Три шляхи святкувати у зруйнованому світі

Кім Докча звик святкувати Різдво на самоті. Та й святкуванням це навряд чи можна було назвати: вихідних в офісі не давали, тож за щастя було вислизнути з роботи на кілька годин на Святвечір. За щастя для инших, тих, кому було до кого поспішати додому. Офісний працівник Кім Докча не мав нічого проти того, щоб залишитися у відділі довше за всіх, особливо якщо це означало надбавку в декілька тисяч вон.

Тоді Докча міг дорогою додому (якщо пощастить і він встигне до крамниці до закриття) купити щось солідніше за звичний сендвіч, а тоді повернутися у відносний затишок чотирьох стін читати «Три шляхи вижити у зруйнованому світі», уявляючи, що їсть одну зі страв, які Ю Джунхьок куштував у своїх неймовірних подорожах, а автор із таким захопленням описував.

Звичайно, це було до падіння світу. Звісно, цього разу Докча і не згадав би про Різдво, якби не святковий розпродаж у Сумці Доккебі — авжеж, у нього досі стояла локація Землі, але Бюро ж не вважало, що він настільки дурний, щоб купитися на такий очевидно поганий маркетинговий хід? Утім, судячи з того, з якою швидкістю зникали акційні позиції, клієнтів аж ніяк не бракувало.

На щастя, у Царстві Демонів не святкували Різдво, тож вулиці промислового комплексу не були живим нагадуванням про те, на що в Докчі однаково не було грошей, і те, що він укотре був один.

Звісно, у Зоряному Потоці ніколи не можна було залишитися повністю на самоті.

[Сузір’я «Демоноподібна Вогняна Суддя» вітає вас зі світлим святом Різдва!]

— Дякую, Урієль, — він жартівливо склав руки на грудях, ніби під час молитви.

[Сузір’я «Батько Найбагатшої Ночі» пирхає.]

[Сузір’я «Королева Найтемнішої Весни» каже, що оповідь про Різдво є перекручуванням усім відомої та набагато давнішої оповіді.]

— Ну-ну, не сваріться, — поблажливо посміхнувся Докча. — І вас усіх теж із Різдвом.

Цікаво, чи вітали так само сузір’я Едему з Різдвом реґресора? Зрештою, Докча не єдиний у промисловому комплексі знав оповідь світлого свята, можливо, Ю Джунхьока вітав особисто Метатрон. Хоча Небесний Писар досі не надто схвалював їхню ідею створення спільної туманності…

До речі, це все повертало Докчу до думок про зірку, яку він іще хотів додати до «Компанії Кім Докчі».

Цікаво, чи святкував він Різдво на самоті?

–

Це був перший Новий рік Шін Юсон без подарунків. Вона завжди була чемною дитиною, але після падіння світу це вже не мало значення, адже не було кому дарувати їй щось. На кілька місяців, що пролетіли як коротка мить, з’явився той, хто дбав про Юсон, не очікуючи, що натомість вона дотягнеться до найвищих зірок на небі. І саме тому вона з усіх намагалася це зробити. Заради нього.

Навіть якщо вже багато місяців не чула від нього ані слова, навіть якщо місце поруч із графою «сузір’я підтримки» залишалося незаповненим. 59 разів живий, 41 раз мертвий…

Юсон мусила продовжувати вірити, також заради нього.

Новий рік настав тихо, без святкових концертів, звернень та зворотного відліку, лише електронний годинник змінив числа на огидно акуратні: нулі циферблата ніби витріщалися на маленьку дівчинку, що сиділа сама у порожній кімнаті.

Це був перший Новий рік Шін Юсон на самоті. Ю Сані-ссі та Хан Суйон-ссі не дали державного вихідного, Лі Хьонсона-ссі ніхто не відкликав (і не відпустив би) зі служби, Джун Хівон-ссі була спантеличена зникненням свого спонсора не менше, ніж Юсон, а Лі Джіх’є пробуркотіла щось про те, що немає що святкувати. Лі Ґільон потім, крізь двері, переказав Юсон, що нуна насправді знайшла десь пляшку соджу та зачинилася у себе в кімнаті.

Шін Юсон також зачинилася, а на межі років боляче кусала губи, намагаючись стримати сльози, поки загадувала лише одне просте бажання.

[Зв’язок з вашим спонсором втрачено.] 

[Сузір’я «Бог Морської Війни» дивиться на вас зі співчуттям.]

[Сузір’я маленької плянети дивиться на вас зі співчуттям.]

[Сузір’я «Повелитель Сталі» дивиться на вас зі співчуттям.]

Повелитель Сталі? Хіба він не мав бути з Хьонсоном-аджоссі?

— Шін Юсон, виходь! Хьонсон-хьон приїхав і він має для нас подарунки!

Вона вже давно не була дурною дитиною, а тому знала, що див не буває.

— Дуже смішно, Ґільоне, — крізь сльози буркотіла Юсон. Нащо він так жартував? Нащо був таким жорстоким? Невже вона…?

Вона заслужила.

— Якщо не хочеш, я заберу усе собі, — підтвердженням слів Ґільона стало те, що він дрібно затупотів сходами униз.

Юсон несміливо визирнула у коридор: двері в кімнату Джіх’є були незачинені, ніби вона надто поспішала, щоб берегти свої секрети, і в коридорі дійсно пахнуло соджу. Якщо Ґільон не помилився у цьому, то чи могло бути, що він мав рацію і в иншому?

На сходах з’явився великий, але ніби м’який силует, який Юсон не могла не впізнати.

[Сузір’я «Повелитель Сталі» усміхається.]

— Ґільон сказав, що ти не хочеш спускатися.

За той час, що Юсон його не бачила, Хьонсон-ссі ніби виріс іще більше, займаючи увесь простір коридору, аж поки не присів навпочіпки із м’якою іграшкою, що в його великих руках здавалася геть крихітною.

— З Різдвом та Новим роком, Юсон, — Хьонсон-ссі незграбно простягнув їй іграшку, що виявилася маленьким плюшевим цуценям.

На очах Юсон виступили сльози.

— Щось не так?

— Ні, аджоссі, це дуже хороший подарунок. Дякую тобі, — вона сховалася в його обіймах, примостившись на стегні. У руках непохитного Хьонсона Юсон стискала неоковирну іграшку і вірила в диво. Та і хіба не дивно, що на дотик та із ними поруч він ніколи не був сталевим, попри те, на що натякала стигма?

[Сузір’я, яке не бажає розкривати свій модифікатор, втішене.]

[Сузір’я, яке не бажає розкривати свій модифікатор, каже, що іноді корисно загадувати бажання.]

Юсон заклякла. Ці слова… хіба таке було можливо? А разом з тим: хіба хтось іще міг казати неправду так самовіддано щиро?

[Сузір’я, яке не бажає розкривати свій модифікатор, просить вас не розкривати його таємницю.]

— Ну, Юсон, усе буде гаразд.

Юсон міцніше вхопилася маленькими пальцями в тканину форми, вже наскрізь просякнуту її сльозами, а Хьонсон-ссі у відповідь міцніше обіймав її, відгороджуючи від усього світу. Принаймні, так здавалося. Десь далеко, за сотні людських життів від неї, сузір’я бачило її короткий ствердний кивок.

[Сузір’я «Демон-Король Спасіння» просить вас про допомогу.]

— Авжеж, — тихо видихнула Юсон. Це заради нього.

–

Дні народження лейтенанта Лі Хьонсона ніколи не були чимось особливим. Інколи в такі дні його побратими зі служби, що знайшли в собі сили ту-таки службу покинути, витягували його до пабу, безсоромно користуючись зі знижки для іменинників та безвідмовности Хьонсона, иншими роками на цей день припадав його наряд і не те, що б тут було на що скаржитися.

Падіння світу забрало і ці моменти примарної радости, а тоді…

Чи наївно було бажати повернення людини з мертвих саме на свій день народження? І чи не було еґоїстично бажати повернення цієї людини для самого себе, адже Докча-ссі був не лише його другом?

[Сузір’я «Повелитель Сталі» дивиться на вас з осудом.]

Так, звісно, такі думки були неприпустимими, адже зайвий сентименталізм тільки заважав виконанню обов’язку. Хьонсон і сам казав, що такі дурниці, як почуття, в жодному разі не мали затьмарювати мозок солдата, та що як почуття були до того, хто боровся заради досягнення тієї ж мети? Що як Хьонсон не міг йти вперед, не озираючись назад із думкою, що було б, якби Докча був поруч із ним?

Із ними, поправляв себе Хьонсон. Докча-ссі був неначе батько для цих двох напасних дітей, що без упину запитували його про день народження, аж поки не довелося сказати їм дату; немов старший брат для гордої Джіх’є, яка, взагалі-то, не надто ладнала із Хьонсоном, але чомусь приєднувалася до останніх місій його підрозділу разом із Джун Хівон. Природу стосунків Докчі-ссі з останньою, а також із Ю Саною-ссі та Хан Суйон-ссі, він так і не зумів з’ясувати, можливо, тому що сам не знав, як поводитися поруч із ними. Був іще Ю Джунхьок-ссі, який зник майже одразу по тому, як над Сеулом осів пил після падіння купола.

Хай там як, а для усіх них Докча-ссі був лідером.

І Хьонсон пішов би за ним далі, Хьонсон дозволяв себе вести, як дозволив вести, коли Хівон-ссі посеред ночі увірвалася до казарми та сказала, що він їм був потрібен. Можливо, це було через те, що вона втратила свого спонсора (його власний став іще суворішим і похмурішим, ніж зазвичай), можливо, він сам почувався не на своєму місці, коли їх усіх не було поруч.

Хьонсон дозволяв себе вести та не ставив зайвих запитань. За це його цінували в армії, і, напевно, цього від нього хотіли і компаньйони з порятунку світу.

Порятунок світу став його головною ціллю, чи не більше, ніж раніше, адже тепер він мав працювати за обох, адже тепер він мав стати найнадійнішим щитом, якщо вже не зміг прикрити компаньйона від лихої долі. Зрештою, дата на календарі у світі, де все вимірювалося сценаріями, і не мала такого значення.

Так думав Хьонсон, слідуючи за Хівон-ссі крізь нетрі напіврозвалених будівель на околиці Сеула. Ці місця постраждали від падіння купола найбільше і саме тут найчастіше спавнилися монстри, що приходили з-за меж земного сценарію, але що могло шукати тут втілення архангела?

— Хівон-ссі, куди ми йдемо?

— Вже недалеко, — ніби відчувши, що вона не вгамувала його цікавість, Хівон-ссі продовжила: — Діти хочуть оглянути Сеул.

— Хіба нам можна виходити за межі сценарію? Це не небезпечно?

Звісно, солдат був солдатом. Він мав турбуватися про безпеку компаньйонів, навіть якщо саме поняття «безпека» втратило свою доцільність.

— Поки ми виконуємо вимоги сценарію виживання, нам не загрожує штраф вигнанця.

Дійсно, теперішній головний сценарій не був територіяльно обмеженим, інакше як би міг Ю Джунхьок-ссі їх покинути, але Хьонсон ніколи не замислювався про такі тонкощі. Для нього сценарії були подібні до інструкції, і чим чіткішими були умови, тим краще.

— Звідки ти це все знаєш? — перш за все, Хьонсон ніколи не чув про штраф вигнанця, а Джун Хівон говорила як… хтось, кого він знав ніби ціле життя тому.

[Сузір’я «Таємничий Інтриган» загадково посміхається.]

Це сузір’я… воно колись пропонувало Хьонсону стати його втіленням, а пізніше слідувало лише за Джунхьоком та Докчею. Що воно робило на Землі?

— Мені трохи допомогли.

Перш ніж Хьонсон встиг запитати, що саме вона мала на увазі, вони вийшли на перехрестя, яке, вкрите стеблами дикої лози, більше нагадувало лісову галявину.

— Хьонсон-аджоссі! З днем народження! — він не зміг іще нічого як слід роздивитися, як на нього накинулися двійко дітлахів, ледь не збиваючи з ніг.

— Ну все-все, я теж радий вас бачити, — насправді протести Хьонсона були доволі слабкими, адже він легко міг виборсатися з обіймів Ґільона і спустити з плечей Юсон, яка хтозна-як узагалі туди залізла.

Натомість він оглянув галявину, в першу чергу помічаючи величеньке вогнище у самому центрі. Розклеївся, подумав Хьонсон, адже навіть не звернув уваги на дим — маркер позицій потенційного ворога. Можливо, занадто (чи достатньо) довіряв тій, що його вела, щоб не виглядати зусібіч небезпеку. Біля вогнища стояли тарілки з наїдками: чипсами, ковбасками, сирними кульками, які надто вже нагадували ті, що подавали в його улюбленому барі. Ну, тому, куди його раніше витягали найчастіше. Може, це і були такі самі страви, адже з падінням Сеульського купола вони знову могли насолодитися смаком нормальної їжі, авжеж, коли не боролися з монстрами.

З протилежного боку галявини, в тіні піддашшя розваленого під’їзду стояв, похилившись на стіну, Ю Джунхьок у компанії Лі Сольхви-ссі. Хьонсон на мить замислився, чи було можливим, що це він приготував усе це, адже чув, що Джунхьок-ссі чудово готує, а тоді подумки пирхнув. Хіба був він аж таким особливим, щоб для нього щось готували? Але ж приготували.

Ю Джунхьок кивнув йому, і навіть у густій тіні на його обличчі було видно слабку напівпосмішку.

Хьонсон спохмурнів, зрозумівши, чому те сузір’я прийшло на Землю. Якщо тут був Джунхьок, то не було нічого дивного у тому, що і Таємничий Інтриган теж прийшов. А він вже навигадував собі.

— З днем народження, аджоссі! — Лі Джіх’є підійшла і буквально повисла на його руці, стискаючи її в обіймах.

На обличчя Хьонсона повернулася усмішка. Він був серед компаньйонів і не варто було псувати їм настрій у такий день, коли вони, здається, усі зібралися, щоб потішити саме його.

— Дякую, та не варто було…

— Варто-варто, — обірвала його на півслові Джун Хівон-ссі, вкладаючи у поки ще вільну руку пляшку пива. — З днем народження, Хьонсоне.

— Дякую, Хівон-ссі…

— З днем народження, Хьонсоне-ссі, — голос Ю Сани пролунав десь з-за спини, а тоді він відчув легкий запах квітів та м’який поцілунок на щетинистій щоці.

[Сузір’я Олімпу не схвалюють розвиток такої динаміки.]

— Та я не… — схоже, Ю Сана-ссі почервоніла ще гірше, ніж він, хоча це було важко оцінити в ситуації, коли Хьонсона постійно оточували компаньйони, які усе ніяк не хотіли припинити його вітати. Цілком імовірно, що це він уже був червоний, як помідор.

— О боже, та дали б їм спокій на один день, — почувся буркотливий голос Хан Суйон, а тоді вона сама визирнула десь з-за спини Джун Хівон. — Пий, Докча підказав мені, яке твоє улюблене, — звісно, це був такий спосіб Хан Суйон-ссі сказати «з днем народження, Лі Хьонсоне», але галявина миттю поринула в тишу. Усі обернулися на жінку, ніби вона сказала щось непристойне. — Ну, ще давніше…

— Гадаю, це наш знак випити за Докчу-ссі, — порушив ніякову тишу Хьонсон, першим відпиваючи з пляшки.

[Сузір’я «Демоноподібна Вогняна Суддя» складає руки на грудях.]

— Унні, твій спонсор повернувся?! — Хьонсон не розумів, чому Джун Хівон звернула на Лі Джіх’є такий незадоволений погляд, адже це було добре, чи не так?

— Випиймо за повернення спонсора Хівон-ссі, — знову мовив він, простягаючи Юсон пляшку солодкої газованої води. Вона єдина відмовилася «відлипати» від нього і продовжила сидіти на широких плечах. — І за вас усіх. Дякую за те, що ви влаштували таке свято.

Хьонсон проковтнув гіркоту разом із пивом. Повернення Демоноподібної Вогняної Судді означало, що навіть архангел не міг знайти Докчу за тими горизонтами, за якими він зник.

— А коли ми питимемо за Хьонсона-ссі? — м’яко запитала Ю Сана.

— Справді, адже це твій день народження, — озвалася Джун Хівон.

І, перш ніж він встиг заперечити, почувся глибокий голос Ю Джунхьока:

— За Лі Хьонсона!

— За Лі Хьонсона, — відлунням пронеслося галявиною.

Хьонсон ніяково кусав губи, стоячи в самому центрі свята; насправді він стояв ближче до стіни, але здавалося, що куди б він не пішов, фокус уваги всіх присутніх неодмінно слідував за ним. Це було несправедливо, бо хіба ж він заслуговував на такі почесті? Він навіть не здогадався у всій цій метушні запитати, коли ж був день народження у решти присутніх…

Але це, на диво, було приємно. Це була несправедливість, з якою Хьонсон і не думав боротися.

— Ще раз дякую вам усім.

— Годі дякувати, — жартівливо штурхнула його під ребра Джун Хівон, простягаючи другу пляшку. — Це твоє свято.

— Я просто щасливий, що ви всі щасливі, — він розслаблено всміхнувся, відчуваючи, як алкоголь розтікається тілом разом із теплом вогнища.

— Тоді ми щасливі, коли ти щасливий, аджоссі, — Юсон зазирнула йому в очі, дивлячись кумедно догори дриґом на те, як Хьонсон знову ніяково червонів. — А скільки тобі років, аджоссі, га?

— Е ні, — передчуваючи, що мало статися далі, він завбачливо прикрив вуха долонями — у них кумедно стугонів пульс.

— Я допоможу, — озвався Ю Джунхьок, миттю опинившись поруч і знімаючи жахливо незадоволену Юсон з плечей Хьонсона.

— Я був зовсім не проти… — він запнувся. Це, мабуть, вперше Джунхьок-ссі звертався до нього ось так напряму, не віддаючи наказ, а як до рівного. — Тобто, вона ж лише дитина…

— Я маю тобі дещо показати.

Суворий тон і швидкі кроки натякали, що чекати згоди Ю Джунхьок не збирався. Хьонсон спантеличено обернувся до Джун Хівон, але вона лише кивнула, мовляв, іди, це може бути важливо. Мабуть, так і було, адже саме на Джунхьока-ссі варто було рівнятися у питанні відсутности зайвих сентиментів, він і так довго чекав, щоб не псувати свято розмовами про те, що було їхнім обов’язком.

— Джунхьок-ссі?

Хьонсон міг закластися, що йшов слідом за чоловіком, аж поки не опинився у будинку на самій межі території сценарію. Можливо, Ю Джунхьок першим пішов до Сеула на розвідку?

— Не вгадав.

Ноги самі несли Хьонсона назустріч, а руки самі стиснули тендітне тіло в обіймах. Він відчував шкірою чуже тепло, чув спокійне дихання, бачив перед собою знайоме обличчя, а все ж не міг повірити в можливість такого.

[У сузір’я «Демоноподібна Вогняна Суддя» кров з носа.]

Хьонсон зніяковіло відступив, стираючи зі щік вологу. Перед затуманеним зором справді стояв він, Кім Докча, цілий та неушкоджений, а Хьонсон навіть не знав, що сказати.

На щастя, Докча-ссі завжди міг знайти потрібні слова.

— Урієль, я розповім Джунхьоку, що ти проміняла його на Хьонсона, — жартівливо пригрозив він.

[Сузір’я «Демоноподібна Вогняна Суддя» каже, що ваш час на Землі і без того обмежений.]

Обмежений?

— Ну годі, я ж пожартував. Дякую за допомогу.

[Сузір’я «Демоноподібна Вогняна Суддя» молиться за вашу безпеку.]

— То… це спонсор Хівон-ссі повернув тебе до життя? — за браком відповідних слів з вуст Хьонсона зірвалися абиякі.

— Ні, — Докча поблажливо посміхнувся. — Але вона допомагала мені і добре подбала про Хівон-ссі, поки мене не було поруч.

— Угу…

Хьонсон ковтнув те, що хотів би сказати. Те, що про нього самого ніхто не подбав, було аж ніяк не провиною Докчі-ссі і він не хотів звалювати це на компаньйона.

[Сузір’я «Повелитель Сталі» дивиться на вас із осудом.]

— А як ти сам, Хьонсоне?

— Я… — сумував за тобою, — повернувся до армії.

— Так, Джунхьок мені казав.

Тиша поруч із Докчею-ссі була одночасно більш ніяковою, ніж раніше, з иншими, але і більш комфортною. Зрештою, було приємно просто іти пліч-о-пліч, чути кроки компаньйона поряд, відчувати його долоню у своїй…

Думки Хьонсона запнулися об той простий, але беззаперечний факт, що долоня Докчі стискала його власну, але він зібрав усю силу волі, щоб не показати цього. Не смикнутися, не відлякати — не Докчу, звісно, бо той і без того читав Хьонсона як розгорнуту книгу — але сам момент такої близькости. Він пам’ятав слова архангела, тож хтозна, коли ще такий момент випаде.

— Я скучив, — буденно, ніби пояснював причину, з якої їхні руки переплелися, мовив Докча, а тоді стиснув долоню сильніше: — З днем народження, Хьонсоне.

— Ти… знову підеш? — вирвалося замість «дякую». Мабуть, він надто довго стримував це запитання, але як було не стримувати, якщо сказане воно бриніло в повітрі неприхованою загрозою?

— Не сьогодні.

— Я хочу піти з тобою.

Бо Хьонсон справді хотів; бо, подібно до того, як він сам сьогодні визначав центр свята, Докча визначав центр його світу, і без нього, хоч в якому шаленому ритмі кидало від сценарію до сценарію, все навколо ніби зупинилося.

— Сьогодні твій день народження, загадай бажання.

— Знущаєшся…

Бо простіше так, аніж зізнатися, що його найбільше бажання уже здійснилося.

— Хьонсоне, — коли теплі долоні огорнули обличчя, він навіть не встиг здивуватися. Звісно, Докча жив у геть иншому ритмі, можливо, у такому, за яким Хьонсон би не встигав. Але він віддав би усе, щоб спробувати наздогнати. — Куди б я не пішов, я завжди повертатимусь до тебе.

Хьонсон стояв непорушно, шумно вдихаючи. Стримував кожен м’яз, щоб не кинутись назустріч, не зіпсувати цю крихку інтимність своєю незґрабністю.

На диво, Докча сам зробив крок назустріч. На диво, Хьонсон повірив обіцянці, залишеній теплим доторком губів.