Будівля готелю височіла до сірого неба. Туман уже опустився на вечірнє місто. Перехожі бігли додому зі сподіванням встигнути сховатися до того, як почнеться дощ. Літо повільно перетікало в осінь. Місяць ховався за хмарами, не бажаючи віддавати ні променя світла. Раптом вулицю осяяв сильний спалах. З вікон готелю замиготіло полум’я. Люди навколо заметушилися, та не спішили забігати всередину. Будівля продовжувала наповнюватися вогнем. Коли приїхали рятувальники, фасад третього поверху цілком приховували гарячі язики, що повільно спускалися вниз.
Коли Ольга вибігла на вулицю, у голові паморочилося. Легені горіли. До неї підійшов чоловік, лікар швидкої допомоги й схопив під руки, утримуючи рівновагу. Майже повністю дезорієнтована, жінка одразу втратила свідомість. Вона щосили намагалася виборсатися в реальність, і раптом зрозуміла, що нічого не пам’ятає. «Як взагалі така досвідчена адвокатка могла опинитися невідомо де, вночі, забувши цілий день із життя» – подумалося їй. Про це варто було б потурбуватися, коли прокинеться. А зараз опиратися марно. Ольга повністю провалилася в небуття.
Пожежники раз у раз намагалися пройти до крайніх номерів, де могли б знаходитися люди. У авто швидкої допомоги занесли дитину, згорьована мати теж забігла і червоно-сині вогні стали віддалятися. Дмитро стояв трохи далі від натовпу, спостерігаючи за марними спробами рятувальників. Хтось сказав, що за дві години витягли лише вісьмох людей, та ніхто не знає скільки їх всього було всередині. Чоловікові здавалося, що відбувається щось важливе, що він мусить втрутитися, але стояв непорушно. Думки в голові билися одна об одну і голосно відлунювали десь у скронях. Метушня починала дратувати. Чиясь рука упала на його плече. Дмитро аж здригнувся.
– Та не лякайся ти, – промовив прибулий, – Чи гадав, що смерть повернулася по твоє нікчемне життя? – і зареготав, трясучи черевом
Одяг чоловіка скидався на лахміття. Обличчя повністю брудне. Він теж перебував у готелі на момент пожежі.
– Та ні, що ви. Просто боявся, що ви милостиню проситимете, а в мене немає, що вам дати, – відповів Дмитро й одразу пожалкував, очі співрозмовника налилися червоним.
– Ах ти, шмаркач, я всі тельбухи з тебе виб’ю. У нас, таких як ти…
– Заспокойтеся, хлопчики, – до розмови доєдналася дівчина, стаючи посередині, – помахати кулаками, то звісно діло праведне, але ж не при такій кількості камер.
– Та що ти, дівчисько, лізеш в чоловічі справи, – насупився агресор
– Перепрошую, як вас звати?
– Та яке тобі діло, – спочатку відповів він, – Любомир.
– Так краще. Приємно познайомитися. Я – Марія
– Мене звати Дмитро, – протягнув руку третій співрозмовник
Вони стояли й дивилися, як полум’я доїдає будівлю. Натовп почав танути. Охочих допомогти ставало все менше. Журналісти ховалися у своїх фургонах або прямим з’єднанням зі студією передавали найсвіжішу інформацію. Чоловік у формі оголосив, що пошуки продовжуватимуть, але ймовірно, що рятувати вже нікого. Від колись красивого блакитного фасаду готелю залишилися вугільно-чорні стіни. Скло повилітало і крихтами усипало тротуар.
Поліціянт запросив тих, хто не потребує медичної допомоги проїхати до відділку, щоб дати свідчення. Хтось спочатку запротестував, але все ж погодився сісти в авто. Дорогою Дмитро познайомився зі ще однією дівчиною – Міленою. Вона всю подорож не замовкала. Спочатку бідкалася, що згоріла будівля буде псувати екстер’єр міста. Тоді роздумувала над долею тих, хто міг залишатися в будівлі. Розповіла, що навчається на факультеті журналістики на першому курсі університету. Та Любомиру дівчина не здалася надокучливою, навпаки, він зауважив, що вона розумна не по роках.
Відділок – холодний і непривітний, був порожній. Ніяких злодюжок, що поцупили сумочку в бабці чи батьків, що слізно випрошують, щоб їх дитину відпустили. Прибулих всіх по черзі опитали. Та з кожним новим свідком обличчя слідчого набувало більш злих рис. Після того, як остання людина вийшла з кабінету поліціянт повідомив: «Вас тимчасово розмістять в гуртожитку, до з’ясування всіх обставин. Раптом ви щось згадаєте, ми маємо знати про це першими». До відділку під’їхав мініавтобус, шестеро постраждалих зайняли місця. Двоє правоохоронців сіли попереду. Ревучи, транспорт рушив з місця. Зелені штори заколивалися. «Охорона така, ніби ми якісь VIP-персони» – стиха сказав Дмитро, що його почула лише Марія, яка сиділа поруч. «Або ув’язнені» – зауважила дівчина.
Дорогою вдалося трохи поспілкуватися між собою. Ушпиталений хлопчик знаходиться в лікарні, його мати прибуде в гуртожиток пізніше, коли стан дитини стабілізується. Про це іншим повідомила жінка, чимось схожа на шпигунку, з’ясувалося, що вона поліціянтка. Поряд з нею сидів хлопець, що міцно вхопився за бильце свого сидіння. Здавалося, що він боїться, що за секунду станеться аварія і доведеться таки розпрощатися з життям. На кожному різкому повороті його нігті впивалися в тканинну оббивку. До нього звернувся Любомир:
– То як, страхопуде, ти кажеш, тебе звати? Юрій?
– Юлій, – він закотив очі, – Якщо ви запитуєте це ще раз, щоб якось принизити мене, то хочу сказати, що дарма намагаєтеся, – без роздратування відповів хлопець.
– Ти диви, який важний, – чоловік відвернувся до вікна.
Коли автобус під’їхав до гуртожитку, сонце починало випускати свої перші промені. Перед тим, як вийти поліціянти роздали по пляшці води. Семиповерхова будівля, що знаходилася на околиці міста, здавалася безлюдною. Всім хотілося як можна швидше лягти спати. Ніч видавалася довгим сном, який після пробудження зникне. Всередині обшарпаного гуртожитку їх зустріла жінка. Вона злісно глянула на прибулих і махнула рукою, щоб ті підіймалися за нею. Нікому б не сподобалося, прокидатися о п’ятій ранку, щоб заселити купку брудних наляканих людей.
Тринадцять сходинок помножених на чотири. Поліціянти розділилися. Один йшов спереду, а інший позаду. Сумна вервечка прямувала на четвертий поверх. До половини пофарбовані синім стіни нагадували лікарню. Жінка відімкнула кімнати, та не віддала ключі майбутнім пожильцям. Правоохоронці пояснили, що це для безпеки, щоб у разі чого встигнути надати допомогу. Чоловіків поселили разом. Тримісна кімната не була достатньо просторою від чого ставало незатишно. Відсутність шпалер асоціювалася із буцегарнею. Шафа і холодильник займали багато місця, та здавалися недоречними. Ліжка стояли в ряд. Жінок розділили по двоє. Їх кімнати мали трохи кращий вигляд.
Цілодобово поверх позмінно охоронятимуть поліціянти. «Наразі, немає змоги забезпечити вас одягом чи їжею, але тільки-но відчиняться магазини, все необхідне нададуть» – сказала жінка і попрямувала до виходу. Розгублені, постраждалі почали розходитися.
– То ви теж нічого не пам’ятаєте? – запитав Дмитро.
– Поговорімо про це завтра – відповіла Марія.
Повільно емоції вщухали, і гуртожиток занурювався в сон. Ранкове сонце наполовину визирало з-за горизонту. Дмитро лежав на спині не в змозі стулити очей. Він намагався згадати хоч щось, хоча б мізерну крихту прожитого дня. У іншій ситуації йому б допомогла довга прогулянка містом, та виходити заборонили. Пружини ліжка впивалися в тіло, матрац – тонкий і продавлений. Добре, що хоч постіль видали, майже чисту. Та й умови проживання були кращі, ніж в часи його навчання в університеті, хоча часу пройшло не так і багато. Волосся й досі смерділо димом. Весь одяг довелося зняти, завтра його винесуть на смітник. Довгий час Дмитро чув, як за стіною розмовляли дівчата, та навіть їхні голоси звучали вже рідше. У сусідній кімнаті жила Марія із Міленою, тому цей шум не дивував. Повільно, але все ж тиша заколисувала хлопця.
«А ви знали, що є птахи, котрі під час міграції перелітають Еверест».
Дмитро піднявся на лікті, щоб побачити, хто це говорить. Повністю прокинувшись хлопець розпізнав голос Любомира. «Та ну, мужик, не заважай спати. Залиш свої цікаві факти для більш доречної ситуації» – відповів Юлій. Дмитра розвеселила абсурдність цієї ситуації й він залився гучним сміхом, від чого зареготали й інші. Але такий гамір певно розбудив дівчат, які сповістили про це гучним стукотом в стіну.
За п’ять годин від початку пожежі її вдалося повністю ліквідувати