***
Тоді мені було вже майже 13 — достатньо дорослий, щоб розуміти, як же я влип!
***
— Тату, ну скажи ти мамі, що це дурість!
— Синку, це прохання дідуся, ну ти ж маєш його розуміти! — батько завжди слухав маму та й діда дуже поважав.
— Але мені от навіщо з вами туди їхати? Ще й прикидатися знову! Це нерозумно! Ми ж нічого поганого не робимо, до чого ця скритність? — ні, ну правда, з дитинства мені повторюють, що це таємниця, що потрібно її зберігати. А я б усім розповів краще, нехай знають!
— Заспокойся і приготуй речі! — слово мами — закон!
Переліт виявився цілком стерпним, напевно зіграло не малу роль те, що ми завжди сидимо в першому класі. Мені вічно пропонують якісь солодощі, ігри. Але ж я вже не дитина, хоча цукерки дійсно були смачними.
Ще годину ми їхали машиною. Вже стомленому хотілося якнайшвидше вирушити у власний готельний номер, але ж ні! Мене поволокли в галерею Бермонга, ніби Саонік замало. Прикро, довелося йти.
Стандартна процедура: купівля квитків, чергова нудна екскурсія попереду, чергове нагадування про сімейну таємницю, як маленькому повторюють, ну правда. Загалом я дуже навіть люблю мистецтво, як і всі члени моєї родини, але… Слухати одне й те саме з року в рік, при цьому лише зрідка спостерігати щось справді варте уваги — нудьга! Проте мама та дід після того, як побачили мої ескізи стали одержимі ідеєю, що мені ще послужить доля, що бути мені таким же генієм, як покійний дядечко. Не розділяю іх бачення. Так, я добре малюю і що? Немає в мені таких необхідних посидючості й натхнення! Та й нинішній плин справ здається цільком задовільним. Однак родичі ніяк не вгамуються, вони постійно тягають мене до різноманітних галерей і виставок з надією, що чиясь творчість стане живильним «світлом» для росту мене, як художника. Краще вже так, ніж «світлом» у кінці тунелю! Яка дурість! Я зверхньо сміявся над цією ідеєю… Даремно!
Очікувати багато чого від філії не варто, до того ж вона відкрилася лише два роки тому. Скрізь екскурсія починалася з однакової вступної частини, тому-то я з втомленим виглядом стояв на самій околиці збіговиська зівак, що так уважно слухали. Ось, знову починається заїжджений диск:
— Перша галерея «ParelSon» була відкрита у 2131 році в місті Саоніки, — почав розповідь екскурсовод, — присвячена загиблому синові…
— А чому він помер? — якийсь дрібний ідіот не знає, коли потрібно промовчати. Такі ситуації доводилося спостерігати частіше ніж хотілося б, а точніше взагалі не хотілося. Однак екскурсовод спритно викрутився, що мене злегка зацікавило. Тож я вирішив підійти ближче, повільно просуваючись між натовпом.
— Хлопчик був хворий, але точного діагнозу крім сім’ї не знає ніхто — медична таємниця! Імена, до речі, теж залишилися таємницею, але відомо головне — батько-засновник дуже любив молодшого сина, а той дуже любив мистецтво, — вловивши нотку непідробного смутку в голосі хлопця-екскурсовода, моє бажання його побачити тільки наростало. — Частина спадщини, що мала дістатись загиблій дитині, стала основою для створення будинку мистецтв, а решта членів сім’ї та інших анонімних інвесторів допомогли галереї розширюватися і створити цілу мережу подібних. В одній із таких ми з вами зараз. Під час відкриття першої «ParelSon» засновник встановив три головні правила, яких дотримувалися і дотримуватимуться…
Останню перешкоду у вигляді пишної пані вдалося подолати і я опинився серед зівак першого ряду, навіть став одним із них, але зовсім через іншу причину. Світло! Ця людина здалася втіленням світла й чистоти для мене. Картинка перед очима назавжди врізалася в мою душу, в мої думки… напевно і в серце.
Зовсім молодий хлопець, шатен стояв обличчям до картини, коли розповідав про правила галереї, не відводячи погляду від картини, що визнаю — була справді чудова. Але він — був кращим, його профіль, злегка піднята голова і погляд спрямований до величезного полотна. Стільки емоцій грало на цьому обличчі. Я побачив захоплення, трепет, смуток, співчуття, образу — захотілося дізнатися причину такої багатогранності. І ось прозвучали слова, що мої вуха часто пропускали повз, але не цього разу:
— Третє правило: три дні на тиждень галерея надає свої ресурси новачкам! Адже одна з головних цілей «ParelSon» — це допомогти невідомим талантам!
В ту саму мить я палко забажав, щоб він так само дивився на мої картини. Того дня я побачив і світло, і шлях.
***
Всі вихідні та й шлях додому я провів майже беззвучно. Для мене здавалося логічним поводитися спокійніше ніж зазвичай, адже штормові думки не давали сил на звичне бешкетуваня та сімейні дибати. Однак для близького оточення така поведінка стала приводом захвилюватись. Першою цю тему підняла мама:
— Щось трапилося? Ти сам на себе не схожий, — навіть кумедно, що вона так обережно прощупує ґрунт.
— Все нормально! Я просто дещо обмірковую!
— Ти ж знаєш, і я, і тато, і дідусь завжди тебе вислухаємо!
— Я знаю! Дякую! — я правда це знаю, але відкрити рій думок та бажань часом занадто складно.
Тільки у власній кімнаті вдалося розслабитися і скласти певний план дій. Тоді він мені здавався ідеальним. Який юний і дурний я був.
***
У лічені дні моя порожня майстерня ожила. За «чарівним» планом, потрібно створити достатню кількість полотен для власної виставки й організувати її в Бермонзі. Першою перешкодою став мій перфекціонізм. Усе було не те! Недостатньо чітко, недостатньо яскраво, недостатньо м’яко, хоча рідні й запевняли у зворотному. Другою і найбільш обломною — власний вік, як я міг забути, що для участі в конкурсі потрібно бути повнолітнім. Просити рідних змінювати систему або зробити виняток для улюбленого онука — гордість не дозволяла, хоча дідусь би точно погодився.
Засмучений і злий я все ж взявся за написання хоча б мінімальної кількості картин. Спершу мною оволоділа одержимість створення “головного” полотна, це була спроба перенести яскраві і об’ємні спогади на пласку площину — невдала, постійно мучило відчуття, що чогось не вистачає і довелося відкласти. А от решта малюнків були навіть до снаги, йшли легко, не моментально, але більше місяця на одиницю я не витрачав. Залишається загадкою, як цей вир затягнув мене і зжер час навколо. Роки ніби випарувалися, а я подорослішав, не помітивши цього. Школа позаду, попереду вибір університету і мої 18 років.
Багато хто не впізнавав того тринадцятирічного живчика і непосиду, я справді змінився. Насправді було лінь витрачати сили на розмови, коли можна використати їх на нову картину. Мабуть зовні я став тихішим, та ось всередині… думки не припинялися і чергували одна одну навіть частіше ніж раніше. Рідним спокійний норов припав до смаку, мамі й дідові взагалі — аби малював. Напевно аж занадто вони звикли до нової версії, адже тверда заява, що до обраного ними універу я не піду, викликала чималий скандал. Довелося нагадати про себе колишнього, переконати не тиснути на мене, а просто підтримати. Хоча, напевно, ультиматум: або Бермонг, або більше не малюю — став основним важелем переговорів.
Після прибуття в моє нове рідне місто я насамперед помчав у «ParelSon», нарешті побачити свій промінчик світла. І кого ж я застав? Зовсім іншого екскурсовода. Яким же далеким ідіотом я був, очікуючи, що той хлопець і через п’ять років буде тут працювати.
Мрії пали.
Я був егоїстом, бажаючи його уваги й обожнювання? Даремно старався? Даремно замкнувся у своїй майстерні на ці п’ять років, чекаючи дива? Ні! Я свого точно доб’юся! Думки як у маніяка якогось, але до криміналу я не дійду.
В орендованій квартирі, що приготувала добра матуся, на мене вже чекала нова майстерня і всі картини. Щоправда головну роботу я привіз сам. Вона тільки моя, ніхто її не бачив, поки що. Дивлячись на неї, я набирався сил і впевненості, а також знову планував, але цього разу розумніше. Для початку потрібно самостійно домогтися виставки найближчим часом, а після можна заховати свою гордість подалі та попросити допомоги у діда знайти одного з колишніх співробітників.
***
Плани і реальність не завжди збігаються. Чому я про це постійно забуваю? Ще два роки пролетіли непомітно, а я так і не досяг мети. До того ж, коли я приїхав на канікули додому, на мене чекав не дуже гарний сюрприз. Вечірка і безліч запрошених вільних омег — ідея мами. Їй здалося, що я аж надто захопився малюванням, а потрібно і про особисте життя подумати, хоча б у плані натхнення. Довелося вдруге влаштувати грандіозний скандал і повідомити, що це мене не цікавить, натхнення і так валом!
Ні, я звісно часом і сам розумію, що щось пішло не так. Ще в 13 я обожнював шкільні уроки «сексуального виховання та самопізнання», але після тієї зустрічі все змінилося. Пріоритети змінилися. Сексуальний інтерес пропав і більше не з’являвся. Часом навіть замислююся, а чи не асексуальний я, але потім починаю малювати і ці думки випаровуються. Був навіть період, коли я вважав, що закоханий у того хлопця, але ні. Адже не було в мене про нього вульгарних мрій та й на той чарівний образ я не дрочив. Хотів одного разу спробувати, але не зміг — це як поглумитися над святим. Загалом, я дійшов висновку, що просто одержимий щирою багатогранною реакцією на мистецтво. Волію її знову побачити і більше нічого.
***
За п’ять років Бермонг дійсно став мені рідним. Тут я пізнав слово «самостійність», ну в певній мірі. Адже якби не контроль і турбота мами, то помер би від звичайного голоду чи виснаження. А минулої осені я нарешті подав заявку в «ParelSon». Навіть із приходом літа мені не докучали хвилювання, що не пройду, мабуть — самовпевненість, саме через неї я не особливо здивувався дзвінку звідти.
Однак сам дзвінок у той момент неабияк налякав, телефон розривався від почергових мелодій із невідомого номера.
— Так? — нарешті відповів я, добігши до галасливої штуковини, а як я любив техніку раніше.
— Доброго дня, чи можу я поговорити з містером Іліасом Тріпсом? — такий серйозний тон насторожив тільки більше.
— Це я…, — Боже, тільки б із рідними було все добре, сила-силенна безглуздих думок заповнила голову, пригадались всі фільми, в яких ось так ось повідомляли погані новини.
— Мене звуть Фотіс Спірт, я завідувач галереї мистецтв «ParelSon» і хотів би обговорити деталі вашої заявки на використання наших ресурсів для здійснення вашої виставки.
Ну от навіщо так лякати? Розмова почала нервувати ще більше, коли запропонували виставку в Саоніках, якби не знав, то вирішив би, що мої постаралися. Вдалося швидко відмовився від привабливої пропозиції, проігнорувати багато каламуті, але потім я завис, почувши про Різдво:
— Я так розумію, ви цього дуже чекали, але дозвольте дізнатися… Може, ви погодилися б почекати до Різдва?
— Навіщо? Ви ж сказали, можна через тиждень.
— Це так, але я буду чесним, мені дуже сподобалися ваші роботи, та й не тільки мені, а оскільки ви відмовилися від Саонік, то виставка в період Різдвяних канікул — це вигідний хід, багато хто мріє про такий шанс, ваші роботи зможе побачити набагато більша кількість людей, статистика не помиляється.
— Містер…
— Можна просто Фотіс.
— Містере Фотіс, я мая час подумати перш ніж дати свою відповідь?
— Так, звичайно! Але якщо ви все ж таки не захочете чекати до грудня, то повідомте будь ласка до вівторка про ваше рішення, можете зателефонувати до приймальної або ж мені, це мій особистий номер.
— Добре, я зрозумів. До побачення.
Страшно подумати, як відреагує мама на такі махінації зі списком, але ж я тут ні до чого. Це все той самий Спірт. Просто буду вдячним за шанс, що випав.
У понеділок уранці мама дивним чином дізналася лише про відмову від Саонік, навіть дідусь обурювався. Все переросло в черговий сімейний скандал і рідня почала підозрювати, що імітація тихоні — вдале оманливе прикриття. А ввечері того ж дня я погодився на Різдвяну виставку, чекав десять років, то й ще пару місяців потерплю.
Довелося повторно набирати маму, щоб залагодити деякі нюанси.
— Щось сталося?
— Мені не можна набрати просто так?
— Ти свій вираз обличчя бачив? — зробити покер фейс не вдалося.
— У мене є прохання…
— Ну? — вона навіть в екран не дивиться.
— Замість Саонік мені запропонували Різдвяну виставку і я погодився.
— Стоп, а черга? Я нічого про це рішення не чула? Хто тобі це запропонував? — ось тепер вона кинула все інше й уважно вдивлялась у моє відображення.
— Мамо, я ж рідко тебе про щось прошу, — спробую тиснути на жалість.
— Та ти щодня то полотно, то фарбу, то пензлик, то поїсти просиш мене знайти.
— Я серйозно.
— Слухаю, — все ж таки мене балують у родині.
— Влаштуй свої розборки з чергою після, я не хочу більше чекати, це важливо для мене, — підло було використати доброту Спірта і забирати вдалий шанс в іншого, але ж не я все це заварив? Це він порушує правила, що моя сім’я створила.
— …, — після недовгого мовчання мама все ж відповіла. — Добре.
— Дякую, мамо!
— І я тебе люблю! — тонкий натяк на мою черствість я все ж отримав.
Весь кінець літа я поїхав провести в батьків. Приховувати свої плани на Різдво не мало сенсу, мама розстаралася. При цьому неодноразово піднімалось питання самодіяльності управителя в Бермонзі, мені його навіть шкода стало, от і спробував пом’якшити майбутнє покарання:
— Діду, ви лукавите! Коли він подав запит на мою виставку в Саоніках, там її прийняли, адже в головній галереї інші порядки, то чому ж ви такі суворі, коли він намагається і для Бермонга зробити все якнайкраще? Йому точно не відомо хто я! Відповідно й про тебе не знає! Людина просто вирішила допомогти талановитому новачкові з власної ініціативи. Хіба не це справжній дух ParelSon? Хіба не цього хотів би дядько?
— Іліасе! — мама намагалася не говорити про загиблого брата в присутності діда та й нам із татом теж забороняла.
— Марі, все нормально, він має рацію! Однак, не нагороджувати ж мені цього Спірта за порушення? Покарання буде, але м’яке, — обожнюю свого діда!
— Тату, не йди в нього на повідку! — мам, ну чому ти така прониклива?
— Я старий, але не дурний! Якщо зауваження правильні, то правильним буде до них прислухатися.
Тема галереї та її філій була невідємною частиною життя нашої родини. Обговорювали за столом, на прогулянці, на пляжі, в ресторані, щоправда, вже більш стримано — не можна розкривати таємницю творця. В сімейному колі було традицією обмін думками щодо новачків та їхні успіхи в майбутньому, як і нарікання, що я більше часу проводжу в майстерні або з друзями, ніж із родичами. Усе як завжди!
На початку вересня мене намагалися витягнути на якесь грандіозне весілля в Бермонзі, ледве вдалося цього уникнути, прикриваючись підготовкою картин до виставки. Однак повністю втекти від проблем не вийшло. Тижнем пізніше мама зі своєю новою знайомою з того самого грандіозного весілля стояли в моїй вітальні й обговорювали мої картини. Я вже було вирішив не злитися на нежданих гостей, але місіс Ірві надумала купити одне з полотен. Звісно, я відмовився! Але потім, після її умовлянь і таких яскравих іскорок в очах, вирішив просто подарувати обрану картину. Жінці, котра так любить мистецтво, не соромно й поступитися.
Як виявилося пізніше, мій подарунок все ж оплатили. А мама провела цілу лекцію про мою легковажність. Не сказав би, що з усім погодився, але зробив вигляд ніби вона абсолютно права. Так продовжилося моє тихе життя, хоча десь усередині годинник вів зворотний відлік. Я встиг закінчити ще дві картини до грудня і присвятив більше часу навчанню, адже це останній рік. Не можна знову ухилятися і залишитися повторно.
***
Безприпинний дзвін телефону знову викликав хвилювання — дежавю, але вже знайомий висвітлений номер їх швидко розвіяв.
— Так? — невже важко зрозуміти, що телефон я при собі не тягаю, потрібен час, щоб подолати майстерню і дістатися до спальні.
— Доброго дня! Чи можу я говорити з містером Іліасом Тріпсом?
— Це я.
— Мене звати Фотіс Спірт, я завідувач галереї мистецтв «ParelSon» і хотів би обговорити деталі вашої виставки. Ми вже з вами спілкувалися на початку літа.
— Так, я пам’ятаю, — адже його ім’я спливало в сімейних розмовах частіше за будь-кого іншого. Особливо після останньої пропозиції змінити систему організації виставок за заявками для філій.
— Ви можете з’явитися в понеділок? Потрібно багато чого уточнити і підтвердити.
— Так, добре. О котрій годині мені прийти?
— Думаю об 11⁰⁰ буде добре!
— Значить у понеділок вранці. Добре. До побачення, — ну ось, доведеться рано вставати.
***
Сьогодні початок битви всього мого життя. Важко прокидатися так рано, якщо лягаєш майже під ранок, але чомусь натхнення приходить саме вночі. А цієї ночі я вкотре оновлював свою улюблену роботу, їй уже 10 років, але навіть періодичні доповнення та перероблення не надто наблизили її до того ідеалу, що стоїть перед очима досі.
Після низки роздумів, я прийняв тверде рішення, що після всієї паперової тяганини в «ParelSon» Бермонга, попрошу діда знайти контакти того хлопця, тобто зараз уже чоловіка, а потім особисто запрошу його на свою виставку. Залишається лише молитися, що муза погодиться.
Без десятої одинадцять я був уже в галереї, пунктуальність прищеплювалася мені ще з дитинства. Мила дівчина приблизно мого віку сиділа на ресепшені, як з’ясувалося, звати її Аґеліки. Вона кілька разів спробувала додзвонитися до начальства, але той її ігнорував. Незграбно подивившись на мене і попросивши трохи почекати, вона кудись відійшла, напевно відшукати того самого містера Спірта.
Не минуло й п’яти хвилин, а дівчина повернулася ще радісніша ніж раніше. Потім попросила пройти за нею і почала тягнути стілець, як добре вихована молода людина я такого дозволити не міг. Звісно, Аґеліки відмовлялася від допомоги, але якщо захочу, часом я дуже переконливий. Якщо вже навіть на мамі спрацьовує)
Вона постукала і, не чекаючи на відповідь, відчинила двері й дозволила мені пройти зі стільцем.
Напевно стільки років утримання дали про себе знати, адже першою думкою було «я точно не асексуальний», а лише потім «це він»!
Моя задоволена посмішка чи то налякала, чи то просто дуже здивувала чоловіка.
— Все добре? — цей голос, як же довго я мріяв знову його почути… наживо.
— Дуже добре! — просто не можу припинити посміхатися як ідіот. Потрібно взяти себе в руки, але це так складно!
Мені запропонували сісти на мною ж принесений стілець, бо інших тут просто не було. А потім почалася тяганина з папірцями, яка зменшила мій запал. Довелося підписати багато угод, дозволів, доручень. Також призначили додаткову зустріч для перевірки макета буклету, котрий до п’ятниці планували закінчити.
Все просувалося швидко, злагоджено і не нудно, чи це тому що я з ним поруч? Згадавши в останній момент своє маленьке побажання, довелося промацувати ґрунт:
— Якщо я правильно розумію, то ви, містер Спірт, будете присутні всі три дні на моїй виставці? І навіть на Різдво?
— Звісно ж! Це моя робота. До того ж я хочу повною мірою насолодитися вашою творчістю містер Тріпс!
— Я ж просив, просто Іліас!
— Наразі краще дотримуватись формальностей!
— А можу я попросити про одну послугу, пов’язану з Різдвом?
— Якщо зможу, то буду радий допомогти такому таланту!
— …, — виявилося найскладніше це говорити йому. — Є картина, яку я вже 10 років намагаюся довести до досконалості, хоча це виявилося неможливим. Але це найкраще, що було мною створено.
— То чому вона не в основному складі?
— Я хочу її виставити тільки в день Різдва і на короткий проміж часу, власне кажучи, це подарунок дуже важливій для мене людині,… я сам раніше не усвідомлював наскільки важливої.
— Хм, — він так загадково посміхнувся. — Віє романтикою. Однак, складніше зробити, ніж сказати.
— Не вийде? — невже доведеться вручати картину особисто? А як же мрія: знову побачити його чарівний профіль біля моєї роботи?
— Цього я не говорив! Досить ризиковано міняти картини місцями, якщо присутні сторонні — це правило краще не порушувати, та й приховати картину на весь день під ширмою теж не варіант, звичайні відвідувачі не зрозуміють! А ось для незвичайних це можна вигідно обіграти, — не дарма моя сімейка ним так зацікавилися, цей чоловік ще той авантюрист, але межі не переступає.
— Не зовсім уловлюю суть розмови, можна трохи розжувати?
— 25-е у нас — це п’ятниця, а після офіційного закриття буде Різдвяний фуршет. І там цілком нормально зробити спеціальне шоу з прихованою картиною. Як вам?
— Але ж туди за запрошенням пускають?
— Про це не хвилюйтеся! Я все влаштую!
— Значить мені можна буде запросити тільки одну людину?
— А ви б хотіли ще когось?
— Рідних, вони теж не бачили ту картинку, — мама мене вб’є, якщо пропустить такий момент.
— Без проблем!
Коли я покинув стіни «ParelSon», то майже задихався від почуттів, що накрили мене. Я побачив його трохи раніше передбачуваного, і це спричинило ще більшу плутанину в собі. Тепер мені мало його реакції на творчість, я хочу його всього! Хочу щоб він дивився на мене так само, як на улюблені полотна! Я, безумовно, збожеволів. А ще… Ще я не просто егоїст, а й чортів монополіст. Бо доки сидів навпроти нього, то не раз відмахувався від думки, що можливо в нього вже є сім’я, діти… кохана людина, що він точно не практикував утримання десятиліття — і це бісило, дратувало, злило!
Соромно зізнатися, чим я займався у своїй спальні, думаючи про нього, уявляючи кожен вигин, кожен м’яз під сорочкою, кожен погляд в мою сторону.
Дорогою до галереї довелось старанно боротися з ніяковістю та навіть боязню побачити Фотіса. Все ж вдалося взяти себе в руки, але капець підкрався непомітно, у п’ятницю зі мною спілкувалися всі, всі крім завідувача, бо його там не було. Місіс Софі віддала п’ять запрошень на наступну п’ятницю, хоча я й переконував, що трьох цілком достатньо. А містер Джордж владнав останні питання щодо буклетів і доставки картин з моєї квартири в галерею.
Залишилося дочекатися вечора середи, тоді відбувається встановлення всіх експонатів по місцях. Але перед цим непогано було б добути якомога більше інформації про дорогого містера Спірта. Як то кажуть: обізнаний — значить озброєний.
— Лео? Привіт!
— Іліасе, друже! Невже згадав старого доброго друга?
— Не такий вже ти й старий і точно не найдобріший!
— Тебе я ніколи не ображав!
— Тому що розумієш — зі мною вигідніше дружити!
— Злий ти! То що знадобилось нашому принцу?
— Потрібно нарити якомога більше інформації про одну людину?
— Ооооо, навіть так? Чоловік, жінка? Бізнес…, кохання?
— Фотіс Спірт, завідувач галереї «ParelSon» у Бермонзі, чекаю дзвінка до середи! Бувай!
Головне вчасно відключитися, адже цей унікум відмінно читає людей! Неспроста Лео Грінвіч став чудовим журналістом.
Під час перших канікул по закінченню школи, коли я влаштував перерву в малюванні, щоб готуватися до вступних та трохи змінити звичайний розпорядок дня, мені й довелося познайомитись з трохи старшим від себе хлопцем студентом. Спільні знайомі, спільні посиденьки звели двох незнайомців. Спочатку існував певний дискомфорт у спілкуванні, бо ми з «різних» світів, але все досить швидко згладилося. Я не маю звички акцентувати на своєму становищі та статусі, а він звик тримати гордо підняту голову в будь-якій компанії. Зрештою ми почали тусити лиш удвох, а після знайомства з моєю сім’єю його часто запрошували повечеряли всім разом. Так ця дружба і триває до сих пір.
Буквально через півгодини пролунав дзвінок від Лева.
— Дружище! Вітаю з досягненням давньої мрії! Тобі навіть із датами пощастило! Обов’язково приїду подивитися! — він завжди такий активний!
— Пригальмуй! Ти як дізнався? Хоча, про що це я!
— Поки вивчав твого Спірта, то й про тебе прочитав! Отже цей чолов’яга десь перейшов тобі дорогу? Начебто нормальним здається, а вже хто в нього в друзях? А який коханець? Мрія омеги!
— Так, стоп! — спокій, потрібно заспокоїтися. — Ти вже все дізнався?
— Логічно! Я ж профі!
— Скинь мені файл на телефон, я сам почитаю!
— Ну, так не цікаво! А подякувати?
— Переліт першим класом із моєю божевільною сімейкою і запрошення на Різдвяний фуршет — достатня подяка?
— Жартуєш? Це ж чудово!
— Тільки пообіцяй обійтися без скандалу!
— Ображаєш!
— Ображу, якщо зіпсуєш мені майбутнє!
— Добре, добре! До зустрічі тоді!
Для перегляду важливого файлу я перейшов до більшого дисплея. Дарма, можливо, не все зміг би роздивитись на телефоні. Особливо про його нинішні стосунки. Це ж як треба любити, щоб будучи бетою залишитися з альфою? Моя самовпевненість дала першу та жирнющу тріщину. А коли я зрозумів, що ж за весілля пропустив, то й манера вести відлюдькуватий образ життя отримала заяву про відсторонення на невизначений термін. Сам замкнувся з цим мистецтвом, а треба було шукати золоту середину.
Але давати задній хід своїм планам вже пізно, та й чесно кажучи не хочу я відступати, хочеться трощити, ламати і бити морди, ні, лише одну конкретну фізіономію.
Мрії та уявну розправу довелося відкласти на потім, адже батьків потрібно запросити на виставку як годиться, а ще попередити про галасливу компанію!
— Мам, привіт!
— Щось сталося?
— Ні, я просто дуже сильно тебе люблю! — я вчуся на своїх помилках і результат не змушує чекати. Мама просто розгорнула екран до батька й діда, що сиділи біля каміна, адже сама так почервоніла, що стало ніяково.
— Іліасе! Як справи? Чим сьогодні займався? — дідусь ставить стандартні запитання як зазвичай.
— Перевіряв буклет і організацію перевезення картин!
— То коли нам краще приїхати? — тато дуже делікатний у таких питаннях, у гості без попередження не заявляється, а спочатку уточнює, чи буде нормально приїхати взагалі?
— Тут така справа, у мене для вас запрошення на фуршет 25го.
— Як ти їх дістав? — отямилася після великої дози няшества мама.
— Тільки спокійніше, мені їх Спірт дістав!
— Я навіть не дивуюся вже, — в один голос заявили мама і дід, а тато лише розсміявся.
— Він мені дуже допоміг, а ще…, я покажу в різдвяний вечір ту картину!
Навіть не будучи з ними в одному приміщенні, я відчув напругу. Вони знали, що є особливе полотно, яке я нікому не показую. Перші роки мама намагалася мене вмовити, навіть підкупити, аби розкрити таємницю, але я стримав облогу. А пізніше вони про неї напевно просто забули, до цього моменту.
— Ти чекав виставки, щоб її показати? — запитав дід.
— Ні. Там буде людина, що стала моїм дороговказним світлом!
— Хто? Ми його знаємо? — мама взяла кермо у свої ніжні ручки.
— Знаєте! — але ж і справді знають, от тільки більше я їм говорити нічого не буду! — Гаразд, я вже піду, втомився сьогодні дуже! Ааа, ще замовте квиток на Лео, я йому винен!
— Це Лео? Ну так, він гарненький і кмітливий омега! — моя мама невгамовна жінка.
— Це не Лео! І та людина — бета!
Людина, що придумала червону слухавку була генієм! Тепер можна продовжити фантазувати. Усі дороги ведуть до Риму? У мене — всі дороги ведуть до майстерні! Погано мені, добре, сумно чи радісно, я опинюся тут. Де їдкі запахи, різноманітні фарби і полотна стали моїми нерозлучними компаньйонами. Я сяду за доопрацювання цієї картини востаннє, а потім подарую без жалю.
Поки виводив чергові мазки найтоншим пензликом, то усвідомив — заради нього я б поміняв не тільки підтип, а й стать. Не маю нічого проти того, що є чоловіком альфою, але я не прив’язаний до певної оболонки. Я завжди залишуся собою. Шкода, що довести це не вийде. Може особиста зустріч із Фотісом, а може усвідомлення, що більше можливості доторкнутися до цього замальованого спогаду не буде, але останні мазки лягли ідеально! Тепер я щасливий! Може варто було б зробити хоча б фото собі на пам’ять, але це не те! Даремно я почав себе жаліти і ревіти, як дитя мале, адже виявилося так важко припинити схлипувати і так боляче прощатися зі своєю мрією. Моє світло не було тільки моїм і ним не буде… Наш спільний шлях скоро закінчиться!
***
У середу всі картини благополучно перевезли і розвісили по стінах Бермонгської «ParelSon», заправляв цим сам Фотіс. Було і радісно, і складно перебувати поруч. Але я тримався, не розмазня ж. А ось у четвер часу думати про стороннє не було, щойно двері галереї відчинилися, повалив народ! Я вперше бачив таку штовханину, чи це уява розігралася. Дівчина на ім’я Елла проводила екскурсії одну за одною, наплив не припинявся навіть в обідню пору, а надвечір я щиро поважав співробітників цього будинку мистецтва за таку витримку, сам то ноги ледве волочив.
Дивно, що люди не поспішали додому в різдвяний святвечір.
— Містере Спірт! — не можу себе приструнити. — Чи можна у вас попросити про останню послугу?
— Вже можна просто Фотіс! Що б не трапилося, як би ми не порушували правила, а скасувати виставку не зможуть!
— Але ж тобі можуть винести догану! — я ж не дурень відмовитися від запропонованого.
— Можуть, але це не так уже й страшно! Так що там у тебе за прохання, останнє?
— Я хотів би сам приховати картину за завісою і сам її відкрити, не хочу щоб хтось побачив полотно раніше назначеного часу!
— Добре, але якщо буде важко, попроси про допомогу!
— Я впораюся, і ще…
— Знову останнє?
— Так, — коли він так сяє і грайливо говорить, я не можу не посміхатися у відповідь. — Ти не міг би зачитати вступ з екскурсійної промови під час презентації тієї картини?
— Це честь для мене!
***
Щасливого Різдва! З прийдешнім Новим Роком! Долинало з усіх боків.
Сьогодні я вперше за довгі роки виспався так добре. Схоже потрібно за це дякувати накопиченій вчорашній втомі, навіть після тренажерного залу ніколи не відчував себе таким вичавленим. А буваю я там через день і ганяє мене профі. Заваривши собі чаю і зробивши звичайнісінький тост, сніданок був готовий. Не можна сьогодні звалитися від голоду! Не завадило б ще не забути про обід і вечерю. Тішить, що на той час мої дорогі гості з Саонік уже прибудуть, а мама голодати єдиному чаду не дозволить.
Як і вчора, я прибув на місце за пів години до відкриття! Обмінявся святковими привітаннями з усім дружним колективом, а деяким, з ким особливо здружився, навіть подарував маленькі замальовки в рамочках. Мій простий знак уваги викликав справжній фурор, зовсім такого не очікував.
— А мій подарунок? — з’явився з-за спини Фотіс.
— Босе, не нахабнійте, ви собі й повноцінну картину можете дозволити купити! — чи то жартома, чи то нариваючись на прочухана заявив Свіфт.
— От візьму й куплю, тобі на заздрість! — чи то жартома, чи то серйозно відповів Спирт. Не можу поки що звикнути до їхньої манери спілкування.
— Для тебе в мене теж є подарунок, віддам трохи згодом! — я просто не міг не втішити цього милого шатена.
Якщо вчора я вважав, що кількість відвідувачів величезна, то помилявся. У ці дні вона мега величезна! Довелося багато бігати, багато говорити, підписувати брошурки, щоправда я так і не зрозумів навіщо. Найприємніше було бачити радісні обличчя людей навколо, я тремтів від їхнього захвату. Але найбільше очі тішив давно видряпаний у пам’яті силует, те, як він повільно переміщується від одного полотна до іншого, як посміхається або йде у «свій маленький світ». Софі пояснила, що таке з ним буває, значить робота хороша! Після того як він завис над п’ятою поспіль картиною, я трохи засумнівався в її словах, але потім все ж повірив, такі емоції не підробити.
Близько третьої години я побачив знайомі фігури. Мама йшла під ручку з татом, прямо як молодята, а дідусь гордо крокував позаду. Лео з’явився трохи згодом, йому мабуть дохідливо пояснювали, що на фотографії потрібен спеціальний дозвіл, а він же щось активно доводив, а потім вказав пальцем на мене. І чого я від нього очікував?
— Іліасе, — підійшла Аґеліки. — Цей містер каже, що ти йому дозволив робити фотографії картин, це так?
— Це мій друг, якщо усного дозволу достатньо, то я не проти зовсім!
— Потрібно це завірити документально!
— Допоможеш? — сам я точно не впораюся.
— Зрозуміло, клич свого друга і йдіть за мною!
Я б цього друга не кликав, а тягнув, але ж не тут. Процедура виявилася простою та швидкою, тож Лео випросив собі дозвіл і на вечірню зйомку.
Не встиг я повернутися в зал, як мама мене знайшла і вручила невеличкий паперовий пакет.
— Це підготовлені помідори і яйця, якщо щось не сподобається?
— Дурень малий, це твоя їжа! Ти ж голодний?
— Розраховував на тебе! — ну як їй не посміхнутись.
— Я тебе занадто розпестила! — ці зітхання вона напевно тренує щодня перед дзеркалом.
— Є трохи! — визнаю, але не каюся. — Як враження? Є скарги? Рекомендації?
— Ні, виконано дуже грамотну роботу. Тато навіть готовий і справді нагородити цього Спірта, а не карати. А він ще стверджував, що став суворішим на старості років. Усі ці роботи я бачила і вже говорила, що вони дуже гарні, але я очікую, що твої наступні картини будуть навіть кращими!
— Ага, — посмішки з гірчинкою мама не помітила. Пізніше доведеться пояснити, що більше малювати я не зможу. Людина без серця не здатна створювати прекрасне, а своє серце і частину душі я вклав у те єдине полотно, яке подарую і більше не побачу.
Згодом весела компанія з Саонік вирушила в готель, відпочити перед фуршетом. Я ж знайшов можливість усамітнитися в одному зі службових приміщень, щоб проковтнути все, що було в пакеті. Про можливість відпочити залишалося хіба що мріяти, але Фотіс, ніби читаючи думки, сам відправив мене додому на кілька годин, запевняючи, що прикриє в разі якоїсь перевірки. Хотілося було сказати, що найстрашніша перевірка вже минула, але я стримався.
Вдома подрімав годинку, потім прийняв душ і одягнув новий костюм, який звичайному студенту не по кишені. З таким вбранням і пропозицію не соромно було б зробити. Ех мрії, тільки ви у мене і залишилися!
***
З самого початку все пішло шкереберть. Не встиг я з’явитися в стінах «ParelSon», як мене миттєво оточили з усіх боків. Ненавиджу такі моменти, тому й уникаю подібних збіговиськ. Незнайомці один за одним називали свої імена, запитували про картини, про ціни, про моїх батьків. Доводилося посміхатися й розмито відповідати. Верхом мого роздратування стала поява Моргана, він якось дістався до Фотіса, ще й поцілував, радує, що в щоку. Я вже було подумав, що вони весь вечір проведуть разом, але реальність кардинально відрізнялася. Після того поцілунку Давид розчинився в натовпі інших гостей, а завідувач залишився зовсім один. Зібравши всю силу волі в кулак, попрямував переконатися в інформації, що дістав Лео. Хотів випити трохи — для хоробрості, але не судилося, мені дістався лише ковток соку. Іншу частину випив Фотіс, можна навіть потішити себе, адже це був непрямий поцілунок.
— Ти готовий? Починаємо рівно о десятій? Твій гість прийшов? — елегантний шатен був налаштований на роботу.
— Так, усе готово! А ти як? Не очікував застати тебе самого, а як же твій наречений?
— Хто? Наречений?
— Так, Давид Морган.
— Ні, ні! Ми просто зустрічаємося. — вб’ю Лео за халтуру. Однак полегшення, з яким говорив Спірт, дали надію.
— Справді? Я чомусь припускав, що між вами все набагато серйозніше, враховуючи, що ти бета, а він альфа.
— А ти добре проінформований.
— Ти його кохаєш? — пан або пропав.
— …, — мовчання на таке просте запитання, підкидає думку, що не так у них усе казково. — Моє особисте життя тебе не стосується!
— Пробач, — бінго, у мене точно ще є шанс. — О десятій я чекатиму на тебе біля картини.
Я опинився в потрібному місці раніше. Багато хто зібрався навколо, батьки і дід були в першому ряду, а Лео, як зазвичай, десь пропадав. Ось і завідувач з’явився. Молю! Нехай усе буде добре!
— Перша галерея ParelSon було відкрито 2131 року в місті Саоніки, — почав розповідь екскурсовод-завідувач, — присвячену загиблому синові.
— А чому він помер? — довелося самому питати. Мама, дідусь, дядько, вибачте! Але мені потрібно відтворити ту атмосферу. Я чекав ось цих емоцій в очах чоловіка напроти.
— Хлопчик був хворий, але точного діагнозу, крім сім’ї звісно ж, не знає ніхто — медична таємниця! — публіка спантеличена цією ситуацією. Напевно вважають мене божевільним, я не проти! Найважливіше, що Фотіс продовжив. — Імена до речі теж залишилися таємницею, але відомо головне — батько-засновник дуже любив молодшого сина, а той в свою чергу дуже любив мистецтво. Частина спадщини, що мала дістатися загиблій дитині, стала основою для створення будинку мистецтв, а решта членів сім’ї та інші анонімні інвестори допомогли галереї розширюватися і створити цілу мережу подібних. В одній із таких ми з вами зараз. При відкритті першої «ParelSon» засновник встановив три головні правила, яких дотримувалися і дотримуватимуться:
• Перше: для школярів вхід завжди безкоштовний! І галерея всіляко співпрацюватиме зі школами для організації екскурсій та залучення дітей до мистецтва!
• Друге: всі пожертви можуть здійснюватися лише анонімно! Галерея не буде платформою для піарної благодійності!
• Третє: три дні на тиждень галерея надає свої ресурси новачкам! Одна з головних цілей «ParelSon» — це допомогти невідомим талантам!
— Саме одним із таких талантів і є містер Іліас Тріпс…
Зараз! Ідеальний момент відкрити завісу і явити світу мою найкращу роботу — «My Sunshine».
Натовп зреагував миттєво, за ним поспішив і Спірт, він обернувся та завмер.
Тільки сліпий не побачить схожості між чоловіком перед великим полотном і людиною з полотна.
Лише ця єдина мить, коли людина, якою я був одержимий, так дивиться на мою роботу, була варта всіх витрачених років. Я стояв збоку і немов потрапив у минуле, але більш чітке, більш хвилююче, більш важливе. Тепер я знав, що при уважному перегляді полотна Фотіс має звичку занурюватися у свій світ і відображати багато різноманітних емоцій у вкрай коротку мить, але поява сліз, судячи з його ж реакції — стала величезною несподіванкою. Хотілося заморозити цю мить, спинити назавжди час та п’яніти від того що бачу. Але було ще дещо, заключна частина. Я підійшов ззаду і тихо, над самісіньким вухом, щоб більше ніхто не почув, промовив:
— З Різдвом! Це твій подарунок!
— Я…, — тільки одне слово хрипло видавив із себе Фотіс.
— Я гнався за тобою десять років і не збираюся відступати! — ну ось, справу зроблено, назад дороги немає!
Спірт «втік». Гордо, елегантно, не привертаючи ще більшої уваги, але втік!
На мене ж навалила лавина запитань від звичайних учасників фуршету та співробітників, а також роз’їдали допитливі погляди рідні, з якими потрібно поспілкуватися негайно. Коли я вже підходив до діда, то відчув дивну необхідність обернутися. А вона була, адже Морґан відчайдушно намагався спопелити мене поглядом, як істинний джентльмен, я щиро йому посміхнувся! Не збираюся програвати без бою!
— Не очікувала від тебе такої витівки! — почала Марі Тріпс.
— А як на мене, досить мило вийшло! — добре, що в мене тато такий розуміючий.
— Згоден, давно мене так не радувало відвідування «ParelSon». А картина просто чудова! — дід теж підтримав мій вчинок, чудово!
— Дякую! — я щиро радію цій вкрай необхідній підтримці.
— Не хваліть його! Він чорт знає що тут влаштував! — мама не збиралася здаватися.
— Мамо, як тобі картина? — довелося задіяти відволікаючий маневр.
— Гарна…, дуже, але подача обурлива! А твій вибір…, я в шоці! Він же дорослий чоловік, ще й бета. Важко тобі доведеться, та й нам теж, — зараз вона точно згадала всі витівки Спірта.
— Я досягну свого!
— Ну звісно, терпіння тобі не позичати! — погодилася жінка.
Більше Спірт на фуршет не повернувся. На дзвінки та повідомлення він теж не відповідав, і не тільки мені, а й своїм колегам. Невже я облажався?
Я точно облажався! Вранці Фотіс на роботу не з’явився, як з’ясувалося пізніше, він узяв вихідний. Софі, Джордж і Аґеліки кидали косі погляди, але запитати про вчорашнє не наважувалися. Мабуть, їм більше подобалося будувати власні здогадки, а може просто не було можливості за такою кількістю справ. Навіть для мене останній день виставки став складнішим за інші. День після Різдва виявився найвідвідуванішим у нинішньому році, після закриття мені про це урочисто повідомили й привітали з вдало проведеним показом. За інших обставин я був би щасливий, але втеча та ігнор з боку Фотіса занадто хвилювали. Я намагався додзвонитися до нього протягом усього дня, але безнадійно.
Мабуть, завідувачу потрібен час. Мабуть йому потрібно багато часу, оскільки аж до тридцятого числа, він так і не дав про себе знати. Добре, що я здружився з Аґеліки, вона повідомила, що з чоловіком усе гаразд і вже в неділю він вийшов на роботу як зазвичай, щоправда, проводив забагато часу в своєму кабінеті.
Певно Фотісу справді потрібен час, але болісно чекати довше. Надвечір, кілька разів набираючи і стираючи текст, я все ж таки надіслав повідомлення із запрошенням разом зустріти Новий Рік. Самовпевнено? Напевно так і є! Але маленькими кроками я не зможу обігнати Моргана, потрібно донести чітке уявлення про власні наміри. Хочеться змусити сприймати мене як можливого партнера, як людину, котра через закоханість втратила розум.
Відповіді не було. Залишатимусь оптимістом, адже і не відмовили ж! Так, шанс маленький, але я чекав його приходу. Замовив вечерю у своєму улюбленому ресторані. Запросив людину для прибирання. Засів у майстерні, вгамовуючи хвилювання і заповнюючи час очікування.
***
Почувши дверний дзвінок, моє серце точно пропустило удар. Увесь шлях до домофона я молився, щоб це не виявилася запізніла доставка подарунків або якась рекламна акція. Мені пощастило, та я просто найщасливіша людина у світі — там унизу стояв Фотіс і чекав на відповідь.
— Так? — ніби звичайно прозвучало.
— Запрошення ще в силі? — він ще запитує.
— Хвилину, відкриваю.
Я вже збирався спуститися вниз, як зрозумів, що так ми можемо розминутися в різних ліфтах. Довелося чекати на майданчику. Як дитина я дивився на табло зверху і робив зворотній відлік. Залишилося сім поверхів, шість, п’ять, чотири, три, два, один. Фотіс трохи здивувався побачивши мене тут, або ж моєму зовнішньому вигляду, робочий одяг був забруднений фарбами.
Було страшенно ніяково бачити цього чоловіка у себе вдома, я так хвилювався, що про адекватне мовлення довелося забути на деякий час. На щастя вдалося усамітнитися і прийняти душ. Якщо я не скористаюся наданим шансом, то буду повним ідіотом!
Очікувано, що коли вийшов з ванної, то ні на кухні, ні у вітальні Фотіса не знайшов. Виявляється, той не гаяв час даремно та оперативно відшукав мою майстерню. І на мій превеликий подив аж занадто гармонійно там вписувався! А слухати нахвалювання моїх творінь цим чаруючим голосом я ніколи не втомлюся!
Утім, настав час сервірування столу. Шкода, що вечеря була не зовсім романтичною, і не зовсім звичайною. Фотіс дав ясно зрозуміти, що прийшов за поясненнями, тож довелося почати свою довгу розповідь про те, як я його зустрів уперше, як зробив його схвалення своїм головним завданням, як будував дурні й не дуже плани. Чоловік слухав дуже уважно, не перебивав. А через кілька годин, для зручності ми перебралися у вітальню. Фотіс сів на диван, а я влаштувався в кріслі поруч. Моя історія дійшла до моменту, коли ми зустрілися в його кабінеті, продовжувати далі не мало сенсу, ось я і вирішив розставити всі крапки над «і»:
— Я не люблю поводитись наче шляхи погубив і так забагато часу було згаяно даремно! Ти мені дуже дуже подобаєшся! Я хочу, щоб ти завжди був поруч, хочу тебе радувати і балувати. Я альфа, але для мене не є проблемою поміняти підтип чи стать, якщо це дасть можливість створити сім’ю з тобою.
— Стоп! По-перше, я не маю нічого проти того, що ти чоловік… або альфа, а по-друге — рано ще говорити про сім’ю, тобі взагалі тільки 23.
— Але ж тобі не 23, швидше за все ти думав про майбутнє!
— Ти не можеш і не повинен підлаштовуватися під мене!
— Чому?
— Це неправильно!
— Якщо в кінцевому результаті всі щасливі, то що тут неправильного?
— Я не знаю…
Зараз або ніколи! Я пересів ближче і запитав:
— А якщо я достобіса хочу тебе поцілувати, це теж неправильно?
— Не думаю, що …, — можливості договорити я йому не дав.
До біса все! Нехай я поводжуся як ласолюбний хлопчисько, але я згораю від бажання! А поцілунок став ще однією винагородою за моє терпіння. Хоча напевно варто зізнатися Фотісу про моє самітництво:
— Маю зізнатися, досвід у стосунках у мене майже нульовий!
— Не проблема!
— Ти не розумієш! Після нашої першої зустрічі я тільки малюванням і дихав. А до того були лише дитячі забави з поцілунками.
— …, — мовчання — погана ознака! Невже доведеться все озвучити напряму, щоб Спірт зрозумів?
— Я…, у мене не було…
— Стоп! Не продовжуй… я зрозумів. Може, краще на цьому поки зупинимося?
— От уж зясь! Все точно вийде! Душ я прийняв і про решту теж подбав! Просто будь акуратнішим зі мною на початку!
Занадто прямо? Зате не виникне непорозумінь!
Фотіс вирішив теж прийняти душ, а я тим часом шукав чого б випити. Та ще задачка: потрібно пригостити і Спірта, але алкоголь не можна, кава вночі не найкраща ідея, вода — нудно, а сік закінчився. Вибір пав на найпопулярніший зимовий напій — гарячий шоколад.
Не тільки шоколад був гарячим цієї ночі, вранці, вдень. Реальність кардинально відрізнялася від моїх очікувань, а чоловік поруч зробив цей день просто незабутнім. Чого таїти, у мене просто знесло дах! А Фотіс був не проти, навіть навпаки.
Песиміст у мені скаржився, що стільки років було згаяно, реаліст стверджував, що немає гарантії, що в нашої історії був би схожий підсумок, а оптиміст у мені радів! Усе так як є, і я б нічого не міняв! Втомлені ми заснули обіймаючись.
***
Коли прокинувся, за вікном було темно, а місце поруч порожнє. Природно, я миттю підірвався і вирушив на пошуки. Адже не міг же Фотіс втекти, пошкодувати про те, що трапилося і піти?
Ні, не втік! Він повністю занурений у свої думки, щось готував. Який же я щасливий! Бачити Фотіса на своїй кухні, так близько — блаженство! Якнайтихіше я підійшов і прошепотів на вухо:
— Я тебе люблю! — я життя своє без нього не уявляю, але такі зізнання краще поки притримати.
— Я…, — моє зізнання явно спантеличило чоловіка, що не було моєю мета, тому я приклав вказівний палець до губ коханого.
— Я це сказав через свої егоїстичні бажанням. Просто не міг не сказати! Але тобі не потрібно нічого відповідати, поки що! Я вмію чекати! І до речі, з Новим Роком!
— Дякую…! І тебе з Новим Роком!
— Шалено радий тебе бачити після пробудження!
— Я жахливо виглядаю! Ти мої очі бачив? Я від панди відрізняюся лише відсутністю м’якості та хвостика.
— Ти бездоганний! You are my sunshine!
~~~