб не було відрази. Він не помітивши прокушує губу до крові.
Стів мовчить, але через танець, через їх контакт рук і тіл він відчуває його напругу, його злість, його обурення, його ненависть… і щось ще.
Вони замінюються. Веде то Біллі, то Стів, рухи змінюються від плавних до різких, вони пришвидшуються і сповільнюються, розбігаються і збігаються, то він притримує за талію під час поворотів, то його, світ навколо змазується, він більше не має жодного сенсу. Він більше не має сили воювати з собою, просто віддається танцю. Його серце колотиться, бракне повітря. Якщо це все так неправильно, якщо він згорить у пеклі, чому ж тоді воно відчувається як полегшення, як найщиріша сповідь, як Боже прощення?
Він не думає. Він не питає чому Стів не кричить, він же хотів. Він не думає про те, що його схема бий або їби тут не працює, бо хочеться двох речей одночасно. Він не думає, що думають присутні про танцювальну пару з двох хлопців. Він не думає про те, що буде коли батько дізнається. Поки грає мелодія, поки Стів тримається за нього він вперше не боїться.
— А мене після танго поцілувати зможеш?