Глава 1/1

 

   Леві йшов автомобільною дорогою вже в густих сутінках. Він дихав ротом хрипло, як загнаний звір, і горлянку безжально драло сухе морозне повітря. Ліве плече нило так, наче зараз от-от відвалиться. Але Акермана це майже не займало. Подумки він прагнув до будиночка на березі затоки, щоб скоріше впевнитися, що все в порядку. Думки про те, що Ріко міг дістатися Ерена, тримали нерви натягнутими, як тятиви луків. І через це він наплював на свій стан, закрив очі на біль в тілі, запаморочливу після падіння голову, втомленість, спрагу – все. Якщо ноги Леві підведуть – він поповзе, але не зупиниться.

   У напливаючому з океану тумані він розгледів знайомі обриси півострова. Залишалося зовсім трохи! Леві заздалегідь звернув з дороги вбік і вийшов на товстий лід, що скував затоку.

   Підсковзуючись через крок, він пройшов вздовж берега, який підпирали великі камені, і коли огорнув майже весь півострів, знайшов невеличкий підйом між ними, і видерся нагору. Тепер ніхто не побачить слідів, які тягнуться з автомобільної дороги у дворики приватних будинків, топчучи рихлий сніг. Нікому не прийде в голову, що в одному з трьох домівок хтось живе, бо Акерман зайшов на півострів зі сторони затоки, залишаючись повністю непоміченим.

   Провалюючись в кучугури і спотикаючись об гілки, Леві наполегливо ліз через глибокий сніг. Це було зовсім не схоже з тим, як він ледь перся на радіовежу на Загадковому озері. Побач його зараз Єгер, щиро б вразився такій спритності.

   Після аврори снігу стало ще більше, їм занесло всі стежки, які вони з Ереном топтали, і до дому Акерман діставався з превеликими зусиллями і, на його думку, надто повільно.

   Будинок зустрів зануреним у пітьму. Через щільні штори не просочувалося ані краплинки світла, і стояла така тиша, що її за бажанням можна було різати ножем. Неможливо було сказати, чи є взагалі хтось всередині. Леві з надією, але даремно, подивився на димохід, чи йде з нього дим – вночі таких подробиць було не розгледіти.

   Підійшовши ближче, він помітив, що сніг на ганку не зворушений. Ніхто тут не ходив після аврори, це точно. І все ж таки серце не відпускало – а що, якщо до Ерена завітали до хуртовини?

   Він посмикав дверну ручку, але та не піддалася. Дім був зачинений. Коли вони прощалися, Леві, звісно, не взяв ключів – якось і на думку не спало, що вони будуть потрібні, і зараз нічим було відчинити замок. Він обережно постукав:

   – Гей, Ерене, це я – Леві.

   Відповіддю так і залишалася тиша. Акерман занервував. Чи міг Ріко таки прийти сюди і забрати Єгера з собою? Хоча навряд чи б він зачиняв після себе двері, скоріше, залишив би їх прочиненими, а всередині все перевернув дороги дном. А Ерена… Леві не хотів навіть на мить уявляти, що могло статися з хлопцем. За Еліса він як мінімум отримав би добрих стусанів, як максимум…

   Леві стягнув гвинтівку до рук, збираючись стріляти в замок. Хай там як, якщо Єгер цілий і неушкоджений, але якимось чином не зміг відчинити дверей, потім знайдуть іншу хатину, їх тут повно.

   Наставивши ствол на дверну ручку, Леві раптом почув шум в домі і, відвівши гвинтівку вбік, знову постукав і додав загрозливо, щоб його точно впізнали:

   – Єгере, скоріш відчиняй! Не роби мені нервів, поганцю.

   Це подіяло. Засувка по той бік рипнула, і через кілька довгих секунд двері почали відчинятися. На тьмяне світло зірок з пітьми дому показалося бліде обличчя Ерена. Акерман остовпіло витріщався на хлопця. Він так нервував всю дорогу, стрімголов біг сюди, наражаючи себе на небезпеку, боявся, що запізниться, аж ось – Ерен стоїть тут, справжній, живий, цілий.

   – Чому ви так дивитеся? – просипів хлопець, і на Леві наче відро крижаної води плеснули. Голос звучав ледь чутно і невпізнанно. Він з прищуром придивився до Єгера. В нічному світлі він виглядав так, наче був зліплений з гіпсу: надмірно блідий, з загостреними вилицями і впалими щоками, і надто великими на худому обличчі очами, що втратили блиск і були схожими на два темні колодязі. І спробуй після такого не вирячуватися, коли в їх останній день Ерен, хоч і був хворим, виглядав значно здоровішим, рожевощоким і максимально бадьорим для його тодішнього стану. Зараз же він нагадував бліду тінь самого себе.

   Леві зазирнув у хату з-за його плеча – суцільна тьма, і, не чекаючи запрошення, зробив крок у кухню. В ній було нестерпно холодно.

   – Ерене, як це розуміти? – невдоволено спитав він, обертаючись до хлопця. Той знизав плечима. Він стояв сутулячись і не дихав – свистів, як закипаючий на плиті чайник. Насилу, повільно, з хрипінням через раз. – Ти що, не топив дім? – Акерман вихором пройшов у вітальню. Відповідь більше не потребувалась.

   В домі стояв справжній мороз! Камін роззяв чорну пащу, наповнений холодною золою, і біля нього не лежало жодних полін. Ерен протупав слідом, на ходу хапаючись за дверний одвірок вітальні, і чоловік миттю підскочив до нього:

   – Ти недоумок, Єгере! – лаявся він. – Вирішив побути мучеником, чи що? Я ж казав, щоб ти навіть не думав мерзнути! І кому ти добре зробив своєю дурістю? Як давно вже так сидиш?

   – З минулого вечора, – слабко відповів Ерен, винувато хмурячи брови. – Дрова закінчилися і через хуртовину я не міг вийти надвір за ними, а коли прокинувся зранку, то сил вже зовсім не було. Я і зараз…

   Він почав повільно сповзати по стіні, і Леві підхопив під руки, не даючи впасти остаточно:

   – Так-так, гаразд, я зрозумів, – бурмотів він під вагою Ерена. Хлопець давив на рану, але він стійко терпів, підставляючи йому свою спину і плечі. – Пішли, посидиш, поки я розведу вогонь.

   Вони підійшли до дивану, і Леві з полегшенням усадив його. Він збігав у спальні і приніс декілька ковдр, ретельно огорнув ними напівсвідомого Єгера, наказавши нікуди не рипатися і чекати тут, хоча у того навряд чи були сиди щоб підвестися.

   Потім Леві декілька разів сходив за дровами, щоб забезпечити їх запасами на всю ніч, і як остаточно повернувся, зачинив двері на всі замки, задер всі занавіски на вікнах так, щоб жодного світла не було видно з вулиці, і почав навченими рухами розпалювати вогонь. Коли зайнялося впевнене полум’я, він відсунув журнальній столик подалі і розклав на килимі перед каміном залишки інших ковдр і зверху спальний мішок. Знову приходилося діяти, як в старі часи, хіба що ялинових гілок чи соломи не розклав.

   Підійшовши до понурого хлопця, він обережно торкнувся його:

   – Ерене, йдемо до каміну, – не запропонував, а наказав, Акерман. Він допоміг хлопцю дістатися спальника і залізти в нього, потім підклав подушки під голову, щоб лежалося м’якіше і накрив зверху ще ковдрами. Тепер Єгер нагадував лялечку, яка ось-ось перетвориться на метелика. «Сподіваюся, на живого і здорового метелика», – з сумом зітхнув Леві, підставляючи до вогню дві каструльки зі снігом на чай.

   Ерен зіщулився в своєму коконі, і хоч хрип став тихше, продовжував кашляти. Акерман сходив за аптечкою. «Що йому дати? У нього бронхіт? Чи пневмонія? Боже, чим мені йому допомогти!?» – він знервовано копошився серед купи блістерів і коробочок, і до вітальні повертався вже з таблеткою цитрамону і пляшкою води, сподіваючись, що не схибив з вибором.

   Схилившись над спальником, чоловік припідняв голову Ерена і допоміг йому випити ліки.

   – Леві, не уходьте, будь ласка, – благаючи просипів хлопець.

   – Не піду, – щиро пообіцяв Акерман. – На цей раз вже нікуди не піду.

   Він зняв з себе подрану куртку, яка все ще була на ньому, і заліз у спальник, вкладаючись поряд. Те, що светр в крові і міг забруднити все довкола, ніяк не бентежило – така дрібниця не вартувала зараз жодної уваги. Накрившись ковдрами і підіткнувши краї, Леві пригорнув хлопця до себе у міцні обійми. Той важко дихав, опустивши голову на груди, і не ворушився, холодний і якийсь неживий. Палаючий камін майже не діяв на нього, хоча самому чоловікові було спекотно.

   – Якби я знав, що тобі стане гірше, то не полишив би одного, – винувато пробурмотів Леві.

   – Просто скажіть, у вас все вийшло? – не піднімаючи повік, прошепотів Ерен.

   – Так. Я зв’язався із рятувальниками. Вони скоро будуть тут.

   Про те, що в місто також прийшов Ріко, він не став казати, і непомітно поклав  гвинтівку за своєю спиною про всяк випадок. Двері зачинені, занавіски також. В нічній темряві ніхто не побачить диму з труби, тож поки що вони були в безпеці. Але якщо бородань вирішить таки навідатися сюди, Леві вб’є його на місці і ні про що не пошкодує. Вистачить з нього постійних переживань.

   – Тоді ви все зробили правильно, – просвистів Ерен, видихаючи сухе гаряче повітря.

   Леві ще раз тяжко зітхнув, готовий вбити вже самого себе. Йому було нестерпно боляче чути голос Ерена таким: надламаним, вимученим – він був в надзвичайно важкому становищі, на межі життя та смерті.

   Жінка з рятувальної служби питала, чи зможуть вони протриматися кілька днів – ні, не зможуть! Вже не зможуть! Ерен помре за той час, поки буде чекати! Він згорить з середини, як сірник. Він вже горить в його руках, і Акерман нічого не може вдіяти!

   – Пробач мені, – він втупився носом в каштановий чуб і пошепки благав, відчуваючи солону вологу на своїх щоках. – Пробач мені. Пробач…

   Леві обсипав сухе гаряче чоло поцілунками і притискав хлопця до себе ще сильніше, немов боявся, що той зникне.

   Непомітно і поступово Ерен став всім для нього – вперше він несподівано усвідомив це перед походом на радіовежу, а коли стало відомо, що у Прибережному шляху з’явився Ріко, то взагалі втратив здоровий глузд. Леві ні за кого в житті так не хвилювався, ладен був винищити будь-яку перешкоду, будь-кого, хто встане на його шляху, щоб дістатися до Єгера якомога скоріше і тепер безпорадно притискав його до себе і не стримував сліз…

 

 

   Акерман не спав всю ніч. Він хитко дрімав, весь час прислухаючись до важкого, ледь чутного, дихання, боячись, що якщо засне, то прокинеться вже з остигаючим мерцем. Ерен спав в його обіймах так міцно, немов зміг дозволити собі це вперше за багато днів. Можливо, так воно й було. Коли вони прощалися, хлопець виглядав бадьорим і спокійним, але хто знає, може як тільки Леві звернув за ріг, спокій покинув його і два дні Ерен не знаходив собі місця? До того ж, хвороба остаточно здолала його.

   Леві хотілося пити, але він боявся залишити Єгера на самоті. Його гризла з середини совість і злість на самого себе – він вже полишив хлопця один раз, і тепер не міг дозволити собі відійти від нього ані на крок.

   Однак ранок непомітно наставав, і полум’я в каміні почало слабшати. Акерман розумів, що наражатиме їх на небезпеку, але інакше не міг вчинити – треба було підкинути дров. Ерену вкрай необхідне тепло. «Якщо доведеться оборонятися, то так тому й бути», – вирішив остаточно він, встаючи.

   – Не уходьте, – крізь сон простогнав Єгер, коли його долоня м’яко зісковзнула з грудей чоловіка на нагрітий спальник.

   – Я буду поряд, – прошепотів Леві, залишаючи губами на лобі ледь відчутний слід.

   Він виліз зі спальника і, обійшовши його, додав у камін полін, роздмухав золу і почекав, поки займеться новий впевнений вогник.

   Чай вони так і не попили. Вода в каструльках випарувалася, і Леві з обережністю вийшов надвір, озираючись навколо. Набравши біля ганку снігу, він повернувся всередину, зачинивши за собою всі замки і засуви, і поставив розтоплюватися. Ерен потребував ситної їжі і води, щоб мати сили боротися за своє життя поки не прийдуть рятувальники. Скоріш за все, хлопець вже давно не тільки мерз, а й нічого не їв.

   Поки сніг танув, Леві сходив у спальню і присів біля ліжка, витягуючи з-під нього металевий контейнер, де зберігалася зброя. Діставши звідти коробку з патронами, він дозарядив гвинтівку і поклав її на обідній стіл, щоб в разі чого одразу схопити її.

   Впоравшись, Акерман повернувся до дрімаючого Ерена, і присів поряд на спальник. Він вдивлявся в бліде обличчя, стомлене хворобою, і не впізнавав того хлопця, яким запам’ятав, коли уходив на радіовежу. Каштанове вихрасте волосся стало тьмяним, стирчало в різні боки. Його захотілося скоріше причесати, і Леві задумливо почав пригладжуючи волосок до волоска, розгрібаючи чуб в боки. Він торкався голови хлопця лише раз, коли стриг, тоді волосся було вологим, тепер надто сухим. Його пальці спустилися до вуха, пройшлися самими кінчиками по завитку до мочки і перемістилися на гостре підборіддя. Шкіра обличчя своєю нездоровою жовтизною нагадувала крихкий папір. Ерен зараз і походив на стародавні папіруси, такий же ніжний і чутливий, готовий розсипатися від найменшого впливу – він відчув легкі дотики на собі і нахмурив брови крізь сон, і це привело Леві до тями. Він прибрав руку і погледів на каструлі – сніг в них розтанув і кипів.

   Наливши у великий кухоль нагрітої води, Акерман почекав, поки вона трохи остудне, щоб її можна було пити, і взяв підготовлені ще вчора ліки.

   – Підіймись, тобі треба попити, – він розбудив хлопця, м’яко трясучи його за плече.

   Ерен розплющив запалені очі і подивився навколо, повільно згадуючи, де знаходиться, потім зупинив погляд на чоловікові і просипів:

   – Не повірите, але як ви повернулися, я відчуваю себе набагато краще, – сухі, в кірочках, вуста торкнулася слабка посмішка.

   – По тобі не видно, але хотілося б вірити, що так і є, – з надією посміхнувся у відповідь Акерман, хоча в голосі хлопця нічого не змінилося з ночі. Все таке ж свистяче із хрипами дихання та кашель. Хіба що піт градом не ллється, але його і вчора не було через зневоднення.

   Ерен неохоче запив таблетки і неохоче зробив ще ковток води.

   – Пий ще, – наполіг Леві, коли він збирався відсунути кухоль від себе вбік. – Тобі треба багато пити.

   – Воно вже не лізе, – поскаржився той і спробував кволо віджартуватися. – Я так обмочуся, і вам прийдеться прати мої речі.

   – Як буде потреба, я і тебе помию, – хмикнув Леві, і вуха Єгера порожевіли – це одразу стало помітно на контрасті з його бліднотою. – Чого ти? Ми з тобою в лазні були, забув? Я тебе всього бачив, мене вже нічим не здивуєш.

   – Ви розглядали ме…, – хотів вигукнути Ерен і гірко кашлянув, зжувавши останнє слово, але Леві і так його зрозумів, і куточок його рота вигнувся:

   – Наче ти мене ні.

   Ерен хотів заперечити, натомість став остаточно схожим на вареного рака. Під пильним наглядом сірих очей, з яких і сам не зводив погляду весь цей час, він добив залишки води, і ніяково ткнув кухоль в Акермана:

   – Все, я допив вашу воду. Йдіть, я хочу…, – він кашлянув, – хочу поспати.

   – Ти ж буквально нещодавно хотів, щоб я нікуди не уходив, – вигнув брову Леві.

    Єгер заліг у спальник і відвернувся від нього, пихкаючи і сопучи. Чоловік не втримався і тихо засміявся, відчуваючи дике полегшення. Ерен все ще був живий, та ще й реагував на жарти – чи не божий подарунок це?

   – Скоро будемо снідати, – сказав він, виставляючи перед каміном в’ялене м’ясо в паперовій обгортці, сухі кубики курячого бульйону, і сухарики без приправи, збираючись приготувати легкий суп.

   – Зваріть вівсянку, будь ласка.

   – Хочеш каші? – перепитав Акерман, озираючи на Ерена.

   – Так, – промимрив тихо той, – хочу знову поснідати, як тоді.

   Леві примружився, посміхнувшись про себе. Невже не йому одному той ранок припав до душі?

   – Звісно, – погодився він і піднявся, щоб сходити на кухню.

   Раптом весь піднесений настрій, як вітром здуло. В двері загримали. Леві підскочив до столу і схопився за гвинтівку, одразу знімаючи її з запобіжника і заряджаючи патрон.

   – Єгере, лежи мовчки! – суворо наказав він. – І не здумай вставати, щоб ти не почув!

   Він вийшов у кухню і встав перед дверима. Занавіски на вікнах були закриті, тому навкруги стояла напівтемрява,але через тканину проглядалося декілька силуетів, і стало зрозуміло, що Ріко прийшов не один. В принципі, Акерман був готовий до цього. Гвинтівка була знаряджена десятьма патронами, і він вже не був тим профаном в стрільбі, як раніше. Цілої обойми вистачить, щоб покласти бороданя і його дружків, скільки б їх не було. Врешті-решт, оборонятися простіше, ніж нападати.

   – Гей, є хто вдома? – запитав по той бік жіночий голос.

   Леві здивувався. Хіба в групі Ріко була жінка? Хоча чому б ні? Вона цілком могла сидіти десь в укритті, поки чоловіки бігали за двома втікачами. І якщо бородань вирішив йти далі, до Прибережного шляху, то зрозуміло, що він візьме з собою всіх, особливо жінку – зайвий рот, який треба годувати, але ж і не для краси та цікавих бесід вона буде з ним.

   – Я Ханджі, рятувально-пошукова служба Бенкса. Зі мною два дні тому зв’язався Рівай Акерман і дав цю адресу. Агов, ви чуєте мене?

   – Ханджі, там може нікого і немає, – зі скепсисом проговорив інший голос, чоловічий.

   – Майку, ти дим бачиш? В домі точно хтось є! І ця адреса… я не могла помилитися.

   Леві опустив гвинтівку і зробив швидкий крок назустріч. Сумнівів не лишилося. Ніхто, крім жінки з рації і його самого не міг чути їх розмову на радіовежі, ніхто не знав його повного імені. Відкривши всі засуви, він штовхнув двері.

   На порозі стояла жінка в окулярах, з-під шапки якої стирчало непослушне коричневе  волосся. На ній був помаранчевий комбінезон, а в руках вона тримала білу валізку з червоним хрестом. За нею стояло ще двоє людей в таких самих костюмах.

   – Ви – Рівай Акерман? – перепитала Ханджі, радісно посміхаючись.

   – Так, це я.

   – Ну що ж, Ріваю, збирайтеся – їдемо додому.

 

 

   Леві лежав в просторій світлій палаті. Тумбочку займала купа блістерів з таблетками, розсипана по всій поверхні, і склянка з чистою водою, яку регулярно змінювала медсестра. Ліве плече і ступні були туго перебинтовані, в згин ліктя встромлена голка, через яку повільно капали якісь ліки.

   Акерман перебував в лікарні вже декілька днів, але не міг сказати точно, скільки саме. Перший час він багато спав – організм, виснажений постійними стресами, недоїданням і травмами, одразу зажадав вернути все витрачене з подвійною силою, і фактично відключився. Коли ж Леві поступово почав приходити до тями, самостійно їсти і потихеньку ходити по палаті, він здивовано усвідомив, що весь місяць на Великому Ведмеді був ледь живим в порівнянні з тим, як почувався зараз. Настільки він забув, як це – відчувати себе по справжньому здоровим.

   Йому давали величезну кількість ліків і активно відгодовували, щоб він скоріше повернув нормальну вагу тіла, а схуд він сильно, і результат не примусив себе довго чекати: на білому, як полотно, обличчі, зарожевів рум’янець, в м’язах з’явилася сила, настрій покращився, наче йому давали антидепресанти, хоча їх дійсно пропонував психіатр, коли приходив перевірити психічний стан Леві, однак той категорично відмовився – ці таблетки були б в нагоді на острові, але тепер він і сам чудово впорається.

   Єдине, що затьмарювало перебування в лікарні, це неможливість побачитися з Ереном. Леві знав, що хлопець лежить в іншому відділенні і лікує запалення легень. На питання, як він там, медсестра відповідала, що все гаразд і чоловікові нема чого хвилюватися, але Акерман все одно не міг заспокоїтися. А якщо Ерен насправді помер, а йому не кажуть, щоб не погіршити самопочуття? Ці думки з’їдали його настільки сильно, що декому навіть прийшлося самостійно сходити у відділення і перевірити слова медсестри.  

   – Ти прокинувся, Левчику?

   Поряд з ліжком сидів втомлений дядько Кенні, який місця собі не знаходив, як дізнався від Сміта, що його улюблений племінник не виходить на зв’язок вже котрий тиждень поспіль. Першим же рейсом він прилетів у Канаду на Бенкс, звідки організовували пошукову операцію, і чекав будь-яких звісток. Про те, що якийсь Рівай Акерман зв’язався з рятувальною службою, він дізнався найпершим, і підбивав Ханджі діяти якомога скоріше, буквально пропонуючи їй всі гроші світу, аби вона хоч вплав, хоч як дісталася до острова.

   Коли Акермана привезли в лікарню, Кенні не відходив від ліжка і допомагав в усьому, що потребувалося. І саме він ходив перевіряти, чи живий Ерен Єгер. Звісно, той виявився живим, але перебував у важкому стані, не вставав з ліжка і майже весь час дихав через кисневу маску. Почувши здобуту інформацію, Леві не міг зрозуміти, радий він за хлопця, чи засмучений. Ерен не помер, але й був далеко не здоровим. Через це чоловік весь день перебував в апатичному стані, і Кенні захвилювавшись, запропонував як не антидепресанти, то хоча б легке заспокійливе. Акерман відмовився.

   Потім в палату заглянув добродушно усміхнений Ервін Сміт з букетом квітів і в’язкою фруктів, і пообіцяв Леві відпустку довжиною в півроку і помісячне відшкодування на рік вперед за моральний і фізичний збиток.

   – Ервіне, – покликав Леві, втомлюючись вислуховувати, як той розсипається в нескінчених вибаченнях, – я погоджуюся зі всіма твоїми пропозиціями, але пообіцяй ще дещо, що виконаєш одразу, як я повернуся в Британію.

   – Що саме? – поцікавився Сміт, не здогадуючись, що такого хоче його підлеглий, що аж очі в нього заблищали.

   – Зіграємо в шахи, – просто відповів Акерман, гостро усвідомлюючи, як страшенно скучив за цією колись нелюбою грою.

   Ще через декілька днів в палату завітав лікар, відзвітувати про результати. Леві вже почувався настільки добре, що був готовий гори звернути: плече добре заживало, майже перестало боліти і рухомість повернулася до нормального стану; він більше не накидався на їжу, як з голодного краю – хоча по факту воно так і було – і постійна присутність сердобольного Кенні починала навпаки дратувати, бо в його допомозі з кожним днем ставало все менше необхідності. Тому другий тиждень в лікарні починав зводити Леві з розуму.

   – Ну-с, Ріваю, – бадьоро промовив лікар, заглядаючи у картку пацієнта. – Ми відгодували вас вітамінчиками, вилікували простуду, перевірили всі показники і можна сказати, що небезпека минула. Ваша рука майже здорова, і скажу навіть більше – нам вдалося зупинити обмороження і врятувати пальці на ногах від ампутації. Чудова новина, еге ж? Так що скоро будемо вас виписувати.

   – Лікарю, – звернувся до нього знервований Леві, – скажіть, коли вже я зможу вийти з відділення? Я хотів би побачити декого…

   – А, розумію, – посміхнувся лікар. – Ерен Єгер, так? – він подивився на одну зі сторінок, де, схоже, були примітки по Акерману. – Мені якраз передали, що у хлопчика значне покращення, і він вже може приймати відвідувачів. Сьогодні після обіду до вас зайде медсестра і відключить систему, тож ви зможете без перешкод сходити до нього.

   – А де він…?

   – Спитаєте у медсестри, – підморгнув лікар. – Вона все розкаже.

   Палату залишили, і Леві остався на самоті з Кенні. Дядько посміхнувся, знімаючи з мандарина шкірку і розповсюджуючи солодкий аромат на всю кімнату:

   – Боюся представити, що буде з вами, коли ви вийдете за стіни лікарні. Під дверима вже тиждень крутяться журналісти, все хочуть взяти у вас інтерв’ю. А я гадаю, тобі є що розповісти, чи не так, друже?

   Акерман підібгав губи:

   – Так, є. Але, – він потупився у білу ковдру, під якою лежав, і зім’яв її в пальцях, – не хочу. Не зараз.

   – Звісно, – покивав дядько, протягуючи йому помаранчеву часточку. – Почекаю, коли вийде книжка про ваші пригоди.

   – Кенні! – гаркнув Леві.

   – Та я жартую, – засміявся той. – Але ж вийде колись? Левчику, це буде бестселер, я тебе запевняю. А тепер з’їж цитрус, він корисний.

   Як і обіцяв лікар, після обіду зайшла медсестра, прибрала крапельницю і зняла внутрішньовенний катетер, потім пояснила, як пройти у відділення до Єгера. Леві перевдягнув лікарняну сорочку на штани і вовняний светр, які йому купив дядько – перебування на Великому Ведмеді залишило відбиток на ньому у вигляді страху перед будь-яким холодом, так що навіть в опалювальній на всю лікарні він почувався ніяково без теплого одягу на собі. «А що буде влітку? Теж ходитиму в светрі?», – з легким сумом пирснув Леві, прямуючи коридором.

   Він йшов впевнено і спокійно, але зі сторони могло здатися, що він ледь стримується, щоб не побігти. Леві стискав кулаки, і пальці здавалися неприємно липкими від поту і холодними, і він би збрехав, сказавши, що швидка зустріч з Ереном ніяк не нервує його. Вони не бачились два тижні. Як там він? Чи вже дихає самостійно? Чи може вставати і ходити? Наскільки йому покращало? – тисячі питань роїлися в голові.

   Перескочивши сходинки через одну на другий поверх, Акерман увійшов у пульмонологічне відділення і зупинився перед потрібною палатою. Рука лягла на ручку, але ніяк не могла натиснути на неї. Хвилювання досягло свого піку.

   Раптом двері самі відчинилися, і перед ним застигла красива жінка, яка збиралася виходити, і від погляду на яку Леві завмер, як блискавкою вдарений. ЇЇ обличчя було точнісінькою копією декого. За нею стояв чоловік, який також не залишав жодного сумніву. Це були батьки Ерена.

   – Добрий день, – поздоровалася спантеличена жінка.

   Побачивши здивування на обличчі матері, з-за рогу із зацікавленістю спитали:

   – Ма, хто там?

   Серце в грудях Акермана було готове вистрибнути, і по тілу розлилося тепло, через яке мурашки побігли по шкірі.

   Жінка допитливо подивилася на Леві, і той не гаючи часу сказав:

   – Рівай Акерман. Я один з тих, хто вижив після падіння літака.

   – Леві?! – радісно заволав на всю кімнату Ерен, і нічого в його голосі не нагадувало страшну хворобу. Зашурхотіли ковдри, які скидали мало не на підлогу, і зашльопали босі ноги по плитці, якою була викладена підлога.

   – Ерене! – вигукнув суворо чоловік. – Лягай назад у ліжко!

   – Ні, батьку! – запротестував хлопець. – Це ж Леві! Той самий!

   – Взуй хоч капці, сину!

   Акерман не встигав за подіями, які бурею розгорталися навкруги. Відпихнувши мати вбік, до нього вискочив Єгер, кволий і худий, як тростина, з тремтячими від слабкості колінками, але в яскравих зелених очах плескалося таке неосяжне щастя, що здавалося, його вистачить на всіх в кімнаті, ще й залишиться. Він кинувся на шию Леві і згріб в задушливі обійми, тулячись носом у відросле волосся за вухом.

   – Я такий радий вас бачити! – пробубнів він, роняючи нестримні крокодилячі сльози чоловікові за комір.

   Акерман у відповідь обхопив Єгера поперек ребер, які добре відчувалися під сорочкою, і міцно, але бережливо, притиснув до себе.

   – Я теж, Ерене.

   Вони обіймалися так сильно, ніби боялися, що як тільки відпустять один одного, то щезнуть назавжди. Пройшло кілька хвилин, в які хлопець хлюпав носом і здригався плечима, а Леві заспокоював його, погладжуючи по спині, перш ніж Єгер-старший відкашлявся, привертаючи увагу:

   – Ем-м, Ерене, може ти все таки повернешся у ліжко, і ми зможемо нормально познайомитися з твоїм другом?

   – Так, гарна ідея, – погодилася з ним жінка. – Синку?

    Ерен помотав головою, і Леві ласкаво прошепотів у саме вухо:

   – Давай, розімкни руки, я нікуди не подінуся, обіцяю.

   – Ні за що.

   Чоловік зітхнув і зробив крок вперед, примушуючи Єгера почати рухатися хоча б спиною вперед. Зніяковіло посміхаючись його батькам, він видивлявся шлях до ліжка з-за плеча і поволі підводив Ерена до нього. Коли коліна хлопця врізалися в край, вони підігнулися і він знесилено сів, нарешті відпускаючи шию Акермана.

   Хтось підсунув стілець, і Леві, не відходячи, сів. Його руки все ще тримали прохолодні долоні хлопця, стискаючи їх в своїх пальцях. Складно було сказати, хто з них хапався один за другого сильніше.

   – Ріваю, – почала жінка, – Ерен багато розповідав нам про вас. Останній тиждень кожен день питав, як ви. Медсестра втомилася казати, що у вас все добре.

   – Я хвилювався, що вас випишуть раніше і ми більше ніколи не побачимося, – промимрив Ерен, в очах якого все ще стояли сльози.

   Акерман повернувся до жінки:

   – Він розповідав і мені про вас, поки ми були на острові. Ерен дуже переживав і скучив за вами.

   – Прикро, що все так сталося, – проговорив батько, і простягнув руку. – Але ми досі нормально не познайомилися. Мене звати Григорій Єгер.

   Леві виплутав свої пальці з хватки Ерена, і потиснув долоню:

   – Рівай Акерман, – він знову назвав своє ім’я, як того потребував етикет.

   – А це моя дружина і мати Ерена, Карла, – представив жінку Григорій.

   – Дуже приємно, – Леві залишив легкий поцілунок на тильній стороні її кисті.

   Повисла невеличка пауза, але не через те, що всім раптом стало ні про що говорити – навпаки, питань було дуже багато, але Карла пом’ялася і сказала:

   – Грішо, гадаю, хлопцям хотілося б побалакати наодинці. Ходімо, поп’ємо кави, що скажеш?

   – Добре, люба, – погодився чоловік, і вони попрощалися з Леві, а Ерену сказали, що повернуться через пару годин і принесуть чогось смачненького.

   Коли двері в палату зачинилися, Єгер несподівано згріб Акермана в нові обійми, так що той аж припіднявся зі стільця.

   – Леві! Леві! – з придихом вигукував ім’я хлопець. – Ми спаслися! Ви і я! Ми на материку, як ви і обіцяли!

   – Дурню, ти мене зараз придушиш, – сопів йому в шию чоловік, але не рипався.

   Ерен засміявся:

   – Це буде дуже смішно, враховуючи, що весь місяць задушити хотіли ви мене.

   Він таки відпустив Акермана, і той сів назад, спираючись ліктями об край ліжка. Вони помовчали, уважно розглядаючи один одного. В їх очах було стільки питань, стільки слів, які хотілося сказати один одному, але жоден не наважувався почати.

   Нарешті, Леві тихо, майже пошепки, спитав:

   – Як ти?

   – А як ви?

   – Я перший спитав.

   – Добре.

   – І я.

   Вони знову замовчали. Леві вглядався в глибокі соковиті райдужки і не міг відірвати від них погляду, аж раптом Ерен відвернувся і зітхнув.

   – Тепер, коли все позаду, ви повернетеся в Європу? – в його голосі почулася неприкрита журба.

   – Так, – кивнув Акерман, задумливо опускаючи погляд. Його рука потягнулася до руки хлопця і ласкаво сплела їх пальці у замок. – Великого Ведмедя і Канади мені вистачить з головою, мабуть, до кінця свого життя. А що будеш робити ти?

   – Ну, – Ерен знизав плечима, – в мене не такий великий вибір, як у вас, і я скоріше за все залишуся в Канаді. Продовжу вчитися в коледжі. Батьки пообіцяли, що знімуть мені квартиру, щоб я зайвий раз не вертався на острів. Бо я… не знаю, чи зможу приїжджати туди після всього того, що сталося. Все там буде нагадувати Жана і… вас.

   Леві проковтнув грудку в горлі. Єгеру все буде нагадувати його, а Ерена йому у своїй Європі – нічого. Він сяде у літак, і в один момент викреслить цілий місяць, який вони провели разом. Залишаться лише спогади, але й вони колись затруться, потьмяніють і зникнуть. І від цього усвідомлення стало важко дихати.

   – Дякую вам за все, – сказав Ерен, не помічаючи, як змінюється обличчя чоловіка. – Без вас я б загинув.

   «А я без тебе», – подумав Леві, прикриваючи повіки. Ні, він не хоче, щоб все так закінчилося. Він не хоче забувати глибокі зелені очі і ласкаву дурнувату посмішку, ці руки, зараз холодні, але для нього – найгарячіші в усьому світі. Леві хоче, щоб в них – саме в них, а не в одного нього – були нові спогади, щасливі, які перекриють собою авіакатастрофу, тяжке виживання, криваві зустрічі з дикими звірами, голод, холод і біль.

   Якщо спитати зараз Ерена, чи погодиться він? Леві стало дурно.

   – Ерене, – він підняв погляд на хлопця, і його дихання перехопило від того, як уважно і проникливо дивилися у відповідь, – я б хотів дещо запропонувати тобі… – чоловік замовк, тяжко вдихаючи повітря, якого зараз страшенно не вистачало.

   – Що? – чомусь не менш схвильовано перепитав Ерен.

   – Я зрозумію, якщо ти відмовишся, – почав Леві. – Я тобі чужа людина врешті-решт, та і твої батьки можуть негативно відреагувати, але…

   Хлопець нахмурив брови і з нервовою посмішкою вигукнув:

   – Та кажіть вже, інакше я точно помру, тільки вже від очікування!

   – Ти поїдеш зі мною? – на видиху випалив Леві.

   Очі Ерена розширилися:

   – Що?

   – Що чув, – буркнув Акерман, знервований такою реакцією. – Якщо ти погодишся, то я заберу тебе одразу з цієї лікарні і ми полетимо в Європу, а потім я покажу тобі весь світ, як ти завжди мріяв, – запалено вимовив він, і вже спокійніше спитав. – То ти поїдеш?

   Рот Єгера привідкрився, також тепер ледь дихаючи. Він дивився на Леві так, ніби той зробив йому пропозицію руки і серця. Руки хлопця спітніли від того, як сильно він стис в цей момент пальці Акермана.

   – Я вам вже казав, що весь мій світ – це ви?

   Леві стало ніяково:

   – Не розумію…

   – Так! – ошаліло викрикнув Ерен. – Звісно, так! Я поїду з вами. Можна вже збиратися?

   – Ні, дурню, в тебе ще не скінчився лікарняний, – суворо нагадав Леві, від серця якого одразу відліг тяжкий камінь. – Доліковуйся, і тоді полетимо. Не хочу, щоб поряд зі мною вештався якийсь нахабний шмаркач.

   – В мене немає шмарклів! – гаряче заперечив хлопець.

   Леві з усмішкою піднявся і хлопцю прийшлося неохоче відпустити його руку.

   – Мені однаково, що ти там вважаєш. Я буду спиратися на думку лікаря.

   – Вже уходите? – розчаровано спитав Єгер.

   – Тобі потрібен спокій і тиша, якщо ти хочеш скоріше вилікуватися. До того ж, твої батьки вже повинні допивати чай.

   – Я побалакаю з ними. Хоча вже знаю, що вони не будуть проти. Вони знають, як я хочу поїхати звідси, і довіряють вам, бо ви врятували мене. Але… Леві?

   – Га?

   – Ви прийдете до мене ще, поки я тут лежатиму? Завтра, наприклад?

   – Звісно. Мій дядько мені вже всі очі вимуляв, не можу більше спілкуватися лише з ним.

   – Ваш дядько тут? – здивувався Ерен.

   – Так, і навіть мій керівник тут був, уявляєш? Обіцяв мені півроку відпустки, – Леві посміхнувся куточком рота. – І я віддаю тобі всі карти в руки по плануванню нашої поїздки, тож подумай, що б хотів побачити, і потім скажеш мені.

   Обличчя Єгера витягнулося, він нетерпляче почав загинати пальці, перераховуючи:

   – Хочу в Китай! І у Францію, і в Іспанію, і в Тайланд, і в Австралію… А… а ми можемо заїхати до мого друга в Німеччину, Арміна? І до Мікаси в Японію?

   Леві щиро потішався з того, яким схвильованим став хлопець.

   – Ерене, я не збираюся влаштовувати експрес-тур по світу, а хочу повільно насолоджуватися відпусткою. Тож, обери те, що у тебе в пріоритеті.

   Той вмить похмурів, і розчаровано пробурмотів:

   – Але ж ми не встигнемо за півроку побачити все, що мені хотілося б…

   – В нас буде більше ніж півроку, – Леві помовчав декілька секунд і додав, повністю впевнений в своїх наступних словах. – Все життя, якщо ти звісно, захочеш цього.

   Ерен на мить застиг, витріщившись на Акермана. Слова застрягли в горлі, і він не міг нічого вимовити, настільки потрясіння було сильним. Леві спокійно пішов на вихід, наче нічого особливого не сказав перед цим:

   – Отже, подумай ретельно. Завтра я загляну до тебе, але можеш не поспішати з відповіддю, час ще є.

   – Леві, – слабким голосом покликав його Ерен. Чоловік повернувся. – Леві, – повторив він його ім’я, – Я… я… ви мені… Я хочу… так, все життя. Разом з вами.

   Акерман відчув, як дзвенить у вухах і як коліна наливаються свинцем. Він завжди твердо стояв на ногах, не дивлячись ні на що, але зараз був готовий впасти він нахлинувшого безсилля. Слова, такі недотепні, ледь зв’язані між собою, але зрозумілі не розумом, а серцем похитнули в ньому все самовладання. Він вихором вернувся до хлопця, нахилився і торкнувся руками вилиць, зариваючись пальцями у волосся на скронях. Ерен потягнувся назустріч і їх теплі губи зіштовхнулися, втягуючи один одного у сповнений любові ніжний поцілунок.

   Як Леві і обіцяв, він прийшов на наступний день, а потім ще і ще – кожен день, поки Ерен лежав в лікарні, а пробув він там ще тиждень. Самого Акермана були готові виписати одразу, але він домовився ще «полежати» заради того, щоб не стикатися зайвий раз з журналістами. Йому пощастило – відділення було напівпустим і він зміг залишитися в своїй палаті, не займаючи місце когось по-справжньому хворого.

   Леві розповів Ерену про пригоду на радіовежу, і як передбачав заздалегідь, вислухав купу нотаток в свою адресу, але йому було вже все одно, тому що Великий Ведмідь залишився позаду, і їх життю більше нічого не загрожувало. Нехай хлопець побурчить, скільки треба. Хоча це тривало недовго, бо врешті-решт вони обидва прийшли до висновку, що ризик того вартував. Ріко не встиг дістатися до них, його забрала на гвинтокрил друга рятувальна група і з того моменту вони жодного разу не пересіклися, і де зараз перебував бородань, Леві не бентежило.

   Він ще декілька разів стикався із батьками хлопця. Вони нічого не казали з приводу частих довгих відвідувань, не підіймали тему відльоту Ерена, хоча по уважним поглядам було видно, що їм відомо майже все про ситуацію, яка склалася між Акерманом і їх сином. Навряд чи хлопець розповів їм щось більше того факту, що полетить в Європу – замість його слів говорили блистячи очі, сповнені трепетної радості кожен раз, коли він дивився на Леві. Тому чоловік анітрохи не здивувався, коли все таки в одну із зустрічей Єгери-старші попросили випити в їх компанії чаю і побалакати. Вони не задавали некомфортних питань, не намагалися вивудити якихось зізнань, тільки поцікавилися, де живе Леві, ким працює, в загальних рисах що йому подобається і які плани на майбутнє. У передостанній день в лікарні батьки Ерена привезли валізу з речами сина, і цією дією показали свою безумовну підтримку.

   Леві взяв Ерена за руку, і вони пліч-о-пліч покинули лікарню, хутко сідаючи в таксі, поки їх не спіймали журналісти. Може колись вони і розкажуть про те, як виживали місяць серед льоду і снігу, але ретельно подумають над цим вже десь через півроку… Не раніше.

 

Тиждень потому

 

 

   Ерен чіплявся за лікоть Леві, ошелешено відкривши рота і, як якийсь селюк, здичавіло витріщався на Ейфелеву вежу. Гаряча кава зі збитими вершками і різнокольоровими посипками – такої хлопець в житті не бачив на своєму острові – так і норовила розплескатися в його тремтячих від захвату руках.

   – Ти мене ганьбиш, Єгере, – скрипів Леві. – Закрий хоча б рота, інакше туди ворона залетить.

   – Ви бачили це все мільйон разів, а я вперше! – виправдовувався вражений Ерен. – Дайте вже на повну насолодитися видовищем.

   Він так і не звик звертатися до Акермана на «ти», хоча той спочатку постійно нагадував про це, але врешті-решт змирився і просто перестав звертати увагу.

   – Боюся представити, як тебе розірве, коли ми піднімемося на неї, і ти побачиш весь Париж, як на долоні.

   Звісно, Леві не серйозно бубнів на Ерена. Йому подобалася реакція хлопця, бо він того й домагався, коли віз його у Францію на передноворічну ярмарку, ледь встигаючи на неї через довготривале перебування в канадській лікарні. Про те, щоб відмітити Різдво, а тим паче його День народження, Акерман вирішив не перейматися і залишити це вже на наступний рік.

   Центр Парижу був прикрашений яскравими гірляндами, стояли лавки зі смачною ароматною випічкою, напоями, сувенірами, різноманітні атракціони. Грала святкова музика, люди навкруги ходили веселі і доброзичливі. Ерен ніколи не бачив такого масштабного святкування, і його вражало буквально все і на кожному кроці. Він щасливо скалився і притулявся до плеча Леві, якого ні на мить не відпускав.

   Коли Акерман взяв квитки на колесо огляду і вони підійшли до нього, Єгер мало не зомлів, хоча це все ще була не Ейфелева вежа.

   – Майже як на віадуку! – хихотів хлопець, коли вони повільно піднімалися вгору, сидячи у відкритій кабінці, що продувалася легким вітерцем.

   – Я б не порівнював, – качнув головою Леві. – Абсолютно різні речі.

   – Навіть так, однак знаєте, між ними все таки є дещо спільне.

   – І що ж? – підняв брову той.

   Ерен оскалився на всі зуби:

   – Запаморочлива висота, але що в той раз, що в цей, голова в мене кружиться не від неї, – він посунувся ближче, – а від вас.

   Акерман відчув на собі тепле дихання з ароматом кави і медових вафель, які перед цим з’їв Ерен, а потім вологі припухлі губи на своїх сухих, і їх нестерпно захотілося цілувати кожну мить до кінця життя. Їх спільного життя.