Ґудзь вийшов на балкон, заздалегідь взявши з собою дві цигарки замість однієї: видно, що в квартирі живе людина, яка не палить.
Сергій правда не палив. У курців зазвичай балкони облаштовані дуже добре, і з місцем, щоб посидити, іноді зі столиком, завжди – чисто і прибрано.
На цьому балконі було все – вірніше, як то кажуть, чого тільки не було: велосипед Десна без одного колеса, вірніше навіть з трьома, але два було десь окремо;
бутилі з помідорами, огірками, яблучні та ягідні компоти, томатний сік, кабачки, навіть кавуни, кавуни! Лежали старі книжки у коробках, непотрібні журнали –
каталоги оріфлей, ейвон, отдохні, здається – Метро, колись вони так робили, вирішені й невирішені кросворди й судоку;
коробки, коробки, коробки – хто б знав, що там, валявся старий оксамитовий піджак, Ґудзь потягнувся за ним, щоб накинути.
На балконі Сергія до біса холодно. Оксамитовий піджак – як придивитись у темряві, то можна побачити значок трояндочки. Здається, біла.
Їм треба побути удвох, а мені – навпаки, одному, переварити ці погляди, я почуваю себе крадієм, бо їх бачив і посмів приміряти на себе, перекурити це – кашель лікують зазвичай, але кашлем насправді теж можна лікувати, еге ж, та просто, по-людськи, перечекати – я тут, вони там, я мріяв би стати ліричним героєм його віршів – стану, певно, книжкою у коробці, яку читають балконні миші – і тільки вони лишать на мене сліди зубів, а хотілося б, знаєте…
А хотілося б, знаєте, писати лірику так, як він – як Сергій, але більше, це зрозуміло, хотілося б бути його героєм, та він назавжди лишиться моїм героєм – який герой пише про свого скромно за-… скромного шанувальника, еге ж, герої пишуть про своїх солов’їв, розумієте, є Жадан, в нього є соловій, а я – хто, я, виходить, його собака? Господь симпатизує аутсайдерам – Христос народжується, я наче прикурюю від яскравої зірки. Бог любить мене
чому ж Жадан просто людина?
Ці двоє, напевно, якісь ненормальні, кажуть про нас на небі – з коханими говорити тільки чужими віршами, це чиста правда, своїми можна вдавитись.
Сергій ласкаво каже – соловейко, і цілує у скроню, пірнаючи в кучері, губиться подих і ніколи не повертається: дихай дихай дихай
ти тільки дихай. Денні тасує колоду карт, фокус – це просто спритність, та поряд з коханими ми настільки незграбні, жоден фокус не вийде.
Харків завжди швидко поринає у темряву, хтось викрав все світло із ліхтарів та маленьких ліхтариків, переплутав із світляками – та зібрав в трилітрову банку.
Денні робив так в дитинстві: він любив магію і світляків. Сергій ласкаво каже на нього – мій соловейко, просить погадати йому на картах.
Жартома – гадання не фокуси, це ж знає навіть дитина, звісно Сергій знає, але Денні дуже гарний, коли трохи сердиться.
Милий рум’янець торкається обличчя, а він не рум’яніє: не від сорому, не від вина, та йому це дуже пасує.
Я дивився на них – в мене руки тремтіли, бо Сергій торкався вустами не моїх пальців, я кусав губи і ковтав маленькі шматочки шкіри, я мугикав свої ж пісні – май компаньєра ієрогліф ов лав лела лела лела лела… пала туте, еге ж, та що, Сергію, смикаю вуса нервово, курити хочу, курити хочу капець, холодно, курва, та що ж робити – візьму пару штук і піду покурю, повернуся скоро, я завжди повертаюсь, шукай мене на нашій п’ятій авеню.
Пальці Денні такі неймовірно тонкі і спритні, а мої смердять тютюном та міддю від струн акустичної гітари, справді, містере Ґудзь, чом би Сергію цілувати ці пальці, ти б сам їх торкнувся вустами, ото ж і воно, Сергій цілує Денні, перебирає вустами його пальці, наче пише нову пісню – цікаво, як вона буде звучати, я б особисто співав типу щось «нанана торкатися життя мов нанана», та ні, дурня, Жадан не напише такої пісні, скоріше попи дозволять знімати в своїх церквах кліпи.
Я міряю на себе його поцілунки. Вони не пасують моїм вустам. Зате на вустах Денні Атласа сидять, мов влиті: бог любить пазли. І те, як співає соловей.
Ця харківська квартира Сергія Жадана ближче до вічності, ніж будь-який об’єкт у цьому скаженому Всесвіті.
Поки всі розбігаються по русифікованим містам – троє лишаються в ім’я українізації, хай всі повертаються, коли повертатись, як не під Різдво?
Джей Деніел Атлас, Сергій Жадан та Юджин Ґудзь – ніколи не знаєш, що має в серці норовлива панянка Доля, більш неочікуваним можуть бути ідеї хіба що
автозаміни у телефоні. Благовісна вічність, здається, окутує всіх трьох – та чи всі, насправді, її відчувають? Один курить.
Двоє вже в ліжку. І Сергій так торкається шиї Денні – той мружиться та сміється, намагається відсунитись, Сергію, ти колешся,
та чистий вже два роки, але як ти дізнався? Дурню, я знаю, що ти ніколи не вживав речовини.
Денні вживав, вірніше ні, але Сергій ні в яку не вірить, що Атлас працював на Гаррі Поттера у Шанхаї, той намагається довести всіма правдами і ні, але марно.
Сергій покусує Денні за шию – і той аж вигинається від задоволення, притискаючись щільніше і міцніше, руки – на спині.
Сергій цілує темні соски Денні, тому це подобається, він без слів – самими рухами тіла, наче прохає ще: в кімнаті холодно, бо чим ближче до вічності – тим холодніше, і Денні наче прохає його зігрівати вологими і теплими, вологими і теплими вустами, стогне і стогне – пристрасть проступає під шкірою.
Поступово цілунки переходять на живіт – в цей момент для Денні образ Сергія розчиняється, немов розчиняється, ще трохи і він так само розчиниться сам: фокус зі зникненням закоханих, кращий у кар’єрі юного Атласа, аби об’єднатися – злитися – з Сергієм Жаданом, співати по-янгольськи, трахатись – по-собачому, господи!
Цілуй мій живіт цілуй мій живіт цілуй мій живіт
торкайся наче самого життя
Атлас спиняє Жадана, коли той кладе руку йому на член: не треба, так, я вже дуже вологий, ти відчуваєш, але не треба, давай одразу до діла, будь ласка, я хочу тебе неймовірно і просто зараз, і я сподіваюсь, що ти хочеш мене так само, на нас стільки зайвого одягу, знімай, прошу тебе…
Жадан тримає його за самі кучері – він грубий і пристрасний, Денні кричить і стогне, його витончені пальці зминають простирадло, вічність – в благовісне пекло, ми будемо миттєві і грішні, Атлас чи не захлинається від задоволення, Сергій більш стриманий. Від жару їхніх тіл розквітають мальви у темряві кімнати.
Благовісна вічність стікає спермою з ануса Денні, поки знесилений Сергій ніжно перебирає його кучері. Спітнілі і ніжні.
Насправді це не більше, ніж моя уява. Адже я міг чути лише звуки. Адже я міг фантазувати лише про те, що я б хотів, аби зі мною зробив Жадан. Сергійко, Сергійко… Я сиджу один на кухні – допив, що лишилось в стакані. Я сиджу – немов п’яний Собака Павлов на трамвайних рейках.
А троянда на піджаку, виявляється, червона.