J’aime lire
— J’aime lire… еммм, — Денні затинається, підглядає у словник, намагаючись сказати, що він «любить читати книги», тоді починає усе з початку. — J’aime lire des livres.
Насправді книги читати Денні не те щоб дуже любить. Але вивчити, як це звучатиме французькою, він дуже хоче. Сам не знає, навіщо, зате знає як і де саме — у бібліотеці обсерваторії, розліглись на дивані, допоки Ділан, вмостившись на килимі, намагається дати раду якимось дуже важливим фотографіям надзвичайно важливих людей.
Французьку Денні вчить ось уже тиждень, але дати раду не може їй ніяк — напевно, у нього щелепа якась не така, не розвертається як слід у бік французьких слів. Зате от Діланові очі непогано так розвертаються у бік французьких жінок. Точніше, однієї конкретної французької жінки. Денні це чомусь дуже не подобається. Не той факт, що вона — француженка чи жінка, а що Ділан дивиться на неї. На неї, а не… а не на нього.
Денні далеко не жінка, звісно, але якщо порвінювати, то постать у нього така ж струнка, очі такі ж блакитні, але ця бісова французька мова… Через неї йому вже почали снитись жахіття — останнє, найяскравіше, він пам’ятає досі. Хоча було б дивно, коли б не пам’ятав — минув лише день. Він кривиться, згадуючи, як уві сні сторінки вилітали зі словника, обліпляли його тіло, тиснути на нього, змушуючи розпростертись безвільно підлогою. Як шелестіли над ним, здіймались, мов друковані крила, і потім — як хтось приколював їх до його шкіри булавками, наче колекціонери приколюють метеликів до стіни — повільно, один за одним… Денні тоді прокинувся весь облитий холодним потом. Як виявилось, він так і заснув на дивані в бібліотеці, а на спині у нього чомусь сидів Лулин кіт. Менш жахливим сон від того не став.
Але навіть попри жахливі сни бажання вивчити французьку мову нікуди не ділося. Можливо, це якось трохи нездорово, та Денні байдуже. Йому це конче потрібно, бо… ну. Одна Діланова задоволена посмішка, коли він робить щось правильно — і йому хочеться це робити знову й знову. За весь останній тиждень Ділан не всміхнувся ні разу. Можливо, Денні погано старається. Можливо, присвячує цьому замало часу. А може, і те й інше.
Часу у нього, загалом, хоч відбавляй, терплячки та старанності теж. Тому він уперто раз за разом повторює осточортіле «j’aime lire des livres» і намагається вимову зробити бодай трохи схожу на вимову тієї француженки.
— Атласе, — зненацька якось змучено осмикує його Ділан.
— Що? — занадто різко кидає він у відповідь, рвучко згортаючи та відставляючи словника. І додає трохи тепліше, дивлячись у м’який Діланів погляд: — Що таке, Ділане?
— Йди додому, відпочинь. І поїж щось. Ти вже тут годин дев’ять стирчиш.
Денні не каже ні слова. Він розуміє. Мабуть, Ділан хоче побути сам, відпочити нарешті від його відвертих кривлянь.
— Денні, — гукає його Ділан, коли той вже біля дверей. Денні рвучко розвертається. — Ти забув.
Ділан простягає йому книгу, і Денні вертається, бере її. Їх пальці торкаються, і…
— Veux-tu prendre une… une bière?
«Хочеш випити пива?». Аж смішно, наскільки це жалюгідно, але Деніелу не до сміху. Те, що він дійсно хотів сказати, він сказати не може. Знову.
Дзвінки
Не те щоб Альма Дрей якась погана жінка, чи то пак — погана людина. Навпаки, вона хороша, настільки, що аж навіть вічно усім й усіма невдоволеному Деніелу вона подобається. Просто у Деніела з нею якось не склалося. Можливо, у всьому винні її регулярні телефонні дзвінки до Ділана. Можливо — що один із цих самих клятих дзвінків припав на їх з Діланом… Деніел навіть не знає, чи варто попивання пива у барі та розмови ні про що називати побаченням. Чи то пак, недопобаченням, бо на побачення Денні Ділана так і не запросив. Начхати. Дзвінок зіпсував його. Це такий самий факт, непорушний та незламний, як ще, що небо синє, а пшениця — жовта.
Ділан перепрошує, а тоді хапає телефон та простує до виходу з бару. Буде палити й балакати? Як, бляха, банально. Деніел міг би, наче в якійсь дешевій мелодрамі, податися за ним, підслухати розмову. Та він не був би собою, коли б не вдав, як завжди, що його це ані краплі не обходить. Тому він продовжує цмулити пиво, дивитись запис бейсбольного матчу по телевізору, підвішеному під стелею — доводиться незручно задирати голову, та краще так, ніж постійно позирати на двері, чекаючи, коли ті відчиняться.
Коли Ділан повертається, то всідається поряд, наче нічого й не сталося. Вони розмовляють ще трохи — розмова відверто не клеїться, бо Деніел, у котрого язик гостріший за Джекові карти, які той чомусь завжди так і норовить запустити комусь у лоба, не знає, що відповісти чи що спитати. Тому врешті вони розплачуються, кожен за себе, виходять з душного приміщення та розходяться кожен своєю дорогою — їх квартири у різних кварталах, у протилежних напрямках, і, мабуть, було б дивно, коли б хтось із них когось проводжав. Денні відчуває, як Діланів погляд пропалює його спину, та однаково не повертається, не пришвидшує крок, йде розмірено, без поспіху, руки запхані у кишені, ніби весь світ належить йому, ніби він чхати хотів на всіх у цьому світі. Бо все, чого йому дійсно зараз хочеться — це накручувати і накручувати і накручувати себе на самоті. Повернутись у свою квартиру, прийняти душ, лягти у ліжко. А тоді довго вдивлятись у темряву, відчуваючи, що вона, ніби жива, загортає його у свої обійми, обхоплює своїми чорними, холодними, липкими руками, не дає дихати, не дає думати ні про що інше окрім того, що він ідіот. Невиправний, безнадійний і ще купу епітетів, вигадувати які він просто не має натхнення.
Бо коли очі звикають до темряви, він нарешті бачить стелю, білу, наче папір, на котрому великим шрифтом написано:
Деніел — безпросвітний ідіот. А Ділан точно погодився сходити з ним на пиво з жалощів. Бо як інакше? Звісно ж, із жалощів. Бо можна подумати, Ділану потрібен Атлас з усіма його тарганами в голові, коли у нього є Альма, котра дзвонить йому мало не щодня, і з котрою той мило балакає бісосовю французькою. І коли Деніел запросить його на справжнє побачення, то він не погодиться. Абсолютно точно, не погодиться. Навіть сподіватись не варто.
Якби Атлас був на його місці, то, мабуть, теж би у неї закохався — в ідеальну жінку, вродливу, граційну, м’яку, з приємними манерами, котра не кидається на людей і не поливає їх тоннами сарказму за одне необережне слово. Сам на себе Атлас би навіть не глянув. Він би сам себе не вибрав. Але це не найгірше.
Найгірше те, що він безвольний ідіот. Бо ані кидати вчити ту бісову французьку, ані перестати постійно крутитись перед Ділановими очима він навіть не думає.
Персефона
Після цього Денні багато думає і врешті вирішує, що йому начхати. Начхати на Ділана, на Альму Дрей, на французьку, на все на світі. Його усе дратує, усе бісить, а особливо Ділан, і, зрештою, він вирішує, що не закоханий. Бо коли б то дійсно — дійсно — було кохання, про яке усюди тільки й говорять, то, ймовірно, усе, на що він був би здатен після того горе-побачення — ховатися від об’єкта своїх нерозділених почуттів і тихо собі страждати. Натомість він продовжує приходити до нього. Денні взагалі гадки не має, якого біса він все ще тут. Бо якщо раніше його доводила до сказу сама лише надмірна Діланова жага до контролю і те, що у цьому вони надто схожі, то тепер Ділан узагалі починає його дратувати тільки-но розтуляє рота. Деніела дратують його постійні повчання, вся ця його життєва мудрість та нескінченні гори досвіду, безкінечне бажання діяти, а особливо — постійні виправляння «як правильно слід вимовляти ідіотські французькі слов а», бо звісно ж, Ділан знає всі мови світу, певно, навіть ті, котрі мертвіші за Деніелову совість.
На чергове Діланове «Атласе, перестань нарешті літати у хмарах і почни нормально працювати» під час загальної репетиції Вершників він зціплює зуби й хоче відповісти — жорстко й злісно. Хоче відтяти раз і назавжди, бозбожно перекручуючи кожнісіньку букву:
— Va te faire foutre, Dylan.
«Пішов нахуй, Ділане», але натомість подумки каже лиш «пішов нахуй, Атласе», і йде, відчуваючи, як чотири пари спантеличених очей просверлюють дірку в його потилиці. Без сварок, драматичного гепання дверима чи що там іще показують по телеку. Просто йде, і…хотів би він більше мати в собі силу не повернутися. Бо його дістало все. Око. Вершники. Робота у команді — він не командний гравець, він сам по собі, завжди був та, ймовірно, назавжди залишиться. А найбільше його дістав цей Діланів постійний досадливий, збіса колючий погляд. Денні й сам не розуміє, чому так біситься. Йому ж начхати. Це не кохання, він не закоханий. Напевно, це більше схоже на сліпий фанатизм — ніби Денні знову став дитиною та зафанатів від когось на кшталт Девіда Коперфільда, тільки набагато вправнішого, вродливішого, привабливішого та… ні, це не закоханість.
Денні сам собі схожий радше на Персефону, ув’язнену наодинці з вічно насупленим та з усього невдоволеним Аїдом. Різниця лише в тому, що ув’язнення це абсолютно добровільне, і Денні сам собі цього пояснити не може.
Бо кожного разу вдома, у власній квартирі, він лається сам на себе й на Ділана клятого Шрайка, котрого йому, очевидно, послали якісь небесні сили як покарання за його егоїзм, самовпевненість та ще чорт зна що. Проте кожного ранку, коли він знову пхається до обсерваторії, — звісно, лише заради колекції словників та посібників з французької мови у бібліотеці, — то приносить Ділану круасани та подвійний еспресо без вершків та цукру, бо у Ділана тіні вже не під очима, а на пів обличчя, і шкіра бліда як у мерця. Бере в оберемок одразу декілька книжок і плентається за Діланом до його кабінету, розвалюється у м’якому кріслі. Ділану треба якось прожити цей день та це життя, а не проскніти на самоті у чотирьох стінах. Та й хто, як не Денні, буде нагадувати йому, що треба поїсти та попити води?
Аїд, поснідавши, а трохи згодом — ще й пообідавши дбайливо приготованою самим Атласом піцою, бурчить трохи менше. Самопроголошена Персефона виконує свою роботу на дванадцять з плюсом.
Вголос
Атлас усе частіше помічає, що Ділан не працює, коли він вчиться. Що Ділан дивиться на нього, спостерігає за ним. Комусь іншому під цим поглядом було б некомфортно. Хтось інший почувався б незручно, наче під прицілом. Почав би вовтузитись, намагатись відвернутись, сховатись. Хто завгодно, але не Денні. За місяць він до нього так звик, що тепер міг би й уваги не звертати. Та не звертати не виходить.
Денні зводить очі над книжкою, дивиться у відповідь — довго, пильно. Чекає, що Ділан одразу ж втупиться в екран комп’ютера, як було вчора, позавчора, тиждень тому…
Цього разу Ділан його дивує.
— Ти більше не вчишся уголос.
Денні мало не закочує очі — яка спостережливість, й місяця не пройшло. Натомість лиш знизує плечима, мовляв «і що з того?».
— Чому?
— Подобається постійно мене виправляти? — криво, саркастично всміхається він, хоча й запитує цілком серйозно.
Ділан мружить очі, дивиться на нього якусь мить як на ідіота. Тоді відсуває шухляду, дістає цигарки та запальничку.
— Ти не проти? — запитує він, як і кожного разу.
Як і кожного разу, Денні відповідає, що ні, звісно ж, він не проти.
Ділан підводиться, відчиняє вікно й спирається на підвіконня. Ділан завжди дуже ввічливий, часом навіть занадто. А ще він витончений. Тримає недопалок між пальців наче справжній джентльмен, Денні чомусь кожного разу думає, що йому б пасувало жити у часи, коли модно було палити через мундштук. Десь у роки «Великого Гетсбі», коли вдень джентльмени працювали адвокатами, грали у шахи, читали газети та говорили про політику, а вночі витанцьовували з жінками, обвішаними перлами та одягненими у все сяйливе та блискуче, й таємно напивались в обхід сухого закону. Хоча кимось на кшталт Великого Гетсбі тут є радше Денні — постійно влаштовує якісь шоу та вибрики для того, кому воно геть не потрібне. Не те щоб потрібно воно і самому Денні — він не поліглот, ніколи не любив вчити щось для себе нецікаве. Ділану подобається французька. Деніелу подобається Ділан. От і все.
— Під твоє монотонне бурмотіння мені легше сконцентруватись на роботі, — каже Ділан, тихо й спокійно, наче нічого такого у цьому зізнанні немає.
Денні завмирає. Опускає очі в книжку — пробігається поглядом рядками, але не бачить жодної букви.
«А може тобі так легше сконцентруватись на місс Дрей?», — хоче випалити він. Однак ковтає слова, мало не закашлюється. Відчуває, як пашіють щоки — десь глибоко під ребрами починає зміїтися зрадливе тепло. Бо хочеться вірити, що Ділану справді подобається його слухати. Що Ділан справді так пронизливо дивився на нього, бо чекав, що той зрозуміє та перестане мовчати.
Денні кусає губи, вагається, не може вирішити, що робити. Бо якщо він собі усе видумав, то йому варто пригадати, що його уява останнім часом до добра не доводить.
Начхати, думає.
А тоді видихає й починає читати вголос. Минають хвилини, може години, а Ділан і не думає працювати. Він дивиться на Денні, спостерігає за ним, за його обличчям, вслуховується у його слова, і виглядає абсолютно розслабленим і задоволеним. І Деніелу від цього навдивовижу комфортно, наче тільки цього він і чекав. Він продовжує так бозна скільки, а тоді вирішує, що, напевно, таки пора. Він підводить голову, дивиться Ділану просто в очі, і сам того не сподіваючись, нарешті випалює він те, що так старанно тренувався говорити вдома перед дзеркалом.
— Irez-vous à un rendez-vous avec moi?
«Підеш зі мною на побачення?»
Ділан завмирає, дивиться на нього трохи з-під лоба, а потім тихо сміється, закушуючи губи. І цей сміх відлунює у Денні десь під ребрами, і його коліна трохи підгинаються навіть попри те, що він сидить. Ділан хитає головою й каже єдине, чомусь дуже неочікуване, слово:
— Oui.
Чорт забирай, так. Денні широко усміхається, ховаючи обличчя в долонях. Здається, наступного разу по-французьки він буде явно не розмовляти.