Глава 8. Без жалю

 

   Колюча завірюха обмітала тіла, покриваючи їх кіркою моментально дубіючого снігу. Ведмедя, розпластаного по землі, людину на ньому і трос, що звився навколо них кільцями. Гнулися та рипіли сосни, вітер свистів і зривав усе, до чого міг дістатись. На острів Великого Ведмедя опустилася аврора.

   Із судомним вдихом, як роблять перший ковток повітря витягнуті з води недолугі потопленики, Леві підняв повіки, роздираючи вкриті льодом вії. Зір не міг сфокусуватися, все перед очима було розмитим і сірим. Вдихаючи крижане повітря, він заворушив пальцями, перевіряючи їхню рухливість. Його колотило, як наркомана під час ломки, і він був близький до того, щоб замерзнути на смерть.

   – Я живий, – приголомшено проскрипів Леві. Він важко перекинувся на живіт і вперся носом у густу коричневу шерсть. Рюкзак, який все ще залишався на ньому, добряче набив спину при падінні.

   Ведмідь починав клякнути, вбившись на смерть під час падіння, а може й від пострілу – такі подробиці ніколи не було з’ясовувати. Акерман повинен якнайшвидше знайти укриття, якщо хоче залишитися живим. Він сповз на землю, хрустячи зледенілою шерстю. Голова йшла кругом.

   Буря посилювалася з кожною хвилиною. Сніг засипав за пазуху, безжально бив по обличчю. Майже наосліп Леві знайшов гвинтівку поряд із ведмедем – її він до останнього тримав у руках і впустив тільки коли знепритомнів. Обминаючи тушу, він затнувся об трос і впав навколішки. «Якщо терміново нічого не зробити, я помру, – гостро усвідомлював він. – Десь тут були мисливські будиночки». Через хуртовину майже нічого не було видно, і з великими труднощами Леві розгледів неясні плями перед собою, став на тремтячих ногах і побрів. Вітер підбивав у спину, прискорюючи крок.

   Леві дістався першого ж будиночка і привалився до дерев’яної стіни, щоб віддихатися. Він нічого не зламав після падіння, але добре приклався всім тілом, і тепер воно геть не слухалося його. Здається, він також отримав струс головного мозку – перед очима миготіли мошки і кружляли світлячки, що спалахували яскравіше снігу. Хотілося проблюватися, але щелепу звело судомою, не даючи цьому статися.

   Леві навалився на ручку дверей, не відразу згадуючи, що всі будинки були зачинені. Взявши гвинтівку в обидві руки, він кілька разів ударив нею по замку. Сил бракувало, і в якийсь момент здалося, що нічого не вийде, але пролунало металеве клацання, і стукіт деталей, що валилися на підлогу. Під черговим ударом двері різко відчинилися, і Акерман мішком ввалився всередину. Він заповз у темряву, залишаючи позаду свистячу завісу. Зачинивши за собою двері, він із зусиллям підтяг до неї крісло, бо замок з внутрішнього боку розвалився на частини і більше не міг тримати двері зачиненими. Тільки тоді, коли шум вітру стих, і хутро на капюшоні перестало тріпати, Леві дозволив собі заспокоїтися. Він поклав гудучу голову на ткане сидіння крісла, і залишився сидіти на підлозі, заплющивши очі. Зараз він відпочине і піде далі, до Прибережного шляху.

   Свідомість затуманилася, думки сплуталися, і він почав повільно провалюватися в безкінечний політ кудись униз.

   

 

   Різко вдарило яскраве світло, і Леві примружився. Свіжий прохолодний вітер подув знизу вгору, прямо в обличчя, і він обережно розплющив одну повіку – між тремтячими віями в променях сонця обмальовувалася дошка, вкрита сніговим нальотом.

   – Леві, ну що ви там застрягли?

   Голос Єгера змусив повністю відкрити очі. Акерман напружено втягнув повітря, не готовий до того, що побачить наступної секунди. Він був на віадуку, чіплявся за дерев’яну шпалу. Під ним відкривалася прірва. Далеко внизу протікала річка, нині вкрита товстим шаром льоду. Леві вже бував тут.

   Він підняв голову і побачив Ерена, який нетерпляче чекав його на березі. Хлопець дивився на нього з легкою усмішкою і притупував з ноги на ногу, підмерзаючи.

   – Я зараз, – відповів Леві і не впізнав свого голосу. Він тремтів. Але ж не тому, що боявся висоти – Акерман просто не розумів, що тут робить. Його нервувала реалістичність сну, в якому він відчував під пальцями дошку так виразно, ніби справді за неї тримався в цю мить.

   – Та ви висоти боїтеся! – вигукнув ошелешений відкриттям Ерен, і розплився в усмішці. – Давайте, я допоможу вам.

   Леві це зачепило. Він підняв руку і крикнув:

   – Ні, я сам!

   – Та годі вам, ви так ніколи не вилізете, – Єгер скинув рюкзак на землю і ступив на віадук. Той наповнився загрозливою вібрацією, але Ерен не відчув цього і спокійно пішов шпалами, ніби це був не міст над прірвою, а лісова стежка.

   – Стій! Щось не так із мостом! – спробував зупинити його Леві.

   – Та все з ним га…

   Пролунав гучний тріск, дошка, на яку ступив Єгер, надломилася. Хлопець охнув і провалився по груди, розірвавши в кількох місцях пуховик об гострі краї уламків. Акерман забув про всяку обережність і кинувся до нього. Права кісточка відгукнулася колючою біллю.

   – Дурень, я ж казав тобі! – гарчав він, не звертаючи уваги на щиколотку. – Якого біса ти поліз?

   Ерен спробував вибратися, але наступну дошку спіткала та сама доля. Він залишився висіти в повітрі, злякано витріщаючись на Леві. Той досяг його, розпластався животом на рейковому полотні і схопив хлопця за грудки. Єдине, що зараз не давало впасти Ерену, була залізнична рейка, за яку він тримався, і руки чоловіка. На його лобі проступив крупний піт, а щоки горіли від напруги тіла.

   – Хапайся за мене і підтягуйся, – процідив Леві крізь стиснуті зуби. Він відчував, як куртка Ерена повільно вислизає з пальців.

   – Якщо я схоплюсь за вас, то потягну за собою, – прокректав хлопець. – Дошки струхли, вони не витримають нас обох.

   – Єдиний, хто тут струхне, це я, бо вже не витримую твоїх витівок.

   Ерен усміхнувся кривою, істеричною посмішкою:

   – Жартуєте навіть у такому становищі?

   – Це щоб тобі не так лячно було, – спробував підбадьорити Леві. – Давай швидше! Ти, знаєш, не пір’ячко.

   Єгер подивився на рейку, за яку чіплявся:

   – Добре, я спробую підтягнутися, тільки візьмуся зручніше.

   Він спробував змінити положення долоні, відпустив рейку, але не зміг схопити її знову. Пальці ковзали по металу, наче він перетворився на вологе мило. Вся вага тіла припала на іншу руку. Куртка, за яку тримав Акерман, натягнулася, і чоловік мимоволі подався вперед.

   Ерен вчепився в передпліччя Леві, як потопаючий за свого рятівника. Той завис над прірвою по груди, м’язи спини напружилися до печіння, не даючи остаточно вивалитися за хлопцем. Дошки під ним заскрипіли.

   – Допоможіть, – одними губами благав Ерен. Паніка накрила його, і очі заскленіли від жаху. Леві бачив у них своє відображення, не менш перелякане.

   – Тримайся, – проскрипів він. – Головне, не відпускай.

   Він побачив краєм ока, як долоня Єгера повільно сповзає – сил майже не лишилося. Він потягнув хлопця на себе, так стиснувши зуби, що ризикував їх обламати.

   – Я більше не можу…

   – Не верзи дурниць! – Акерман замружився від напруження.

   Його становище було вкрай невдалим. Лежачи на животі, він не міг повністю використати свої сили, і при цьому не знав, як підвестися, щоб не втратити Ерена. Він с самого початку зробив усе неправильно.

   Пролунав тріск одягу, і тканина натягнулася, обпікаючи долоні вогнем навіть через рукавички. Ерен ахнув. Леві втупився на рейки, відбиваючи на сітківці очей пальці, що зісковзнули з неї, і разом з ними Єгер відпустив передпліччя. Тяжкість, що надламувала тіло Леві, різко зникла, і порожні руки залишилися висіти, хапаючи повітря.

   Ерен стрімко падав у прірву. Він кілька разів вдарився о дерев’яні опори, ламаючи їх собою, і ще до того, як дістався землі, знепритомнів і обм’як, стаючи схожим на безвольну ляльку.

   Леві очманіло витріщився на нерухоме поламане тіло, що розпласталося на крижині в неприродній позі, і несамовито закричав, хапаючись за голову.

   

 

   Акерман різко підвівся, і його вивернуло на підлогу. Він завис над мерзенною жижею і важко дихав, періодично здригаючись всім тілом. По скронях били молотки, боляче віддаючись у очних яблуках. Забивши на гидливість, Леві обтер рот рукавом, змахуючи в’язку ниточку, що простяглася від губ до підлоги. Він сів і ніяково відповз назад, знову упираючись спиною в крісло. Опора зараз була дуже доречною.

   – Добряче ж я вдарився головою, – пробурмотів Леві, спльовуючи огидну слину. Він віддихався, і йому, нарешті, полегшало. Голова все ще розколювалася, але вже було більш-менш терпимо. Він дістав пляшку води з рюкзака і досхочу напився. Яке добре, що речі все ще лишалися при ньому! Акерман закрив повіки, відкидаючись потилицею на крісло. Весь цей час він долав перешкоди, хай і з труднощами, але все ж таки – йому вдавалося виживати, будь-то виродки з Загадкового озера, вовки чи ведмідь. Якщо продовжувати вірити в успіх, то і дістатися до Прибережного шляху в аврору він теж зможе.

   – Я мушу йти незважаючи ні на що, – сказав Леві в порожнечу. Якщо не він, то хто захистить Ерена?

   Повільно піднявшись на ноги – пальців на ступнях він уже не відчував – Леві взяв спорядження, відпихнув крісло вбік і вийшов за поріг. Вітер ударив в груди, намагаючись збити, і він дивом встиг схопитися за одвірок і притримати шапку. Перед ним проносилася снігова білена, в якій далі носа не можна було нічого розгледіти. Суцільне молоко.

   Леві скрипнув зубами. Удача удачею, але зроби він крок від будиночка, і більше його не побачить.

   – Лайно…, – вилаявся він і вже дужче закричав. – Лайно! Лайно! Лайно!

   Слова злітали з губ і розчинялися у виючій хуртовині, наче їх ніхто і не промовляв.

   Леві повернувся до кімнати і знову присунув крісло до дверей. Звалившись мішком у нього, він опустив розпечене морозом обличчя в долоні, бурмочучи безладні лайки.

   – …Туди і назад, завтра вже буду вдома.

   – Навіть якщо почнеться аврора? – спитав Ерен з такою усмішкою, ніби Леві сказав відверту дурість. Звичайно, адже він не з чуток знає, які бувають бурі на острові Великого Ведмедя. Він с самого початку не вірив у швидке повернення, але й не перешкоджав.

   – Постараюся встигнути до неї.

   – Обіцяєте?

   – Обіцяю, – сказав Леві, хоча передчував, що не дотримається слова. Він вже тоді знав, що вони зустрінуться не скоро. І чи зустрінуться тепер взагалі?

   Акерман сліпо дивився на дерев’яну підлогу. Хоч би що трапилося з Ереном, він зараз був безсилий проти природи, і нічим не міг йому допомогти. Залишалося сподіватися, що все обійдеться, а якщо ні… Леві не міг думати про це – тоді думки починали крутитися з подвійною швидкістю і скроні знову пронизували молотки. Так і збожеволіти недовго, але ж він просто зобов’язаний дістатися додому. І для цього насамперед треба пережити бурю. Холод заповнював однокімнатний будиночок і якщо хуртовина не втихомириться, то незабаром від Леві залишиться змерзла статуя.

   Відкинувши важкі думки, він зосередився на тому, чим займався весь місяць – на виживанні. Йому потрібно роздобути тепло і світло, бо навколо ставало все темніше. Пошукавши навколо, Акерман знайшов металевий чайник літра на два, електричну плитку, кілька книг і вироби з дерева та шишок. Довелося витратити деякий час, щоб розламати і роздерти все необхідне на дрібні частини, але коли все було готове, він поставив чайник на плитку, напхав усередину трут з папером і почав розпалювати всередині імпровізоване багаття. Вогонь в чайнику не відразу розгорівся, але Леві не здавався, і незабаром затріщав невеличкий вогник, нагріваючи металеві стінки і таким чином випромінюючи тепло.

   Леві обшукав будиночок, щоб зібрати все, що могло горіти, аж до фіранок на вікнах. Навіть якщо йому не вдасться підтримати вогонь добу, кілька годин тепла підвищать шанси на виживання. Він хотів так само прибрати кудись свою блювоту, але не знайшов мітли, і просто кинув зверху подушку, щоб жижа хоча б не мозолила очі.

   Завернувшись у кілька ковдр, які зняв із двоярусного ліжка, Леві роззувся і заліз з ногами в друге крісло, що стояло поряд зі столом, де коптив чайник. Світло виривалося з широкої горловини і відбивалося на стелі помаранчевим колом. За вікном зовсім стемніло.

   Леві оглянув пальці на ногах – вони зблідли і ледве ворушилися, і він добре розтер їх, намагаючись повернути чутливість. Ефекту це практично не дало, і залишалося сподіватися, що рятувальники прибудуть на острів до того, як він остаточно їх відморозить.

   Він грівся біля чайника, скорчившись і підперши плечем щоку, і прислухався до шуму за стінами. Аврора досягла свого піку. Рев стояв такий, що здавалося, будинок відірве від землі і віднесе в небо. Це допомагало триматися у свідомості, але періодично Леві був близький до того, щоб відключитися. Тіло було на межі та вимагало сну для відновлення. Він не міг дозволити собі цього, хоч би як хотів – треба стежити за шумом, щоб, як тільки той вщухне, вирушити далі.

   І все ж Акерман засинав на короткі періоди, а потім різко прокидався, щоб через кілька хвилин знову повернутися в сон. Йому снився справжнісінький кошмар. Він тинявся по Прибережному шляху зовсім самотній, і через це не міг знайти заспокоєння. «Чого мені не вистачає? Що чи кого я втратив?», – запитував себе Леві, і не мав відповіді. Його бив озноб від високої температури, він надривно кашляв, ковтаючи морозне повітря, але зупинявся лише для того, щоб поспати. Він просинався в мокрому від нічної лихоманки ліжку, наїдався пігулок і відправлявся на пошуки знову. Він шукав, шукав, шукав.

   Ніч змінилася ранковим бляклим світанком, потім молочним полуднем. Вітер не припинявся, ламав гілки дерев, збивав шапки з кучугур, пробував мисливські будиночки на міцність. Весь цей час Леві провів як у тумані, загубившись між дійсністю та сновидіннями. Його заколисувала аврора, і тіло, взявши гору над ним, сповна цим користувалося.

   Коли він вкотре розплющив очі, навколо було тихо. Так тихо, що він спочатку вирішив, що помер і перебуває на рубежі. Сизе світло пробивалося крізь вікно. Чайник давно охолов і в кімнаті стояв сухий морозець. Ясність свідомості поволі поверталася.

   Леві спустив ноги з крісла, всовуючи їх у черевики, і озирнувся, намагаючись розібратися, що сталося. Він підвівся, скидаючи з плечей ковдри, і визирнув у вікно. Чорні палиці сосен прокреслювали собою білі пагорби та яри, між покритими снігом пухнастими лапами прозирало жовте небо.

   Буря скінчилася!

   Леві поспішно зашнурував взуття, закинув рюкзак і гвинтівку за спину, і відштовхнув крісло від дверей. Вискочивши назовні, Акерман завмер на мить. Він ясно бачив ще три мисливські будиночки, скелю з каменем для троса, дах радіовежі. Мертвий ведмідь перетворився на велику кучугуру, і тільки де-не-де стирчала чорна шерсть. Миттєвого погляду на все це вистачило, щоб Леві кинувся бігти, провалюючись по коліна в сніг, але продовжуючи невпинно рухатися далі, до повороту на спуск.

   Він мчав деякий час, не шкодуючи себе, так що нудота знову повернулася і рана на лівому плечі засаднила, а коли видихнувся, то просто йшов так швидко, як міг. День неухильно добігав кінця, а дорога все не закінчувалася і не закінчувалася. Леві нервував, що втрачає надто багато часу, ідучи таким довгим шляхом, але в якийсь момент стіна сосен розступилася, і він побачив крутий схил, що вів прямо до автомобільної дороги. Не думаючи про ризики, він почав спуск, послизаючись і припадаючи на коліно. Рюкзак каменем тиснув на нього зверху, і будь-який невірний крок міг закінчитися перекидом через голову.

   До того моменту, як Акерман досяг дороги, сонце майже сіло за обрій, залишаючи останні червоні смуги на небі. Йти стало простіше, але не швидше. Він робив короткі перебіжки, кашляв, хрипів сухим горлом і сопів, але не зупинявся ні на секунду, як би важко не було.

   У тумані, що наповзав з океану, Леві побачив берег і перший будинок на ньому. Канадський прапор так витріпало бурею, що він був схожий на понуро висячу ганчірку. Однак це був знак, що Леві вже зовсім близько.

   У нічних сутінках він зійшов з автомобільної дороги і ступив на знайому стежку. До домівки залишалося зовсім нічого, і в якийсь момент Леві відкинув усі хвилювання. Він подумав про палаючий жаром камін, біля якого зможе відігрітися, поїсти, нормально обробити рану, але найголовніше, поруч сидітиме Ерен і дошкулятиме нескінченними розпитуваннями. Він, звичайно ж, зрадіє інформації про рятувальників, і з захопленням послухає про зустріч з ведмедем, посвариться на Леві за те, що той наразив себе на небезпеку, але обов’язково в кінці додасть: «Ви залишилися живі, і це головне, – потім насупиться і вигукне. – Але ж я казав, а ви…!». І чоловік смиренно прийме всі обурення, тому що так, він схибив тут і там, так, не дочекався Ерена і поліз у небезпечну авантюру, так, він егоїст і бла-бла-бла. Він дасть Єгеру висловитися сповна, а потім суворо попросить закрити рота, щоб той сильно не нахабнів.

   Леві хотів, щоб все так і було. Він стільки разів турбувався з приводу і без, і стільки ж разів Ерен згодом сміявся, що той дарма себе накручував. Крім того разу з відморозками на Загадковому озері. Але, може, цього разу теж все обійдеться? Адже з чого він взяв, що Ріко обов’язково піде саме до дома Єгерів? Може він навіть не спускався до Прибережного шляху, а знайшов собі підходящий будинок і чекає рятувальників там? На острові Рогатого зайця, наприклад, стоїть чудовий маєток, у який Леві та Ерен так жодного разу не сходили, хоча не було сумнівів, що там є багато цінностей.

   Акерман йшов утоптаною дорогою. Його погляд прямував вперед, назустріч вікнам, у яких горітиме привітне затишне світло.

   Проте нічого цього не було. З туману виринули знайомі контури будинку, і вікна його були чорні. Леві не пам’ятав, щоб на них були настількі щільні занавіски, за якими нічого не видно. Значить, річ у чомусь іншому…

   Він підходив дедалі ближче, і починав помічати нові дивності. Йому йшлося надто легко, хоча стежку мало замести снігом після бурі. Вона була витоптана, та так добре, ніби це зробила не одна пара ніг. Потім Акерман побачив відчинені навстіж вхідні двері, і страшний здогад сам сплив в голові. Задушлива тривога підштовхнула Леві, і він побіг, забувши про всяку втому.

   У будинку стояв справжній безлад. Кухонні шафки були відкриті і пусті, у вітальні з поличок скинуті всі книги. Стояла гнітюча тиша.

   – Ерене? – покликав Леві, не впізнаючи свого голосу.

   Він поспішив у спальню і завмер на вході. Ліжко було порожнє, ковдри зім’яті.

   – Ерене?

   У вухах зашуміло, у роті стало так сухо, що язику ніяк було поворушитися. Акерман подивився у ванній, потім у іншій спальні – хлопець як крізь землю провалився. Він розштовхав сміття, безрезультатно заглянув під ліжко, і вискочив на вулицю, розгублений і порожній всередині – збулися всі застереження, до яких він не прислухався і робив все навпаки, що в результаті призвело до катастрофи страшніше за падіння літака.

   – Ере-ене! – прокричав він ще раз так голосно, як тільки міг.

   Відповіддю був лише скрип дерев. У світлі згасаючого дня на снігу перед будинком ясно вималювалися сліди. Відбитки підошов. Декілька. Різних.

   Шестерні в голові гарячково закрутилися. У хаті були чужинці. Вони прийшли забрати те, що їм не належало, і Ерен попався під руку.

   Акерман повернувся до будинку, запалив фальшфеєр і пошукав у його світлі якісь ознаки боротьби, кров, щось, що могло свідчити про те, що над хлопцем вчинили фізичне насилля. Нічого. Тільки спустошені шафи та тумби, перевернуті меблі. Леві обійшов будинок навколо – раптом Єгера вбили вже на вулиці і десь прикопали, але сніг був не зворушений. Значить, Ерена забрали із собою. Але куди?

   Він збирався перевернути весь Прибережний шлях догори дном, аби знайти хлопця. Якщо хоч одна волосина впаде з голови Ерена, живим не залишиться ніхто.

   Леві перескочив навпростець кучугури, потопаючи в них по коліна, і вивалився на автомобільну дорогу. Квапливим кроком він увійшов на центральну вулицю. Пройшов повз заправку та магазин, але якимось внутрішнім чуттям – він відчув це перш, ніж почув сам шум – повернувся до кафе. У її вкритих морозними візерунками вікнах горіло світло.

 

 

   Троє чоловіків сиділи на спальних мішках навколо гасової лампи та вечеряли. Сьогодні їм пощастило. Останній будинок, який вони обчистили, був особливо багатий на улов, і зараз їхні рюкзаки буквально тягли до землі своєю вагою. Але від цього було лише приємніше.

   Раптом у скло щось врізалося. Всі троє обернулися на звук, але нічого не побачили.

   – Ви це чули? – спитав спантеличений Джо.

   – Ага. Може, птах? – кивнув Алекс, і на його слова їдко хмикнув бородань Ріко:

   – Скажи ще – метелик, що прилетів на світло.

   Знову скло здригнулося під ударом. Цього разу на ньому відбилася грудка снігу.

   – Якого ще біса сюди принесло?

   Ріко потер кулаки:

   – Хто б там не був, ми з ним швиденько розберемося. Чи не вперше.

   Вони підвелися, витягаючи з-за поясів добротні ножі.

   – Ходімо, розберемося з цим вишкребком, ким би він там не був.

   По черзі трійка вийшла з кафе. Місто занурилося в нічну темряву, і далі кількох метрів тьмяного світла, що відкидала через вікна гасова лампа, нічого не можна було розгледіти. Суцільна пітьма. Раптом попереду блиснув спалах, висвітливши на мить чиєсь обличчя, і до ніг трійці прилетів шиплячий фальшфеєр, забарвлюючи все навколо в кривавий колір.

   – Що за…? – хотів вилаятися Джо, але тут же пролунав постріл, і скло позаду нього розлетілося на дрібну крихту. Чоловіки від несподіванки пригнулися, прикриваючи голови руками, але наступного пострілу не сталося.

   – Де Ерен? – спитав наповнений злістю голос з того боку, звідки стріляли.

   – Гей, мужику! Опусти пушку! – крикнув Алекс. – Давай поговоримо по-людськи.

   – Ви не люди, а вовки у людських шкурах.

   Клацнув затвор, і по снігу з брязкотом покотилася порожня гільза. Гвинтівку перезарядили.

   

 

   – Де Ерен? – знову виголосив Леві.

   Його руки тремтіли. Він за звичаєм зняв рукавички, щоб вони не заважали, і пальці миттєво заклякли, прилипаючи до гладкого дерева.

   – Який ще Ерен?! – заволав переляканий чоловік. – Про кого ти взагалі говориш?

   Леві припав до холодного корпусу гвинтівки, беручи його на приціл. На цей раз він не промахнеться.

   – Хлопець, якого ви знайшли в будинку на березі, коли грабували, – промовив він і затримав подих. Хоч би що зараз відповіли, це будуть його останні слова. Залишаться ще двоє інших, щоб спитати з них.

   – Ми нікого не бачили! – обізвався інший.

   Ріко, знайомий виродок, продовжував мовчати, і по його обличчю було зрозуміло, що він впізнав голос. Його Акерман планував залишити на завершення. Він перевів ствол на того, хто говорив, і втиснув палець у гачок. Віддача та несамовитий вереск. Той, в кого він поцілив, схопився за вухо, і крізь пальці потекла чорна у світлі фальшфеєра кров.

   Леві швидко змінив патрон у патроннику. Так, він був не настільки гарним стрільцем, як Ерен, але навіть того, що він знав, було достатньо, щоб вбити їх усіх. А він вже постарається, щоб живим ніхто не пішов.

   – Ну все, виродку, ти напросився, – загарчав товариш пораненого і, стиснувши ніж, зробив крок назустріч.

   Гвинтівка знову вистрілила. Чоловік повалився навколішки, хриплячи і хапаючись за шию. Шарф збився і зафарбувався в кров, що хлинула стрімким потоком. Засклянілими очима він дивився на свого вбивцю, повільно осідаючи і валячись на бік.

   – Джо! – ридаючи, вигукнув той, що з вухом.

   – Де Ерен!? – вже не витримуючи, зірвався Леві на крик. – Куди ви його поділи, покидьки!?

   Він не дочекався. Не міг більше чекати. Постріл, крик. Ридаючий шмаркач схопився за стегно і впав у сніг поряд з мертвим товаришем. Леві хотів слідом відправити лежати й Ріко, але гвинтівка відізвалася сухим клацанням. Магазин був порожній.

   Акерман відкинув зброю та вихопив мисливський ніж. Доведеться зійтися з бороданем у рукопашну, хоча вони перебували у різних вагових та ростових категоріях. Ріко зрозумів, що стріляти в нього не будуть, і сміливо кинувся в атаку. Він був схожий на розлюченого ведмедя, точно такого ж, який напав на Леві.

   Фальшфеєр погас, занурюючи все в темряву, яку розбавляло лише світло лампи і відблиски зірок.

   На Леві налетіли та збили з ніг. Він упіймав нападника в незграбні обійми, і вони покотилися по землі, чіпляючись один за одного. У ліве передпліччя встромився клинок, і Леві видав крик. Його рука, поранена перед цим ведмедем, і так доставляла мук, а нова хвиля пульсуючого болю ще сильніше послабила її.

   Він ударив у відповідь, цілячись сталевою набійкою в око. Ріко гаркнув і відкотився убік. Леві перекинувся на карачки і спробував підвестися. Поранена рука відмовлялася нормально рухатися, і через це він занадто забарився.

   Волосся на потилиці скрутили в міцний кулак. Секунда, і обличчя з силою врізалося в тверду землю, скуту промерзлою кіркою. Сотні гострих голок пронизали шкіру. Його підняли, і одразу знову вбили головою в вимазаний сніг. Хруснув ніс. Леві видав здавлений стогін. Ще удар. Ще. З розбитих губ простяглася ниточка кривавої слини. Свідомість почала плутатися, гаряча волога потекла з лоба по вилицях до губ і підборіддя.

   «Невже я просто здамся і дозволю себе прикінчити?», – ледве збираючи думки в купу, запитав Леві і стиснув в слабких пальцях руків’я ножа. Вкотре, коли його підняли, з силою смикаючи за волосся, він з розмаху вдарив клинком навмання позаду себе. Пальці на потилиці одразу розтиснулися.

   Акерман за інерцією ледь знову не впав, але встиг припасти на лівий лікоть, майже не відчувши при цьому болю – він був мізерним у порівнянні з тим, як горіло його обличчя.

   – Сволото! – удар під дих перевернув Леві на спину. Він захрипів, розкидаючи руки в сторони. Ріко впав зверху. – Здохни ти вже нарешті!

   Шию безжалісно здавило. Або він зараз, або його. Перехопивши міцніше ножа, Леві вдарив бороданя в плече так сильно, як міг. Ріко заволав, відчуваючи пекельний біль над серцем – туди вже ранив раніше Акерман, коли стриляв з револьвера. Бородань послабив хватку, і Леві скористався цим. Він штовхнув його від себе, і вони помінялися місцями.

   Ріко здригнувся і забулькав в агонії, давлячись кров’ю, коли ніж до упору увійшов вже в саме серце. Тяжко дихаючи, Леві сповз на витоптаний багряний сніг. Чорна цівка з його носа наполегливо затікала у рот. Він був на межі від того, щоб впасти без тями.

   – Ерен… я повинен знайти його, – мляво нагадав він собі, і тільки це продовжувало втримувати у свідомості. Сили залишили ноги, і до кафе він поповз. Через розбите вікно горіла гасова лампа, закликаючи на своє світло.

   Леві був на півдорозі до дверей, коли ззаду на нього напали, встромляючи щось гостре під ребра. Він вигнувся дугою, коротко скрикнувши. Каламутна пелена встала перед очима, коли другий удар припав кудись у кишки.

   – Ти вбив моїх товаришів, козел, – зло прошипів той, про кого Акерман так невдало забув. Підстрелений в стегно. – Я тобі не пробачу цього!

   Новий удар звалив його на живіт, і біль прострелила, як сотня пострілів гармат. Леві відчув під своєю долонею заледенілий ствол гвинтівки. Ні, він так просто не здасться – не тоді, коли знаходиться в кроці від порятунку Ерена і себе. Він знайде хлопця, і вони виберуться з триклятого острова, навіть якщо доведеться волочити свої нутрощі по землі. Інакше й бути не може.

   Пересилюючи себе, Леві розвернувся, як йому здалося, надто повільно, і вдарив дерев’яним ложем нападника у скроню. Чоловік охнув і закотив очі, відкидаючись на спину. Леві підтягнувся до нього і замахнувся ще раз. Він завдавав удару за ударом, зминаючи лицьові кістки і перетворюючи їх на криваве місиво. Противник вже давно не дихав, але зупинитися Акерман зміг лише тоді, коли гвинтівка пробила череп наскрізь і разом із мізками на світло з’явився червоний сніг.

   Відкинувши гвинтівку, Леві доповз до кафе і, спираючись на дверний отвір, підвівся. Він ледве терпів біль, щоб стояти на ногах. Було боляче дихати, боляче рухатися, нахилятися – кожна дія доставляла нестерпні страждання. Ввалившись у зал, він привалився до барної стійки, щоб встояти.

   – Ерене? – тихо покликав він. – Ерене, де ти?

   На підлозі навколо гасової лампи лежали знайомі речі. Коробки крекерів, посібник із поводження зі зброєю, мапа Загадкового озера, яку вони з Єгером так нікуди і не поділи, коли покинули той район. Акерман відірвався від столу і, хитаючись, побрів по залі, шукаючи Ерена. Він міг лежати непритомним десь у комірчині або його рот заткнули, щоб він не міг подати сигнал.

   Леві заглянув на кухню, у туалети, підсобку, але присутності Єгера ніде не спостерігалося. Ні дихання, ні шарудіння одягу. Тільки посвистуючий протяг у розбитому вікні. Роняючи великі краплі крові, чоловік підійшов до вхідних дверей, і оперся об одвірок, прикриваючи повіки. Як же він втомився…

   – Леві?!

   Знайомий голос відразу привів його до тями. Він різко розплющив очі і втупився в густу темряву.

   – Ерене?

   – Леві, я тут! Боже, що з вами трапилося!

   Акерман відірвався від дверей і побрів на голос. Назустріч вибіг переляканий Ерен і підхопив його під лікті. Відчувши підтримку, Леві більше не міг встояти і повільно осів на коліна, дбайливо притримуваний хлопцем.

   – Де ти був? – ошелешено запитав він. – Мені довелося вбити їх усіх…

   Ерен стривожено покосився на трупи за спиною Акермана, потім подивився на нього:

   – Ви сильно поранені, Леві. Мені так шкода.

   – А ти? Вони тобі нічого не зробили?

   – Я в повному порядку, – слабко посміхнувся хлопець. Він засмучено розглядав Леві, і сльози наверталися у очах. На чоловікові не залишилося живого місця: ніс був звернутий, губи розбиті, все залило кров’ю, і вона продовжувала розтікатися калюжею під ним, поглинаючи білий сніг. Він рефлекторно притримував поранений бік і не міг самостійно сидіти.

   – Відведи мене додому, – продроглим голосом попросив Леві. – Стає надто холодно.

   – Вам потрібно трохи відпочити, перш ніж ми вирушимо, – з турботливим сумом відповів Ерен. – Давайте я відігріваю вас для початку.

   Акерман відчув, як його обережно кладуть на бік, прямо на землю. Морозний сніг торкнувся шкіри і спочатку боляче обпік її, але потім став, навпаки, приємно прохолодним. Ерен теж ліг поряд, з теплою ніжністю зазираючи в скривавлене обличчя.

   – Я зв’язався з рятувальниками, – мляво промимрив Леві.

   – Здорово. Ви ще з ведмедем зустрілися, так?

   – Ага, – видихнув той, не питаючи, як хлопець дізнався про це. Він винувато глянув у бездонні очі, зелені, як трава влітку. – Вибач, що не дотримався обіцянки.

   – Нічого, – ласкаво посміхнувся Ерен. – Ви зробили все, що було у ваших силах.

   Леві затремтів, хоч йому насправді більше не було холодно. На нього повільно накочували хвилі тепла, вкриваючи немов ковдрою. Дуже захотілося спати.

   – Пам’ятаєте, як ми обійнялися з вами в тій крижаній печері після падіння, щоб зігрітися?

   – Так, – ледь посміхнувся Леві, вдаючись до спогадів, – ти так вп’явся в мене своїми холодними лапами, що я думав, сам заклякну.

   – Цього разу в мене гарячі пальці, і ви не будете мерзнути, – запевнив Ерен, сунув лікоть Акерману під голову і обійняв.

   Його долоні справді були гарячими. Одна пірнула під комір і лягла на спину, а інша – на рану в боці. Біль під нею відразу почав відступати і вперше за вечір на душі стало спокійно. Леві із захватом вдихав освіжаючий мороз і ловив губами сніжинки, що ніс вітерець.

   – Ерене, коли ми виберемося… поїдеш зі мною? Я покажу тобі Європу. І Азію. Все що захочеш.

   – Так, – почув він крізь виття вітру охочу згоду, і з втомленим задоволенням опустив важкі повіки.

 

 

   У повітрі пролунало гудіння і за кілька хвилин на товстий лід, що скував береги затоки, опустилися полози гвинтокрила. Не дочекавшись, коли гвинт повністю зупиниться, з кабіни вистрибнуло кілька людей у теплих зимових костюмах помаранчевого кольору і з хрестами на спинах. Прихопивши валізи з ліками, вони швидко рушили до автомобільної дороги.

   – Перша група: Ерде, Гюнтере, Петро – ви шукаєте Ріко Джонсона, він повинен знаходитися в будівлі адміністрації, – роздавала вказівки жінка в окулярах. – Я, Майку і Ханесе, йдемо за тими двома, що вижили після авіакатастрофи.

   Снігова хуртовина, що вирувала майже два дні, була по-справжньому потужною. Метеорологи зазначали, що з початку аномалії такої вони ще не бачили. На екранах моніторів яскравою червоною плямою ряснів вихор, що накрив Великого Ведмедя. Але щойно буря припинилася, пошуково-рятувальна служба зафіксувала зміни в атмосфері острова – вежі мобільного зв’язку, будучи глухими цілий місяць, почали подавати сигнали. Ще кілька перевірок і стало зрозуміло, що електрика якимось чудом повернулася.

   – Збираємося! – скомандувала Ханджі, вскакуючи з-за робочого столу. – Хутко!

   Рятувальники схопили валізки першої допомоги та бігом кинулися на злітний майданчик, де стояв гвинтокрил.

   Жінка щиро переживала за тих, хто ще залишався живим на острові, особливо за того відчайдушного чоловіка, що збирався йти в хуртовину до свого друга.

   Місто, що лежало між схилами, гуло і світилося всіма лампами та ліхтарями, що залишили ввімкненими евакуйовані жителі. Прибережний шлях знову ожив, ніби й не вмирав зовсім. Будь-які підозри могли виникнути лише через відсутність будь-якої живої душі на вулицях.

   Група рятувальників розділилася: одні звернули ліворуч у місто, інші праворуч, на берег. Ханджі встигла запам’ятати мапу міста та розташування потрібного будинку, адреса якого у неї про всяк випадок лежала у нагрудній кишеньці.

   Будинок родини Єгерів не виявляв жодних ознак життя. Дим не тягнувся з димоходу, світло не горіло у вікнах. Вхідні двері були прочинені, і Ханджі відчула недобре хвилювання.

   – Швидше! – махнула вона колегам, і вони вбігли до хати, розосереджуючись по кімнатах.

   Достатньо було пари хвилин, щоб зрозуміти, що всередині нікого немає. Будинок перевернули з ніг на голову, випатрали і розкинули все, що можна було, влаштували справжній бардак. У Ханджі защеміло в грудях, коли вона згадала слова чоловіка. Його друг залишився один у цьому домі, а до міста спускалася – за його словами – людина, що одного разу вже мало не вбила їх.

   – Ви знайшли щось корисне? – з надією спитала вона.

   – Ні, – мотнув головою Майк.

   – Я також, – відгукнувся Ханес.

   Рація пікнула, і всі троє почули знервований голос Гюнтера:

   – Ханджі, народе, вам треба це побачити.

   Трійка рятувальників залишила будинок і побігла до міста. Вони здалеку побачили помаранчеві комбінезони своїх колег і поспішили до них, а коли наблизилися, подих Ханджі перехопило. Вона зупинилася перед кафе, відчуваючи, як ноги наливаються свинцем. На багряному витоптаному снігу лежало чотири нерухомі фігури.

   – Ви дивились, серед них є хтось живий? – безбарвним голосом запитала вона.

   Питання було безглуздим. Ханджі перехопила погляд Петри, і дівчина мовчазно похитала головою, остаточно знищуючи всяку надію. Тіла мерців вже почав вкривати сніг. Хутро на комірах злегка погойдувалося, сковане крижинками і брудом. Рятувальники розійшлися між ними, витягнувши планшети з орієнтуваннями всіх зниклих, і вдивлялись в трупи, порівнюючи з інформацію на листках.

   Одна Ханджі не рухалася з місця. Вражена до глибини душі, вона стояла, як камінь, і не могла повірити, що їхня місія з тріском провалилася.

   – Гей, подивись, – покликав її Майк, – це якийсь дивний. Ханджі?

   Чоловік стояв біля крайнього тіла. Жінка на ватних ногах повільно побрела до нього. Вона опустилася навколішки поруч із Майком і з жалем подивилася на мерця. Синя порвана куртка з сірим злиплим хутром. Чорне жорстке волосся, розкидане по синювато-білому обличчю, вкритому чорною кіркою засохлої крові. І…

   – Судячи з орієнтування, це Рівай Акерман, – пробурмотів спантеличений Майк. – І він… посміхається?

   І посинілі губи, вигнуті в легкій крижаній посмішці.

 

 

Випуск №138, від 30 березня 2020 року.

«ЗНАЙДЕНО ОСТАННЬОГО ПАСАЖИРА ЛІТАКА N-312!

   Після того, як були знайдені і впізнані тіла майже всіх пасажирів, що розбилися через падіння літака, нарешті вдалося виявити останнє тіло.

   Нагадаємо, що у листопаді 2019 року літак N-312 «Ванкувер – о. Великого Ведмедя», розбився під час найсильнішого за всю історію полярного сяйва, яке вивело з ладу всі електроприлади та зв’язок на місяць. Через аномалію канадській владі довелося евакуювати мешканців острова на всіх підручних засобах, які могли підібратися до одного з найбільш диких куточків країни. Як пізніше з’ясувалося, евакуація проходила недобросовісно, і ще кілька людей застрягли на острові. Деякі з них загинули, не витримавши морозів (читайте випуск №98). Це призвело до широкого розголосу у світовому суспільстві.

   Але найрезоннішою подією можна вважати падіння пасажирського літака і неможливість проведення рятувальних робіт протягом цілого місяця. Жоден повітряний чи водний транспортний засіб не міг дістатися до острова, рятувальники цілодобово тримали рації увімкненими на всіх частотах, щоб упіймати будь-який сигнал лиха від можливих виживших.

   Єдиними, кому вдалося вижити після падіння літака, були дев’ятнадцятирічний мешканець острова, студент спортивного коледжу, Е. Єгер, та двадцятисемирічний британець, туристичний агент міжнародної компанії, Р. Акерман. Вони вийшли на зв’язок на четвертому тижні і повідомили, що знаходяться у місті Прибережний шлях, де проживав Е. Єгер.

   Рятувальники змогли вилетіти через два дні після радіоповідомлення, коли атмосфера навколо острова стабілізувалася, і електрика повернулася. Нажаль Р. Акермана знайшли мертвим після кривавої бійки з місцевими жителями, що залишилися після недбалої евакуації. Поліція вважає, що причиною міг стати брак ресурсів.

   Щодо другого і останнього пасажира літака, рятувальники доклали всіх зусиль, щоб знайти його, але безуспішно. За весь час пошуків було знайдено та ідентифіковано всіх членів борту N-312, у складі двох стюардес, двох пілотів, десяти осіб спортивної команди, до якої входив і сам зниклий Е. Єгер, семеро місцевих жителів.

   Виявити Е. Єгера вдалося лише тиждень тому, мертвим. Його тіло дістали серед уламків розталого льоду в гирлі річки Водоспади Ворона. Дослідивши численні травми, судова експертиза дійшла висновку, що він загинув через падіння з віадука, що досягає у висоту близько 20 метрів. Смерть настала миттєво.

   Загалом, фатальний політ літаком N-312 забрав життя двадцяти трьох людей. У зв’язку з цим, починаючи з 30 березня 2020 року, оголошено тижневу жалобу по всій Канаді».