Це із самого початку було провальною ідеєю. Вів’єн у цьому клюбі була навіть більшою білою вороною, ніж на роботі, хоча б через те, що дівчинка на вході, що роздавала гостям браслети різних кольорів, побачивши грізний погляд втомленої Ґрем, просто пропустила аґентку досередини. Утім, про те, що означали браслети, вона встигла здогадатися за ті пів години, що сиділа біля бару сама-самісінька і, як справжня химера, пила звичайну воду. Чорні прикраси носили ті, хто бажав домінування над собою, червоні — ті, хто хотів домінувати, білі — здебільшого працівники закладу, які могли обирати «позицію» залежно від бажань иншої людини. На те, щоб розгадати, що рожеві, блакитні та пурпурові браслети позначали орієнтацію відвідувачів, пішло десять хвилин та дві ввічливі відмови, коли із Вів’єн намагалися познайомитися. Деякі люди, як і вона, не мали браслетів, а деякі носили зелені, сенс яких вона поки не могла осягнути.
Ґрем готувалася вчергове відмовити, коли до неї підійшла жінка із червоним та рожевим браслетами на широких зап’ястках, але та лише звернулася до бармена:
— Повтори те, що п’є дівчина, моїм коштом.
— Дякую, але я, взагалі-то, не п’ю на роботі, — якщо голос Вів’єн і звучав трохи роздратовано, то лише від ніяковости і того незручного факту, що її бос, Джек Кроуфорд, мав зустрітися із нею ще хвилин двадцять тому для спільної розмови зі свідчицею-підозрюваною (чомусь в роботі їхнього відділу ця грань розмивалася надзвичайно часто).
— Чудово, я надаю перевагу тому, щоб мої клієнти були тверезими, — жінка, значно старша, впевненіша і, напевно, привабливіша за Вів’єн, чарівно посміхнулася.
— Я не…
— Я жартую, — поспішила заспокоїти її незнайомка. — Ви, напевно, Вів’єн Ґрем, аґентка Джека Кроуфорда? Мене звуть Аннабель Лектер, я свідчиця у вашій справі.
— Приємно познайомитися, — Вів’єн ввічливо потиснула простягнуту руку, намагаючись не фокусуватися занадто на огидному поєднанні неонових відтінків клюбних браслетів.
— Якщо ви не проти, можемо піти до мого офісу, там можна буде спокійно поговорити.
— Тільки якщо ви не проти не зв’язувати мене, поки я ставитиму запитання, — жарт вирвався з уст Вів’єн невимушено, ніби вона й справді захмеліла, можливо, від самої атмосфери цього місця.
— А я хвилювалася, що вам буде некомфортно спілкуватися просто тут, — Аннабель схвально всміхнулася, показуючи шлях до офісу. — Джек вас недооцінив, пані Ґрем.
— Можна просто Вів’єн, — не замислюючись, відповіла аґентка. — До речі, а ви не знаєте, де сам Джек?
— Я не спілкувалася із ним з того часу, як він призначив зустріч, — стенула плечима Лектер, а тоді вказала на стілець біля свого столу. — Прошу, сідайте.
Вів’єн прийняла запрошення, з цікавістю оглядаючи приміщення. Офіс Аннабель разюче відрізнявся від решти клюбу — добре освітлений, з картинами та меблями в середньовічному стилі, він радше нагадував кабінет психотерапевтки, ніж БДСМ-майстрині.
— Я не надто знайома з… особливостями вашої роботи, тож з чого нам варто почати?
— Гадаю, Джек почав би із загальних відомостей, а оскільки його зараз немає, то я візьму на себе цей обов’язок, — Вів’єн важко зітхнула — однією із причин, з яких вона пішла саме у відділ до Джека, було те, що тут її не мучили паперовою роботою, але, схоже, не цього разу. — Уточнення деталей це лише формальність, оскільки ви вже свідчили офіцеру, що прибув на місце, але я зобов’язана це зробити.
— Я розумію.
— Ви стверджували, що загибла, ваша клієнтка, пішла з клюбу опівночі?
— Не зовсім. Я не казала, що вона пішла з клюбу. Тобто, вона мала б піти, звісно, але могла і залишитися.
— Я не дуже розумію…
— Мабуть, ваш офіцер також неправильно мене зрозумів. Після сесії я завжди супроводжую клієнток до душу і чекаю, поки вони вийдуть, щоб переконатися, що з ними усе гаразд — можлива несподівана реякція, особливо у новачків, — Аннабель зробила павзу, не відводячи погляду від Вів’єн. — Після цього вони зазвичай забирають свої речі із кімнати схову і йдуть додому, але можуть залишитися в загальній залі, щоб випити, покурити чи поспілкуватися. Після пані Дю Мор’є у мене була инша клієнтка, тож я не бачила, чи вона дійсно вийшла з клюбу.
— Але опівночі ви востаннє її бачили?
— Так, це правда.
— Душова кімната далеко звідси? Я хотіла б її оглянути.
— Душова біля відкритих студій. Пані Дю Мор’є завжди користувалася ними — їй було приємно, коли на неї дивляться, — Вів’єн зробила помилку і глянула в очі Аннабель — в них блиснув хижий і самовдоволений вогник. Ґрем швидко опустила погляд і відчула, як її щоки наливаються багрянцем. Не надто професійно. — Але я з радістю покажу вам клюб.
Вів’єн слідувала за жінкою, уникаючи зустрічатися із рештою відвідувачів поглядом, що було трохи складно, враховуючи те, що вона намагалася якнайточніше закарбувати у пам’яті усі деталі. Можливо, щоб не повертатися сюди іще раз. Хай там як, а їхній шлях пролягав через ту саму велику залу.
— Це — загальна зона, призначена для знайомств та легкого флірту, — Аннабель посміхнулася їй і аґентка зважила, наскільки імовірним було те, що вона подумала про те ж, про що Вів’єн, адже саме тут жінка підійшла до неї, щоб познайомитися, і… ну, другу частину твердження вона теж виконала. Можливо, це була просто професійна звичка. — Там, звідки ми прийшли, офіси майстрів та приватні студії. Якщо буде бажання — можу показати і їх також.
Вів’єн укотре пошкодувала, що мала таку гарну уяву: та послужливо підкидала їй яскраві образи, які, без сумніву, затьмарювали професійність аґентки Ґрем.
— Боюся, мені буде трохи важко працювати, якщо ви постійно фліртуватимете зі мною, пані Лектер.
— Можна просто Аннабель. І, авжеж, я мала на увазі лише для блага вашої справи, — жінка зробила рівно те, чого боялася Вів’єн, — уникнула конфронтації, інтерпретувавши свої слова у найбільш пристойний спосіб, хоча її посмішка натякала на геть инше, що змусило Ґрем почервоніти іще більше.
— Думаю, поки вистачить огляду тих приміщень, у яких того вечора була пані Дю Мор’є, — тихо відповіла Вів’єн, ввічливо обходячи групу людей із зеленими браслетами на зап’ястках.
Ті стояли навпроти чогось, подібного на вітрину, хоча одразу, як вона подумки назвала це так, Ґрем захотілося ляснути саму себе. За склом був чоловік, прив’язаний до вертикального стенда («ніби розіпнутий на хресті», — зауважила Вів’єн, ледь хихотнувши), якого хльостала висока широкоплеча жінка у довгій чорній сукні. Вона не могла бачити обличчя чоловіка, але судячи зі звуків, той насолоджувався процесом і тим фактом, що за цим спостерігали.
— Можливо, наступного разу вам варто взяти зелений браслет, — голос Аннабель пролунав десь над її вухом, змусивши Вів’єн здриґнутися і відірвати погляд від чоловіка. — Вибачте, не хотіла налякати.
— Пусте, це ви вибачте, що відволіклася. Часом я мимоволі фокусуюся на різних речах.
Судячи з хитрої посмішки Лектер, вона мала що сказати стосовно «мимоволі», але залишила зауваження при собі.
— То це і є відкриті студії?
— Так. Як ви вже встигли зрозуміти, не всі клієнти прагнуть приватности.
— Як пані Дю Мор’є, наприклад?
— Точно, — Аннабель кивнула в бік прочинених дверей до сусідньої «вітрини». На них каліграфічними срібними літерами було вигравіювано її ім’я. Виходить, жінка працювала тут достатньо довго, щоб отримати власну студію. — Тут Беделія провела свій останній вечір.
Здавалося, ніби грайливий настрій Лектер десь звіявся, коли вона нагадала (в тому числі собі) про смерть клієнтки. Отут вже Вів’єн не дуже зналася на тонкощах їхньої роботи, але, мабуть, щоб довірити комусь такий контроль над своїм тілом, треба було сформувати певний особистий зв’язок. Принаймні Аннабель не скидалася на когось, хто шукав від своїх клієнтів лише тілесного задоволення.
— Отже, десь неподалік душова, про яку ви мені казали? — Вів’єн доклала зусиль і зібрала рештки тактовности, щоб не вживати формулювання «де ви востаннє бачили свою мертву клієнтку»; чомусь перебувати поруч із жінкою, яка фліртувала і заперечувала це, було простіше, ніж із тією, хто своїм смутком, здається, робила тишу густішою. Мабуть, це було пов’язано із клятою емпатією, за яку Ґрем так цінували на роботі.
— Так, ходімо за мною, — Аннабель ніби отямилася, повернувши на обличчя ввічливо-усміхнений вираз.
— Звідси лише один вихід?
— З душової кімнати — так, у цей коридор, де ми з Беделією і перестрілися. Але далі цей коридор йде до аварійного виходу, яким інколи користуються клієнти, коли не хочуть, щоб їх хтось бачив.
— Ви відповідаєте так, ніби чекали на моє запитання, — зірвалося з губ Вів’єн, але на чужому обличчі вона не побачила роздратування. Инші вже стали б гаряче заперечувати власну причетність, часто якраз її і викриваючи.
— Мабуть, я просто багато думала про те, що могло статися. Знаю, як ви можете це сприйняти, але я казала Джеку, що буду вільна лише до десятої.
— Так, я розумію. Даруйте, не помітила, як минув час, — цього разу Вів’єн стримала те, що хотіло зірватися з її вуст — флірт у відповідь був би геть непрофесійним. — Ще два запитання, якщо ви не проти.
— Авжеж.
— Чи бачили ви ще когось у цьому коридорі тоді ж, коли тут була пані Дю Мор’є?
— Ні, це був робочий день, тож людей було не так багато. Хоча, якщо подумати, була ще пані Блум — вона постійна членкиня клюбу, як і я, — аґентка зіщулилася, почувши знайоме прізвище, однак спробувала одразу ж опанувати себе. Хтозна, чи помітила щось Аннабель. — Якщо потрібно, я можу вас познайомити.
— Не варто, — сухо відповіла Вів’єн. — Той чорний вихід, я правильно розумію, що над ним немає камер?
— Аж ніяк. Наші два основні принципи — конфіденційність і безпека. Заради першого ми не жертвуємо другим.
— Тобто?
— Над аварійним виходом є камери, як і над рештою виходів. Якщо ваші офіцери іще не забрали записи — раджу поквапитися, бо їх зберігають лише два тижні.
Вів’єн подумки занотувала переглянути записи уже у відділку, хоча й сумнівалася, що побачить на них убивцю. Принаймні вона могла дізнатися, чи вийшла пані Дю Мор’є із клюбу сама, чи їй «допоміг» хтось зсередини.
— Дякую вам, Аннабель, ви дуже допомогли розслідуванню.
— Сподіваюся, ви кажете це не з ввічливості, а тому що я справді змогла бути корисною, — м’яко і чарівно ніяково усміхнулася жінка. — Із радістю покажу вам решту клюбу за нагоди.
— Сумніваюся, що така нагода випаде, але дякую.
— Чому ж? Знаєте, Вів’єн, бажання не можна довго тримати в голові, оскільки вони або починають мучити, або втрачають свою неповторність, — хитро зиркнувши на знічену і червону з голови до п’ят Ґрем, Аннабель швидко попрямувала в бік загальної зали.
Вів’єн вирішила, що це було чудовою можливістю скористатися аварійним виходом і заразом перевірити один із можливих шляхів, якими вбивця міг потрапити до клюбу.
***
Коли Вів’єн вже вдруге сиділа за барною стійкою клюбу зі склянкою води, це відчувалося так само сюрреялістично, як і вперше, якщо не гірше. Було б чудово, якби жінка могла хоча б собі відповісти для чого повернулася. Ця справа була сумішшю химерних збігів та глухих кутів, яка щовечора доводила Ґрем до аптеки, де вона купувала чергову дозу снодійного і знеболювального — останнім часом дні, коли вона не мала мігреней, були рідкістю. Здавалося, ніби вбивця зумисне грався з її свідомістю, заводячи у найглухіші та найтемніші закутки, а потім вислизав, зливаючись із тінями.
Єдиним надійним доказом, окрім передчуття Вів’єн — а йому якраз вона зараз довіряла найменше, було те, що на момент вбивства злочинець мав пошкоджений зап’ясток. Беверлі стверджувала, що йому забракло сили і саме тому вбивця, хоч і не плянував цього, потягнувся до кухонного ножа на місці злочину. Під осудливий погляд Джека та Алани аґентка уточнила у Катц, чи не могло це означати, що вбивця жінка, схоже, вони обоє зрозуміли, на кого впала перша підозра Вів’єн.
Ґрем не могла нічого вдіяти із тим, що надто бурхлива уява легко підкидала їй картини того, як висока жінка, стрункий стан якої обтягнутий шкіряними штанями та чорною лляною сорочкою, поволі надягає рукавички, поки її жертва ще нічого не підозрює, а тоді змикає пальці на чужій тонкій шиї.
Вів’єн відставила убік склянку, відчувши, як та рипить у долонях, а тоді зиркнула на годинник, який показував за п’ять восьму — її тривожність знову привела її на місце зустрічі завчасно. Але так, у неї була призначена зустріч з Аннабель саме тут, у клюбі, бо хай там як Ґрем хотіла перевірити свою гіпотезу, було ще дещо, що немовби магнітом тягнуло її до жінки.
— Бачу, ви таки прислухалися до моєї поради і вирішили не приховувати свої бажання, — вона здогадувалася, що Лектер не втратить можливості вщипнути її з цього приводу. Тихий шепіт огорнув Вів’єн разом із запахом свіжих мигдалевих парфумів. — Мушу зауважити, що я страшенно рада з цього приводу. Не відмовитеся від келиха вина?
Прямолінійність Аннабель застала її зненацька, змусивши почервоніти. Чи не вперше Вів’єн не могла зазирнути за завісу флірту, щоб побачити чужі приховані наміри. В існуванні останніх вона не сумнівалася.
— Думала, ви надаєте перевагу тому, щоб ваші, кхем, клієнти були тверезими, — вона знайшла найбезпечніший спосіб уникнути відповіді. Принаймні, так здавалося.
— Важко не помітити, що ви напружені, Вів’єн. Хороше вино під наглядом лікаря лише допоможе почуватися вільніше, — м’яко усміхнулася Аннабель. — Утім я в жодному разі не наполягаю.
Лікаря, так. Джек казав їй, що Лектер за сумісництвом ще й психіятриня — перше враження про її кабінет не виявилося хибним. Цікаво, чи могла аґентка так само довіряти першому враженню про саму Аннабель?
— Не треба психоаналізу. Я не сподобаюся вам після психоаналізу, — Вів’єн підкріпила свої слова злегка знущальною посмішкою.
— Знаєте, що іще допоможе почуватися вільніше? — раптом змінила тему Аннабель. — Якщо ви мені довіритеся і припините підозрювати в убивстві Беделії.
— Алана вам розповіла, — не запитувала, а майже беземоційно констатувала Ґрем. Чомусь той спокій, з яким її співрозмовниця приймала те, що стала головною фігуранткою справи, заспокоювало і саму Вів’єн. Щось в куточку її свідомости кричало, що цей спокій оманливий, але аґентка була майже готова відкритися Аннабель.
— Ще у першу нашу зустріч я знала, що годі й сподіватися, щоб вас зацікавило це місце поза службовим інтересом.
Туга у чужому голосі підкупила Вів’єн. Можливо, вона сама собі лестила, можливо, давала себе обдурити, але цілком чітко чула підтекст у словах Аннабель, здавалося, що лише гордість завадила їй додати «і я» після слів «це місце».
Тому мусила говорити Вів’єн, інакше так і не отримала б того, для чого приходила сюди.
— Ви помиляєтеся, — Аннабель із зацікавленою посмішкою звела на аґентку очі. — Я тут не лише через службовий інтерес.
— Але чи зможете ви мені довіритися?
— Я спробую, — Вів’єн піднесла вгору зап’ясток із чорним браслетом.
— Чудово, — Лектер посміхнулася найширшою та найвдоволенішою посмішкою серед тих, що їй доводилося бачити.
— Тільки…
— Приватна студія біля мого кабінету.
Вів’єн не могла (та й не хотіла) позбутися приємного відчуття, яке огорнуло її від такого розуміння: можливо, вона ще й не була по-справжньому готовою говорити про ті бажання, які змогла у ній розгледіти Аннабель, але вперше у житті від неї і не вимагали пояснень.
Лектер тихо прочинила двері до студії, пропускаючи її досередини, а тоді відійшла до столу, дозволяючи оглянути усе довкола. Кімната була меншою за кабінет жінки, а ще — значно теплішою, що знову змусило жар прилинути до щік Вів’єн. Вона кинула погляд на шафку для взуття та одягу, усвідомивши, що їй довелося б роздягнутися, якщо вони дійсно плянували це зробити. Не можна сказати, що Ґрем соромилася свого тіла, але без звичної цупкої сорочки та вільних джинсів вона почувалася майже беззахисною.
— Можеш залишити стільки одягу, скільки вважаєш за потрібне.
Вів’єн знову почервоніла аж до кінчиків вух, без роздумів скидаючи верхній одяг і залишаючись в самій лише білизні. Те, як її розуміли, як Аннабель владно й водночас турботливо вела її, як власноруч знесла той бар’єр, який аґентка так довго будувала… у Вів’єн не було иншого вибору, окрім як довіритися.
— Можна я допоможу? — шепіт Аннабель пролунав десь за вухом, коли вона обережно зібрала в долоні довге хвилясте волосся Вів’єн. — Так буде зручніше, — після цього єдиним, що торкалося оголених плечей, стала багряна шовкова стрічка.
— Дякую, — зірвалося з вуст ледь чутним шепотом.
Вів’єн набралася сміливости підійти до столу майстрині, оглядаючи іграшки на ньому, а тоді майже миттєво обрала м’які мотузки в тон стрічці, що увінчувала її голову.
— Як для людини з проблемами з довірою, твоя готовність бути зв’язаною є дещо… незвичною.
— У мене немає проблем із довірою, я просто маю переконатися, що людина гідна моєї довіри.
— Це мудро, — відповіла Аннабель, допомагаючи їй влаштуватися на столі, засланому приємною на дотик тканиною кольору вина. Руки жінки легко ковзали оголеним тілом, направляючи мотузки. — То я можу припустити, що гідна твоєї довіри?
Вів’єн не відповіла, хоча здавалося, що її мовчання — також відповідь, а лише простягнула зап’ястки, дозволяючи закріпити їх на поверхні, так що аґентка лежала майже нерухомо. Вона не хотіла відповідати, не хотіла давати підозрі навіть шансу прослизнути підтекстом десь поміж слів, але щось змушувало її повертатися до Беделії, яка, імовірно, також так підставлялася під дотики, довіряючи владу над собою тому, хто її й убив.
Вів’єн не боялася за власне життя. Її лякало те, що в реконструкції, що поставала перед внутрішнім зором, на шиї убитої змикались її власні руки.
— Ти іще зі мною? — отримавши схвальний кивок, Аннабель продовжила: — Я почну з м’якого флоґера. Ти можеш зупинити мене будь-якої миті.
Вів’єн кивнула удруге. Передчуття стиснуло її нутрощі немов лещатами — вона не була певна, що справді змогла б зупинити Аннабель, не знала, як далеко заведе її бажання зазирнути у невідоме.
Від першого удару вона не зуміла стримати задоволений схлип.
— Не надто сильно? — дражнячи, Аннабель пробіглася довгими нігтями по чутливій шкірі сідниць, що починала червоніти, змушуючи Вів’єн з шумом втягнути повітря.
— Продовжуйте… будь ласка.
— Із задоволенням.
Важко було не втопитися у задоволенні, з яким Аннабель вкривала бліду шкіру багряними слідами, тож Вів’єн також віддавалася на повну, часом дозволяючи чужому імені злетіти з її губів разом із важким шипінням. Вона губилася у відчуттях, у суміші задоволення та болю, хапалася лише за тонку ниточку того, заради чого прийшла — розвіяти свої підозри.
Дивитися за тим, як Аннабель тримає батіг — тонути у відблисках темних очей — аналізувати силу удару — просити про більше — хотіти…
Зрештою, Вів’єн була вдячна за кожен новий удар, адже той вибивав з її легень останнє повітря, а з голови — думки, залишаючи там лише приємну темряву. Ця темрява огортала її, жаром відгукуючись у місцях, яких торкалася Аннабель, а тоді сконденсувалася за спиною самої Лектер, вимальовуючи химерну подобу вендиґо.
–
Свідомість поверталася до неї повільно, ніби темрява вперто не бажала відпускати Вів’єн, а разом із тим з її горла, наче недоказане речення, вирвався здушений схлип. Тепло чужих рук огорнуло її швидше, ніж Ґрем встигла подумати про їхню власницю.
— Як почуваєшся?
— Нормально, — не задумуючись, відповіла Вів’єн. Вона несвідомо розім’яла затерплі зап’ястки, стираючи сліди багряної помади — стримано-вишуканий відтінок, геть не подібний до тих, що вбирала сама аґентка.
— Тобі не треба нічого від мене приховувати, — Аннабель відсторонилася, замість рук огортаючи її тонкою ковдрою. Лише тепер Вів’єн помітила, що вони були не в студії, а в кабінеті Лектер. — І часто ти втрачаєш свідомість?
— Ось що сталося? — зазвичай підозріливий тон Ґрем змінився розгубленістю. — Я втратила свідомість?
— Як я і казала, перший сеянс буває для людей… занадто насиченим. Мушу перепросити — можливо, я занадто захопилася.
— Га?
— Поміркованість і стриманість — прекрасні риси при високому становищі, але чи можна судити того, хто відступає від них, якщо спокуса така велика?
Вів’єн щільніше загорнулася в ковдру, обдумуючи те, що сказала щойно Аннабель. Вона втратила свідомість — вже не вперше за цей тиждень — а тоді жінці довелося про неї подбати, але після усього не здавалося, що Лектер це хоч трохи хвилювало. Навпаки, Аннабель говорила про якусь спокусу і — вона зашарілася, згадавши сліди від помади на зап’ястях — справді турбувалася про Ґрем.
— Не відсторонюйся від мене, Вів’єн, — хіба вона могла щось із собою зробити? Скільки себе пам’ятала, бажання закритися, сховатися, щойно хтось підходив занадто близько, жило разом із нею, зростаючи разом із тим, як збільшувалася кількість секретів, що Ґрем мусила ховати від оточення, якщо хотіла хоч так-сяк вписатися.
— Це вдруге за тиждень, — вона хотіла пояснити, що відповідала на попереднє запитання Аннабель, але, підвівши погляд, побачила в чужих очах розуміння. — Вам не треба перепрошувати, навряд чи це ваша провина.
— З чого зазвичай починаються напади? — Вів’єн хотіла запитати, як вона знала, але, зрештою, вони сиділи в кабінеті психіятра. — Прошу, не будь такою ворожою. Можливо, я зможу допомогти.
— Ви вже допомогли, — важко зізналася вона. — Я давно не почувалася так добре, як тоді, коли не мала потреби думати.
— Тебе гнітить твоя робота, — висловила очевидне припущення Аннабель. Не чекаючи на підтвердження своїх здогадів, вона продовжила: — Тобі варто навчитися відмежовуватися від тих жахів, які ти приносиш додому з місць злочину. Вони вже почали набувати фізичної подоби?
— Звідки ви знаєте? — цього разу Вів’єн не утрималася від запитання.
— Обіцяю розповісти, якщо ти дозволиш мені вдатися від психоаналізу.
— Не боїтеся, що виникне конфлікт інтересів?
— А хіба ти боялася цього, коли прийшла до мене?