В останній вечір перед Різдвом юні розвідники збираються у їдальні, щоб випити гарячого чаю, порозповісти цікаві історії, згадати кумедні випадки з дитинства та помріяти про славне майбутнє, яке неодмінно настане.
Вогники в лампах тихо потріскують і окидають приміщення приємним помаранчевим світлом, сіють слабке тепло, якого взимку так не вистачає в замку. Навіть печі, які чергові палили цілодобово, майже не зігрівають просторі кам’яні приміщення.
Розвідники сидять щільно, пліч-о-пліч, гріють руки о дерев’яні кухлі. Жан пустився в розповіді про улюблений рисовий омлет і спогади, як він виграв кулінарний конкурс, і хтось зауважив, що як добре, що Саша зараз чергує по кухні і не чує цього, інакше б почалося пекельне обговорення їжі та її незрівнянного смаку.
– А хтось… хтось знає страшні історії? – нерішуче питає Армін і сором’язливо притискається до боку Мікаси, чиє обличчя ніяк не змінюється на відміну від інших.
Кріста тихо скрикує, і Імір відразу обіймає її за плечі. Всі здивовано дивляться на Арлерта – їхній товариш міг запропонувати будь-що, його казанок завжди працював на повну, але таке…
– Армін перепив чаю, – хихикає Конні, а Ерен з невпевненістю дивиться на друга:
– Ти впевнений? Потім же боятимешся спати один.
Той збентежено опускає вії, прикриваючи під ними небесного кольору очі, і зітхає:
– Та захотілося чогось такого, – відмахується. – Гаразд, забудьте. Дурність зморозив.
– Ну ні! – басисто посміюється Райнер. — Раз спитав, то слухай тепер. Знаю я одну історію.
Над столом повисає гробова тиша. Трохи менше десятка пар очей спрямовують усю свою трепетну увагу на Райнера, і по шкірі починають пробігати мурашки, хоча той ще й слова не сказав. Кожен сидить у передчутті.
– Цю історію мені розповів один дід, – тихо починає Браун, – і я схильний вірити йому, він не з тих, хто б став брехати…
Розповідь перериває розмірений, дещо лінивий, перестук чобіт по кам’яній підлозі. Солдати здригаються і обертаються на звук – до столу йде капітан із блюдцем і філіжанкою на ньому, і його поява анітрохи не надихає, швидше навпаки, одним махом вводить у смуток. Прийдеться відкласти жахастики на потім, і це не може не розчаровувати. Атмосфера відразу стає незатишною, світло ламп більше не гріє, чай пити розхотілося.
– Чого стихли? – піднімає брову Леві, зупиняючись у торцях, і ставлячи на стіл посуд, над яким в’ється напівпрозора цівка пари. – Я прекрасно чув, так захоплено ви базікали хвилину тому…
Його голос приводить усіх до тями. Молоді розвідники схоплюються на ноги та в різнобій віддають честь.
– Відставити, – кидає байдуже і робить ледве помітний кивок на лавку зліва від себе, на що Конні, Мікаса, Армін і Ерен разом роблять крок вбік, звільняючи одне місце, і продовжують стояти, поки той не сяде першим.
– Та так, дурницю всяку згадували, – махає долонею Жан, намагаючись не показувати, наскільки йому некомфортно – тепер навпроти нього сидить не Конні, а сам капітан.
– Дурницю всяку, – бурмоче той із сумнівом. Коли він увійшов до їдальні, то почув справді дурницю, але не всяку.
Здавалося, ніщо вже не може зіпсувати остаток вечора перед відбоєм, як вперед подається Ерен і з обличчям відданого собаки звертається:
– Капітане, – починає він, і всім одразу стає не по собі, – ми страшні історії збиралися розповідати. Може, ви яку знаєте?
– Страшні історії? – брова Леві вигинається, потім він знову набуває спокійного виразу обличчя. – Може, й знаю.
Непомітно у всіх за столом піднімається настрій. По-перше, капітан не послав їх, а, здається, навпаки зацікавився. По-друге, от хто-хто, а він точно дурниць не розповість.
– Ви знаєте, який сьогодні день? – раптом питає Леві, і всі впадають у ступор, не зовсім розуміючи, до чого питання. – Двадцять четверте грудня, бовдури, – відповідає за них капітан і всі згідно кивають, мовляв, ну звісно, це і їжакові зрозуміло. – Прийдешня різдвяна ніч вважається однією з найнебезпечніших у році…
Солдати завмирають так, що й серця їх ніби не стукають, і груди більше не здіймаються при диханні. Всі нагострюють вуха і ніхто не сміє навіть ворухнути пальцем – капітан почав свою розповідь.
– Цієї ночі, – продовжує Леві, – як відомо, приходить якийсь Санта, що кладе подарунки дітям під ялинку, – він говорить з легкою їдкістю, тому що, звичайно, не вірить у цю казку, але навколо нього зібралися підлітки, яким всього по п’ятнадцять-шістнадцять років, і в їхніх очах ще теплиться віра в чарівні дива, хоча в них вже вистачало і болю від жахливої реальності. – Хто поводився весь рік гідно, той отримує те, про що мріє. Кірштейн, якби був хорошим хлопчиком, отримав би іграшкового коня, – Жан червоніє, але мовчить, – Арлерт – енциклопедію якусь, Спрінгер – гребінець, Єгер – мізки.
Ерен хоче обуритися, що мізки у нього і так є, і він про них не мріє, але його кисть вчасно стискає Мікаса, потіснивши збентеженого Арміна, що сидить між ними.
– Хороші дівчатка отримали б щось корисне, – продовжує капітан, кидаючи погляд на Імір та Крісту, потім на Райнера, – і Брауну теж би мізки не завадили…
– Капітане, – швидко і несміливо гукає Армін, – історія, – нагадує він.
– Авжеж, – видихає Леві, замовкаючи на мить, щоб відпити чаю з гарної порцеляни, якої прості солдати ще не заслужили. – А до тих дітей, які поводилися погано, – він окидає всіх, хто сидить у зоні його видимості, нечитаним, але багатообіцяючим поглядом, наче натякаючи, – подарунки приносить Крампус – злий дух, який не заохочує, як Санта, а карає по всіх заслугах різними способами. Комусь він замість цукерок згодовує дохлих щурів, комусь відрізає пустотливі пальчики, когось піддає немислимим тортурам до самого ранку. Методи його дуже витончені, і задоволеним не йде ніхто.
Ті, хто сидів за столом, відчули себе вкрай незатишно, хоча й затишку при капітані вони теж ніколи не відчували. Здавалося, що страшна історія плавно перетекла в особисту тиху погрозу, і не було сумнівів, що сказані слова приведуть у дію за надобності.
– Там, звідки я родом, – ніхто не знав, де народився Леві, але всі здогадувалися, що ці місця зовсім не веселі й райдужні, судячи з його важкого характеру, – якось до одного хлопчика прийшов Крампус.
Дуже хотілося припустити вголос, що цим хлопчиськом був сам капітан, бо навряд чи він був пайкою, і потім дружно посміятися з жарту, але почуття самозбереження підказувало – ні, кричало! – що робити цього не варто. І тому замість жарту всі сиділи з кам’яними виразами, боячись здригнутися навіть найменшим м’язом на обличчі.
– Всі в окрузі чули стукіт копит по даху і чітко розуміли, що ніякий це не Санта. Санти приходять тихо, а Крампус завжди дає про себе знати заздалегідь.
– І ви теж його чули? – затамувавши подих, запитала Кріста.
– І я – теж, – мертвим голосом відчеканив капітан, який не любив, коли його перебивали, але напрочуд нічого за це не сказав, швидше за все тому, що його потішило те, як обличчя підлеглих витягнулися і зблідли – адже він не буде брехати, і вони легко повірили, тому ефект сказаного вийшов краще не придумаєш. – Всі чули, як він спочатку поблукав дахом, а згодом заліз в пічну трубу. Потім настала тиша, і до ранку ніхто не міг припустити, що ж сталося в будинку і чи взагалі щось сталося. Вранці ж, – Леві зробив паузу, даючи обстановці розжаритися до межі, – хлопця знайшли…
Від серця відлягло і над столом пролунало кілька полегшених видихів. Можна було чекати чого завгодно: що бідолаха зник, що хату його охопила пожежа, або з вікон полізли чорти. Але його знайшли, отже, не все було так погано. Швидше за все, хлопчик відбувся переляком і став заїкою – принаймні це був максимум фантазії деяких присутніх. Мабуть, єдиними, хто не зробив поспішних висновків, був все ще напружений Армін, і Мікаса, але більше тому, що їй від самого початку було байдуже на історію – вона продовжувала сидіти тут лише через Ерена.
– …розрізаним на шматочки, – неквапливо додав капітан, і солдати разом втягнули видихнуте повітря назад у легені. – Його руки і ноги, вуха, ніс, всі пальці і навіть член, – без жодного сорому перерахував він, – були заховані по всьому будинку в різних місцях. Тулуб слугував прикрашеною кишками ялинкою, а голову помістили на камінну полицю. Не перебільшу, якщо скажу, що знадобилося близько двох місяців, щоб зібрати всі частини його тіла.
Армін був близький до того, щоб знудити, а разом з ним і Кріста. Навіть стійкий Райнер позеленів, що вже казати про інших, менш міцних хлопців. Мікаса не повела і бровою, і, мабуть, лише вона була винятком серед всіх присутніх.
Розповідь вийшла страшною, до того ж, справді правдивою. Леві прибрехав лише про казкову складову історії, в іншому ж цей випадок справді стався там, де він ріс, тільки не тому, що в будинок вліз Крампус, а через кримінальне угрупування, якому дуже – тут складно навіть сказати, наскільки дуже – насолив голова родини, чий синочок у підсумку несправедливо постраждав.
– Але нам не загрожує якийсь там Крампус, – нервово посміхаючись, сказав Конні. – Я ось вже п’ятнадцять років прожив, і ніхто до мене жодного разу не приходив, тож навряд чи і цього разу прийде.
– Не приходив, бо ти до цього не знав про нього, Спрінгере, – байдуже сказав капітан, хоча слова його пролунали, як смертельний вирок. Хоча чому як? – А тепер знаєш, і це багато що змінює.
– Капітане! – пролунало кілька переляканих і розчарованих вигуків. – Навіщо ж ви про нього розповіли тоді? Як нам тепер лягати спати?
– Капітане, а, капітане! – кричав найголосніше Ерен. – Скажіть, що ми добре поводилися, будь ласка! Армін тепер точно не засне, а він і так кволий.
Леві підвівся з-за столу і підхопив філіжанку з блюдцем:
– Арлерт і Ленц можуть спати спокійно, решта, – він подивився на кожного, і в кінці зупинився на самому Ерені, – не можу нічого стверджувати.
Солдати в мовчанні спостерігали, як низькоросла постать капітана віддаляється, зникаючи за важкими дубовими дверима, і тільки потім їдальню наповнили шурхіт і зітхання. Рівні спини, витягнуті по струнці, розслабилися, руки потяглися до кухлів із чаєм, що вже охолов, кожен розвалився, як йому було зручно – тримати обличчя і поставу більше не було потрібно.
– Ну, Арміне, можеш не переживати сьогодні і спати спокійно, – дружелюбно хмикнув Райнер, згадуючи слова Ерена.
– Цей капітанішка вічно якусь дичину морозить, – бурчала Імір, пригладжуючи світлу шевелюру на голові Крісти, яка ще до кінця не відійшла від потрясіння.
Жан кинув роздратований погляд на Ерена:
– Якби дехто не попросив…
– А я що? – округлив розкосі очі той. – Усі ж хотіли страшну історію, я просто озвучив бажання за всіх.
– Якщо вже говорити по правді, то хотів тільки Армін, – продовжував Кірштейн . – І історію ми збиралися слухати від Райнера, а не від капітана з його кишками та тулубами.
Армін опустив погляд, смиренно приймаючи на себе всі шишки. Ерен стиснув кулаки, але його випередила Мікаса:
– Відчепись від нього, Жан.
Її рівний голос збентежив хлопця і він запнувся, не знаходячи більше шпильок, тим більше, у бік Мікаси – вона йому дуже подобалася, щоб навіть подумати про образу.
– Ходімо спати, люба, – ласкаво запропонувала Імір Крісті, але з нею погодилася не тільки дівчина, а й усі інші – час вже був пізніший, скоро відбій, а треба ще дійти до казарм і зняти всі ці ремені з себе.
Всі встали і потопали до кухні, щоб віднести кухлі черговим. Дружно йдучи темними коридорами з високими стелями, в яких чорніли тіні, Мікаса запропонувала Арміну:
– Якщо боїшся, можеш сьогодні лягти зі мною.
– Мікаса! – випалив Ерен. – Ти ж дівчина! Якщо Арміну і спати з кимось, тоді краще вже зі мною.
Вона глянула на Єгера незгодним поглядом, в якому ясно читалося, що нікому, окрім неї самої, ділити ліжко з ним неприпустимо. Армін вирішив якнайшвидше розрулити ситуацію:
– Друзі, я спатиму сам, не переживайте, мені зовсім не страшно.
Їх наздогнав Конні і весело грюкнув хлопця по спині, через що той ледь не закричав від переляку, чим мало не видав свої справжні емоції, хоч їх й так було видно по тремтячим очам.
– Арміне, капітан же сказав, що ти хороший хлопчик і ніякий Крампус до тебе не завітає.
– А ти що ж не переживаєш? – перепитав Ерен. – Тебе він хорошим не назвав.
– Та не вірю я в цю нісенітницю, – розвів руками усміхнений Конні. – Але історія вийшла відпад, шкода Саша не чула. Вона таке полюбляє.
Згадавши дівчину, він ніби викликав біса з табакерки. Брауз мчала коридором до них, тільки-но звільнившись з чергування, і притискала до грудей глибоку миску.
– Друзі! Гей, зачекайте! – кричала вона, махаючи їм вільною рукою.
Розвідники зупинилися і почекали, поки Саша наздожене їх.
– Хух, – видихнула вона, згинаючись навпіл і намагаючись віддихатися. – Ну ви й швидкі! Я думала, встигну ще з вами в їдальні посидіти.
– Та капітан настрій зіпсував, – відмахнувся Жан, і не встигла та здивуватися та запитати подробиці, як кивнув на миску в її руках. – Що там у тебе?
– Ой, – задоволено усміхнулася Саша і показала вміст – десяток кексів, посипаних цукровою пудрою. – Сьогодні спекли на завтра, і зробили трохи більше за потрібне, тож я випросила на нас усіх.
– Це що, цукрова пудра? – захоплено перепитала Кріста. – Це ж така рідкість! Де ти її дістала?
– А я взагалі не знаю, що це таке, – пробурмотіла Імір, косячись на білявку. – Люба, де ти встигла її спробувати?
Кріста зніяковіло знизала плечима, ухиляючись від запитання, а Саша відразу ж затараторила, вражена і радісна до глибини душі:
– Не повірите, майор Ханджі принесла! Вона, правда, суворо заборонила мені використовувати пудру, сказавши, що сама потім посипле кекси, але я не втрималася,… Ну ви ж знаєте мене, а ця пудра ще така смачна! Та й хто дізнається, що ми її скуштували, там цілий мішечок був! Від пари дрібок не зменшиться.
– І чому я не здивований, – похитав головою Жан, складаючи руки на грудях. – Ти вже колись так м’ясо сперла.
Райнер простяг руку, обережно беручи двома пальцями верхній кекс, щоб не вимазатись у пудрі:
– Ви як хочете, а я відмовлятися не стану. Дякую, Сашо.
Його слова подіяли на всіх, як червона ганчірка на бика. Солдати тут же обступили дівчину і взялися по черзі брати їстівний подарунок.
– Дивно, що ти ділишся з нами, а не втоптала все сама, – хихотів Конні, вгризаючись у ніжне тісто. – М-м-м, смакота!
– А я перед цим три з’їла, – підморгнула Саша, беручи з миски і собі кекс. – Щоправда, без пудри. Вирішила, що таке диво ми маємо спробувати разом.
Ось так вони стояли посеред коридору в нерівному колі і насолоджувалися кексами, розхвалюючи то чудові родзинки, то солодку цукрову пудру, то медово-яєчне тісто, що тануло на язику. Для них ці ласощі були незвичайними і найчарівнішими, спробуваними вперше в житті і від того момент, коли всі вони дружно їли ці кекси, обіцяв запам’ятатися на все життя. Про те, що хтось із офіцерів може застати їх зненацька, ніхто не переживав – коридор вів до казарм, де жили лише одні вони.
– Може, і ці з’їмо? – запитала тремтячим голосом Саша, киваючи на два кекси, що залишилися. – Я їх брала з розрахунком на Енні та Бертольда, але може…
– Ну ні, – заперечив Райнер, тут же забираючи миску з її рук. – Нехай теж спробують. Коли ще нам таку смакоту спечуть?
– Звісно! – палко погодилася Кріста, від чого хлопець зашарів. – Правильно ти все кажеш.
Імір скрипнула зубами і притиснула дівчину ближче до себе, даючи зрозуміти, що Браун може скільки завгодно червоніти і розчулюватися милій Крісті, але нічого більшого йому не світить.
Солдати гуртом рушили коридором далі, облизуючи з долонь пудру і крихти. Ох, бачив би це зараз Леві, його б удар схопив від огиди.
– То чого до вас капітан приходив? – запитала Саша.
Відповів їй Жан:
– Уявляєш, чаю з нами вирішив попити, а цей дурень, – він кивнув на Ерена, – попросив його страшилку розповісти.
Єгер настовбурчився і зойкнув: «Кого ти дурнем назвав, кінська морда!?». Мікаса за звичкою до болю стиснула його плече, швидко остуджуючи запал, і Конні з Райнером не втрималися, щоб не пирснути.
– О-о, страшилка! – розчаровано вигукнула Саша. – І чому саме у день мого чергування!? Ні, я, звісно, завжди рада почергувати на кухні, але…, - вона почала нескладно голосити, вирішуючи, що цікавіше: слухати історію капітана чи мати необмежений доступ до їжі. – Так і що за історія? – припинивши метання і так нічого і не обравши, поцікавилася вона.
– Про Крампуса, – знизав плечима Конні. – Мовляв, він приходить до поганих дітей та жорстоко їх вбиває. Загалом, все у стилі капітана.
– Моторошно-моторошно, – погодилася Саша. – А чого настрій-то зіпсував?
– Та я пожартував, що нам нема чого боятися, адже жодного разу цей Крампус ні до кого з нас не приходив, а капітан сказав, що це тому, що ми про нього не знали. А тепер знаємо, і це багато що змінює. А, ну Арміну і Крісті боятися нічого, вони завжди добре поводяться. От якось так.
Дівчина округлила карі очі:
– Це виходить, що і я тепер знаю про Крампуса, і він теж до мене може прийти? – вона оглянула похмурі обличчя друзів, і незрозуміло було, вони всерйоз чи жартома так на неї дивляться. – А я себе добре поводила? Мікаса? – Саша перелякано подивилася на дівчину. – Добре ж?
Мікаса з легкою посмішкою запевнила:
– Тобі нічого боятися так само, як і Арміну з Крістою.
Імір хмикнула:
– Брауз краде їжу, вона не може бути гарною дівчинкою. Вже точно не в порівнянні з моєю Крістою чи Арлертом.
Жан наїжачився:
– Ти коли-небудь тримаєш язик за зубами? – на що йому показали згаданий гострий язичок.
Саша була на межі зневіри і знову заголосила, цього разу через те, що не встигла з’їсти стільки всього, про що мріяла у своєму житті. Із групи раптом вибився Ерен, різко зупинившись, і товариші поступово звернули на нього увагу. Першою, звичайно ж, Мікаса, тому що її благовірний несподівано залишив поле зору, з якого вона намагалася його не випускати.
Єгер стояв, стискаючи кулаки і хмурячи брови, ніби збирався на битву з титанами. Розвідники здивовано дивилися на нього, не розуміючи, що відбувається, а той заявив, голосно і впевнено:
– Я не йду на відбій.
– Ти чого? – перепитав здивований Армін. Хлопець войовничо продовжив:
– Якщо Крампус справді існує, як каже капітан, то я хочу особисто його побачити і в усьому переконатися.
Жан хмикнув:
– Та чого на нього дивитися, він за тобою сам прискаче, суїцидальний ти ідіот.
Ерен проігнорував його слова, сповнений рішучості зробити задумане. Райнер похитав головою.
– Ерене, ти ж не думаєш, що капітан розповідав правду?
Здається, так вважали всі, окрім самого Ерена. Жан потер перенісся:
– Та ти справді ідіот, Єгере…
– Я з тобою, – різко, але без ефекту несподіванки, сказала Мікаса, і зробила крок до Ерена.
– Мікаса! – вигукнув Армін. – Ти повинна врозуміти його, а не погоджуватися!
Йому нічого не відповіли, а блондин, хоч би як хотів противитися друзям, залишити їх одних не міг. Якщо й лізти в якусь пригоду, то разом, як вони завжди і робили.
– Круто-круто! – заплескав у долоні Конні, – Я теж з вами, – і став четвертим в команді, що швидко розросталася.
– От чорт, – зітхнув Жан, слідуючи за ним, і попутно тицяючи в Ерена пальцем. – Якщо через тебе нас спіймає капітан і покарає, я не знаю, що зроблю тобі!
– Хлопці, я теж хочу! – повеселішала Саша, відразу забувши всі свої сумніви і страхи.
У меншості залишилися лише Райнер, Імір та Кріста. Браун глянув на миску у своїх руках і з легким розчаруванням сказав:
– Я б теж приєднався, але хочу спершу віднести Енні та Берту кекси. Не залишати ж їх тут, правда?
– І я …, – почала було Кріста, але її перебила Імір:
– Ми йдемо спати. Ваша дурна витівка до добра не доведе, і ми в ній брати участь не збираємося.
Кріста сумно звела брови до перенісся, марно заглядаючи в очі своєї подруги – та була непохитна і ніякі щенячі погляди не могли її пройняти. Все-таки безпека Крісти була на першому місці у Імір, а в тому, що авантюра нічим хорошим не закінчиться, вона була впевнена залізно.
– Якщо що ми будемо в головному залі, – сказав їм Ерен. – Сховаємось там, тож, приходьте, як передумаєте.
Так, розділившись на дві групи, розвідники пішли кожен своєю дорогою. Трійця попрямувала до казарм, а решта когорти непосид – до головної зали, де днями за наказом командора поставили величезну, майже до стелі, пухнасту красуню і солдатам довелося провозитися весь день, щоб прикрасити її скляними шарами і паперовим дощиком. Тренування, звичайно, ніхто не скасовував, і після того, як вони закінчили, капітан безжально погнав їх на вже нічну пробіжку навколо замку.
Час відбою настав, і замок поринув у сонну тишу. Офіцери розійшлися своїми кімнатами, солдати – казармами. І тільки юна шістка 104-го кадетського випуску йшла коридорами, намагаючись ступати якомога тихіше. Вони безперешкодно проникли в головну залу: простору, прикрашену гірляндами та пахучими гілочками сосни і ялівцю, з палаючим каміном, лавками навколо нього, і чудовою ялинкою в самому центрі.
Ховатися в одному місці цілою групою було нелогічно, і солдати розбрелися, хто куди. Хтось засів за кріслом, хтось за книжковими полицями, хтось за ящиками з поки невідомим – але швидше за все святковим – вмістом. Годинник показував дев’яту годину, саме час відбою, і розвідники легко могли нарватися на проблеми, знайди їх у такий час хтось із старших. Але рішуче обличчя Ерена і юнацька допитливість решти скидало нанівець всі розумні доводи. Навіть Армін, вічно боязкий і неможливо правильний, перейнявся атмосферою таємничої пригоди, в яку вони себе втягнули.
Солдати косилися на великий настінний годинник, і стрілки на них повзли повільно, але впевнено. Час потихеньку рухався, а дива не відбувалося. Вогонь у каміні палав, не зменшуючи сили, ніби хтось періодично підкидав дрова.
Можна було б плюнути, звичайно, і сказати, що витівка безглузда, але кожен чомусь вважав, що Санта чи Крампус, чи вони обидва, прийдуть саме опівночі чи трохи пізніше, але точно не раніше. А може, й зовсім не прийдуть, і від цієї думки ставало нестерпно – виявиться, що даремно чекали, а ще треба рано вставати, і сон у такому разі взагалі дорогоцінний.
Першим тишу порушив Конні від того, що в нього закрутило в животі. Він тицьнув Сашу в плече:
– Гей, ти там спиш?
– Га? Вже сніданок? – розліпила повіки дійсно задрімавши дівчина, пускаючи слину.
– Ні, скоро буде тільки північ, – промимрив Конні. – Слухай, Сашо, у тебе живіт не болить? Напевно, щось не так було з твоїми кексами.
– Бути такого не може, – відповіла та, все ще перебуваючи в напівдрімоті. – Я чотири штуки з’їла і хоч би хни.
– Та тобі все байдуже, аби поїсти, – хихикнув Спрінгер.
Саша теж відповіла смішком, і на них раптом шикнув Жан, що знаходився за кілька метрів від них, ховаючись за кріслом:
– Тихіше! Чуєте?
Він підняв палець догори і нагострив вуха. Десь лунав тихий передзвін дзвіночків.
– Та невже це…, – видихнув Конні, округляючи і без того округлі очі. Він пошукав навколо щось, що можна взяти в руки, і раптом потрапив на половинку картоплі, що випирала з нагрудної кишені куртки Саші. Він вихопив її так швидко, щоб дівчина не встигла протистояти, і кинув у бік, де ліниво розвалився на спині, спираючись головою об ящик Ерен. Поруч із ним, акуратно вмостивши голову на плечі у хлопця, дрімала Мікаса.
– Конні! – охнула Саша, з жахом спостерігаючи, як її улюблена картопелька прилітає точнісінько в лоб Мікасі.
Спрінгер весь стиснувся від жаху – він цілився зовсім не в неї. Дівчина підскочила, рефлекторно хапаючись за неіснуючі мечі, а Ерен сів:
– Титани! Я вб’ю їх усіх! – вигукнув він, і Жан знову зашипів, просячи негайно заткнутися.
– Вибач-вибач-вибач! – торохтів Конні, піднімаючи руки в примирливому жесті, звертаючись чи то до Саші, чи то до Мікаси. Остання дивилася на картоплю, що валялася біля неї, потім перевела на Брауз здивований погляд.
Ерен, нарешті, зрозумів, що сталося:
– Мікаса, – прошепотів він, не вірячи своїм же словам, – тебе вдарили?
– Ні, – спокійно відповіла та, – Саша просто захотіла поділитися своєю їжею.
Вона підібрала картоплю і кинула назад, до рук Брауз, а та спритно спіймала її, одразу прячучи до свого карману.
– Дурні, вгамуватися, нарешті! – втрачаючи терпіння, прогарчав Жан, що сидів далі за всіх, і тому до цієї хвилини ніхто толком не звертав на нього уваги.
Всі разом замовкли. Тепер кожен виразно чув дзвіночки, що лунали наче під самим дахом. Або на даху. Хоча це було дивно, зважаючи на те, що над головною залою замку розташовувалися ще два поверхи.
– Д-друзі, – тремтячим голосом покликав Армін. Він сидів біля книжкових полиць, між Ереном з Мікасою, і Конні з Сашою, і в цей момент страшно пожалкував, що не склав компанію Жану. – Т-там ! – і він показав пальцем на двері.
Всі завмерли і втупились у них. Ой, що ж зараз буде? Невже капітан не брехав, і до них прийде Крампус? Ніхто з присутніх не вірив у те, що заслужив на зустріч із Сантою, навіть Армін, у якого теж вистачало скелетів у шафі. Після історії про розчленованого хлопчика можна було очікувати будь-чого. Швидше за все, їхні трупи вранці знайдуть розкиданими по всьому замку, як частини тіла того бідолахи.
Мікаса сиділа на колінах, вирівнявши і напруживши спину, і готувалася захищати Ерена що б там зараз не сталося. Конні і Саша збиралися тікати з усіх ніг так швидко, як ніколи до цього, а Жан сподівався на кмітливість Арміна. Ерен взагалі ні про що не думав.
Двері повільно почали відчинятися і дзвіночки вже дзвеніли не десь там, а за прямо ними. Атмосфера розжарилася до краю, повітря в залі сперло, стало душно. Темрява за дверима розсіялася, коли на поріг раптом ступив… Райнер. Він стояв із задоволеною пикою, тримаючи на витягнутій руці десь свиснутий дзвіночок, і активно їм тряс. Першим він побачив перелякані очі Арміна, які здалеку були схожі на бездонні колодязі, так сильно розширилися рогівки в голубих райдужках, потім з-за лавки з’явилися голови Конні і Саші, піднявся, тримаючись за спинку крісла, Жан.
– Райнер! – вигукнув розгніваний Єгер, вискакуючи з-за ящика. – Якого…!?
– Ха-ха! – заливисто засміявся Браун, хапаючись за живіт. – Бачили б ви свої обличчя!
– Ні чорта не смішно! – розізлився Жан.
– Армін мало не помер, – холодно констатувала Мікаса, складаючи руки на грудях, і дивлячись через плече на блондина, що заїкався.
– Мікаса, можна іноді бути і трохи емоційніше, – зауважив Ерен, присідаючи поряд з тремтячим Арміном. – Це все-таки наш друг, як-не-як.
– Пробач, – дівчина теж підійшла і сіла з іншого боку.
Райнер сунув дзвіночок у кишеню і підійшов ближче до солдатів:
– Ну що, як ваші хованки? Дивлюся, дуже захоплюючі.
– Ще півночі немає, – їдко зауважив Жан. – Ми просто надто рано прийшли.
– Або все це брехня від самого початку, – знизав плечима Райнер.
Ерен підняв на нього все ще невдоволений погляд:
– А ти чого так довго?
– Поки Берта розбудив, поки побалакали і кекси доїли. Уявляєте, Енні навіть буркнула щось на кшталт «непогано», хоча вона ніколи не оцінює їжу. Тож, Сашо, можеш пишатися собою, – він підморгнув дівчині, і та радісно посміхнулася на всі зуби.
Задзвенів дзвіночок, і Жан тупнув ногою:
– Райнере, ти знову за своє?
Браун підняв руки, обидві порожні.
– Це не я.
Всі семеро подивилися на двері, що залишилися незачиненими.
– Який ще недоумок вирішив так пожартувати? – пробурчав Кірштейн.
– Може, Імір? – припустив Конні. – Вона досить підла.
Саша задумливо приклала палець до губ:
– Тоді вона виходить «недоумка»?
Спрінгер глянув на неї спочатку здивовано, а потім пирснув, і парочка захихотіла, прикриваючи рота долонями. Жан закотив очі.
Двері рипнули, через них повіяв вітерець, швидко заповнюючи приміщення неприємною прохолодою. Дзвіночки продовжували дзвеніти, і їхній дзвін набув чіткого ритму, щоразу стрясаючи їх під час кроку. Хода звучала важко і глухо, ніби щось величезне наближалося до зали.
Але якщо в перший раз було страшно, то зараз всі відчували лише цікавість, сповнену скептицизмом. Коли двері остаточно відчинилися, і через них пройшов хтось невисокий, одягнений у балахон і маску козла з великими закрученими наперед рогами, не залишалося сумнівів, що їх розігрують. Солдати були в дальній частині зали, куди погано діставали відблиски каміна, і тому гість не бачив їх, зате вони чудово бачили його, осяяного жовтим світлом.
Пошепки озвучив загальну думку Конні:
– Вам теж здається, що це капітан?
– Якщо це дійсно так, сидимо тихо, – прошипів Жан. – І не висовуємося.
Козел у балахоні, потрясаючи безліччю дзвіночків, пройшов до ялинки. За його спиною висів чорний худий, як і він сам, мішок. Якщо Леві й ніс щось у подарунок для своїх недолугих підопічних, то там було щось невелике і точно неприємне. Іншого він би не подарував.
Ерен з претензією закотив рукави форменої куртки:
– Буду ще я сидіти просто так, коли він спочатку страшні історії розповідає, а потім хитається замком у дурному костюмі. Не на того напав! – і перш ніж йому встигли щось сказати, хлопець вже скочив на ноги і пішов на світло, голосно заявляючи. – Попалися, капітане!
Всі інші солдати були готові провалитися крізь землю, аби Леві не застав їх у компанії цього дурня, що геть не дорожить своїм життям.
Козел зупинився і повернувся до Ерена, не кажучи ні слова. Єгер буквально світився самовдоволенням, скалився і випинав груди, показуючи, який він проникливий молодець. І ні краплі не боявся, що відгребе за порушення режиму, і що перепаде не лише йому, а й друзям, які вже десять разів пошкодували, що зв’язалися з ним.
Він показав пальцем на маску, яка хоч і була уродливою, але зробленою дуже якісно – від справжнього напівгнилого черепа з брудною шерстю, що стирчала в різні боки, і не відрізниш:
– Капітане, а це вам майор Ханджі підсобила з костюмом? Має золоті руки.
Козлу таке звернення не сподобалося. Він насупився, опустив голову, виставляючи роги, і зробив крок назад, бажаючи віддалитися від надокучливого солдата.
– Капітане, я образив вас? – нервово поцікавився Ерен, миттю розуміючи, що дещо перестарався із викриттям. – А… а давайте вдамо, що не бачили один одного і розійдемося кожен у своїх справах? Гаразд? – він розгублено повернувся до розвідників, що ховалися за меблями.
Замість згодних кивків та підтримки він побачив лише перелякані обличчя.
– Ерене, відійди від нього, будь ласка, – напружено попросила Мікаса, і хлопець побачив, як на неї падає рогата тінь. Він обернувся і охнув.
Козел несподівано почав рости просто на очах. Він збільшувався на всі боки, витягував ноги і руки до підлоги, хропів і хрипів, як справжній дикий звір, і роги його майже досягли верхівки ялинки.
Всім стало зрозуміло, що це ніякий не капітан. Якби він міг так легко виростати, то ніколи б не ходив коротуном, серйозно вдаючи, що не знає анекдотів про свій ріст, які гуляють замком.
Зараз це було якесь справжнє чудовисько, а якщо взяти до уваги розповідь Леві, то, схоже, перед солдатами з’явився справжнісінький Крампус.
Кричачи у кілька голосів, юні розвідники кинулися в розсипну. Хтось затнувся, хтось зіткнувся, а декому таки вдалося проскочити у двері без перешкод. Ерен стукнувся об Жана чолом і звалився непритомним мішком на підлогу. Мікаса кинулася до нього, але раптом побачила щось осторонь і більше не могла дивитись ні на що інше. Армін верескнув від несподіваних лоскочучих дотиків до своїх ніг, а Саші нав’язливо запахло печеною картоплею. Кожен розбігся хто куди, ведений дивними обставинами.
Райнер мчав коридором стрімголов, зовсім не думаючи про покинутих товаришів, а коли прийшов до тями, то був уже мало не на іншому кінці замку. «Друзі!» – злякався він і, зібравши сміливість в кулак, побіг назад. Раптом звідки не візьмися, дорогу йому перегородили ланцюги, що випали звідкись зверху. Безліч ланцюгів з безліччю гаків, ніби він потрапив у цех для забою свиней. Різко зупинившись, Райнер витріщився на дзвінких металевих змій, не наважуючись пройти крізь. Він подумав, що це могла бути якась експериментальна пастка Ханджі – майор любила всякі дивні штуки, чого вартували її дослідження над титанами – але не міг зрозуміти, що вони роблять саме тут.
– Райнере, – покликав його слабкий голос Бертольда. – Райнере, допоможи!
– Берт? – здивувався хлопець і звернув на звук в інший коридор, де ланцюгів на щастя не було.
Товариш кликав тихим похмурим голосом, ніби збирався ось-ось вчинити над собою якийсь злочин, і Райнер рознервувався, щоб справді чогось не сталося. Хоч і дивно це було, адже всього півгодини тому вони розійшлися, і Бертольд був у гарному настрої.
Голос, що кликав на допомогу, привів його до темного приміщення без дверей та вікон. Райнер потер очі, ніби так зможе бачити краще, і покликав Гувера, щоб зрозуміти, де саме він знаходиться. Друг не обізвався, і хлопець навпомацки пішов його шукати.
Раптом його рук торкнулося щось страшно холодне, обпалило шкіру і швидко обплелося навколо кисті, затягуючись все сильніше і тугіше, прагнучи дістатися до тулуба1 . Райнер загарчав, а коли його підняли в повітря, обплітаючи вже по ногах, забрикався що сили.
Темряву почало розсіювати дивне примарне світло, що поступово наповнювало кімнату. З чорноти виринали ланцюги, що звисали зі стелі до самої підлоги, і стало зрозуміло, що Райнер висить на таких самих, обплутаних так сильно, що вже не може й поворухнутися.
– Попався, приятелю, хі-хі-хі, – пролунав десь знизу мерзенний голосок, і Браун скосив очі. Перед ним стояв дрібний гидкий карлик зростом не вище його коліна, носатий і вухатий, з єдиним іклом, що стирчав убік, як у дикого кабана. На голові була червоно-зелена шапочка з помпоном, на тілі – каптанчик у таких же кольорах. У маленьких ручках він стискав смугастий льодяник, великий і довгий, схожий на тростину.
– Ти хто такий!? – шалено запитав Райнер. – Чого тобі треба!?
– Прийшов передати подарунок від Крампуса, хі-хі-хі, – відповіли йому лукаво, і помахали карамелькою. – Покарати поганого хлопчика і настукати йому по дупці, як розлючена мамця.
Все єство Райнера стиснулася до розмірів горошини. Він напружився і спробував визволити себе, але не міг навіть поворухнутися. Злий ельф почав заходити до нього зі спини:
– Ну що, знімаємо штанці, великий негідничку.
Райнер не стримався і видав пронизливий зойк жаху і приниження.
Конні і Саша зупинилися на розі, перепочити. Вони були перелякані до чортиків, і не розуміли, що за жах коївся щойно на їхніх очах. Вони втекли другими, слідом за Райнером, але шляхи їх непомітно розділилися, і друзі опинилися біля їдальні. Це було не дивно, бо ноги Саші самі понесли її туди, де їй здавалося, найбезпечніше – на кухню, до заспокійливої їжі. Конні як вірний товариш біг слідом, не відстаючи.
Саша схопила хлопця за руку і потягла за собою у царство шлунка.
– Сховаємось у ящику з картоплею, – впевнено сказала вона.
– Ти що! – не погодився Конні. – Знаючи тебе, ворог насамперед там же і почне шукати.
Брауз проникливо подивилася на нього:
– Навіть якщо й так, я відчуваю там спокій і у разі чого, так і бути, прийму удар на себе. А ти, щоб зайвий раз не ризикувати, сховайся під столом у кутку і прикрий себе кошиком з обгортковим папером. Його сьогодні принесли, щоб завтра пакувати подарунки.
Так і вирішили. Саша влізла в просторий ящик і прикрила за собою кришку, залишивши маленьку щілину, а Конні поліз під стіл і присунув кошик із щільними тубусами жовтуватого паперу, який нічим не відрізнявся від того, на якому писали звіти офіцери, хіба розмір їх був удвічі більший. Якби не чудовисько в залі, Конні сидів би в приємному передчутті грандіозного свята – спочатку кекси спекли на Різдво, тепер ось, якісь подарунки будуть дарувати. Напевно, теж їстівні, не просто так папір стоїть саме на кухні. А може, його просто сховали тут, не зрозумій поки заради яких цілей.
Конні сидів на підлозі, вмостившись дупцею на прохолодну кам’яну підлогу. Піч випромінювала жар і запах солодких булок, кидала на стіну навпроти квадратик світла, і було дивно, що хтось ще в такий час займається випічкою. Взагалі, поки вони бігли до їдальні, хлопець помітив одну незвичайну деталь – усі лампи були запалені, усі каміни та печі горіли. Йому ще не доводилося гуляти по замку вночі, але він якось завжди вважав, що після відбою світло кругом гасять і якщо комусь треба в туалет пройтися, той сам собі свічку запалює і все.
У кошику зашурхотіло. Конні нервово підняв брови і хотів покликати Сашу, бо самому раптово стало дуже некомфортно, але не ризикнув – дівчина знаходилася в іншому кінці кухні, а кошик з папером ось тут, прямо перед носом. І хто його знає, що там так шурхотить. А раптом, коли він подасть звук, тим самим видасть себе і накличе біду? Чомусь у голову прийшла не невинна думка, що це може бути звичайна миша, яких у замку повно, а що щось страшне сховалося в надрах кошика. Конні затамував подих.
У кошику продовжував наполегливо шарудіти папір. «Та що я як боягуз якийсь? – обурився на себе Конні. – Я титанів бачив наживо, а що може бути страшніше за них?». Навіть козел у головному залі вже не виглядав настільки страшним, якщо порівнювати його зі справжнім кровожерним гігантом.
І все ж Конні страх як боявся. Боявся, і все одно обережно сунув голову вперед, щоб краєм ока зазирнути в кошик. На його потрясіння, серед тубусів на нього чекало… нічого. Якщо там і була мишка, то дуже маленька і налякана, що сховалася кудись у куточок за папером. Спрінгер недовго думаючи, сунув руку всередину, щоб пошелестіти і злякати гризуна – якщо він зараз на власні очі побачить мишу, то боятися зовсім перестане.
– Лиса голова! Лиса голова! – несподівано запищали тонкі голоски в кошику. – Ідеальна для солодкої цукерки!
Не встиг Конні ойкнути, як один із тубусів розгорнув свій край, і папір кинувся до нього гнучкою стрічкою, хапаючи за кисть. Вона швидко-швидко почала огортати його, поступово притискуючи руки до тіла, сплутуючи в подобу мумії від шиї і до самих п’ят. Спрінгер хотів закричати, але край паперу заткнувся йому в рота, заповнюючи весь простір між зубами і дивом дозволяючи ще якось дихати. Під стіл заглянуло дві пари блискучих чорних очей, що належали маленьким потворним ельфам, схожих на ті, що описувалися в різдвяних казках: у зелено-червоних ковпачках і каптанчиках, з довгими гострими носами, іклами та зеленою шкірою. Вони відштовхнули кошик убік і схопилися за Конні, витягаючи його назовні.
– Так, безперечно, ідеальна голівця для святкового столу! – оцінив один з ельфів і махнув рукою. – Швидше-скоріше, ківшик з карамеллю сюди!
Інший ельф метнувся по кухні і приніс великий ківш, розміром із відро, повний до країв золотистої тягучої маси.
– Ану, друже, присядь рівненько, – попросив ельф Конні, але сам же й посадив його.
Очі хлопця розширилися від жаху, дивлячись, як відро-ківш піднімають на маленьку драбинку, приставлену до кухонного столу, і пристосовують прямо над його головою.
– Це буде найкраща карамелька на світі! Заливай! – скомандував ельф, і відро перекинули. Липка маса торкнулася голеної голови і потекла нею, охоплюючи Конні своїми м’якими солодкими лапами.
Саша, сидячи в кухонному ящику, не чула нічого, що відбувалося ззовні. Вона була зайнята несамовитим поїданням запеченої в пергаменті картоплі, яку якийсь дурень звалив разом із сирою. Дівчина хапала картоплину за картоплиною, не слухаючи їх попискувань, благаючих припинити знущання над їхніми соковитими бочками, і сувала в рот, відкушуючи так само жадібно, як титани відкушують руки та ноги у людей. Може Саша і була б рада зупинитися, але неперевершений смак затьмарив залишки її розуму і зробив шлунок бездонним і дуже голодним.
Картоплі билася в її руках, намагалися вистрибнути з рота, кричали і плакали, але не отримували у відповідь жодної краплі співчуття, тільки гучне чавкання і хрускіт.
– Потрібно терміново припинити цей бульбовий геноцид! – заволала одна з картоплин, найбільша з усіх. – Скоріше несіть пергамент! Або ми її, або вона нас!
– Так! Зупинимо цього монстра! – врочисто закричала решта, і кришка ящика відкинулася, з дзвінким стуком ударяючись об стіну.
Дівчину витягли під руки два потворних ельфи, навколо яких скакали радісно верещачи картоплі, і вона ошелешено подивилася на Конні, що витріщався на неї широко відкритими від жаху очима, весь залитий золотистою карамеллю. За інших обставин у Саші обов’язково промайнула б думка, що солодка маса виглядає неймовірно смачно і пахне медом і розжареним цукром, але зараз під нею застиг її друг, і можливо, смертельно застиг! Брауз відчула приплив сил, відкинула від себе ельфів і кинулася на допомогу Конні, але на півдорозі послизнулася на картоплі, ніби спеціально розкиданої по підлозі. Вона впала і на неї знову накинулися ельфи.
З усіх боків дівчину обліпили морквини і помідори, шматочки сала і малосольних огірків, а потім, поверх всього цього широким полотном ліг пергамент, обертаючись навколо, і перетворюючи її саму на зразок величезної картоплини, готової до запікання.
Саша дивилася на Конні переляканими карими очима – єдиним, що залишилося не закритим пергаментом – а він у відповідь на неї, і ніхто з них не міг нічого вдіяти, лише безсило очікувати смерті.
Жан і Армін майже досягли казарм, коли назустріч до них вийшли, кульгаючи і похитуючись, притиснуті один до одного Бертольд, Кріста та Імір. Їхні тіла були щільно огорнуті, немов мотузками, сахарною пастилою. Хлопці остовпіли на місці, витріщаючись на цю вкрай дивну картину. Трійця не бачила їх і голосно лаялася між собою.
– Припини лапати мою дівчину! – гарчала Імір, і її плечі безсило здригалися, бажаючи вирватися зі солодкого полону, що приліпив її долоню до боку Крісти, прямо поверх долоні Бертольда.
– Я-я, – заїкався бідолашний Гувер, – я б з радістю, але нічого не можу зробити!
– Брешеш, збоченцю! – плювалася отрутою Імір, хоча як би так не хотілося, ні він, ні вона не могли відпустити затиснуту між ними Крісту. Пастила була надто міцною і дубовою.
Вони бовталися коридором, оббиваючи собою стіни і кути, і намагаючись якось звільнитися, поки Кріста, повернута до Бертольда спиною, а до Імір обличчям не заволала, червоніючи до кінчиків вух:
– Мені щось упирається в сідниці!
– Бертольде! – ще трохи і Імир все ж таки дотягнеться до зашарілого і готового знепритомніти довготелесого хлопця, щоб відкусити йому голову, як самка богомола недбайливому самцю.
– Ц-це не я! – почав виправдовуватись він. – Це годинник у кишені! Клянуся! Мені Райнер їх віддав.
– Брешеш!
– Н-ні, чесно!
Імір продовжувала огризатися, Кріста плакати від збентеження, а Бертольд червоніти і заперечувати. Жан і Армін переглянулися:
– Допоможемо їм?
– Ти хочеш особисто перевірити, чи дійсно в кишені у Берта годинник? – перепитав Кірштейн, виявляючи повне небажання втручатися в цю вакханалію.
– Ні, зовсім не хочу, – Армін озирнувся на всі боки. – Але і залишати їх так не можна.
– Добре, давай подивимося, що можна зробити.
Вони підійшли до трійці, що не переставала лаятися, і Армін привітно махнув рукою, зображуючи якомога спокійне усміхнене обличчя:
– Привіт!
Всі озирнулися на нього.
– Арміне! Жане! – вигукнув Бертольд, наче побачив в них своє спасіння.
– Хлопці, – пискнула Кріста, – допоможи нам! Ми застрягли.
– Ах, – блондин спантеличено оглянув їхні пути, – як це з вами сталося?
– Ми з Крістою стояли в коридорі, коли повз проходив Гувер, – почала нетерпляче пояснювати Імір. – Він спіткнувся і впав на нас, а коли ми почали підійматися, то зрозуміли, що не можемо відійти один від одного.
Жан встав поряд к Арміном і теж почав розглядати пастилу, навіть обережно поторгав її, спробувавши відтягнути край, але він не піддався.
– Ця штука надто міцна, – пробурмотів він. – Потрібне щось гостре, щоб розрізати її.
– В мене в скрині є ніж, – сказала Імір. – Він може підійти.
Армін кивнув:
– Добре, ми сходимо і пошукаємо його. Де знаходиться твоя постіль?
– Третя зліва.
Вони вже збиралися йти до казарм, як Кріста напружено зітхнула і одразу ж Імір вигукнула:
– Стійте! – Армін і Жан зупинилися. – Поки ви ще не пішли, подивіться, що у Гувера в кишені. Він чимось тичеться у мою Крісту.
Жан склав руки на грудях:
– Буду ще я лізти по чужих кишенях.
Армін почервонів:
– Він же сказав, що це всього-на-всього годинник. Почекайте трохи, ми звільнимо вас і самі розберетеся.
– Ні! – запротестувала Імір і понизила голос, тихо додавши. – Будь ласка.
Армін і Жан переглянулися – такого від зухвалої дівчини вони ніяк не очікували. Кірштейн хмикнув другові:
– Я все ж таки пас.
– Ну гаразд, – зітхнув Армін, відчуваючи себе загнаним у пастку своїх же принципів, в яких він завжди допомагав друзям. Бертольда йому по-людські було шкода, бо не його вина, що він втрапив в таку делікатну ситуацію.
Він підійшов, і згоряючи від сорому, сунув руку у кишеню Гувера. Копирсатися в ній було ніяково, і він був радий, коли майже одразу натрапив на зігрітий тілом метал. Витягуючи руку, Армін показав наручні годинники:
– Бертольд не збрехав, це дійсно годинник, – радісно заявив він, і піднявся на миски, щоб покласти їх у нагрудну кишеню куртки Гувера. Сам хлопець видихнув з полегшенням, відчувши нарешті справедливість.
– Ну все, ми пішли, – махнув Жан, і вони з Арміном почали віддалятися, коли у спину почули скрик Крісти:
– А, а, Бертольде, – ніяково звернулася вона до хлопця. – а в іншій кишені в тебе теж щось лежить?
Гувер почав заїкатися з новою силою, а Кірштейн з викликом подивився на Арміна:
– Ну що, хочеш ще раз допомогти їм?
Арлерт швидко замотав головою – ні, ще однієї такої ситуації він не переживе. Вони прискорили крок, щоб трійця не встигла ще раз їх зупинити, і звернула ріг.
Вони йшли замковим лабіринтом, до якого встигли звикнути і вже могли дійти до казарм навіть з заплющеними очима. Зазвичай, після важких тренувань так майже і виходило – солдати доповзали до ліжок на автоматі.
– Це якийсь абсурд, не інакше, – міркував Жан. – Не буває козлів, які ходять на двох ногах, і пастили, яка дивним чином зв’язує людей.
– Сподіваюся, більше нічого подібного ми не побачимо, – з надією пробурмотів Армін.
Тільки-но він це сказав, як вони почули дивні звуки боротьби, що лунали із-за дверей дівчачої кімнати, до якої вони майже дійшли, і роздратовані прохання:
– Відчепіться! Відчепіться!
– З’їж нас, ти не пошкодуєш! – пищав хтось. – Подумаєш, пару кіло набереш, але воно того вартує! Вартує!
Відчинивши двері, хлопці застигли на порозі. На підлозі сиділа Енні, вкрита брудом і синцями, і відбивалася від кількох десятків різнокольорових льодяників і цукерок, що стрибали навкруги і їдко хихикали.
– О, а ось і вони – твої рятівники! Ну ж бо, перестань бути сильною і незалежною і попроси їх допомогти тобі!
Енні озирнулася на хлопців, і в її очах з’явився сором. Вона підібгала губи:
– Ні за що!
– Слабка тендітна дівчинко, чому ти від усього відмовляєшся?
– Я не слабка! І не тендітна! – обурилася Енні, і відбила черговий напад льодяника, який намагався відлупцювати її по ногах. Позаду вліпили легкий запотиличник, Леонхард зойкнула і необережно відкрила рота, щоб через секунду в нього спритно влетіла цукерка.
– Енні! – випалив на одному подиху Армін, і поривався вже кинутися в казарму на допомогу, але його за руку схопив Жан і витяг назад у коридор, захлопуючи за ними двері:
– З глузду з’їхав!?
– Але вони б’ють її і примушують їх їсти!
– Хочеш, щоб вони й на тебе накинулися? – впер руки в боки Кірштейн. – Ти подивися навколо – відбувається якесь неймовірне божевілля! Спочатку той козел у залі, потім Берт, Імір та Кріста, тепер Енні. І це ми ще не знаємо, що трапилося з рештою!
Армін схопився за Жана і відчайдушно подивився йому в обличчя:
– Жане, це ж… це ж все не може бути правдою! Крампус не міг прийти насправді!
– Не міг, – погодився той. – Але, здається, прийшов. І нам терміново треба дістатися до того, хто заварив всю цю кашу, – він цокнув язиком, усім своїм виглядом показуючи, як неприємно йому думати про це.
– До капітана Леві?
– Саме так.
Рішучість спалахнула в їхніх очах. Капітан був єдиним, хто знав про Крампуса, він сам розповів про нього, а отже і знає, як його прогнати. А навіть якщо не ні, у найсильнішого бійця людства все ж знайдуться сили розібратися з негідником і врятувати своїх підлеглих.
Вони зібралися бігти в інше крило, до офіцерських кімнат, як раптом почули перестук копит. Першою думкою було – за ними прийшов Крампус, якось дізнавшись про план. Судорожно обернувшись на звук, хлопці витріщилися на щось високе і кістляве, що перебирало чотирма ногами і рухалося на них із темряві коридору.
– Це кінь? – невпевнено промовив Армін, дивлячись на череп, вкритий шматками гнилої шкіри. На лоба спадала русявий скуйовджений чубчик.
– Здається, він дістався і до нас, – напружено прошепотів Жан.
– До тебе, – уточнив Армін.
– До нас, – наполіг Кірштейн, і смикнув друга за рукав, привертаючи увагу до безлічі крихітних істот, що роїлися навколо копит коня. Це були голі чоловічки без геніталій і з ковпачками на непропорційно великих білобрисих головах, стрижених під горшок. Смішні блакитні очі не зводили погляду з хлопців, а роти до моторошного мило посміхалися. Не менш як півсотні малесеньких Армінів супроводжували кістлявого коня.
– Але я ж, – почав задихатися від жаху Арлерт, – я ж поводився добре весь рік! Капітан же сказав!
– Мало що він сказав! – процідив Жан. – Він же не командор, щоб все знати. Ти десь проколовся, ось тобі і подаруночок.
Вони повільно відступали назад, а супротивники так само повільно наближалися.
– Я… я… – Армін намагався згадати, що зробив не так, як його осяяло. – Я лиш вкрав один аркуш гарного паперу у майора Ханджі, хотів записати вірші на подарунок Енні до її дня народження. Я чесно потім себе дуже-дуже картав! І навіть зізнався майору, але вона пробачила мені і подарувала цілу стопку паперу!
Жан здивувався:
– Ти подарував Енні вірші?
– Ще ні, її день народження буде лише у березні! Та яка тепер взагалі різниця! – дзвінко обурився Армін, зайнятий тим, що не зводив очей зі своїх дрібних копій.
Вони тоненько хіхікали, і можна було розчути, що вони кажуть: «Армін дуже-дуже глупий! А пам’ятаєте, як не зміг вирішити задачку в другому класі? Позорисько! А як переплутав імена королів і до останнього всіх запевняв в своїй правоті?» і ще багато-багато проколів, які болячими спогадами відгукувалися в душі хлопця. Кірштейн здивувався, коли звернув увагу на зблідле обличчя друга – у нього самого вистачало ганебних випадків, але він і не думав за це переживати.
Кінь раптом відкрив пащу так широко, що її верхня і нижня частини черепа стали майже вертикально, і з дірявої гнилої шиї з’явилася людська голова, цілком ціла в порівнянні з усім тілом тварини2 . Жан приголомшено завмер, бо на нього дивився він сам:
– Жанчику, не бійся мене.
– Що. Це. За. Хрінь? – відчеканив сівшим голосом хлопець і ноги його затремтіли, погрожуючи підкоситися. Краще б він застряг в пастилі, чим дивився на це чудовисько, найстрашніше за все, що він коли-небудь бачив.
– Я – це ти, а не якась хрінь, – бадьоро відповів йому кінь з головою Жана.
– У пеклі я такі приколи бачив! – випалив Кірштейн і розвернувся на 180 градусів. – Армін! Тікаймо звідси!
Вони стрімголов припустили з усіх ніг, через кілька поворотів блискавкою проскочивши повз зліплених Бертольда, Імір та Крісту, які стояли біля стіни і майже не сперечалися, втомившись безглуздо блукати коридорами. За спиною чувся стукіт копит і тупіт безлічі маленьких ніжок.
– Куди біжимо? – запитав ледь дихаючий Армін, якому такі пробіжки і в звичайному житті давалися важко, а зараз ноги ще й налилися свинцем і зовсім не хотіли рухатися.
– Як і планували – до капітана!
Жан не помітив, як друг відстав, і продовжив стрімкий біг. Армін же запнувся і звалився мішком на кам’яну підлогу, безпорадно простягаючи руку спині товариша, що швидко віддалялася. Сотня маленьких Арлертів вскочила на нього і від жаху, що накотив, блондин в ту ж хвилину впав у блаженне безпам’ятство.
Поки всіх виносило із зали, подібно до вітру, що підхопив листочки з землі, Мікаса невідривно дивилася на щось, що привернуло її увагу і ніяк не хотіло тепер відвертати. На задвірках свідомості вона з жахом зрозуміла, що навіть Ерен перестав її хвилювати.
Осторонь ялинки стояла вафля. Так, саме вафля й саме стояла. Вона була зростом з середню людину, підсмаженого молочного кольору, з потрійним прошарком крему і дуже красивим пресом.
– Поміряємось? – грайливо запропонувала вафля і похрумтіла своїми кубиками – Мікаса буквально побачила, як вони посмикуються, підбиваючи її. У цей момент дівчині здалося, що її прес і близько не стоїть із цим вафельним.
– Як? – переходячи на діловий тон, запитала Мікаса, відчуваючи страшне приниження вже від одного тільки порівняння себе з цією вафлею.
– Хто зробить більше скручувань, той і переміг, – підморгнула вафля невидимим оком.
Мікаса хотіла запитати, що отримає переможець, адже просто так мірятися силою та витривалістю вона не збиралася, але коліна самі підкосилися і вона сіла на підлогу. Дівчина незрозуміло подивилася на вафлю, а та лукаво захихотіла, втягуючи її в якийсь абсурдний обман – адже ніякого призу в принципі не було, і справжнім змаганням це не назвеш, бо тіло раптом почало рухатися проти волі.
Мікаса лягла на спину, розставила ноги на ширину плечей, зігнула руки в ліктях і завела їх за голову. Одночасно з нею це ж робила вафля, розташовуючись навпроти, щоб супротивники могли бачити один одного. Дівчина вдихнула повітря в легені і зробила перше скручування, зустрівшись у верхньому положенні з «обличчям» вафлі, що сміялася і теж качала прес, хрускаючи всім своїм тілом, і на диво, не ламаючись навпіл.
У цей час прийшов до тями Ерен. Він відірвав обличчя від підлоги і нерозуміюче проморгався, вслухаючись у дивну суміш звуків: дзвін дзвіночків, хрускіт печива і рівномірні видихи та вдихи, які бувають під час вправ – останнє він впізнає з тисячі, тому що Мікаса постійно качала прес, і він час від часу ставав мимовільним свідком цього дійства.
Повернувши голову вбік, Ерен підтвердив свої здогади – його подруга бадьоро робила скручування, а разом з нею, хрускаючи і тріщачи, качалася і… вафля. Хлопець схопився за голову, намагаючись намацати гулю, яка залишилася після удару об Жана. Це ж як треба було прикластися, щоб йому таке тепер бачилося?
– Мікаса? – розгублено покликав він дівчину.
– Ерен! – з легкою радістю відгукнулася та, трохи повернувши голову в його бік. – З тобою все в порядку?
– А-а…, – пропускаючи питання повз вуха, поцікавився Ерен, – ти качаєш прес із вафлею?
– У нас змагання.
– Що? – хлопець розхлябано сів, все ще тримаючись за ниючий лоб. – Що за маячня?
На нього впала велика тінь і по підлозі пройшло тремтіння від важкої ходи. Ерен підняв погляд і обімлів – закриваючи собою камін, ялинку і половину стіни стояв чотириметровий желейний ведмідь фіолетового кольору, обвішаний дивною гірляндою з шишечок, що світилися зсередини3 .
– Т-титановидний ведмідь! – скрикнув вражений Єгер, зовсім не готовий до подібної зустрічі.
– Ерене, він може бути небезпечним. Забирайся негайно!
– Я не кину тебе тут!
Хлопець кинувся до подруги і спробував підняти її на ноги, але Мікаса ніби до підлоги приклеїлася і не зупинялася, невпинно продовжуючи качати прес. Хлопець намагався взятися і так і сяк, але не міг змусити її припинити безглузді скручування.
– Я не можу, – сказала Мікаса. – Якась сила змушує мене качати прес, і… і мені це подобається. Залиш мене.
– Ти що, так не можна! Ми маємо забратися звідси разом!
Обличчя дівчини набуло серйозного вигляду, вона блиснула очима, спрямовуючи погляд на хихикаючу вафлю:
– Ерене, ти вже дорослий, тож спробуй вирішити свої проблеми сам. А мені треба перемогти.
Ерен роздратовано відступив від неї, озираючись на нерухомого желейного ведмедя, що втупився в нього. Навколо відбувався небачений донині абсурд, неможливий у реальному житті. Хлопець справедливо розсудив, що знаходиться уві сні, інакше це ніяк не пояснити.
– Якщо Крампус вирішив нагородити нас, то виходить, цей ведмідь, – Єгер повернувся до гіганта, що стояв біля ялинки,– мій подарунок? Що ж, я розберуся з ним, а потім врятую тебе, Мікаса.
Він побіг на желейного ведмедя з голими руками, замахуючись і кричачи, готуючись завдати потворній махині смертоносного удару. Страшно не було – будь-якої миті він сам обернеться на титана, тут головне Мікасу не зачепити перетворенням.
Його кулак впечатався в округлий живіт, і Ерен побачив під ним кільця, що розходилися хвилями на всі боки. Потім вони зійшлися назад і хлопець відчув поштовх. Його відкинуло назад, не залишивши на гладкому пузі ні сліду, лише дрібне тремтіння.
Желейний ведмідь стояв, дивлячись на хлопця зверху-вниз, як на дурника, поки той робив все нові спроби завдати шкоди, але кожного разу, коли його рука або нога стикалася з м’яким тілом, його відкидало відповідною хвилею назад.
– Ну, все, ти будиш в мені титана! – прогарчав Ерен, піднімаючи кисть до рота.
Хлопець встромив зуби в багатостраждальну руку і не шкодуючи себе, натиснув іклами, розпорюючи шкіру. Спалах, що підняв усе в повітря, осяяв зал, і ось Ерен вже згинається під занизькою для нього стелею і голосно реве. Він постарався перетворитися так акуратно, як тільки міг, і Мікасу зачепив хіба що порив вітру – вона продовжила качати прес, змагаючись з вафлею, як ні в чому не бувало.
Насправді з боку дівчини все було не настільки епічно. Покусавши руку до крові, Ерен ні в кого не обернувся, а залишився самим собою. Він випнув груди і як божевільний заревів, явно уявляючи себе гігантом, і кинувся на ведмедя, збираючись його розтрощити силою своєї фантазії. Він зробив широкий замах, але титан раптом нахилився і схопив його поперек ребер. Мікаса вигукнула, відчувши різкий порив допомогти Ерену, яким би важливим не здавалося їй змагання, але не змогла опиратися чарівній силі, що не дала зайвий раз і пальцем ворухнути. Вафля навпроти неї хихотіла і хрумтіла, підбиваючи продовжувати, а інакше дівчина програє.
У цей час желейний ведмідь підняв у повітря Ерена, що смикався і кричав, швидше за все не усвідомлюючи свого справжнього становища, і з задоволеною усмішкою притиснув до свого пуза. Розкривши долоню, він опустив руку, залишивши хлопця прилиплим, як муху до павутиння. Ерен перестав брикатися і замовк, повільно занурюючись всередину у желейну масу.
Ельфи заносили до зали поневолених солдат. Саша була замотана у шар пергаменту та червоної стрічки, і тільки шалені очі озиралися навкруги. Райнер притримував за ремінь розстебнуті штани і басовито рюмсав, а за ним підштовхував у спину понуру Енні конвой льодяників. Арміна тягли на собі з півсотні мініатюрних, пузатих білявчиків, страшно схожих на самого хлопця. Кілька зеленошкірих ельфів вштовхнули в двері Бертольда, Крісту та Імір, оплетених пастилою. Несвідомого Жана віз на своєму кістлявому хребті кінь, з відкритої пащі якого виглядало задоволене обличчя. Величезний желейний ведмідь відірвав від себе Ерена і кинув у купу до всіх. Останньою до них підтягли Мікасу, що тремтіла і поривалася зробити чергове скручування, але сили зовсім залишили її, так що потуги дівчини були схожі на передсмертні судоми.
Дивні створіння залишили солдатів під ялинкою і розійшлися по кутках, чекаючи на прихід свого господаря. За вікном займався світанок, і підлітки, що весь рік вели себе як справжні поганці, мали ось-ось отримати фінальний подарунок – Крампус повинен був завершити свою виставу і поставити в ній жирну крапку.
Ніхто не міг сказати, чим же все скінчиться. Чи вб’є їх Крампус, чи тільки пригрозить пазуристим пальцем, мовляв, тепер ви знаєте, що буває з тими, хто погано поводиться, і наступного разу пощади чекати не варто.
– Це мабуть, кінець,… – зітхнув Армін, поступово приходячи в себе. – Я радий був познайомитись з вами і провести стільки часу разом.
– Пробачте, якщо десь поводився грубо, – пробубнів Райнер, втягуючи шмарклі носом. Ніхто не став сміятися з нього, бо всі знаходилися не в кращому становищі.
– І мене, – тихо додала Енні, і ось тут вже всі здивувалися.
Конні і Саша щось пробубніли на кшталт чи то подібного вибачення, чи то подяки.
– Зарано прощаєтеся, – прошепотів роздратований Ерен. – Ми стільки билися зі справжнім людським кошмаром – титанами, що здаватися якимось казковим уродам просто злочин! Ми повинні продовжити боротися!
– Єгере, ти вже наламав дров, коли поліз до того козла, давай хоч цього разу не будеш рипатися? – запропонував Жан.
– Може все обійдеться? – з надією спитала Кріста. – Нас же не можуть вбити… не існуючи істоти?
– Ці істоти побили Енні, – зітхнув Армін.
– Ніхто мене не побив! – гаркнула дівчина, не добро зиркнувши у відповідь.
– Ага, ти сама собі синців наставила, – проворочав не вірячи Райнер.
Жан підняв брову:
– А ти чого за штани тримаєшся? Тобі що, по дупі надавали, як маленькій дитинці?
Райнер підібгав губи і відвернувся, швиденько застібаючи ремінь. Ерен надувся, як горобець взимку:
– Як хочете, але якщо Крампус все ж вирішить нас убити, я не буду смиренно чекати смерті.
– Згодна, – підтримала Мікаса, а Саша і Конні помугикали і покивали, також поділяючи думку хлопця.
– Не знаю, що там за Крампус, про якого ви говорите, – незадоволено сказала Імір. – Але зробіть вже хоч щось, щоб ми нарешті роз’єдналися.
Солдати приготувалися. Конні і Саша, які не могли нормально рухатися, планували стрибати і кататися по підлозі, щоб чавити собою все дрібне, що могло трапитися на їх шляху. Зліплена трійця також не збиралася залишатися осторонь, а знесилена Мікаса вже знайде в собі крихти сили, щоб встати на ноги і нанести останній удар. Бо інакше буде ганьбою просто померти від цукерок і ельфів, що так нахабно напали на них.
Двері широко відчинилися, і в зал увійшов той, на кого всі чекали – фінальний бос у чорному балахоні, з головою облізлого козла і величезними закрученими рогами, спрямованими вперед. Безліч дзвіночків тряслися при кожному його кроці. За ним брели двоє не менш жахливих ельфа, мабуть, найпотворніших з усіх, що розвідникам довелося сьогодні зустріти.
Вся рішучість вмить вивітрилася. Хтось схлипнув, а Бертольд видихнув з подивом:
– Це він?
– Ага, – тихо кивнув Жан.
Крампус підійшов до солдатів і зупинився. Дзвіночки перестали дзвеніти. Один з ельфів простягнув йому довжелезного ножа, на якому були плями чиєїсь крові – скоріше за все, чудовисько вже когось покарало перед тим, як прийти до них.
Ерен почав повільно підводитися. Він без страху дивився на брудну маску, в якій серед шерсті проглядалися білі клапті вискобленої кістки. Ну і мерзенна ж була пика у цього Крампуса. У титанів і те приємніше.
Він набрав сміливості в кулаки і відкрив рота, збираючись висловитися, як Армін раптом очманіло пискнув:
– Ерене, стривай!
Обличчя розвідників витягнулися і зблідли, але не Єгера.
– Ну чого вилупився, козел? – зло запитав він. – Битися прийшов, так валяй, зараз я швидко тобі…!
– Довбню, це не…, – скривившись немов від болю, процідив Жан.
– Козел? – перепитав Крампус і хлопець раптом впізнав цей позбавлений будь-яких емоцій непривітний голос, але перш ніж встиг схаменутися, міцний кулак прилетів йому в щоку, зминаючи кістки черепа, немов хрумке печиво.
– Полегше, це все-таки твій підлеглий!
Ерен прийшов до тями, розвалившись ниць на холодній підлозі. Біла пара піднімалася від шкіри, що саднила, в повітря, в роті бракувало кількох зубів, а з носа текла кривава цівка.
Ранкове морозне сонце заглядало у вікна, освітлюючи зал. Навколо лежали в різних позах його товариші, трималися за голови, що гуділи, і потирали боки, забиті під час нічного буйства.
– І що? – хмикнув хтось, і хлопець підняв змучений погляд, щоб в одну мить покритися холодним потом. – Цей кретин живіший за всіх живих – і двох хвилин не минуло, а він вже свої лупалки відкрив.
Над ним стояв сам капітан Леві, гидливо витираючи руку об білу хустку. За його спиною виднілися спантеличені Ханджі та командор Ервін.
– К-капітане? – прокректав Ерен, тільки зараз усвідомлюючи, що накоїв. Вже тепер йому точно не бути живішим за всіх живих: «Краще б я й далі лежав у відключці».
– Що за бардак ви тут влаштували? – запитав Леві, обводячи всіх важким поглядом.
– Полегше, – ще раз попросив Ервін, засмучений побаченим видовищем. Він з Ханджі і Леві збиралися покласти під ялинку невеликі презенти для солдатів, прості побутові речі, які будуть приємні та корисні у використанні. Рік, що минав, пройшов успішно: розвідницький корпус почав завойовувати нову довіру і отримав стільки грошей, скільки командор не бачив за всю свою кар’єру, так що його ідеєю було побалувати солдатів, які, безсумнівно, зробили найбільший внесок у їхню спільну справу.
Проте вранці двадцять п’ятого грудня щось пішло не так…
– Якщо ви чесно розповісте, що трапилося, капітан Леві не стане вас жорстко карати, – добродушно сказав Ервін, сподіваючись вирішити все спокійно і словами. – Так, Леві?
На обличчі капітана не здригнулося жодного м’яза, але очі потемніли до грозових хмар. Він зовсім – не передати словами як – не хотів погоджуватися з командором. У його голові роїлися ідеї одна жорсткіша за іншу, як покарати зухвальців, а особливо одного з них.
– Леві? – гукнув Ервін, який чекав відповіді.
– Так, – коротко підтвердив той, і можна було подумати, що він здався під тиском, але юні розвідники знали, що прочуханка їм все одно забезпечена, просто командор про це не дізнається.
Начальство у кількості трьох дивилося на солдатів, що безсоромно валялися під ялинкою. Згода капітана, нехай і для галочки, отримана, отже потрібно надати якесь виразне пояснення. Солдати всі, як один, подивилися на Арміна, як на найрозумнішого з них, сподіваючись, що той знайде відповідні слова, які зможуть усе прояснити. Блондин пом’явся і заговорив:
– Вибачте командор, вибачте майор і вибачте капітан, – він нещадно глянув на кожного з них, – мої слова зараз прозвучать, як нісенітниця, але я не знаю, як правильно описати те, що з нами сталося, – він зітхнув. – Ми пили чай у їдальні з капітаном Леві, і він розповів страшну історію про Крампуса, – командор з легким здивуванням хмикнув, – і в нас з’явилася ідея подивитися, чи прийде він чи ні.
– Ідіоти, – видихнув Леві пошепки, прикриваючи долонею очі, і вже голосніше сказав. – Ви порушили статут, за це я вас точно покараю.
– Леві, – м’яко гукнув Ервін, – нехай вони спочатку договорять, а все інше потім. Їм і так зараз нелегко.
Вигляд солдатів справді бажав кращого. Райнер продовжував тихо скиглити, Конні все ще здавалося, що він задихається, Кріста нестримно приплакувала і Імір ніяк не могла її заспокоїти.
– …ну і ми зустріли його, – безглуздо закінчив знервований Армін, потім додав для уточнення. – Крампуса.
– Крампуса? – в один голос перепитали Ханджі і Леві, але перша з непідробною цікавістю, а другий із роздратуванням. Ервін підняв густі брови, не очікуючи такої відповіді.
– Так, – закивав Ерен. – Того самого, якого ми сплутали з …. вибачте, сер.
Ханджі аж хрюкнула, миттєво склавши в голові образ названого лиходія і зіставивши його з капітаном. Той обернувся на неї, стиснувши кулак і ледве стримуючись, щоб не тріснути при всіх. Навіть Ервін не стримав легкої усмішки, сховавши обличчя за долонею. Навряд чи йому дістанеться від Леві, але капітан був вже й так досить розлючений, щоб остаточно добивати його нікчемний настрій. Адже в нього сьогодні день народження – і без того найневеселіший день у році.
– Як ви могли мене бачити, негідники, якщо після їдальні я одразу пішов у свою кімнату і більше звідти не виходив? – їдко поцікавився Леві.
Армін повернувся до Ерена, мовляв, кажи тепер ти, тобі все одно втрачати нема чого.
– Ну, – він розвів руками, – на початку то були і не ви, бо коли я вирішив, що то були ви, я так і сказав вам, а ви, тобто Крампус, раптом почали рости і тоді ми зрозуміли, що втрапили.
«А зараз ви ні чорта, на твою думку, не втрапили? – читалося у злісних очах Леві. – Ризикнув ще й про зріст щось вякнути, недоноску?». Ерену навіть не треба було це говорити вголос, він і так розумів, що замість тренування сьогодні копатиме собі могилу, і ніхто не подивиться навіть, що він Надія людства і дуже цінний ресурс.
– Але ж щось мало призвести до цього…, – командор завис, намагаючись підібрати відповідне слово, – непорозуміння?
Розвідники хвилину важко розмірковували, потім Кріста подала тонкий невпевнений голос:
– Ми всі їли кекси.
– Кекси? – перепитала Ханджі.
– Так. У нас у всіх були ці дивні видіння, але чай у їдальні пили не всі, тож справа не в ньому, а саме в кексах, – підхопив думку дівчини Жан. – Саша взяла з кухні по одному на кожного, їй дозволили кухарі. І вони ще були з таким білою посипкою, здається, цукровою пудрою називається.
– Ага-ага, – закивала Саша, почувши своє ім’я. – Прекрасна біла посипочка. Я такої ще ніколи не їла.
Усі, хто був у здоровому глузді та тверезій пам’яті, побачили, як рот Ханджі витягується у букву «О». Вона чітко зрозуміла, про що йдеться. Командор упер руки в боки:
– Майоре, я бачу, тобі знайомо, про що говорять солдати.
– Ну-у, – скромно простягла вона, – Припустимо.
Повисла важка тиша, в якій чулося натужне сопіння солдатів, що ще відходили від пережитих нічних галюцинацій.
Ханджі зрозуміла, що від неї чекають відповіді, але не поспішала зізнаватися. Командор вирішив, що варто розрулити ситуацію малою кров’ю та попросив усіх залишити зал. У приміщенні залишилися лише нещасні молоді розвідники, Леві, Ханджі та він сам.
Жінка прочистила горло:
– Я всього-на-всього розробила нову дієтичну добавку, що підвищує настрій. Хотіла додати у випічку і почастувати нею Леві, у нього ж сьогодні….
– Твої експерименти могли вбити мене, – перебив її капітан, спрямовуючи на Ханджі нищівний погляд. Що могло статися, якби він справді з’їв щось із отрутою цієї ненормальної, страшно й уявити. Достатньо подивитися на неадекватних солдатів, і ставало ясно – від ганьби він би вовік не відмився.
Ханджі нервово захихотіла, плескаючи в долоні:
– Ну, Левічка, тебе навряд чи так просто завалити, – і пошепки додала. – У всіх сенсах.
Саша і Конні, що знаходилися до неї найближче, пирснули, ледве стримуючи розривний сміх. Капітан зробив крок у бік Ханджі, збираючись скрутити її в баранячий ріг, але навперейми вийшов командор, розставляючи руки в сторони.
– Панове, попрошу тримати себе в руках. У нас і так надзвичайна ситуація, наші солдати отруєні через дурний недогляд.
– Тобто, якби чотириока отруїла тільки мене, то це не був би недогляд? – примружився до злісних щілинок капітан.
Куточок губи Ервіна здригнувся у винній усмішці:
– Я неправильно висловився, – він повернувся до Ханджі. – Майоре, зайдеш до мене після того, як вирішимо, що робити з солдатами. Ти ж розумієш, нам доведеться дуже серйозно поговорити.
– Так-так-так, – протараторила жінка, чухаючи кудлату потилицю, і спантеличено розглядаючи нещасну молодь.
– Ханджі, раз ти винна в тому, що трапилося, може, підкажеш, чим привести їх до тями? – поцікавився командор.
– Ну, я нічого серйозного не змішувала, – на цій фразі обличчя Леві стало кислим, – і їхні організми досить молоді, щоб впоратися самостійно, – ще кисліше. – Так що, думаю, міцного чаю буде достатньо.
– Добре, – кивнув Ервін. – Тоді всіх у їдальню.
До зали повернулися чергові та офіцери, і почали піднімати в’ялі тушки з підлоги, щоб відтягнути їх у їдальню, на чай. Коли черга дійшла до Ерена, Леві раптом сказав:
– Цей сам дійде.
Черговий солдат незрозуміло глянув на капітана, і той роздратовано пояснив:
– У нього здоров’я на нас всіх вистачить, нічого об нього руки даремно бруднити.
– Капіта-ане, – засмучено простогнав Ерен.
– Це тобі за козла, Єгере, – прошипів Леві. – І скажи спасибі, що в залі стоїть командор, так би ще й відпинав тебе.
І все ж, коли нещасний хлопець підвівся і мляво поплентався на вихід, Леві піддав йому під зад, надаючи чарівної бадьорості і помітного прискорення.
Їдальня зустріла розвідників накритими їжею столами та чудовими запахами, що витали в повітрі. Чергові розносили миски та тарілки, підготовлюючи грандіозний сніданок.
– Ханджі, ти ж встигла забрати свою пудру з кухні? – поцікавився командор у Зої, заходячи одним з останніх.
Жінка ойкнула, прикривши долонею рота, і перед їхніми очима пропливли кекси на блюді, щедро обсипані білосніжним порошком. Ервіну одразу все стало зрозуміло. Він набрав у легені повітря і так голосно, що люди, які знаходилися в їдальні, прикрили вуха, прокричав:
– Негайно прибрати зі столів все, що посипано цукровою пудрою!
Коли кекси, які так старанно пекли весь вчорашній день, зникли, солдати, нарешті, посідали по лавках. Юним розвідникам поставили кухлі з міцним чорним чаєм, і вони схопилися за них, як за рятувальні круги.
– О ні, – охнув Конні, дивлячись на миску з різними солодощами, що стояла в центрі столу. – Карамельки на паличці.
– І желейні ведмедики, – Ерен схопився за рота, стримуючи блювотний позов.
– Чекайте …, – Мікаса придивилася. – Серед тих смугастих льодяників вафлі, так?
– Хто сказав «льодяники»!? – в один голос перепитали бліді Райнер і Енні.
Жан полегшено потер обличчя долонями:
– Добре, що тут хоч коників немає.
– Жане, – голос Арміна тремтів, – як щодо цих пряників?
На величезному блюді було все: і карамельні кульки на паличках, і різнокольорові желейні ведмеді, і червоно-білі льодяники, і вафельки, і печива зі згущеною начинкою між двома половинками, і пряники у вигляді смішних білобрисих чоловічків та різномастих коней. І навколо цього цукрового буйства півколом лежали запечені в пергаменті картоплини, приготовані спеціально для Саші.