Вотфорд, 1919 рік
У двері постукали рівно три рази, з точним коротким інтервалом між ударами, немов зробила це не людина, а бездушна машина. Далі настала відносна тиша. Посвистував вітер за вікном, ганяючи темні масивні хмари по небу. До вечора обіцяли дощ.
– Хто б це міг бути?
– Не знаю. Ми нікого не чекаємо, – знизали плечима у відповідь. – Я схожу.
Скельце дверного вічка спотворило старий обшарпаний ганок, на якому нікого не було. Дзенькнули засувки, рипнули петлі, і двері повільно відкрилася. На поріг вийшов Рівай Акерман – чорнявий чоловік років тридцяти-тридцяти п’яти з блідим худим обличчям та явними венами, які синьою павутинкою просвічувалися на скронях.
Він жив на околиці, у північній частині міста, на Окден-роуд. Тут будинки стояли сірі, триповерхові, криті побитою чорної черепицею, і всім своїм виглядом нагадували труни, вкопані в землю. Дерева росли кволі та скрючені, а газони – бур’ян бур’яном – нагадували сплутані клапті жовтого волосся. Навіть у найкращу весняну погоду, коли вдосталь сонця і дощів, зелень на цій вулиці не забарвлювалася в соковиті зелені кольори.
Той, хто хвилину тому стукав у двері, випарувався. Але не зник без сліду. На порозі лежав конверт з щільного білосніжного паперу, скріплений сургучною печаткою.
Чоловік, не підбираючи листа, зверхньо розглядав тавро і намагався пригадати, де б міг його бачити. Профіль ворона, майстерно вписаний в літеру F.
– Ну що там? – спитали з цікавістю в голосі із глибини дому.
– А то ти сам не знаєш? – буркнув через плече Рівай, присідаючи на одне коліно. – Жан вже встиг донести, я впевнений.
Він витяг з кишені шовкову чорну рукавичку, натягнув її, розгладжуючи складки, і лише потім підняв конверт. Потім зачинив двері і попрямував до вітальні. Будинок був занурений у напівтемряву, пахло вогкістю і деревиною.
Підходячи до самої великої кімнати в домі, Рівай почув:
– Конверт? – здивування. – З гербом? Знаєш, чий він?
На дивані, закинувши ногу на ногу, сидів сімнадцятирічний Ерен Єгер, хлопець з каштановим вихором волосся і рухливий мімікою. Він виглядав здоровішим в порівнянні з Ріваєм, був не таким худим, з легким рум’янцем, але це поки що. Мине п’ять-десять років, і він також почне згасати, як і його старший друг. Така була їх доля.
– Вже все розповів, так? – запитав у порожнечу, кудись вбік, Рівай. – А чи не бачив ти кур’єра? Якось швидко він свинтил.
Ерен обернувся. Напівтемряву розпоровли дві зелені райдужки, що світилися, немов прожектори. Чоловік не любив дивитися в них, вже надто яскравими вони були, як сонце опівдні.
– На жаль, Жан сам не помітив, як хтось підійшов до дверей. Він так само, як і ми, почув стукіт і потім побачив лист.
– Безглуздий друг у тебе, Єгере, – зітхнув Рівай, кинув конверт на кавовий столик, присів навпроти. – Відкривай, подивимося, що там.
Ерен пропустив зауваження повз вух. Надломився сургуч, зашурхотів папір. Хлопець забігав очима по гарно виведених рядках:
– Хм, Ріваю, вам це може бути цікаво, – він простягнув лист чоловікові, і той взявся читати вголос:
Шановні пане Акерман і пане Єгер, закликаю до вашої допомоги, бо не в змозі я більше терпіти те Пекло, що трапилося із моїм будинком і всіма його мешканцями.
Мої слуги скаржаться на нечисту силу, що завелася в Чорному палаці. І хоча я сам ні з чим таким не стикався, але чую нутром погань, що розповзається навколо.
Молю про якнайшвидше прибуття і початок розслідування! Боюся, недовго залишилося жити мені і зовсім скоро демони доберуться і до мене!
– Чорний палац? – Рівай глянув на Ерена. – Не дивно, що там щось завелося.
– Так, містечко те ще. Коли почнемо збиратися?
Над посохлим після затяжної вересневої спеки полем густішали хмари. Чувся далекий грозовий гуркіт, що пробігав по землі.
Чорний палац виднівся вдалині прямокутним вугільним каменем, лежачим серед луків і старих пнів. Місце це було кепське і це відчувалося за милі навкруги.
– Давно я не бачив, щоб до графа лікар з міста їхав, – сказав шофер, дивлячись у дзеркало заднього виду на пасажира. – У нього в палаці живе один, по чуткам, ще його батьків лікував.
Рівай простежив за поглядом водія і зупинився на масивній шкіряній валізі, що лежала на колінах Ерена. Юнак тим часом, поклавши на нього долоні, сидів майже без рухів і дивився вперед крізь темні круглі окуляри із щільно прилеглими до обличчя бічними шторками. Було складно сказати, відкриті у нього зараз очі чи ні.
– Значить, його лікар не такий гарний, раз він запросив іншого, – спокійно відповів Акерман, не обтяжуючись деталями і поясненнями.
Вони все ж таки не лікарі, але це не повинно хвилювати балакучого шофера.
– А яка у вас спеціалізація? – поцікавилися за кермом.
– Терапевти широкого профілю, – раптом подав тихий голос мовчазний досі Єгер, від чого водій ледь не підскочив. – Універсали, – додав з посмішкою.
– Свята Марія, я вже і забув, що тут ще хтось є!
Рівай з докором подивився на колегу, і на його обличчі відобразилася типова, для таких ситуацій, думка: «Знову ти за своє!». Ерен вмів чудово зчитувати мізерні емоції Акермана та інтерпретувати їх, тому видав ледь чутний вибачливий смішок.
– Вибачте мого колегу, він любить різки придрімати і так ж різко прокинутися, – промовив Рівай, потираючи перенісся. – Іноді навіть я лякаюся.
Шофер невдоволено цокнув. Парочка на задньому сидінні автомобіля виглядала вкрай дивно і мурашки бігли по шкірі від якоїсь незрозумілої тривоги, яка забила собою весь салон. Ніби не з лікарями їде, а з трунарями.
– Приїхали, – вже не так дружелюбно сказав він, під’їжджаючи до високих кованих воріт, за якими виднівся недоглянутий сад.
Акерман вийшов з машини і підійшов до багажника, чекаючи на водія. Той, втім, не поспішав і якось напружено засопів. Рівай обернувся, не розуміючи, в чому причина затримки.
Цією причиною виявився Ерен, який продовжував свою виставу. Замість того щоб вилізти з салону слідом за Ріваєм, він взявся намацувати дверну ручку зі свого боку, і робив це незграбно, нишпорив пальцями по склу і обшивці, цілковито не дивлячись туди, де шукає.
– Е-е, він сліпий? – розгубився шофер, не знаючи, що робити.
Це було фішкою Єгера. Як тільки він одягав окуляри – а робив він це щоразу, коли виходив на вулицю чи приймав у будинку гостей – перетворювався на безпорадного сліпого юнака, що страшенно дратувало Рівая.
– Ну що я можу зробити, коли сам антураж того вимагає! – кожен раз фальшиво скаржився Ерен, чіпляючи окуляри на ніс перед тим, як покинути дім. І нічого ж з цим не поробиш! Ріваю доводилось приймати правила гри і вести «сліпого» під руку, підказуючи, де краще встати чи зробити крок. І вибачатися кожен раз, коли Ерен випадково наступав на ноги перехожим.
Але цього разу ситуація була не до жартів і веселитися не хотілося.
– Виходь, – якомога рівнішим голосом сказав Рівай, відмикаючи дверцята зі сторони хлопця і відступаючи на крок.
– Тут немає калюж? Або великих каменів? – з хвилюванням в голосі запитав Ерен, дивлячись в інший бік. – Я не спіткнуся?
– Ні, Єгер, не спіткнешся, – бурчав Рівай. – Вивалюйся, і валізу тримай міцніше, знаю я тебе.
– Що поробиш, коли перед очима суцільна темрява? – гірко промовив у порожнечу юнак, обережно залишаючи салон. Актор, ну актор…
Шофер витягнув з багажника другу валізу і передав її Ріваю. Той припідняв капелюх:
– Дякуємо.
У звичній манері допомагаючи Ерену йти, чоловік провів його через бічні двері в воротах, а потім по доріжці до палацу.
– Ну, як сад, Ріваю? Вродливий? – запитав напівпошепки юнак.
– Кінчай придурюватися. Ти і сам все прекрасно бачиш.
– Та-ак, - простяг Ерен, озираючись на всі боки. – Видно садівників тут давненько не було.
– У жовтні, ну так, – хмикнув Рівай.
– А що, осінь не привід не доглядати за садом. Напевно, у графа дійсно проблеми, якщо визначна пам’ятка палацу в такому занепаді.
Розкішний сад Чорного палацу славився на весь Ессекс і навіть за його межами. Граф Ферант любив ботаніку з дитинства і його завжди дуже цікавили нові види рослин. Він часто привозив з поїздок небачені в Англії квіти і плоди, старанно вирощував їх, доглядав і привчав до цього своїх садівників. Казали, що навіть взимку, коли все вкрите снігом, парки навколо палацу прекрасні, а оранжерея миттю повертає в теплу пору одним своїм виглядом.
Зараз же все говорило про протилежне.
Якби не сама специфіка життя Рівая Акермана, гнітючого стільки років, він би відчув неприємний смуток, каменем повислий на душі. Але, на жаль, пройняти його було практично неможливо.
Інша справа – Ерен. Чим ближче до будівлі вони підходили, тим похмуріше він ставав:
– Тут дуже тяжка атмосфера, – повільно вимовив юнак. – Мені б не хотілося знімати тут окуляри. Зовсім.
– Доведеться, – сказав Рівай і вони підійшли до трьох сходинок, що вели на ганок.
Там їх чекав слуга – чоловік середніх років в білій накрохмаленій сорочці, і з сірим неживим обличчям.
– Ласкаво просимо до Чорного палацу, пане Акерман, – він кивнув чоловікові, потім глянув на Ерена і кивнув йому, – пане Єгер. Прошу, слідуйте за мною. Граф Еммануель Ферант вже розпорядився підготувати вам кімнати. Як тільки ви будете готові, він чекатиме вас в галереї.
Новоприбулих повели по палацу. Це був маєток з величезним вестибюлем і такими ж сходами, важкою кришталевою люстрою під стелею, мармуровою блискучою підлогою та безліччю рослин. Піднявшись на другий поверх, вони пройшлися коридором, прикрашеним гобеленами з вельми страхітливими зображеннями різних містичних звірів та людей, що боролися між собою, у ліве крило. Тут не було вікон, лише дерев’яні панелі і незліченна низка дверей з обох боків.
Спальня Ерена була першою. Він увійшов і тут ж прикрив за собою двері. Його колега, в супроводі слуги, пішли далі по коридору.
Юнак опустив цінну валізу на підлогу і пройшовся великою просторою кімнатою, в якій стояло двоспальне ліжко, комод, письмовий стіл і стілець, пара крісел. Крім цього, на стінах висіло кілька невеликих картин з описом битв, а кути займали зів’ялі гіллясті фікуси.
Ерен глибоко подихав і, нарешті, наважився. Повільно він зняв окуляри і на всякий випадок примружився.
У цей же час в сусідньої спальні Рівай Аккерман, залишившись наодинці з собою, обходив усі кути, окроплюючи їх святою водою. Особливо ретельно він обробив дверні ручки, ліжко, письмовий стіл і туалетну кімнату.
Діставши з внутрішньої кишені піджака маленький золотий хрестик, що на довгому кінці розділявся на 3 частини, він стиснув його в пальцях і прошепотів:
– Викликаю богів до очищення місця цього від скверни і дозволу торкнутися до речей, яких раніше не торкалася рука моя.
Сховавши хрест-амулет назад у кишеню, Рівай стягнув шовкові рукавички і з особливою обережністю приклався долонею до стільниці.
Еммануель Ферант справді чекав їх в галереї. І враховуючи, що обидва гостя жодним чином не попереджали прислугу про те, коли спустяться вниз, граф знаходився там вже досить давно.
– Добрий вечір, графе, – без особливих офіційностей привітався Рівай, коли між ними залишалося не більше десятка кроків. Стіни галереї добре відбивали звук, і навіть шепіт звучав тут голосно.
Ерен злегка вклонився, скромно усміхнувшись і прикривши очі, хоч цього не було видно за темними скельцями окулярів.
– Вітаю, дорогі гості! – підняв голову Ферант, відкладаючи книгу в бік. Він сидів в глибокому кріслі з високою спинкою біля білого каміна, прикрашеного красивим ліпленням у вигляді квітів і листя. Все в маєтку господаря казало про те, як він любить ботаніку.
Граф виглядав надзвичайно молодим для своїх років. За свідоцтвом про народження Еммануелю більше вже близько п’ятдесяти, але зовні він не виглядав старше Акермана. Тільки зрадницькі зморшки залягли в куточках очей, але можна було ще посперечатися, у кого з них вони явніше.
– Сідайте, будь ласка. З хвилини на хвилину нам подадуть вечерю, – запросив граф гостей до довгому дубового столу, що стояв в центрі галереї.
І справді, не встиг Ерен заткнути за комір накрохмалену серветку, як у зал увійшли слуги, несучи срібні таці. Простір наповнився апетитними запахами.
Деякий час всі мовчки втамовували голод. Ферант їв з небажанням, поважно колупався виделкою в їжі і без сорому розглядав гостей. Рівай відчував його колючий погляд на собі, але ніяк не подавав виду.
– Я багато чув про вас, – раптом заговорив граф. – Ваша остання справа, здається, про Херна-Мисливця? Я чув, він виглядав жахливо.
– О так, кров холоне в жилах, як згадаю! – захоплено покивав Ерен. – Але після Херна-Мисливця у нас ще були справи і набагато цікавіші. Ви що-небудь чули про привидів села Плаклі?
Еммануель Ферант з цікавістю подався вперед, готовий уважно слухати, але запал молодшого колеги швидко осадив Рівай:
– Єгер, не час, – тихим сердитим голосом сказав він і звернувся до господаря палацу. – Ми обов’язково розповімо ці історії пізніше, коли це буде більше доречно. Зараз же, якщо ви не проти, графе, я б перейшов до справі. Чим раніше ми почнемо розслідування, тим швидше ви і ваші піддані зможуть спати спокійно.
Ферант міг б заперечити і наполягти на своєму, але холодний недружній блиск в сірих очах співрозмовника переконав його не суперечити.
– Що ж, якщо ви так наполягаєте, пане Акерман, – він витримав паузу. – Про Чорний палац ви напевно чули, як о місці з негарною репутацією. Смію вас запевнити – це все пусті чутки. Багатьох відштовхує похмурий вигляд будівлі та її приміщень, але нічого містичного в ньому безперечно немає. Точніше, не було до недавнього часу…
Я був у від’їзді. Як і багатьох інших, незважаючи на титул, багатства та зобов’язання перед графством, мене призвали на фронт. Я не був проти, адже мій батько, його дід і прадід давали клятву завжди захищати честь і гідність країни. Ви, я так розумію, на війні не були? Не знаю, як вам вдалося її уникнути, але це неважливо зараз. Важливо те, що через півтора року я повернувся додому. Палац застав мене повним розпачем. На заміну мені тут залишався мій вірний слуга і друг в одній особі, який суворо стежив за порядком, але він не дожив якихось кількох днів до мого приїзду. Його зморила Пітьма, що нависла над будинком.
Поки мене не було, тут почали відбуватися дивні речі. Прислуга скаржилася на виття і стогони по ночах, що лунали з оранжереї. Крім цього, близько двох-трьох ночі всі, хто ночував на другому поверсі, прокидалися від плачу, тупоту та істеричного сміху. Але не лише слухові галюцинації дошкуляли моїм підданим. Ті, хто працював після заходу сонця, бачили чорні силуети, блукаючі коридорами.
Було навіть кілька вбивств! Хтось зарубав кухарку і розкидав частини її тіла по всьому парку. Через цього садівники перестали доглядати за рослинами, боячись знайти нові шматочки. Здається, досі так і не знайдено деякі пальці та вухо. Я точно не знаю, ця історія лякає мене до жаху, щоб в ній розбиратися.
А друге вбивство сталося на горищі. Знайшли сина однієї зі служниць, який працював на пральні. Він висів під стелею, щільно загорнутий у простирадло, немов у павучий кокон. Коли його розмотали, то виявили понівечене тіло з жахливими деформаціями. Голова була згорнута на 180 градусів і дивилася потилицею вперед, а колінні чашечки вибиті в протилежний бік.
Хто міг зробити все це? У Чорного палацу багато неприятелів, але відвертих ворогів – жодного! Маніяка в графстві також не оголошувалося.
Я гадаю, це примари. Щось сталося з палацом, поки мене не було, і тепер вони мстять усім нам. За що? – ось головне питання! Я відчуваю, що незабаром вони прийдуть і за мною. Останніми місяцями я сам почав чути, як плачуть за стінами і топчаться біля моїх дверей. Через це я був змушений переїхати в літній будиночок.
В останні два місяці перебувати у палаці стало занадто небезпечно. Слуги почали пропадати один за одним. Кажуть, хтось бродить ночами і стукає в двері. У чию постукає – того скоро не стане. І це справді так! Всі, хто чув стукіт, незабаром зникав без сліду.
І знаєте, що саме страшне, панове? Два дні назад постукали і в мої двері.
Акерман і його колега Єгер сиділи, затамувавши подих і уважно слухаючи розповідь графа. Вони багато чого побачили за час своєї роботи, але зараз кожен з них розумів – справа дійсно серйозна, з подібною вони ще не стикалися. Рівай прикидав, що б це могло бути, і на думку спало надто багато варіантів.
– Пане Феранте, сьогодні ми з моїм колегою обстежимо будинок, послухаємо і подивимося на все самостійно. Слуги нехай залишаються в своїх кімнатах і нікуди не виходять. Видайте кожному з них дзвіночок або ще щось, що видає гучний звук. Якщо вони щось почують або побачать, нехай подадуть нам знак, але самі нікуди не йдуть.
– О котрій годині починаються перші маніфестації? – спитав Ерен, дивлячись у вікно на сідаюче сонце, чиї оранжеві промені забарвлювали галерею, залишаючи на підлозі чорні витіюваті тіні від арочних вікон.
– З заходом сонця, – відповів граф, не приховуючи хвилювання, – але самий пік настає після опівночі, ближче до двох.
Рівай вийшов з-за столу:
– Тоді ми підемо готуватися. Дякую за вечерю і інформацію.
– Доброї ночі, – щиро побажав Ерен.
Обидва експерти з містичних проявів пішли з галереї. Граф теж не став зволікати. Він боявся залишатися у палаці з приходом темряви.
– Ти щось бачив в своїй спальні? – запитав Рівай, коли обидва піднімалися по сходах.
– Було занадто яскраво через денне світло, але я вловив Тіні в кутах. Особливо під ліжком, там… словом, я не ляжу на нього ні за які гроші.
– Все так погано? – підняв брови Рівай, і за виразом обличчя Ерена все стало зрозуміло – відповідь потребувалася. – Я теж ризикнув … – він помовчав з півхвилини, – і нічого не відчув.
Ерен зі здивуванням витріщився на Акермана:
– Не може такого бути! Та я нутром відчуваю, як всі кімнати тут просякнуті чорнотою, кров’ю, стражданнями. Двері у вашу спальню … – він запнувся.
– Що з ними? – Рівай навіть зупинився.
Він серйозно подивився на хлопця. Дар Єгера був потужним і більше ширшим, ніж його. Він дозволяв побачити такі дрібниці та подробиці, які не раз допомагали розкрити, здавалося б, безвихідну справу. Разом зі здібностями Акермана вони становили тандем, що доповнював один одного, а якщо взяти до уваги ще й Жана,… до речі, про нього.
– А де Жан, Єгере? – з прищуром запитав Рівай. – Щось я не чую, як ти базікаєш з ним.
– Він, – хлопець зковтнув і понизив голос до шепоту, – він не може увійти сюди. Каже, тут твориться страшна сила, і Жан не може подолати її.
– Він ж привид! Для нього немає кордонів.
– Не тут, – похитав головою Ерен.
Чоловік склав руки на грудях і замислився. Якщо безтілесний дружок Ерена чогось не міг, тому були вагомі причини. Атмосфера в палаці справді була тягуча, давлюча, і ходити тут було важко, ніби намагаєшся прорватися крізь кисіль. Може це все була якась містична сила, а не затхлість, типова великим недоглянутим будинкам.
– Гаразд, а з дверима-то що?
– Вони чорні, як смола. Здається, колись в кімнаті була пожежа, і все вигоріло вщент.
Акерман хитнувся на підборах, мовчки погоджуючись зі словами Ерена, і пішов далі. Про те, що він нічого не відчув, просто збрехав.
Молитва не допомогла. Коли Рівай поклав нічим не захищену долоню до письмового столу, його руку обхопили невидимими лещатами і стиснули до нестерпного болю. Колючий вогонь пробіг до плеча, а від нього до шиї і кинувся в голову, в самий мозок. Рівай застиг натягнутою струною, закотив очі і за секунду захрипів. Крізь шелест полум’я він почув крики і стогін людей, що горіли живцем і метушилися по кімнаті в пошуках порятунку.
Докладаючи зусиль, Рівай відірвав руку від столу і втратив рівновагу. Впавши на спину і високо піднявши руки, щоб випадково не торкнутися ними чогось, він лежав деякий час і напружено дихав. Видіння такої сили він ще ніколи не відчував. Як палац зміг зберегти картинку минулого такий ясною, було справжньою загадкою.
Тому він нічого не сказав Ерену. Хлопець був молодий та зелений, він самовіддано кидався на вирішення справ, не шкодуючи себе, і Дивився, попри страх і огиду, які часто супроводжували зорові видіння. Він обов’язково б вломився в спальню Акермана подивитися на все власними очима. І Рівай зовсім цього не хотів.
Він знав – Ерен бачить дуже багато, просто не розповідає про це. Перші прояви Дару настільки вразили хлопця, що тепер він скрізь і завжди, крім їх домівки, носив спеціальні окуляри з кришталевого скла. Він знімав їх тільки для справи і намагався дивитися швидко: так, озирнутися і все. Рівай не раз бачив, як зеленіло і морщилося молоде гарне обличчя.
– Що там? – запитав він.
– Так, потопельник, – махнувши рукою, відповів Єгер, – судячи по, е-е-е, обличчю – фермер. Наскільки я можу зрозуміти з його жестів, він хоче мені щось показати.
Рівай вичікує, даючи Ерену самому вирішити, хоче він далі Дивитися чи ні. Хлопець глибоко вдихає повітря, а потім киває порожнечі:
– Гаразд, я схожу туди, куди він просить.
– Ти впевнений?
– Не хвилюйтеся, я впораюся, – на противагу його словам вуста вигинаються в нервовій усмішці.
Рівай залишається, а Ерен йде у бік водяного млина. За півгодини він вертається. Спочатку з темряви виринають дві яскраві крапки-очі, перелякані і розширені, потім бліде витягнуте обличчя. Єгер йде невпевнено. Коли залишається два кроки, він спотикається і летить вперед, але Акерман встигає підхопити. Перевалившись через руки Рівая, хлопець блює, тремтячими пальцями хапаючись за піджак чоловіка.
За скупими розповідями з’ясовується, що дружина фермера, бажаючи отримати всі багатства собі, задушила його, натягнувши мотузку на жорна, що в цей час рухалися. Коли чоловік був задушений, вона скинула його тіло у воду, і воно всю зиму і весну пролежало під льодом, напитуючись вологою і роздуваючись до потворних форм.
Розкривши справу, відправивши злочинницю під суд, Рівай наостанок сходив на млин, поки його колега відпочивав в місцевому готелі.
У приміщенні було темно і запорошено, пахло вологою деревиною. Чоловік підійшов до величезних жорен – кам’яні млини, один лежачий, інший стоячий на ньому вертикально. Придивившись, він бачить буру доріжку по колу, яку старанно замивали, але повністю позбутися неї не змогли. Акерман зняв рукавичку і торкнувся холодного каменю долонею.
Він ясно почув бійку і крики. Сварилися чоловік і жінка. Потім зашурхотіла мотузка, накинута на шию, і неприємне скрипіння каменю об камінь. Чоловік хрипів і благав пощадити, спочатку слабо і тихо, потім голосно, майже з вереском, схожим на вереск свині під час забою – доки не пролунав хрускіт кісток, бридке чавкання і плескіт крові об підлогу. Жорна зробили свою роботу, перемоловши те, що потрапило під них.
Далі Рівай не продовжував. Він уже Почув достатньо і тепер уявляв, що Бачив Ерен. І це він постояв так всього з десяток хвилин, а хлопець був тут до самого кінця. Він бачив, як понівечене тіло, наполовину перетворене на місиво, стягують з жорен і тягнуть до люка в підлозі, під яким шумить вода, скидають його і зі спокійною совістю йдуть відмивати кров. А потім цей замучений фермер із залишками того, що зветься обличчям, звернувся до Ерена, просячи «Подивитися».
Вони підійшли до своїх спалень.
– Через півгодини сяде сонце. Приготуй все необхідне, – сказав Рівай, беручись за ручку. Він повернувся до Ерена і помітив, як той невідривно дивиться на двері. – З тобою все в порядку?
Хлопець посміхнувся:
– Так-так, все добре.
– Гаразд. Я загляну до тобе, як зберуся.
Вони розійшлися.
Ерен відразу попрямував до валізи, котру дбайливо віз з собою всю дорогу. Носіння інструментів було його незмінним завданням. Клацнули замки, відкинулася зі скрипом шкіряна кришка. Ерен пройшовся пальцями по пляшечках із розчинами та порошкам, і дістав потрібну. Сьогодні йому знадобиться особливо гострий зір.
Знявши окуляри і розфокусувавши погляд, він підняв голову і змахнув із горличка по крапельці спочатку в одне, потім в інше око. Проморгавшись, одягнув окуляри назад. У робочі ранці поклав по парі свічок, ароматичні лавандові палички, баночки солі, сірники, окремо для Рівая пляшечку освяченої води.
До тому моменту, як Ерен закінчив приготування, сонце майже сіло, залишивши криваву смугу у самого обрію. Сад наповнився кривими тінями, став зовсім безликим. Десь серед верб стояв самотній Жан, невідривно дивлячись на Ерена, але юнак не бачив його за затемненими лінзами.
У двері постукали.
– Більшість слуг вже розійшлася по своїх кімнатах, – сказав Рівай, тримаючи в руках запалену свічку в підсвічнику.
– Розділимося чи підемо разом? – Ерен тихо прикрив за собою двері і простягнув один з ранців чоловікові.
– Розділимося. Потрібно оглянути якнайбільше. Активність починається ближче до двох ночі, тож зустрінемось біля сходів у вестибюлі в половину другого. Обміняємося новинами і подивимося, що далі робити.
Ерен погодився і пішов в ліве крило, Рівай в праве.
У вечірніх сутінках палац виглядав ще величезнішим.
Коридори здавалися нескінченними завулками, з картин дивилися злісні фігури, кути здавалися особливо темними. Слуги залишили де-не-де запалені свічки, але вони не могли повністю висвітлити кожен закуток. Рівай повільно блукав палацом, нагостривши слух. В одній руці він тримав свічку, іншою, без рукавички, злегка торкався різних поверхонь. До нього долинали відлуння минулих днів. Тихі спокійні голоси, повільні кроки. Маєток, що стояв багато років і бачив безліч людей, завжди звучав. У нього були роти буквально скрізь, куди не торкнися, і він розповідав все, що чув і бачив. І поки що Чорний палац нічим не зацікавив Акермана.
Чоловік подивився на наручний годинник. Наближалася північ. Ерена він не бачив з тих пір, як вони розійшлися.
– Нічого у цього палацу немає, – хмикнув Рівай, зупиняючись і втомлено спираючись об тумбу. – Більшість розповідей просто байки. Цікаво, чи знайшов що-небудь Ерен…
Його роздуми порушив дивний поступово наростаючий звук.
Акерман не помітив, як приклав долоню до старого відполірованого дерева. Він випрямився, намагаючись зрозуміти, звідки долинає шум і що він означає. Рука повільно поповзла по боку тумби донизу, до ніжки. Звук посилювався і Рівай опустився на коліна, ледь не торкаючись щокою підлоги. Пролунав удар, та такий, що він здригнувся. Колись щось сильно вдарилося об цю тумбу. Настала тиша, але через хвилину потойбічний звук почав повторюватися, знову лунаючи здалеку і поступово стаючи ближче.
Рівай ясно вловив кроки, що наближалися до нього. Разом з ними переривчатий час від часу шурхіт, ніби щось важке волокли по підлозі слідом за собою. У свідомості спливла розповідь про вбитого хлопчика, замотаного в простирадло.
Акерман не бачив силуетів, але чудово орієнтувався по звуках. Ось цей хтось тягне кокон, стаючи дедалі ближче. Підлога заскрипіла і дрібко затремтів паркет під пальцями. Раптом зі спітнілої долоні вбивці вислизає край простирадла і, нашвидкуруч хапаючись іншою рукою, він смикає тіло, і воно ривком проноситься повз тумби, вдаряючись об неї. По шкірі побігли мурашки, коли привиди пройшлися крізь Рівая.
Кокон поповз далі, кроки почали віддалятися. Разом з тим, в іншому кінці коридору пролунав дзенькіт дзвіночка. Хтось зі слуг щось помітив. Акерман підвівся на ноги, змахуючи піт з чола, і поспішив туди, але раптом зазвучав другий дзвіночок, з іншої сторони. За ним третій і четвертий.
Несподівано коридор заповнився безліччю звуків: дзвіночками, верещанням скрипок, дробовими ударами по барабанах, деренчанням будильників. Рівай не знав, куди мчати, голова буквально йшла обертом. Він упустив свічку, випадково загасивши її і, боячись оступитися в темряві, рефлекторно схопився за тумбу. Одразу ж міріади звуків з новою силою вдарили по вухах: сміх, крики, нестримні ридання – палац разом ожив.
– Боги небесні, прошу захистити мене від сили нечистої, що намагається прорватися в душу і заволодіти свідомістю раба вашого, – зашепотів він, жмурячи повіки від білю.
Пітьма Чорного палацу була настільки сильною, що не одразу відчайдушні молитви допомогли Ріваю. Він ще кілька разів закликав до Всевишніх, перш ніж пекельний галас почав відступати. Навпомацки він дістав зі свого ранця ароматичну паличку і з другої спроби запалив її тремтячим сірником. По коридору почав поширюватися запах лаванди.
Затиснувши в зубах паличку, Рівай дістав рукавички, надів їх і лише потім знайшов свічку на підлозі. Маленький вогник свічки дав тепле заспокійливе світло. Пітьма відступила, але могла в будь-який момент повернутися. Він глянув на годинник – майже половина другої. Як довго він боровся! Потрібно якнайшвидше спуститися в вестибюль, Ерен, мабуть, вже закінчив і чекає на нього.
Ерен йшов по лівому крилу, скриплячи половицями. Він зупинявся майже біля кожної картини, підносив свічку і водив нею зі сторони в сторону, спостерігаючи, як намальовані очі уважно стежать за рухом вогняного язичка. Чи була це ілюзія від майстерно написаного портрета чи справді щось нечисте причаїлося в полотні, Ерен не жадав перевіряти. Він лише щільніше зсунув окуляри на перенісся.
Було відчуття, що картини стежать за ним, достатньо повернутися до них спиною. Страху до всього додавала ще і повна темрява. Судячи по всюдисущого пилу, в цьому крилі бували вкрай рідко.
Краєм ока Ерен помітив дивну опуклість на дальній картині. Він підійшов ближче. Обрамлена в красиву позолочену раму, на нього дивилася усміхнена жінка. Посмішка ця в слабкому світлі свічки здавалася тривожно милою і натягнутою. Але не це привернуло увагу Ерена.
Волосся намальованої пані були заправлені за вухо, а ось саме воно…
– Що за дурний жарт?
Грубо відрізане вухо з запеклою кров’ю по краях, були пришпилене до полотна цвяхом.
– Це що, тієї самої кухарки? – пробурмотів Ерен, хмурячи брови і уважно розглядаючи його, аж поки не вловив рух далі по коридору. Він різко посвітив туди, але темрява була занадто густою. – Гей, тут хтось є?
На Ерена налетів порив вітру, задувши вогник свічки. Запахло горілим парафіном. Хлопець схопився за окуляри, і скельця в них одразу ж луснули, дивом не зачепивши очі. Лаючись, він зняв пусту оправу і струсив з себе крихти, сильно примружуючи повіки, і лиш потім озирнувся.
Темрява розсіялася, навколо посвітлішало. Ерен ясно бачив обриси дверей, картин, потворних облич на них, що витріщалися на нього. Жінка, яка хвилину тому усміхалася з полотна, тепер скалила ікла, і очі її були наповнені кров’ю. Але не це було самим страшним.
Посеред коридору стояло тіло. Воно було пошматоване і заново зібране. У місцях, де відрізали плоть, залишилися рубці і рани, що загноїлися. Не вистачало кількох пальців і вуха. Вбита кухарка, яка стала тепер примарою, дивилася на Ерена по-риб’ячому жовтими каламутними очима з безбарвними райдужками. Кривий рот про щось беззвучно говорив.
Якби тут був Акерман, він би зрозумів, що каже кухарка, але сам Ерен її не чув. Не роблячи різких рухів, він поліз у ранець і дістав пляшечку з сіллю. Намагаючись витягнути з горлечка щільно сидячий корок, Ерен лише на секунду залишив примару поза увагою, чого не можна робити в жодному разі. Наступної миті йому під руки підпірнуло порізане страшне обличчя з широко роззявленим ротом, що загрожувало розійтися по погано зшитих швах. Скрикнувши, Ерен випустив пляшечку.
Густий запах лаванди залоскотав ніс.
– Геть нечиста сила! Повертайся туди, звідки прийшла!
Рівай, який так вчасно з’явився, кинув убік невидимих йому привидів жменю солі. Другий раз налетів вітер, відчиняючи всі двері. Розкривши разом прямокутні чорні пащі, вони захлопнулися одна за одною. У вухах задзвеніло від різкої тиші.
– Ти як? – запитав Рівай, допомагаючи Ерену встояти на ногах.
– Зійде, – важко видихнув той і глянув на чоловіка переляканими очима. – Вони побили мої окуляри.
– Хріново, – цокнув той. – Треба йти звідси. Я прогнав істот, але не впевнений, що надовго. Палац починає оживати.
Підібравши з підлоги свічку і пляшечку, що так і не відкрилася, хлопець сунув їх у ранець і під тріпотіння єдиного вогника в руках Рівая, вони побрели до своїх спалень. На годиннику було майже три.
До кімнати дісталися, викуривши три лавандові палички. Поки запах огортав обох, нечиста сила не ризикувала наближатися, але причаїлася по кутках, вичікуючи відповідного моменту. Ерен раз у раз вихоплював своїм посиленим зором найтонші прояви, що ще не вступили в повну силу.
Поспіхом увійшовши до спальні Ерена, Рівай посипав поріг і підвіконня сіллю, розставив запалені палички і свічки і прочитав молитву, окропивши кути святий водою. Ці маніпуляції допомогли, створивши захисний бар’єр, але все одно зовні долинав шепіт, що потроху наповнював палац.
Ерен сидів в крісло, роздратовано оглядаючи оправу без скелець:
– Яка ганьба, – бубонів він собі під ніс, – злякався якихось привидів! Не вперше ж їх бачу, міг вже й звикнути. Як же я далі буду вести справу, якщо не впорався з самого початку з такий дрібницею?
– Заспокойся, Єгере, – Рівай дивився в вікно, сунувши руки в кишені штанів, – Перше дослідження рідко виходить вдалим. Натомість тепер нам відомо, чого приблизно очікувати.
– Я думаю, те, з чим ми зіткнулися – ще квіточки. Ці моторошні історії… Ферант не все розповів. Одна річ, як загинули слуги, зовсім інша – що сталося з його родичами. Ось де, як мені здається, прихований корінь зла.
– Родичі? – Рівай з цікавістю обернувся на хлопця. – У нього ж немає нікого.
Ерен пирхнув:
– Ага, як же! Ще коли ми йшли по саду, Жан сказав, що в ньому любила грати молодша сестра графа. А коли Пітьма побила мої окуляри, я побачив на одній з картин молоду дівчину поряд із Ферантом, якої до цього там не було, і вона… пила його кров. А до портрету цієї пані було прибите вухо вбитої кухарки! – хлопець спіймав здивований погляд чоловіка. – Ну, звісно, ви ж не Бачите нічого. До мене приходила та сама кухарка із розповідей Феранта, і тоді ви прогнали саме її.
Рівай проти волі відчув нестримне захоплення. Він і не здогадувався, що Еммануель Ферант був не єдиною дитиною в сімействі. Вкотре здібності Ерена виявлялися справжнім скарбом у їх роботі! Якщо б він міг чути й інших привидів, а не тільки Жана, то допомога Акермана була б не потрібна зовсім. Він був би просто не потрібен Ерену.
– Ми повинні розпитати графа про його сестру, – продовжував Ерен. – Можливо, проблема Чорного палацу криється саме в ній.
– Ти правий. Якщо у Феранта справді була сестра, і він нічого про неї не сказав, це неспроста, – промовив Рівай і опустився на двоспальне ліжко, застелене бузковим покривалом.
Ерен з жахом скривився. Чоловік помітив це:
– А що ти бачив під ліжком?
– Ем-м, не думаю, що ви захочете про це знати.
– Ерене, – наполегливо покликав по імені Ривай, що робив край рідко, – ця кімната зараз повністю безпечна. Тут нікого і нічого немає.
Хлопець покірно зітхнув:
– Колись в цій кімнаті народилася дитина. У неї були проблеми з обличчям, сильні деформації, а також нежиттєздатні мутації інших органів та кінцівок. Судячи з усього, вона померла і на нещастя, її дух залишився тут.
– І все? Ти злякався немовляти?
– Ну, розумієте, воно виросло, і Пітьма палацу посилила його «проблеми». І тепер те, на що перетворилося це немовля, живе під ліжком.
Рівай похитав головою і взявся роззуватися:
– Може цей упир і мерзенно виглядає, але зараз тут точно ніхто не живе і ще довго не житиме. Потім, як закінчимо основну роботу, проведемо ритуал упокою душі, а поки кімната чиста і можна спати спокійно. Я, до речі, цим і збираюся зайнятися.
– Що ж, мені і в кріслі добре, – знизав плечима Ерен. – Подайте подушку, будь ласка.
Свічки не гасили. Деякий час обидва не могли заснути, але пережитий стрес зморив спочатку одного, потім другого, і кімната поринула в сонну тишу.
Годинник показував без десяти три.