1 розділ

ㅤㅤДівчина не була готова до того, що прогулянка незнайомим містом приведе її до провулку духів. Відверто кажучи, донедавна вона у цих самих духів і не вірила, а тепер сидить на підлозі, схилившись перед величезним людино-лисом. Під ногами волога, доволі липка, що просочила тонкі штани, запах крови підсилював страх і не дозволяв підвестися попри усю огиду. Тиша тривала довго, надто важка, що б змусити дівчину заледве тримати у собі сльози, Лис не міг того бачити, втім, очевидно відчув настрій бранки й усміхнувся. 

ㅤㅤ— Як тебе звати? — Солодко мовив він, аж якось не вірилося, що лагідний голос належить духові з такою моторошною аурою.

ㅤㅤ— Лін. — Не зумівши втримати сліз, вона затулила рота руками, сподіваючись зайвий раз не провокувати.

ㅤㅤ— Підведися та підійди до мене. — Дух із посмішкою насолоджувався заплаканими очима, він забрав руки Лін для більшого огляду. Тепер, маючи можливість розгледіти деталі, дівчина зауважила, що увесь той розмір, який ледве встигла бачити по прибуттю, займал здебільшого хвости Лиса. Крім них нічого надзвичайного: звичацний молодик зі смаглявою шкірою, темними очима, широкими, розкішними віями, й несамовито привабливими пухкими губами, волосся видавалося дуже неслухняним, стирчало на всі боки, ніби ніхто й ніколи не знаходив часу розчесати його. — То, як же ти потрапила до нас? 

ㅤㅤ— Мені детально описати у подробицях, пане Лисе?

ㅤㅤ— Від цього залежить твоє життя, гадаю, чужа кров на твоїх колінах мала б дати це зрозуміти. 

ㅤㅤ— Звісно, пане. 

 

ㅤㅤНове місто, незвідані магазини, кафе та ресторани, виставки митців та вуличні артисти — Лін приїхала за новими враженнями, аби черпати натхнення для своїх робіт. Оселившись у один з найдешевших, втім не найгірших хостелів, прямувала вулицями, на всі боки крутячи головою. Гугл мапи були ні до чого, принаймні поки що, у перший день не варто спішити події та змушувати себе ходити, мов те сліпе кошеня, по визначених у плані місцях. Шум вулиць манив дівчину до себе, і вона радо йшла на найгучніший з голосів. Тут не було місця навушникам з улюбленими піснями, надто, коли зупинялася послухати гру на скрипці від сивочолого пана у капелюсі, або ж заглядалася на дітей біля фонтану. 

ㅤㅤВже у сутінках до Лін прийшло відчуття голоду, що ж, ось і настав момент пошуку чогось смачненького надвечір. На превеликий жаль поблизу жодного кафе чи ресторану не знайшлося, довелося йти за вказівками інтернет мапи. 

ㅤㅤ— Я знала, що одного дня ти заведеш мене у найтемнішу жопу, але щоб настільки, я навіть уявити не могла. — Ні, дівчина не мала топографічного кретинізму, принаймні, не вірила у його наявність у себе. Її телефон нерідко й у рідному місті збивався й показував напрям у геть іншу сторону, або ж такими обхідними шляхами, що йти втомишся, але сьогодні він привів Лін до якогось невеличкого ліску, радше посадки.

ㅤㅤЛишень автомобільна дорога за спиною відділяла юну пані від житлових вулиць, від так прийняла рішення просто повернутися назад і йти просто як запам’ятала до центру — звідти легше знайти правильний напрямок, скільки б не довелося подолати шляху. 

ㅤㅤВтім, обернувшись, побачила лише дерева й темряву. 

ㅤㅤ— Зашибісь…треба було купити батончик, бо мені від голоду вже ввижається. — Лін озиралася на всі боки і поняття зеленого не мала, куди далі йти. 

ㅤㅤВона попрямувала просто прямо, от де зупинилася своїм вертінням, туди йшла, гугл мапи її взагалі посеред тієї посадки малювали, ніби вона безкрайня, втім при масштабуванні геть маленька.  

ㅤㅤ— Куди ми так поспішаємо, принцесо? — Попереду стояв хлопець зі старомодним вогняним ліхтариком, виник, здавалося нізвідки, хоча Лін і світила перед собою телефоном. Не дивно, що очам молодика це не сподобалося й він зіщурився. — Полегше, пожалій мої очі.

ㅤㅤ— Перепрошую. Я маленько заблукала, гугл мапи, паскуди, геть мене підводять і намагаюся тепер знайти вихід з цих дерев. Можна попросити вас про допомогу вивести мене звідси, хоча б до автомобільної дороги, там вже якось сама дійду.

ㅤㅤ— Ні, не можна. — Доброзичливо усміхнувся юнак, дівчина злякалася тіні, яка почала визирати зза його спини та кинулася навтьоки. 

ㅤㅤНе встигла вона зробити й кількох кроків, як її схопили та понесли у невідому напрямку. Усі спроби опору були марні, тримали її на руках міцно, а найбільша гордість — гучний голос, у глушині не мала ніякого сенсу. 

 

ㅤㅤ— Потім мене закинули сюди і все…власне. 

ㅤㅤЛін не наважувалася підняти очей на Лиса, під час розповіді дівчина інколи аж надто захоплювалася і майже забувала де знаходиться, вільно жестикулюючи руками. Усі її дії вловлювали чорні очі, аналізували, запам’ятовували. 

ㅤㅤ— Не зрозумій мене неправильно, у сучасному світі духи — вимираючий вид. Нам немає сильно куди подітися, тож ми встановлюємо на своїй території пастки, як от тебе я спіймав. З настанням темряви це суто моя територія, і я буду захищати її. Розумієш? — Лис говорив лагідно, ніби не збирався нікого кривдити, але кров навколо нагадувала про зворотнє. — Відпустити тебе, означає поступитися моїм принципам, але ти така… — Підвівся, встаючи навпроти дівчини, узяв за підборіддя, з насолодою розглядуючи ще трошки червоні від сліз очі. — …невинна. Я не можу це пояснити, але тобі й шкодити не хочеться, хіба що трошки. 

ㅤㅤОстаннє слово було сказано з особливо ніжною інтонацією, від чого сироти по тілу побігли. Лін знала, що мусить тікати, мусить благати відпустити її, але вона відчувала незвичний донині спокій поряд з духом. Можливо ці нелюдські істоти вміють навіювати оману? Зрештою, перед нею лис. 

ㅤㅤ— Я можу сподіватися на Вашу милість відпустити мене? — Молодик мовчав, певно, розмірковуючи над проханням, а потім хитро посміхнувся. 

ㅤㅤ— Звісно, але я особисто проведу тебе до твого готелю? Хостелу! Аби ніхто не скривдив таку тендітну квітку.

ㅤㅤ— Дуже дякую. — Лін не могла описати своєї радости, невже вдача всміхалася їй зараз так само яскраво, як і величезна біда хвилинами потому? Вона так щиро раділа перед паном Лисом, що очі нагадували за формою півмісяці.

 

ㅤㅤДух справді відвів її до самісінького хостелу, навіть зайшов разом з дівчиною до крамниці по їжу. Хвости й вуха він сховав, нагадуючи того самого парубка, з якого й починалася їхня зустріч. На привеликий подив дорога їхня була сповнена жвавої розмови про життя Лін, про її пристрасті та захоплення, про себе Лис теж багато чого розповів. Наприклад, що він був одним із найсильніших на території духів цього міста, і що прохід кожен день змінює своє місцезнаходження, тож дівчина має бути обережна, бо ще заверне у глухий кут а вийти вже не зможе. Дух лиш імені свого не сказав, але “пан Лис”, здавалося, було чути до вподоби. 

ㅤㅤПостать розтанула у пітьмі, щойно Лін переступила поріг хостелу. Вони навіть не встигли попрощатися.