Глава 7. Справджені страхи

 

   Леві прокинувся весь спітнілий і гарячий. Відчуття було те саме, що й напередодні – наче його всю ніч лихоманило. Простирадло під ним зім’ялося, а важка ковдра душила, і він, почував себе шматком металу між молотом і ковадлом. Одяг так бридко прилип, що хотілося його скоріше стягнути і обтертися снігом, щоб якось охолодити себе.

   Він відкинув руку вбік, але не знайшов краю ліжка. Нахмурившись, пошарив долонею по простирадлу, але їй не було ні кінця, ні краю, і тоді довелося розплющити очі. Мутний погляд сфокусувався і Акерман розпізнав батьківську спальню Єгерів.

   Перш ніж ясні думки в голові почали ворочатися і щось усвідомлювати, до кімнати увійшов Ерен з кухлем води та розкритою долонею.

   – Що я тут роблю? – промимрив Леві, коли той присів поряд, підгинаючи одне коліно під себе.

   – Ви прийшли сюди вночі, а тільки що вам стало погано, і я пішов по ліки. Ви, здається, теж захворіли.

   – Не пам’ятаю, щоб лунатизмом страждав, – продовжував хмуритися Леві, не знаходячи у своїй пам’яті нічого, що підтверджувало б слова Ерена. – І я себе нормально почуваю, якщо не брати до уваги огиди від пропотілої білизни.

   – Я б не був таким впевненим на вашому місці, – хлопець похитав головою і простяг кухоль з таблеткою. – Напевно, ви просто ще не зовсім прокинулися, от і не розумієте нічого. Випийте, будь ласка.

   Ситуація здалася надто дивною, і викликала сильне почуття дежавю. Таке вже відбувалося нещодавно, тільки він був по інший бік.

   – Чорт з тобою, – пирхнув Леві і ковтнув таблетку, запиваючи теплою водою. – Все, мені треба збиратися, – він почав вперто підводитися, хоча тіло відчувалося ватним і ненадійним.

   – Тільки не кажіть, що підете прямо зараз, – пробурмотів Ерен, і легка усмішка сповзла з його обличчя.

   Леві звісив ноги, відчуваючи холод у хаті. Через вологий одяг мурашки бігли по спині. Як він примудрився прийти сюди і лягти із хворим Єгером, через якого, безсумнівно, і пропотіла постіль? Не захворів же він насправді. А може, то був зовсім і не піт, а сльози, які хлопець роняв всю ніч? Може, Леві пожалкував його і тому прийшов? «Дідько, з яких пір я страждаю провалами в пам’яті?» – роздратовано думав він, безуспішно копаючись в своїх спогадах.

   – Дозволю собі поснідати, так і бути, — їдко сказав Акерман, намагаючись усім єством відгородитися від зелених допитливих очей, які так і благали залишитися. Йому почало здаватися, що витівка з радіовежею це фальш, а не його щире бажання.

   Поки Леві одягався, Ерен пішов у вітальню, не бажаючи більше говорити – що б він не сказав, все буде марно. Він зсутулився біля каміна і зайнявся вівсянкою, краєм ока стежачи за тим, як чоловік перевіряє свої речі. 

   У рюкзаку за ніч нічого не змінилося. Так само лежала коробка сірників, трохи труту і газетний рулон, бинт, жменя шипшинового чаю, загорнута в папір, ніж, задубілі шоколадні батончики і пляшка води. Леві не збирався затримуватись, у його плани входила вилазка туди й назад, максимум на одну ніч. Довге голодування привчило обходитися малим, і брати багато їжі він не збирався, щоб не обтяжувати себе зайвий раз.

   Ерен підвівся і підійшов, встаючи поруч. Леві потайки погледів на нього. Так, йому не здалося – очі хлопця були сухими, але запаленими після довгих ридань. В грудях стало тісно і боляче.

   – Вибач, вночі я повівся як мудак, – глухо пробурмотів він.

   Хлопець повів плечима, ніби хотів струсити жучка, що заліз під комір:

   – Я вже пережував це, можете не вибачатися.

   – Ерене, – Леві вчепився в його лікоть і чутливо стиснув, привертаючи увагу. Той перевів на чоловіка відчужений погляд. – Мені справді жаль. Я не хотів тебе образити. Просто зрозумій мене правильно, я роблю це заради нашого благополуччя.

   Слова наче й не подіяли. На дні зелених райдужок оселився такий глибокий смуток, що в ньому можно було втопитися. Ерен з прохолодою відповів:

   – Я зрозумів. Візьміть із собою гвинтівку, раз йдете.

   – Що? – перепитав Леві, відпускаючи його. – А як же ти?

   – Три дні все було добре, гадаю, і на четвертий нічого не трапиться, – Акерман незадоволено підібгав губи, і Ерен дозволив собі тужливу посмішку, сходячи з вершини гори під назвою Смертельна образа. – Обіцяю тримати вухо гостро і не топити зайвий раз камін, щоб ніхто не побачив диму.

   Від усмішки, навіть такої, що без жалю нищила серце Акермана зсередини, в кімнаті стало тепліше, хоч вона і так нагрілася від розпаленого вогню, та він цього зовсім не відчував.

   – А ось це вже дурість, – дорікнув він, намагаючись не підвищувати голос, чи то щоб в ньому не було чутно тремтіння, чи то через страх знову засмутити хлопця. – Не смій мерзнути, ти ще не вилікувався. Я маю бути впевнений, що після повернення застану тебе бадьорим і в хорошому настрої, а не холодним і голодним.

   – Гаразд, – покірно схилив голову Ерен. – Коли йдете?

   – Як тільки ти розкажеш, як пройти до радіовежі, це ж очевидно, – Леві озирнувся на каструльку, в якій була зварена каша. – І після того, як поснідаємо.

   – Тоді не будемо гаяти часу. Вам потрібно встигнути до темряви.

   Вони посідали за журнальний столик, поставивши на нього тарілки з вівсянкою і приправивши її шматочками масла, яке добре збереглося за весь час непрацюючого холодильника. Леві з апетитом поглинав кашу, чітко розуміючи, що хоче поснідати так ще завтра і післязавтра, і через тиждень, місяць… рік: смачна їжа, затишна кімната, і зелені очі навпроти, бо вже не уявляв, що може бути якось інакше. І не хотів уявляти. Нехай зараз вони розлучаться на деякий час, і невідомо, наскільки буде складною ця розлука, що трапиться на шляху до радіовежі, яким буде результат походу – Леві хотів сповна насолодитися тими хвилинами, які були відведені на цей тихий сніданок. Йому стало одночасно радісно та прикро від своїх думок. Голову осяяла приголомшлива ідея, від якої він на мить перестав дихати: «Цікаво, якщо я запропоную Ерену поїхати зі мною в Європу, він погодиться?».

   – Ви доїли? – Єгер кинув погляд через стіл і підвівся, підхоплюючи миски та помічаючи глибоку задумливість Акермана, від якої його сірі очі розширилися і наче заскленіли. – З вами все гаразд?

   Леві стрепенувся, скидаючи з себе невидимі окови: «Запитаю потім, як повернуся»:

   – Так, все добре, – відмахнувся він. – Просто замислився…

   Ерен лагідно посміхнувся, наче на щось сподівався:

   – Щось ви не дуже поспішайте. Вже передумали?

   – Ще чого, – Леві піднявся з-за столика. – Покажи, де радіовежа, і я піду.

   – Добре, – зітхнули у відповідь. – Зачекайте, я зберуся.

   Залишивши посуд на кухні, Ерен блискавкою зник у спальні. Він на ходу натягнув светр, скуйовджуючи і без того непослушне волосся, і накинув пальто, уже прямуючи до вхідних дверей:

   – Шарф, – суворо нагадав Леві.

   – Так-так, я пам’ятаю, – пробубнив той, покірно вертаючись до вішалки.

   Вони вибралися на автомобільну дорогу до Прибережного шляху. Ерен показав рукою на пагорб зліва від міста:

   – Найшвидше на вежу добиратися тросом, але в нас його немає, так що доведеться йти в обхід. Пройдете до адміністрації, звідти вестиме стежка по схилу вгору. Її могло замести снігом, але ви зорієнтуєтеся по вбитих стовпчиках. Коли підніметеся, побачите металевий вагончик. Від нього повернете ліворуч і підете прямо, допоки дорога не почне поступово підніматися і сама повертати праворуч. Там ще буде складена стіна з колод, вона потрібна, щоб запобігти сніговим обвалам взимку. Вийдете до мисливської галявини з будиночками, і підете повз, прямо до кінця, потім знову повернете. Доведеться підніматися в гору серпантином, це довго, але не важко, тому що підйом плавний. Радіовежу видно здалеку, і як побачите її, самі зрозумієте, як до неї підійти. Але я ще раз попереджаю, що неподалік серпантину є барліг. Та й вовків ніхто не відміняв.

   Вони повернули назад до будинку.

   – І візьміть більше палива, – продовжував наказувати Ерен. – Після такого довгого затишшя аврора майже гарантована. Швидше за все, ви не встигнете повернутися до бурі, і доведеться посидіти на вежі пару днів.

   – Я намагатимуся повернутися якнайшвидше, – запевнив Леві.

   – Дрібниці, – відмахнувся хлопець. – Якщо буде буря, то мені точно не слід перейматися з приводу безпеки. Вийти зі схованки в такий час рівнозначно смерті, і навряд чи хтось заявиться у наш дім.

   Від останніх слів у Акермана мурашки побігли по шкірі. Він і не помітив, як сам звик вважати дім Єгера і своїм теж. «Наш дім» звучало так природно, наче так було завжди, хоча разом вони прожили тут менше тижня. «Я постараюся повернутися додому якнайшвидше», – подумки поправив він раніше сказані слова, бо так звучало вірно, як ніколи раніше.

   – Я ще загляну в адміністрацію і подивлюся щось корисне там, – сказав він, коли вони вже повернулися в дім за речами. – Ти ж не все виніс звідти?

   – Ні, залишив спеціально для мародерів, щоб відвернути їхню увагу.

   – Дуже розумно, – саркастично хмикнув Леві.

   Він взяв у руки зброю, щоб перевірити магазин. За попередніми розрахунками мало залишатися п’ять набоїв, але яке було здивування, коли їх нарахувалося сім. Гвинтівка мала обойму на десять патронів: Ерен вистріляв дві кулі, коли вони відбивалися від вовків, а потім Леві тренувався стріляти і витратив ще три. Щось не сходилося.

   – Ерене, ти дозаряджав гвинтівку?

   – Ні. Я одного разу як зарядив, так і все. А що?

   – Сім патронів. Нічого не розумію…

   Ерен реготнув:

   – А пам’ятаєте, як ви прийшли до мене спати? Може, ви ще щось уві сні робили, га?

   – Фу, – поморщив ніс Леві, – це прозвучало надто вульгарно.

   На щоках хлопця проступив рум’янець:

   – Гей, що значить «вульгарно»? Про що ви подумали?

   – Не твого дитячого розуму справа.

   – Я вже не дитина.

   – Авжеж.

   Вони деякий час побурчали один на одного, змагаючись у виразах, і на душі Леві стало тужливіше нікуди. Вперше за місяць вони розходяться і це відчувалося таким неправильним. Він не уявляв, як проведе добу в повному мовчанні, хоча до польоту на острів Великого Ведмедя це було нормальною практикою: «Треба починати відвикати, бо я вже зраджую своїм звичкам».

   Леві повністю зібрався, одягнувся, повісив на спину рюкзак та зброю, так і залишивши в ній сім патронів, і пройшов у кухню. На цей раз було інакше. Він йшов підготовленим, без нервування, і Ерен не хникав.

   Все довкола заливало яскравим сонячним світлом, але тепла не відчувалося. Сніг іскрився, і дивитися на нього було фізично боляче. З берега, на якому стояли три будинки, відкривався чудовий краєвид на затоку та острів Рогатого зайця. Було видно навіть рибальську пристань та пагорб, з якого вони скочувалися. Леві здавалося, що з того дня минуло дуже багато часу.

   Він повернувся до Ерена і той схвильовано спитав:

   – Ви теж це відчуваєте?

   – Що саме?

   – Ну, – хлопець зам’явся, – якийсь сум?

   Леві не треба було прислухатися до себе, щоб зрозуміти, про що той говорить. Так, він відчував це, мабуть з самого ранку, і від цього почуття хотілося позбутися, тому що воно змушувало перевертатися все всередині. До того ж йому було не тільки сумно, а ще й тривожно. Леві глянув на Ерена, і йому на мить здалося, що він бачить його востаннє. Це розуміння було таким різким і приголомшливим, що він завис на довгі дві хвилини, що дуже збентежило хлопця, і він зніяковіло посміхнувся.

   – Хочете запам’ятати мене у всіх деталях? Ви ж не назавжди йдете, і коли повернетеся, я все ще буду тут.

   Леві насупився:

   – Я не намагаюся запам’ятати тебе, – і додав м’якше. – Звичайно, я повернуся. Туди й назад, завтра буду вдома.

   – Навіть якщо почнеться аврора? – глузливо уточнив Ерен.

   – Постараюся встигнути до неї.

   – Обіцяєте?

   «Ні», – спала перша думка, така впевнена, що не викликала жодної краплі сумніву, але вголос Леві відповів:

   – Обіцяю.

   – Ну, тоді побажаю удачі, – Ерен розпростер руки і, не питаючи, огорнув Акермана в міцні обійми.

   У душі одразу стало порожньо і безрадісно, ніби він нахабно кидає Ерена, а тому залишається тільки смиренно з цим погоджуватися. Леві ніколи не надавав значення інтуїції, не вірив у шосте почуття, але зараз усе говорило, що він робить велику помилку. «Не йди. Не йди. Не йди», – монотонно повторював голос у голові.

   До приходу в Прибережний шлях вони обіймалися щоночі, щоб зігріти один одного, але тоді це виглядало як звичайна потреба. Як сховатися під ковдрою, щоб не мерзнути. Зараз вони обіймалися інакше – немов дорогі один одному люди, яким судилося більше ніколи не побачитись. «Чому я відчуваю це?» – марно шукав відповідь Акерман, сильніше притискаючись до ставшого рідним плеча.

   Ерен першим відпустив Леві, і той неохоче зробив крок назад.

   – Ідіть, поки ще світло, інакше не встигнете до темряви.

   – Ага, – загублено кивнув чоловік. – Бувай, Ерене.

   – До зустрічі, Леві.

   Акерман засунув руки в кишені – нехай вони й були в рукавичках, пальці почали стрімко замерзати, ніби втратили все тепло – і пішов стежкою до автомобільної дороги. Він відчував на собі зігріваючий погляд, поки не зник за сусіднім будинком. І тоді холодно стало йому всьому.

 

 

   Леві йшов до будівлі адміністрації. Гробова тиша давила на нього з усіх боків. Хоч би ворона каркнула, щоб зрозуміти, що не тільки він тут живий. Однак окрім скрипу снігу під черевиками та власного дихання Леві нічого більше не чув. Він без перешкод дістався адміністрації, не переживаючи, що зустріне вовка – чи то полярне сяйво, чи майбутня аврора, але щось вплинуло на всіх живих істот і вони зникли, поховалися і не сміли вилазити навіть заради прожитку. Один Акерман вирішив висунути ніс назовні, хоча може і йому слід було сховатись? У всякому випадку, внутрішнє чуття продовжувало наполягати, щоб він розвертався і йшов додому. Бути біді – він відчував це ясно і точно, але не міг зрозуміти, чого саме слід остерігатися. Невже на нього чекала сильна буря, в якій він приречений на смерть?

   Леві озирнувся навколо себе – все надто добре, тоді звідки такі похмурі думки? Він швидко проскочив зледенілий ґанок і зайшов до адміністрації. Там на нього чекала незмінна картина. Нічого не змінилося, а отже, всі запаси залишилися на місці. Порившись в аптечках, він узяв собі кілька бинтів і шприц промедолу, який дивним чином пропустив минулого разу.

   Ще раз подивившись на велику настінну мапу, Леві знайшов ту дорогу, про яку розповідав Ерен, і подумки зазначив, що той досить точно описав маршрут. Що ж, більше затримуватися тут немає сенсу – він зробив усе, що планував.

   Підходячи до дверей, Акерман мимоволі напоровся поглядом на снігоприбиральні лопати. «Цікаво, як Ерен наодинці закопав двох вовків? – замислився він. – Ще й досить швидко. Піти подивитися, чи що?».

   Сонце стояло в зеніті, і навіть якщо, за словами Ерена, йти до радіовежі близько шести годин, за такої безвітряної погоди це не мало проблеми. Леві вирішив перед відходом з міста таки поглянути на те місце, де вперше в житті вбив живу істоту. У цьому була навіть якась філософія – вбивці завжди повертаються на місце свого злочину. Він не хвилювався з приводу свого вчинку, адже вбивав заради власного виживання, але все ж не міг повірити, що зробив це власними руками. Його історію після інтерв’ю – немає сумнівів, що єдиних людей, які вижили після катастрофи, розпитають про те, як вони жили на обледенілому острові – напевно викладуть у газети, приправивши вигаданими епічними деталями, і на читача вони вплинуть подібно до вибуху. «Ну, ні, я не готовий ставати знаменитістю», – відмахнувся Леві. Нехай краще історія з вовками залишиться між ним та Ереном.

   Він пройшов повз стежку, що вела вгору, помітивши стовпчики, які стирчали з-під снігу, і звернув у провулок. Сходи, на які він штовхнув хлопця, так само стояли приставлені до даху будинку, і спогади погоні спливали картинками один за одним.

   Те, що Акерман побачив ще здалеку, змусило тривожного черв’ячка заворушитись всередині. На брудній землі, просоченій бурою кров’ю, лежали дві чорні туші, припорошені снігом. Це були ті самі вовки в тих же самих позах, в яких він їх залишив. Стоячи над ними, Леві озирнувся, шукаючи якихось ознак розворушеного снігу, з якого трупи могли витягнути, але все навколо виглядало ідеально незайманим.

   – Єгере, брехло, – вилаявся він. – Так ти їх і не закопував?

   Акерман згадав, що коли Ерен повернувся, він не мав лопати при собі. Виходить, він з самого початку не брав її і пішов по якихсь своїх справах? Леві вирішив, що як повернеться, обов’язково спитає з нього.

   Він пішов назад і зупинився там, де стояв Ерен, коли стріляв. Щось не давало йому спокою. Він присів і зашурхотів снігом, марно шукаючи гільзи. В принципі, Леві й не розраховував, що знайде їх, адже того дня йшов снігопад. Це не туша вовка, якого спробуй ще замети в кучугуру. Чоловік зітхнув і підвівся. Усе, що його хвилює, він обговорить вже після повернення, і залишається сподіватися, що Ерен знайде пояснення.

   Після крутого підйому на пагорб Леві побачив той самий вагончик. Він за звичкою спробував відчинити двері, але вони були замкнені, а відмичок із собою чоловік не захопив. З легким почуттям досади він пішов далі. Що ж, якщо там є щось корисне, він повернеться до нього пізніше, нікуди воно не подінеться.

   Леві пробирався глибоким снігом, який ніхто до нього ще не топтав, і при цьому плечі неприємно відтягував рюкзак і гвинтівка.

   Сонце поступово хилило вбік. Скільки приблизно часу сказати було складно, але судячи з тіней, справа йшла до двох годин або близько того. О третій почне поступово сутеніти, а о п’ятій доведеться брести вже під зірками. Леві намагався не зупинятися навіть на короткий відпочинок, хоч легені вже пекло та в боці кололо. Пряма дорога різко повернула праворуч і вгору. Крутий поворот підтримували колоди, накладені одна на одну та скріплені між собою залізними опорами. Леві полегшено видихнув – він вже подолав значний відрізок.

   «Цікаво, як там Ерен? Мабуть, дрихне від нудьги», – подумав він, вибираючись на галявину. Вона розляглася над дорогою, якою щойно йшов Леві, і на ній стояли, занурені в сніг, чотири мисливські будиночки. З лівого боку над галявиною тяглася висока скеля, і коли чоловік підняв голову, щоб роздивитись її, то завмер – серед дерев нагорі показався червоний дах радіовежі. Вибратися до неї можна було за допомогою альпіністського тросу – на це натякав виразний камінь на краю скелі, обмотаний кількома мотузками, обірваними негодою. Одна з них була довшою за інші і не досягала землі кілька метрів. Якби вона була трохи нижче, Леві спробував би підстрибнути і схопитися за її кінець, і таким чином видертися до вежі.

   Він обійшов будиночки, але всі вони були зачинені. На дошці, розташованій поруч, було оголошення, що всі бажаючі орендувати будиночок повинні звернутися до адміністрації. Так само тут були застереження про агресивних ведмедів навесні. «Зараз грудень, так що боятися мені нічого», – Леві пішов далі, довгою прямою дорогою, що тягнулася повз стрімку скелю. Сонце торкнулося вершин сосен.

   Коли сніг почав набувати блакитного відтінку і тіні стали щільнішими, Акерман тільки підходив до третього повороту серпантину, а радіовежа ще й близько не показалася. Він невдоволено цокнув язиком – такими темпами дістанеться неї тільки к ночі. Ерен все таки був правий, кажучи, що йти сюди займе півдня.

   Вперше за весь день Леві почув звук, який видав не він. Щось важко ворочалося в снігу і ламало гілки. Він зупинився, шукаючи джерело шуму. Гуща лісу наповнилася тінями та чорними плямами, і він марно напружував зір. Але ось щось рушило, хруснула палиця під важким кроком, і між камінням окреслився масивний силует. Порикуючи і голосно втягуючи ніздрями повітря, він неквапливо рухався до Леві. Очі чоловіка розширилися.

   – Коли на дорозі зустрічається ведмідь, то треба просто голосно закричати і все. Це навіть діти малі знають, – згадав він слова Ерена на початку їхнього знайомства. Вони йшли від Мілтона, і Єгер був близький до того моменту, коли підверне стопу на спуску і впаде стрімголов вниз, драматично падаючи на ніж. – Якими б грізними ведмеді не здавалися, вони бояться гучних звуків і тікають.

   – Цей прийом працює і взимку, і влітку? – спитав Леві, бо його знання про життя в дикій природі все-таки не були такими багатими. Ведмедя він бачив ще дитиною в зоопарку, а з Кенні лісами і горами вони ходили второваними стежками, від яких звірі трималися подалі.

   Хлопець глянув на нього так, що Леві аж здивувався – він був самою серйозністю. Як учитель безглуздому учневі, Ерен повчально сказав:

   – Немає нічого страшнішого за голодного ведмедя, що прокинувся взимку. Навіть найдосвідченіший мисливець за такої зустрічі бере ноги в руки і біжить що є сили.

   Зараз же Акерман дивився на чорну пляму, що невпинно наближалася, і не міг зрушити з місця. Шок скував його по руках і ногах. Одна справа дивитися на ведмедя через паркан, зовсім інша – у лісі, де немає огорож. А звір явно помітив його. Він неквапливо ворушив сніг клишоногими лапами, прямуючи прямісінько до нього.

   «Біжи, чорт забирай, чого встав?!», – кричав собі Леві. Коли в ногах з’явилася сила, було вже пізно. Він з натугою рвонув засніженою дорогою угору і почув позаду тупіт.

   Удар у спину неймовірної сили відкинув Леві у сніг, як футбольний м’яч. Він кілька разів перекинувся, втрачаючи по дорозі гвинтівку, і зупинився, потонувши у кучугурі. Відпльовуючись, він піднявся на тремтячі ноги, і побачив круглу морду, що скалилася, за пару метрів від себе. Маленькі очі дивилися на нього з невгамовною злістю. Ведмідь перейшов на біг, і Леві не знайшов нічого кращого, як закричати до хрипу в горлянці. Звір притиснув вуха до голови і піднявся на задні лапи, видаючи рик у відповідь. Як і попереджав Ерен, це не спрацювало.

   Акерман метнувся повз ведмедя до гвинтівки, поки той стояв, оголошуючи округу глухим ревом. Чоловік був зовсім близько, коли його наздогнали. Кігтиста лапа пройшлася по лівому плечу, і рукав тріснув, як папір. Руку обдало вогнем. Леві рефлекторно схопився за неї і впав.

   Стискаючи від болю зуби, він відірвав долоню від плеча – її всю покривала кров. Ще один такий удар, але вже точно в ціль, і від нього залишиться тільки мокре місце.

   Ведмідь шумно втягнув носом повітря, відчуваючи апетитний запах заліза та солі, потім повернув голову на Леві. Той змією ковзнув до гвинтівки і схопився краєчками пальців. Гладке дерево вислизало, але він таки зміг підтягнути зброю до себе. Позаду хропіли і важко тупали, стаючи все ближче і ближче. Пересилюючи палаючу біль, Акерман наставив ствол прямо на ведмедя, що навис зверху, збираючись розчавити його всією своєю тушею. 

   – Не сьогодні, виродку, – прогарчав Леві і, не прицілюючись, спустив гачок.

   Куля пірнула в густу шерсть кудись у шию поряд із щелепою. Бризнула кров, і ведмідь позадкував, бовтаючи головою зі сторони в сторону. Заревівши, він розвернувся і кинувся в ліс. Леві спробував упіймати його на мушку, але той постійно уходив з-під прицілу. Залишивши цей задум, чоловік підвівся і сам стрімголов побіг, але вже в протилежний бік. Він закинув гвинтівку собі за спину і притримував поранене плече. Кров невпинно сочилася крізь пальці, і рану варто було перев’язати якнайшвидше, але йому не можна зупинятися. Ведмідь міг будь-якої миті обернутися за ним у гонитву.

   Ліс остаточно потемнів, став синім і похмурим, і тільки між кронами високих сосен ще проглядалися клаптики фіолетового заходу. Дерева розступилися в якийсь момент, і Леві вискочив на скельний виступ, на якому стояла радіовежа. Звідси відкривався чудовий вид на затоку і якби не обставини, він би сповна оцінив краєвид. Але часу було обмаль.

   З останніх сил Акерман піднявся на вежу і штовхнув ногою двері до кімнати. Гвинтівка з важким стукотом упала на підлогу, коли він повалився навколішки. Зачинивши двері, Леві повільно і з шипінням стягнув з себе рюкзак. Адреналін уже вичерпувався, і плече починало нестерпно горіти полум’ям. Однією рукою він дістав бинт, і почав знімати одяг. Незважаючи на холод, що стояв у нетопленій кімнаті, його била гарячка.

   Рукав светра був розірваний на шмаття, кофта під нею пошматована кількома рваними лініями. Кров струменіла по ліктю і вниз до самої кисті. Леві лаявся, не стримуючи виразів, і бинтував поранення, затягуючи зубами вузол за вузлом. Після він вколов собі знайдене в адміністрації знеболювальне і проковтнув таблетку антибіотика, щоб запобігти зараженню.

   – Мабуть, я зможу вибратися звідси тільки калікою, – невесело пробурмотів він, спостерігаючи, як стрімко бинт набухає від крові. Незабаром доведеться міняти пов’язку.

   Акерман сів віддихатися, тільки зараз усвідомлюючи, що все скінчилося і він нарешті дістався радіовежі. Тепер все має статися так, щоб він не дарма сюди йшов, ризикуючи собою.

   Понишпоривши по кімнаті, він знайшов заготовлені дрова і розтопив піч. Потім озирнувся. Радіовежа мало чим відрізнялася від Загадкового озера. Такі ж стіл та стілець з апаратурою, ліжко, відкриті полички з усяким мотлохом, на огляд якого в нього не було бажання. Тим не менш, він помітив гасову лампу на столі і два фальшфеєри на полиці, і останнє навіть одразу запакував у рюкзак. Життя привчило, що іноді доводиться різко зриватися з місця і тоді ніколи розбиратися, що брати, а що ні.

   Леві підтягнув стілець до печі і сів перед нею. Зараз він шкодував, що не захопив нитку з голкою, щоб зашити одяг. Це ж треба – все продумати і при цьому прогаяти таку дрібницю. Навіть якби він не зустрів ведмедя, то міг запросто зачепитися за корч і порвати штанину. Леві згадав, як зашивав стегно Єгера, коли той напоровся на ніж. Це ж саме не завадило б і йому зараз. Але він схибив, і тепер залишалося тільки міняти бинти один за одним, сподіваючись, що кровотеча скоро припинеться.

   Вколотий промедол викликав сонливість, і він не помітив, як задрімав, ось так, сидячи на стільці. Нестерпний біль у плечі пройшов, так само перестали нити синці та натруджені м’язи. Йому нічого не снилося, лише оточувала чорна порожнеча навколо, але вона відразу розвіялася, коли він мало не втратив рівновагу, схилившись набік.

   Леві різко підвівся. Кімната була занурена у темряву. Яскраві зірки дірявили синє небо, відокремлюючи чорні верхівки сосен від загального тла. Чоловік потер перенісся. У голові стояв туман, з-за якого він ледве мислив, а в роті утворився неприємний в’язкий присмак. Він подивився на своє плече – біла пов’язка стала бордовою, а кров, що просочилася на светр, повністю забруднила його. Млявими неслухняними рухами він почав розв’язувати вузол.

   На стелі блимнула лампа. Забувши про рану, Леві підняв голову, напружено вдивляючись в неї. Деякий час зберігалася темрява, а потім пролунав тихий тріск, і лампочка знову спалахнула, вже впевненіше і яскравіше . Акерман перевів погляд на краєвид за вікном – зірки потьмяніли, і замість них починала розгорятись райдужна стрічка, викривляючись, як дощовий черв’як.

   Леві за два кроки дістався до радіоприймача. Жовті лампочки горіли, перемигуючись. З рації долинав білий шум. Леві взяв її і натиснув на кнопку:

   – Прийом, мене хтось чує? Відгукніться.

   Він не розраховував на швидку відповідь, але буквально за дві секунди почув:

   – Пошуково-рятувальна служба Бенкса на зв’язку.

   Знову вони? Чи не доля це, що йому вдалося зв’язатися з ними повторно. Не гаючи часу, він заговорив:

   – Я один із тих, хто вижив після авіакатастрофи на острові Великого Ведмедя в Канаді.

   – Як ваше ім’я?

   – Рівай Акерман.

   – Де ви зараз перебуваєте?

   – У Прибережному шляху. Зі мною ще одна людина, Ерен Єгер. Ми зупинилися в будинку, – він назвав адресу, завчену назубок. У місті було не так багато вулиць, щоб заблукати і не знайти їх, але Леві вирішив про всяк випадок поділитися максимально детальною інформацією щодо їх місцезнаходження.

   – Добре, Ріваю, я все записала. На жаль, рятувальники поки не можуть вирушити до вас на допомогу. Прогнозується серйозна буря найближчими годинами, ми не зможемо підібратися до острова в цей час. Ви можете протриматися ще кілька днів?

   Леві трусило. Він анітрохи не засмутився, що їх не заберуть ось прямо в цю хвилину, навпаки, тішився, що в будь-якому випадку скоро вирушить на материк, навіть якщо для цього потрібно буде трохи почекати.

   – Так.

   – Тоді чекайте, ми спробуємо дістатися до вас якомога скоріше. І, Ріваю, – жінка забарилася на мить, ніби не була впевнена в подальшому питанні, – ви знаєте людину на ім’я Ріко Джексон?

   Ім’я здалося Леві знайомим. До моторошного знайомим.

   – Чому ви питаєте?

   – Ця людина зв’язалася з нами вчора. Він теж був із Прибережного шляху. Я подумала, що ви могли зустрічатися з ним, раз знаходитеся в одному місті.

   У роті пересохло. Акерман тупо витріщався на полярне сяйво за вікном, і не міг вимовити жодного слова від потрясіння: «Ми розминулися? Якщо він був на вежі вчора, то вже спустився в місто і зараз перебуває там. Що буде, коли вони з Ереном зустрінуться? Якщо вже не зустрілися».

   – Агов, ви ще там? Прийом.

   Леві натиснув кнопку:

   – Та людина, – неживим голосом промовив він, – один раз мало не вбила нас. Зараз він може загрожувати життю мого друга. Я маю поспішити.

   Він відкинув на стіл рацію. З приймача долинуло:

   – Ріваю, я маю вас попередити, що насувається буря. Через годину-дві вона досягне вашого району і все накриє страшна хуртовина. Якщо ваш друг не з вами, то ви навряд чи зможете дістатися до нього за такої погоди.

   Леві більше не слухав. Він узяв ніж, швидко і грубо розрізав бинти на рані, порвавши светр ще сильніше. На щастя, кровотеча припинилася, але від нього сильно несло кров’ю, що може завдати проблем при зустрічі з хижаками. «Заспокойся! – осадив він себе. – Це зараз немає значення! У тебе є гвинтівка», – чоловік нашвидкуруч перебинтував плече, затягнув тугіше, і почав одягатися. Весь цей час приймач шипів, і жінка кликала Леві, а потім усе різко обірвалося, і кімната занурилася в темряву. Стельова лампа згасла, і світло давала лише пічка, і то, дуже слабке, бо залишалося тільки тліюче вугілля.

   Акерман натягнув куртку, одна половина якої після зустрічі з ведмедем була схожа на порвану ганчірку. Перед виходом він взяв гасову лампу зі столу, де стояв радіоприймач, і потряс її – усередині було трохи палива. Покрутивши коліщатко, запалив гніт, і кімнату залило жовтим світлом.

   Залишаючи радіовежу позаду, Леві спішно спускався сходами. Він планував бігти і сподівався, що спуск вниз пройде швидше, ніж підйом. Чи зможе він вкластися в три години замість шести?

   Леві швидко йшов своїми слідами, спускаючись з пагорба. Нічну безмовність порушило гарчання, але воно не стало несподіванкою. Він зупинився і підняв лампу вище, щоб висвітлити більше простору, вже й так знаючи, хто прийшов до нього. На світ з боку дороги виринула кудлата голова. Шерсть біля шиї почорніла від крові і стирчала клаптями. Не було сумніву, що це вже знайомий Леві ведмідь.

   – От лайно, – все ж прошепотів він, роблячи крок назад. Єдиним варіантом врятуватися від ведмедя це забратися назад на радіовежу, але в нього не було часу відсиджуватися на ній, поки Ерен перебував у потенційній небезпеці. До того ж, Леві не був впевнений, що ведмідь не залізе слідом за ним і не виламає двері – йому й пари ударів вистачить, щоб це зробити. Сам Акерман залишився живим лише тому, що звір побіжно зачепив його лапою, а не навалився повністю.

   Леві повільно опустив лампу на землю. Вони зустрілися вдруге, і піти так просто тепер не вийде. «Він вистежив мене за запахом крові, – здогадався чоловік, стягуючи за ремінь гвинтівку до рук. – І знайде всюди, куди б я не пішов».

   Чи боявся Леві у цей момент? Він не міг сказати однозначно. Сильніше за всі почуття, які він зараз відчував, був страх за Ерена, не за себе. От хто справді хвилював його розум і серце.

   Звір загарчав і загріб лапами сніг, переходячи на біг. Акерман притулився до гвинтівки, примружився. Як там говорив Єгер? Стріляти, затримавши подих? Було складно дотримуватися вивчених правил, враховуючи, що серце шалено колотилося. Ведмідь невблаганно наближався, і він вже не мав часу вводити себе в стан тотального спокою. Стивснувши гвинтівку добіла в пальцях, глибоко видихнув, але назад не вдихнув.

   Свиснуло. Ведмідь спіткнувся, зариваючись передніми лапами в сніг. Громогласне ревіння рознеслось над лісом. Він почав підніматися, кульгаючи на поранену ногу, маючи намір дістатися до мети за всяку ціну і розірвати Акермана на дрібні шматки.

   Леві ще раз озирнувся на радіовежу. Ні, це надто безглуздо, у такий спосіб він лише зажене себе в глухий кут! «Трос!», – несподівано спало на думку. Але ж він обірваний! Леві згадав невдалий стрибок на Загадковому озері – якщо один раз не вбився, то й другий раз залишиться цілим. Та і чи має він вибір?

   Акерман зі всіх ніг побіг до обриву. Опинившись поряд, він почав гарячково обмацувати мотузки, закріплені довкола каменя. Один із тросів був важче за інші і наче цілий, на ньому можна спробувати спуститися, але якщо він зараз помилиться, то просто звалиться з висоти в десяток метрів.

   Ведмідь заревів. Леві якраз перестав вибирати трос, обернув його навколо кулака і повернувся на звіра. Той мчав на нього на всіх парах. Чоловік уперся ногами в край скелі, звісившись над прірвою і готовий стрибнути будь-якої миті. Під ним розверзлася темрява, над якою гуляв вітер. Зіниці Леві розширилися, і дихання стало рваним. Він прицілився востаннє. Ведмідь заслонив собою світло гасової лампи, поставши великою чорною точкою. Не влучити неможливо.

   Леві вистрілив і одразу відштовхнувся спиною вперед, назустріч порожнечі. Трос засвистів, прослизаючи через пальці, і якби не рукавичка, то долоню роздерло б у м’ясо. Він пролетів вниз кілька метрів, перш ніж зміг зупинитися. Робити це однією рукою, доки друга, поранена, тримала гвинтівку, було на межі всіх фізичних сил.

   Ведмежий рев не припинявся і наростав. Акерман задер голову вгору, розраховуючи побачити кудлату морду, що виглядає з-за краю скелі, але ведмідь, отримавши кулю, вже не міг загальмувати. Він звалився з урвища слідом, і масивною тушею летів до землі, просто на голову Леві.

   Все трапилося миттєво. Леві ковзнув по виступаючим каменям ногами, намагаючись відтягнути себе вбік. Ведмідь пролетів повз, зачіпаючи трос – пролунав тріск, подібний до блискавки, і його обличчя викривилося від жаху. Мотузка перестала натягуватись, і всередині все перевернулося догори дригом, втрачаючи просторову орієнтацію. Чіпляючись за гвинтівку так, ніби вона могла його вберегти, Леві пролетів кілька коротких секунд і глухо гупнувся всім тілом об щось м’яке та вологе, канувши у темряву.