Глава 5. Вбити, щоб вижити

 

   Погода не на жарт покращала в останні дні. Леві та Ерен вийшли з довгого тунелю, що здавався нескінченним, і на повну вдихнули свіже повітря. Стояв ясний день, і сонце, що підповзало до четвертої години, обіцяло ще довго освітлювати мандрівникам дорогу. У грудях клекотіло від відчуття світлого майбутнього. Давно Акерман не почував себе таким бадьорим.

   – Якщо йти далі рейками, то вийдемо до платформи розвантаження, звідти починається дорога до міста, – розповідав Ерен, – але ми так не підемо, а скоротимо через Ведмежий струмок.

   Леві недовірливо глянув на крутий спуск:

   – Ти знову придумав якусь дурість, в яку збираєшся мене втягнути?

   Хлопець винувато підняв руки:

   – Ні-ні! Страшніше віадука вже нічого не буде, слово честі. Тут нормальний спуск, усі так ходять. Там далі буде мисливський будиночок, а від нього до дороги рукою подати.

   – Точно? – Леві метнув недовірливо погляд на Ерена. – Ну добре.

   Він переступив залізничну колію і почав спускатися. Сніг повалив з-під черевиків, котячись вниз дрібними грудками.

   – Леві, тільки будьте обережнішими, а то ще другу ногу підвернете, – з усмішкою застеріг Ерен.

   – Вже без тебе якось розберуся, – пирхнув той, і почув за спиною тупцювання, а потім глухий удар тіла об землю. – Ну ось, вже навернув…, – його різко збило з ніг.

   Ерен послизнувся, не встигнувши й кроку ступити, впав на п’яту точку і поплив, підсікаючи Акермана так вправно, наче вибивав м’яч у супротивника на футбольному полі. Вже вдвох вони мчали вниз схилом, загрібаючи собою сніг. Розсипчасті клумки забивалися в рукави, штанини і за комір, і Леві люто мотав головою, відпльовуючи і вигукуючи прокляття, поки, вчепившись в його плече, поруч котився, здригаючись від кашлю і сміху, Єгер.

   Їх винесло до самого струмка, вкритого кіркою льоду. Лежачи на спині, Леві дивився в небо, з усіх боків оточене кронами сосен, і переводив дух.

   – Експрес-доставка прямо до стежки, – прокректав неподалік Ерен, відкашлюючи мокротиння, і показав на колоду, прокладену через струмок.

   – Єгере, я ненавиджу тебе, – процідив Леві, сідаючи.

   – Краще любіть, тоді це буде взаємно і приємно, – хрипко реготнув той.

   – Тебе нема за що любити, негіднику, – Акерман уявив, як замість поцілунку в лоба з неабияким задоволенням прописує гарний запотиличник.

   – Ауч, це прозвучало боляче. Ви ранили моє серце…, ох, – Ерен не став продовжувати, встав і почав обтрушуватися від снігу. 

   Леві впер у землю свою палицю, яку весь екстремальний спуск міцно тримав у руках, і теж підвівся. Коли він упав, банка в рюкзаку боляче вп’ялася йому під лопатку, вмить зіпсувавши настрій. Він би з радістю віддав свою ношу Ерену, не дарма ж той так сповнений сил, але відмовився від цієї думки. Краще добро тримати при собі, поки цей дурень не примудрився розгубити його. Вже так втратили один раз кухоль…

   – Веди, – метнув головою Акерман, тим не менш проходячи по колоді першим. – Тільки більше не послизнись.

   – Ой, тільки не кажіть, що вам не сподобалося, – Ерен обійшов його і впевнено потопав далі, знаючи ці місця, як свої п’ять пальців.

   – Ну… може, трохи, – пробурмотів той під ніс.

   Єгер приклав долоню до вуха і обернувся на Леві з хитрою усмішкою:

   – Що ви сказали? Я не почув, повторіть, будь ласка.

   – Іди вже, біда ти ходяча, – для вірності Акерман піддав палицею по його сідниці.

   – Я бандит! – вигукнув Ерен, не звернувши уваги на стусан. – Гроза острова!

   Леві хмикнув:

   – Я бачив, як ця гроза готова була розревітися на віадуку від страху.

   Хлопця анітрохи не збентежило це зауваження, і він важно сказав:

   – Через вас, між іншим. Я так злякався, що мало не помер на місці.

   – Шкода, що мало. Тоді я б йшов у тиші та спокої, а не катався на жопі з пагорбів, збираючи ротом сніг.

   Ерен так різко зупинився, що Леві мало не зіткнувся з ним і повернувся. На його обличчі не було жодної краплі веселощів, а райдужки так потемніли і зблякли, що майже втратили притаманний їм трав’янистий колір. 

   – Не говоріть так більше, – промовив він так сухо і холодно, що Акерману вперше стало некомфортно поряд з Ереном. Він ясно усвідомив, що сказав відверто неприємну дурницю, до того ж ще й брехливу – якби з хлопцем щось сталося, він би анітрохи не радів цьому. Мурахи побігли по шкірі від думки, що втратити Ерена було гіршим за десять авікатастроф, подібних до тієї, в яку вони потрапили. 

   Подумки Леві врізав собі до зірок у очах. Шкода, не нокаутував наживо.

   – Вибач. Насправді, я так не вважаю.

   – Я знаю, – Ерен дивився з такою гіркотою, від якої всередині все стиснуло та перевернулося. – Та мені здається, ми трохи набридли один одному. Давайте помовчимо деякий час.

   Він розвернувся і пішов далі. Леві зрозумів, що весь цей час добіла в кісточках стискав палицю, хоча цього не було видно під рукавичкою. «Я сам собі набрид», – він розім’яв затерплі пальці і рушив услід.

   Йти було нескладно, незважаючи на глибокий сніг, у який часто доводилося провалюватися по коліна. Акерман в такі моменти лаявся і борсався, як миша, що впала у відро зі смолою, але на допомогу одразу приходив Ерен. Він ледь посміхався і подавав руку, але вони не розмовляли аж до самотнього мисливського будиночка, який зустріли десь через годину ходу. Час, проведений в мовчанні, тим не менш, не гнітив – Єгер в которий раз виявився правий, і кожен успів як обдумати своє відношення один до одного, так і насолодитися природньою тишею, в якій хрумтів сніг під підошвами і перегукувалися пташки на деревах. 

   – А ось і перша мисливська хатинка, – Ерен прорізав тривалу безмовність своїм самовдоволеним висловом, показуючи на будиночок посеред галявини. Біля дверей висіло табло, і на ньому був якийсь рукописний папірець, до якого одразу ж попрямував хлопець.

   Він посмикав двері, але вони були замкнені, і почав читати. На той час підійшов і Леві.

   – Евакуація відбудеться дев’ятого листопада об 11-30. Всіх просимо зібратися на острові Рогатого зайця в цей час і чекати на подальші вказівки. З собою брати тільки найнеобхідніше і в кількості не більше двох кілограмів на людину, – прочитав Ерен, потім запитав. – А яке зараз число?

   Леві задумливо пошкрябав бороду:

   – Гадки не маю. Але в день падіння літака було шосте.

   – Тобто евакуація пройшла давно. Ми ж майже місяць тут блукаємо. Чекайте, – хлопець ошелешено витріщівся на Акермана, – виходить, надворі майже грудень? А здавалося, що це сталося лише вчора, – з сумом промимрив він. – Батьки мабуть зовсім збожеволіли. Може, вони вже й не вірять, що знайдуть мене живим.

   – Все буде гаразд, – запевний Леві. – Ви обов’язково зустрінетеся.

   – Дякую…

   Акерман нахмурився. Та що з цим поганцем не так? Весь ранок наче без настрою. Він взяв Ерена за плечі і чутливо стиснув:

   – Гей, Ерене, подивися на мене, – той підняв загублений тмяний погляд, – ми вже на Прибережному шляху, так? Твій будинок зовсім поряд. У ньому ми зможемо у безпеці дочекатися рятувальників. То чого тоді розкисати?

   Єгер повільно кивнув:

   – Ну так, ви маєте рацію. Щось я дійсно розклеївся останнім часом, – він шморгнув почервонілим від морозу носом.

   – Ти просто втомився. Ми обидва втомилися. Але добра їжа та сон допоможуть виправити це.

   Настрій Ерена змінився так швидко, як на телевізорі перемкнути канал. Він просяяв і перестав хмуритися, широко посміхнувся, і потяг Леві за собою геть від мисливської хатинки.

   – Ходімо! – закликав він. – Звідси вже має бути видно місто!

   Вони вибралися на черговий пагорб, і Леві завмер, захоплений краєвидом. Сосни розступилися, являючи автомобільну дорогу біля підніжжя гірки, на якій вони стояли. Вона змією тяглася під самим берегом, півколом огинаючи велику затоку з двома острівцями. Вдалині виднілося місто, розкинуте в гірській улоговині, складене з одно- та двоповерхових будівель.

   – Там видно мій дім, – Ерен показав пальцем, але Леві не зрозумів, куди саме дивитися. – Здається, з ним усе гаразд.

   – Звучить обнадійливо.

   Хлопець потоптався на місці і хитро посміхнувся:

   – Знаєте, я не спускався б звідси на своїх двох. Рекомендую відразу сісти і скотитися, щоб потім було не так прикро.

   Акерман глянув під ноги. Вони стояли на гребені ще крутішого схилу, тож з його недавньою травмою не варто було й ризикувати. Це навіть не по віадуку йти, нехай і дірявому, але рівному.

   – Ах, чорт з тобою, – махнув він, і плюхнувся в сніг.

   Ерен зробив так само:

   – Візьмемося за ручки? – він запрошуючи виставив розкриту долоню.

   – Навіть не сподівайся, – пирхнув Леві, і вперся руками в сніг. – Хто останній, той топить піч і готує їжу.

   Він відразу відштовхнувся і полетів вниз. Ерен обурено вигукнув і поспішив слідом. Здається, він чув, як Леві заливчасто сміється, хоч може, це так шарудів сніг.

 

 

   Місто, яке називалося Прибережним шляхом, виявилося набагато більшим, ніж могло здатися здалеку. Воно тягнулося вглиб між гірськими схилами, умістившись у пологій ущелині. Декілька доріг від нього йшли в різні боки. Одна до платформи розвантаження, дорогою від якої Ерен і Леві не скористалися, друга до шахт, третя до злітної смуги, що називається аеродромом, хоча складалася вона з однієї смуги і маленької кабінки, де продавали квитки. Сама автомобільна дорога тяглася далі до китобійної станції та маяка за годину їзди від міста.

   Ерен з цікавістю розглядав підступи Прибережного шляху і не переставав дивуватися. Таким порожнім, по суті неживим, він ще не бачив місто. Евакуювалися не лише люди, а й навіть домашні собаки, яких тут завжди було безліч для захисту від ведмедів та вовків, а також через мисливців. На стінах будівель то тут, то там висіли пошарпані хуртовиною оголошення про евакуацію, а вікна завбачливо забили дошками.

   – Нам сюди, – хлопець звернув з головної дороги вбік від міста, на широкий берег, на якому стояло три невеликі дерев’яні будинки. Їх оточували низенькі паркани, що виглядали з-під снігу, та несли більше декоративний характер, ніж захисний. Дом Єгерів стояв третім з краю, був одноповерховим і пофарбованим у темний синій колір. За рогом знаходилася дровниця, заметена снігом, і старі іржаві гойдалки. Вони зупинился перед вхідними дверима, і Леві раптом згадав, що свої особисті речі Ерен втратив при падінні літака:

   – У тебе ж ключів немає.

   Той закотив очі, майже копіюючи улюблений вираз Акермана – у нього було вдосталь часу цьому навчитися:

   – Що б я робив без ваших зауважень, – і нахилився до порожнього горщика для квітів, що стояв на ганку. Піднявши його, на світ блиснула зв’язка ключів.

   – Краще місця не могли знайти? – здивувався Леві.

   – Повірте, не лише моя родина кладе ключ під горщик. Тут так робить кожен другий.

   – І ви не боїтеся, що хтось чужий вломиться до будинку?

   – Хто наважиться красти у сусіда в такому маленькому містечку? Усі живуть однаково, немає тут ні багатих, ні бідних, тому боятися нема чого.

   – Ну, не знаю, – все ще спантеличений, Леві дочекався, поки двері відчинять.

   Він увійшов слідом за Ереном у простору кухню, з типовим наповненням у вигляді плити, мікрохвильової печі, холодильника, але з мисливським антуражем. На стінах висіли роги оленів, і деякі з них виконували не лише роль декору, а й служили вішаками для рушників та вуличного одягу. Акерман не став очікувати екскурсії, тому що Ерен завис у своїх думках, мабуть, вражений тим, що нарешті опинився вдома. З кухні він одразу потрапив до вітальні. Одну стіну займав великий камін і маленький стіс, наповнений дровами. Лежав на підлозі килим з лісовим малюнком, стояла книжкова полиця, два дивани та широкий журнальний столик між ними. Біля входу на кухню знаходився обідній стіл. З вітальні вело двоє дверей.

   Леві збирався заглянути за одну з них, але до нього вчасно підійшов Ерен:

   – Там спальні. Моя і батьків.

   – То покажеш, чи мені самому з усім ознайомитись?

   – Ну, звісно, що ви думаєте, я поганий господар? – знітився хлопець, і повів гостя до своєї кімнати.

   Кімнаті Ерена більше підійшло б слово «комора», тому що двоє насилу могли розвернутися в ній. «Затишна комора», – додав про себе Леві, розглядаючи ткані синьо-жовті прапорці на світлих стінах, присвячені футбольній команді, швидше за все тій, у якій грав Ерен, ріжки козуль на дерев’яних підставках, засушених жуків у рамках з підписами «Від Арміна». Односпальне вузьке ліжко було застелене коричневою товстою ковдрою з бежевим орнаментом, поруч стояв стіл з комп’ютером. На спинці стільця висіла пошарпана, але явно улюблена сіра кофта, призначена зігрівати холодними вечорами. Тут також була шафа, а більше й нічого, бо місця і так катастрофічно не вистачало. Єдине, що відрізняло спальню від якоїсь комірчини під сходами, було велике вікно, що виходило на затоку. Вигляд з нього відкривався чудовий, і Леві подумав, що й сам не відмовився б пожити в такій кімнаті.

   Ерен чекав на якийсь коментар, але чоловік мовчав, і тому він заговорив першим:

   – Напевно, ви очікували чогось кращого?

   – Наприклад?

   – Ну, хоч би спальню більшого розміру. Навіть нам з вами тут тісно, а ви досить маленький.

   – Єгере, – зітхнув Леві і помовчав трохи, – у тебе гарна кімната. Мені тут подобається.

   – Ви перша людина, яка так сказала. Жан називав її мишачою норою.

   Почувши чергову згадку про померлого дружка, Леві хотів запитати, чи той колись говорив хоч щось хороше, що не ґрунтувалося на підколах і образах, прикритих дружбою, але не став. Не вистачало ще, щоб хлопець почав витягувати з глибин пам’яті ніжні спогади і розплакався. Акерман тільки те й робив ці тижні, що намагався берегти юнацьку психіку і обминати десятою дорогою будь-яку згадку про Жана.

   Він вирішив швидко змінити тему, поки Ерен не загруз у похмурих думках:

   – Ну що там далі у нашому маршруті? Ванна кімната буде? Я вже не витримую ці шари бруду на собі.

   – Вона в спальні батьків, – Ерен відразу розвернувся і вийшов у вітальню, щиро радий, що його відволікли.

   Коли вони увійшли до батьківської спальні, Леві не втримався від усмішки:

   – Твої предки тебе знатно обділили простором.

   Ерен надув губи, мабуть, не вперше чуючи таке. Кімната була набагато більшою за попередню, в ній стояло велике двоспальне ліжко, дві шафи і тумби, був телевізор. Тут же була ванна кімната. «Дивне планування», – хмикнув Леві, але сприйняв це за фішку місцевого забудовника.

   – Гаразд, якщо ми закінчили з екскурсією, чим займемося? – запитав Ерен, коли вони повернулися до вітальні.

   Леві почав по черзі загинати пальці, озвучуючи свій план:

   – Розтопимо камін, помиємося, поїмо, ляжемо спати. Підійде?

   Ерен глянув у стелю, швидко обмірковуючи сказане:

   – Цілком. Тоді ви візьміть поки що поліна, що лежать тут, а я схожу в дровник і принесу ще. Сірники мають бути на камінній полиці.

   Хлопець пішов на вулицю, а Леві знайшов сірники на тому ж місці, як той і казав. Він швидко і легко розпалив вогонь, бо вже так сповнився в цій навичці, що цілком міг би запалити лучину в хуртовину, якби в цьому була гостра потреба. «Що ж, не можна не погодитися, що я багато чого навчився завдяки катастрофі, – розсудив Акерман. – Хоча краще б я так і не знав усіх цих речей і жив як раніше».

   Вхідні двері відчинилися, і в кухні з’явився Ерен зі щедрим оберемком дров, який він притримував підборіддям. Вивантаживши їх у стіс біля каміна, він присів поруч:

   – У мене є одна пропозиція, від якої ви не зможете відмовитись.

   – М-м? – мляво промимрив Леві, залипнувши на вогник, що розгорався, жадібно пожираючи деревину.

   – У сусіда навпроти є лазня. Ми можемо вимитися в ній, щоб не гріти воду і не тягати її у ванну.

   Звичайно, відмовитися від такої ідеї було блюзнірством. Поки Акерман стежив за полум’ям, підкидаючи побільше дров у камін, щоб він добре прогрів будинок поки вони будуть відсутні, Ерен підібрав одяг, зібрав усі шапки та шарфи, светри та штани, витяг старі батькові черевики на овечому хутрі, загалом, зробив усе, щоб після купання вони могли переодягнутися в чисте. Він також ризикнув запропонувати нову спідню білизну, яку йому нещодавно купила мати. Леві голосно поскрипів зубами, розглядаючи чорні у жовту зірочку боксери, але відмовитися не зміг. Йому хотілося спалити не тільки свій одяг, що був зараз на ньому, а й самого себе, так що на шляху до тотальної чистоти охоче зійшов до такого подарунка від Єгера.

   Будинок сусіда стояв у парі хвилин ходьби на краю берега, біля змерзлої води. Прихопивши з собою речі та дрова – брати їх у сусіда було якось незручно – Леві та Ерен уже через годину стояли в передбаннику, наповненому важким вологим повітрям, і роздягалися без жодного сорому один перед одним. Акерман відчував майже на межі блювотиння відразу до свого старого одягу. Вони були дубовими від бруду, поту та шкірного жиру і погано пахли, хоча раніше він не помічав цього. І це на щастя, інакше б в нього сталася справжня ганебна істерика.

   – Фу, Єгере, від тебе потом штормить, дихати неможливо, – бурчав він, стоячи спиною до Ерена.

   – Це не піт, а соснові дрова так пахнуть, – виправдовувався той.

   – Відколи немите тіло пахне сосною?

   – Ви себе взагалі нюхали?

   Дружньо сперечаючись, вони завалилися в лазню, зачинивши за собою скляні дверцята. Ніхто з них не заморочувався, щоб прикритися рушниками, бо це здавалося абсолютно незначною проблемою, якщо взагалі можна було її такою назвати. Обидва прикрили повіки і насолоджувалися гарячим повітрям, що огорнуло їхні багатостраждальні тіла, на блідій шкірі яких яскраво проступали всі синці і рани. Кожна кісточка так і гула, відігріваючись і вже позабувши, що таке справжнє тепло. 

   – Я зараз почуваюся таким щасливим, – пробурмотів Ерен, ворушачи спітніле волосся на голові. Воно стирчало в різні боки нечесаними космами. 

   – І не кажи, – охоче погодився Леві. – Все, що ми пережили, вартувало того, щоб зараз сидіти тут.

   Ерен реготнув:

   – Ну, на віадук ви навряд чи полізете ще раз заради лазні.

   Чоловік відкрив одне око:

   – Я сподіваюся, що більше такої потреби не буде.

   – Тут немає віадуків, – обнадіяв Ерен. – Можете спати спокійно.

   Насидівшись так, що стали схожими на варених раків, вони вискочили на вулицю, в чому мати народила, і з криками і шипінням обтиралися снігом, з жартами та сміхом лаючись на тріскучий мороз. Так Леві ще не веселився на пам’яті Ерена, він буквально відкрився з іншого боку, та й сам Акерман відчував, як настрій стрімко летить вгору. 

   Вони повторили кілька таких заходів, потім вимили з шампунем волосся, і встали біля запітнілого дзеркала, щоб, нарешті, поголитися. Коли Ерен умився з відра, змиваючи з себе піну, Леві подивився на нього, ніби вперше бачив:

   – Тепер тобі знову більше п’ятнадцяти не даси.

   – Про вас я теж саме можу сказати, – без образи відповів Єгер.

   – Я виглядаю старшим у будь-якому разі, – поважно промовив Леві, розглядаючи себе в дзеркалі. Він почував себе чистим і свіжим, як ніколи раніше.

   – Хіба що поки хмурите брови, – парирував Ерен.

   Леві одразу нахмурився і невдоволено склав руки на грудях. Той хихикнув:

   – Ну от, так ви точно як мій дід. А йому, між іншим, за шістдесят.

   – Я не настільки старий!

   – Тоді перестаньте хмуритися.

   Акерману знадобилося насильно розслабити обличчя. Він настільки звик виглядати похмуро, що по-іншому вже й не міг. Виживання на острові Великого Ведмедя будь-кого зробить суворим і внутрішньо, і зовні.

   Він зарився пальцями у вологе скрипуче волосся, що чорною кляксою контрастувало з блідою шкірою, і неохайно відросло на потилиці та скронях, 

   – Ножиці є?

   Ерен закопошився серед речей:

   – Ось, тримайте, – він простяг інструмент, і почав з цікавістю спостерігати, як Леві вміло підрізає зайве волосся на шиї.

   – Не знав, що ви вмієте самі себе стригти.

   – Зазвичай я роблю це машинкою і набагато коротше, – відповів той і оцінююче подивився на Єгера. – Хочеш, можу і тебе підстригти. Бо тебе вже й від дворняги не відрізниш.

   Ерен пропустив повз вуха порівняння з собакою і випалив:

   – Справді можете? Звісно хочу!

   Коли Леві закінчив наводити лад на своїй голові, зрізавши зайву довжину, але особливо нічого не змінюючи, він взявся за Ерена. Хлопець мало не замурчав, як кіт, від дотиків до своєї голови, і протягом всієї години, що його розчісували і скубли пальцями і ножицями, зрізаючи подобу каре, отримував величезне задоволення. Зрештою, обидва стали схожими на нормальних цивілізованих людей, якими були до падіння літака.

   Вони одягли футболки і штани, взули черевики і вибігли з ще теплої лазні, щоб підтюпцем перетнути засніжену дорогу і опинитися в будинку Єгерів, тремтячи і ухаючи від холоду. Камін все ще палахкотів, кухня та спальні відігрілися і з рота більше не виривалася пара. Замкнувши двері на замок і зашторивши всі вікна просто для ще більшого почуття безпеки, Ерен пошукав у кухонних шафках і приніс у вітальню упаковку макаронів та консервні банки. Сівши перед вогнем, вони поставили розтоплюватися сніг у каструлі, а потім зварили смачну вечерю. Нарешті не потрібно було розтягувати одну порцію на кілька прийомів їжі, і можна просто з’їсти стільки, скільки хотілося, задушити голод повністю, а не частково.

   Решту вечора вони підготували обидві кімнати до сну, змінивши постільне, і провели у вітальні, тулячись біля каміна. Звичайно, вони не мерзли, їм було навіть жарко, але забуте почуття тепла і безпеки поверталося неохоче, і кожен у глибині душі боявся, що будь-якої миті все може зникнути, і знову повернеться крижана печера, мізерне багаття і холод, що пробирає до кісток.

   Леві ледве стримав сонне позіхання:

   – Піду я спати.

   За вікном уже стояла ніч, але годинник не працював, щоб підказати точний час. За відчуттям Акермана було близько дев’яти.

   – Ви можете лягти в батьківській спальні, – запропонував не менш млявий Ерен. – Думаю, вони не були б проти.

   – Не відмовлятимуся, – Леві підвівся. – Перед тим, як підеш, підкинеш ще дров?

   – Звісно, не переживайте.

   – На добраніч, Ерене.

   – Ага, спокійної ночі.

   Акерман увійшов у теплу спальню і з превеликим задоволенням заліз під ковдру. Спочатку постіль була прохолодною, але Леві швидко вгрівся, і почав потихеньку засинати. Нарешті страждання залишилися позаду і тепер можна побути трохи щасливим, ситим, чистим і сплячим у ліжку, а не на мерзлій землі. Завтра він планував сходити на розвідку, а поки була ніч і думати про щось, окрім прийдешнього сну, він уперто не збирався. Єдине, через що не вдавалося заснути миттєво – стійке почуття, що чогось не вистачає, але він не міг зрозуміти чого саме. Може, звичної шапки на голові, в якій він завжди лягав спати?

   Двері в спальню рипнули, і на задвірках свідомості Леві почув обережні кроки.

   – Леві, вибачте, але я так звик спати разом, що вже не можу сам, – винувато прошепотів Ерен за його спиною.

   Чоловік перевернувся до нього, випростав руку з-під ковдри і простяг назустріч:

   – Іди сюди, – майже ласкаво запросив він, і тут же ліжко прогнулося під чужою вагою.

   Єгер ліг і за звичкою присунувся ближче. Леві сунув руку йому під голову і обійнявши, поклав долоню на груди. Тепер він зрозумів, чому не міг заснути, і не втримав смішка, адресованого собі.

   – Про що подумали? – поцікавився Ерен.

   – Про те, що мені теж тебе не вистачало.

 

 

   Він прокинувся рано-вранці від гучного сухого кашлю. Ерен лежав на животі, підвівшись на ліктях, і здригався всім тілом, запекло відкашлюючись. Леві сонно проморгався, і торкнувся його плеча:

   – Що трапилось? – спросоння поцікавився він. – Мухою вдавився?

   Ерен спробував посміятися, але натомість захлинувся новою порцією кашлю, через що Акерман остаточно прокинувся. Він сів у ліжку і відчув на собі колючу прохолоду. Вогонь в каміні не палав, і будинок почав остигати.

   – У тебе є щось від кашлю?

   Ерен покивав і махнув рукою у бік ванної. Леві поїжився і накинув на себе кофту, потім знайшов у підвісній шафці в ванній кімнаті баночку протикашльових таблеток. Єгер за цей час вже ліг назад, накрившись ковдрою по самі очі, і продовжував покашлювати, але вже не так люто. Акерман тяжко видихнув, проходячи повз у вітальню. Ось не просто так у Ерена була температура в печері, де вони востаннє ночували. Те, що на ранок хлопець виглядав цілком здоровим, було простою обманкою. Вчора вони так добре натиралися снігом після лазні, що застуда не змусила себе чекати і повернулася.

   Дрова в каміні почорніли і охололи, і не було ні трухи на підлозі, ні інших ознак, що після нього додавали нових полін. «Таки забув, засранець», – зітхнув у серцях Леві, і залишив розведення нового вогню на потім. Він повернувся до спальні, несучи кухоль води та ліки.

   В очах Ерена не було гарячкового блиску, чоло залишалося сухим і прохолодним. «Може, ще обійдеться?», – сподівався Леві, сідаючи на край ліжка і простягаючи воду з пігулкою.

   – Як загалом почуваєшся?

   – Нормально, – відповів Ерен, відпиваючи з кухля. – Не думаю, що я серйозно захворів.

   – У будь-якому разі, краще ще полеж, поки не приготую сніданок. І ти не підкинув дров, як я просив, так що будинок простояв холодним всю нічь, і його прийдеться знову прогрівати.

   – Вибачте, – промовив Ерен, винувато сповзаючи під ковдру, щоб сховатися від розчарованого погляду Леві.

   Акерман одягся тепліше і пішов у вітальню, розводити новий вогонь. Острів Великого Ведмедя до аномалії не славився м’якою зимою, а зараз тим більше. За підозрами, на вулиці температура трималася на рівні -30, а в хуртовини опускалася ще нижче. Будинок через це нагрівався неохоче, і лише грамотно сконструйована система опалення дозволяла довго утримувати тепло. Загалом своє житло остров’яни облаштовували відповідно: вішали на стіни і клали на підлогу килими, промазували віконні рами смолою, спали під товстими пуховими ковдрами на не менш товстих перинах.

   А щоб не замерзати на вулиці, місцеві жителі носили лише натуральні матеріали, які на континенті вважалися дорогою розкішшю, а тут крайньою необхідністю і тому буденністю. У ходу були шуби з ведмежого, оленячого та вовчого хутра, дублянки, пуховики з гусячим пером і пухнастими комірами з лисиці, в’язані з вовни гірських кіз светри. Ніколи раніше Леві не міг подумати, що така велика кількість одягу, що надягалася шар за шаром, зробить його схожим на товстого неповороткого карлика, проте в такі морози інакше й не можна було, і доводилося змирятися зі смішним, але зігріваючим зсередини виглядом.

   На кухні Леві знайшов рисову крупу та в’ялене м’ясо. Холодильник був забитий всілякими банками і коробками, і лізти зараз туди не дуже хотілося – залишалося сподіватися, що там немає нічого швидкопсувного, але зазирнувши в морозилку, чоловік виявив рибу, вологу від розталого льоду, яка не виділяла неприємних запахів, але тим не менш, їсти її було ризиковано. Треба буде прибратися пізніше.

   Ерен вийшов до вітальні ще до того, як сніданок був готовий. Він не виявляв жодних симптомів застуди і був цілком веселим. Із задоволенням випивши чаю, він почав будувати плани на сьогоднішній день:

   – Потрібно дізнатися, чи ще лишився хтось у місті. Сходимо до адміністрації, побачимо, чи є там якісь оголошення. І обов’язково заглянемо у магазин, наберемо їжі.

   – Ти збираєшся мародерствувати? – підняв брови Леві.

   Ерен вилупився на нього, ніби той зморозив нісенітницю:

   – Нам треба якось виживати, хіба ні? Хто знає, коли ми зможемо покинути острів. Якщо в місто прийдуть ті хлопці з турбази, то вони не стануть церемонитися і заберуть усе, що цвяхами не прибито.

   – Якщо вже не прийшли і не забрали. Невідомо, наскільки тут безпечно. Вчора ми дуже ризикували, не приховували своєї присутності, і, можливо, сьогодні варто очікувати гостей. Насамперед нам потрібна зброя. Ти знаєш, де її можна дістати?

   Обличчя Єгера осяяло, і він схопився на ноги, з коротким «Зараз!» влітаючи в батьківську спальню. Заскреготав метал, рухомий по дерев’яній підлозі, і клацнули замки. За хвилину у вітальні з’явився Ерен з гвинтівкою в руках:

   – Ось, діда ще, Лі-Енфілд. Це на ньому я навчився стріляти.

   Хлопець передав її Акерману, і той з цікавістю розглянув зброю. Коричневе дерево було дуже старим, пережившим не один десяток років, металеві деталі блищали, любовно начищені, а за вагою гвинтівка важила кілька відчутних кілограмів, і це при порожній обоймі.

   – І до неї є патрони?

   – Так, три коробки. Але ми можемо зайти до мисливського магазину та пошукати ще. Можливо там знайдеться щось і для револьвера.

   – Знову пропонуєш мародерствувати, – з поблажливістю посміхнувся чоловік, віддаючи гвинтівку. – Якщо ти вмієш нею користуватися, то тобі й носити з собою.

   – Та я б і так її вам не довірив. Пам’ятаю, як ви в вовка намагалися вистрілити, та так і не змогли.

   – Посмійся ще наді мною, – Леві складав руки на грудях. Він взагалі-то стріляв ще в Ріко і навіть влучив, про що хлопцю досі не розповідав, якось позабувши. 

   – Я вже тоді відсміявся, – Ерен зиркнув на нього, блиснувши чортиками в очах.

   – Брешеш.

   – Ой, ну нехай так, але зараз це смішно згадувати, хіба ні?

   – Так, буде що нащадкам розповісти, – хмикнув Акерман, трохи помовчав і додав під носа. – Хоча краще таку ганьбу не згадувати, щоб не впасти в їхніх очах.

   Ерен по-дружньому штовхнув його в плече:

   – А згадайте, як ви на того мужика, Еліса, кинулися з голими руками! Це був дуже крутий вчинок.

   – Не крутіше всіх твоїх витівок за цілий місяць, – відмахнувся Леві, стягуючи з вогню каструлю з готовим рисом.

   – Ну так, – задер ніс Єгер, – з вами ж не хто попало, а гроза…

   – Заспокойся, бандите, – м’яко осадив його той. – Сходи краще за тарілками та ложкою для себе, а то я забув захопити.

   Хлопець відклав гвинтівку вбік, пружиною скочив на ноги і побіг у кухню, відчуваючи, як миттю розгоряється апетит. Загримів посуд, що витягувався з шафки, і короткий придушений кашель. Леві повернувся до кухні, насторожений цим звуком, але до нього вийшов усміхнений, як ні в чому не бувало Ерен, з мисками в руках.

   Вони поїли і почали збиратися на розвідку. Акерману довелося пересилити гидливість і надіти свою стару куртку, тому що в будинку Єгерів не було нічого з верхнього одягу, що підходило б йому за розміром. Достатньо вже того, що мішкувата кофта Ерена, яку той великодушно запропонував Леві, діставала до середини стегна, а вже про штани взагалі слід було мовчати. Сам хлопець змінив пошарпаний мандрівкою пуховик на своє старе зимове пальто з хутряним капюшоном, і на тлі чоловіка тепер виглядав як модель з обкладинки. Перебільшено, звісно.

   Взявши рюкзаки, повісивши вже заряджену гвинтівку за спину і сунувши револьвер з останнім патроном у кишеню, обидва вийшли надвір. Леві вже міг обходитися без палиці і йти самостійно, хоча продовжував туго бинтувати кісточку, і кульгати під час ходьби.

   Вони перейшли автомобільну дорогу, що відокремлювала три будинки від основного міста. Прибережний шлях мав лише дві головні вулиці, між якими в центрі були затиснуті пошта, поєднана з банком, невеличке кафе, АЗС на дві заправні колонки, господарський та продуктовий магазини. Про жодні місця розваг говорити не доводилося. У глибині містечка знаходилася будівля адміністрації та маленька двоповерхова школа на кілька класів та спортзал. Решту Прибережного шляху, його околиці, займали приватні домівки.

   – Щовечора у кафе збиралися на перегляд футболу, – розповідав Ерен, коли вони проходили повз. – І на всі свята це була головна точка збору після адміністрації.

   Зараз заклад, як і решта будівель у місті, був занурений у пітьму. Мороз покрив шибки химерними візерунками, за якими неможливо було розгледіти внутрішній інтер’єр.

   – О, а тут ми можемо набрати їжі, – Ерен вказав на магазин, підписаний дуже оригінально – «Продукти», смикнув двері і всередині брязнув дзвіночок. – Добре, що замок не доведеться ламати, – зрадів хлопець, і увійшов першим.

   На їхнє розчарування, полиці були майже порожні, залишилися лише сухарики та чіпси, якими особливо не прогодуєшся. Коли почалася аномалія, перелякані містяни винесли з магазину все, що було. Під їхні загребущі руки дивом не потрапила пара банок з томатним супом та арахісовою пастою.

   – Намародерил? – в’їдливо поцікавився Леві у Ерена.

   – Відчепіться, – буркнув той, уходячи вглиб магазину, подалі від глузувань.

   Акерман зайшов за прилавок і знайшов у касі гроші, але вони йому були без потреби так само, як і остров’янам до нього. Присівши, він понишпорив у тьмяному освітленні і знайшов упаковку воскових свічок і стопку журналів. Все це відправилося до рюкзака.

   Коли він підвівся, біля вхідних дверей вже чекав надутий Ерен, нервово стискаючий пальцями ремінь, на якому висіла гвинтівка.

   – Знайшли щось?

   – Так, дрібниці, – сказав Леві, застібаючи кишені в рюкзаку.

   Вони вийшли з продуктового та одразу підійшли до господарського. Тут замок вже був зачинений, і довелося повозитися з відмичками, перш ніж двері піддалися.

   З одного боку магазину продавалися різні побутові речі, з іншого – стояли стелажі та висіли на стінах полиці, на яких мала бути зброя на продаж, але всі вони були пусті. Леві схилився над порожньою скляною вітриною:

   – Покрали чи сховали?

   – Хто його зна, – розвів руками Ерен, розчарований ще більше.

   Господарський відділ по наповненню був не кращим за продуктовий, але дещо корисне там залишалося. Акерман з полегшенням знайшов собі нижній одяг, шкарпетки та пару вовняних підштанників за його розміром, на які Ерен нестримно зареготав, тому що на етикетках було написано «Для підлітків». Сірники і свічки зникли всі до одного, зате залишилися кросворди і судоку, і їх можна було використовувати не тільки для дозвілля, а й для розпалювання каміна. У рюкзак так само потрапили кухонні губки і паперові рушники, а на здивований погляд хлопця Леві сказав, що будинок весь в пилюці і роботи в ньому не початий край. Насамкінець вони захопили рибальські снасті з усякими примочками для зимової риболовлі на випадок, коли консервована та інша їжа закінчаться.

   – Якщо нам більше нічого не світить, давайте сходимо в адміністрацію, – запропонував Ерен, і вони вийшли на вулицю.

   Після закритого приміщення вітерець здався надто жвавим. Леві глянув у небо і зазначив, що його затягує хмарами. Варто чекати нової завірюхи.

   Дорогою до адміністрації Єгер показав свою школу і навіть спробував до неї зайти, однак двері були зачинені, і він вже хотів зламати їх, але Леві відмовив, запропонувавши вернутися сюди в інший день, а сьогодні зайнятися першорядними справами.

   – Там у вестибюлі висить фотографія мого класу. Хотів показати її вам, – з легкою досадою сказав хлопець.

   «І добре, що не показав», – подумав Леві, тому що деяких людей, закарбованих на світлині, вже не було серед живих. Не варто ятрити рани, що досі не затяглися.

   Будівля адміністрації одразу впала в очі. Вона відрізнялася від решти міста, була складена з червоної цегли, мала гострий дах і великий циферблат, а під ним вивіску «Міська адміністрація міста Прибережний шлях». З обох боків від головного входу були висаджені в ряд туї, і на флагштоку тремтів біло-червоний прапор з кленовим листом. Стрілки годинника зупинилися на п’яти, і незрозуміло було, показували вони на той час ранок чи вечір. Леві вважав, що електрика зникла в той момент, коли вони летіли, а це був вечір, але як йшли справи в самому місті, важко було сказати. Може, аномалія дійшла сюди пізніше, а може й раніше.

   Дошка оголошень була сповнена папірців, написаних від руки. Леві знайшов те саме оголошення, що висіло біля мисливського будиночка, і ще кілька інших, з порадами, як ефективніше зігріватись, попередженнями про вовків в окрузі та запрошенням відвідати адміністрацію для отримання гуманітарної допомоги.

   Сама будівля адміністрації була не зачинена, у вестибюлі на них чекали ліжка та спальні мішки, розкладені на підлозі, напівпорожні коробки з-під продуктів, валізки з медикаментами. На лавках лежав різний теплий одяг. В одному з офісів організували їдальню, наставили стільців навколо письмових столів. Їжу готували на портативних плитках, підключених до газових балонів. Ерен хотів прихопити один із них, але той був досить важкий, щоб тягти його додому.

   – Залиш, ми і з каміном непогано справляємося, – остудив пил Леві. – Тим паче в дровах немає дефіциту.

   Вони розбрелися по залі.

   – Що ж, якби хтось був тут, то вже давно все зачистив, – зауважив хлопець, дістаючи з дна ящика коробку з крекерами. – Ми самі у місті.

   – Ти засмучений?

   – Ну, мені б стало легше, дізнайся я, що не одні ми лохи, що застрягли тут.

   – Жорстоко і правдиво, – погодився Леві, – але ж ти пам’ятаєш тих типів з озера? Вони в такому ж становищі.

   – Ой, не згадуйте їх, – Ерен поморщився. – Я нормальних людей мав на увазі.

   – Вони просто хотіли вижити. Як і ми.

   Хлопець ошелешено подивився на Акермана:

   – Ви їх виправдовувати намагаєтесь чи мені здалося?

   Той поклав у рюкзак останню упаковку парацетамолу:

   – Хто знає, що зробив би я на їхньому місці. Ось уяви, ми вертаємось у будинок, а туди хтось вліз і намагається поцупити наші припаси. Ти просто відпустиш їх?

   – Але ж ми нічого не крали! – збурено вигукнув Ерен. – Я взяв тільки мапу та й усе, а їх там і так повно було.

   – Гадаю, їх хвилював сам факт. Мене це теж хвилювало б, бо немає жодних гарантій, що злодюжки потім не повернуться за здобиччю, яку встигли розгледіти.

   – Ви жахливі!

   Вони накинули на плечі рюкзаки, що трохи поважчали від знахідок, і вийшли на вулицю. З неба падав пухкий мокрий сніг, і, відірвавшись від Ерена, який чимось зацікавився і затримався біля сходинок, Акерман раптово отримав у потилицю влучним попаданням сніжка. Шапка сповзла на очі, і він схопився за неї, провертаючись на місці, сповнений обурення.

   Ерен сміявся, вигнувшись і схопившись за живіт. Його палець нахабно тицяв на Леві, і він хотів щось сказати, але не міг.

   – Боюся, ти нариваєшся на ганебний програш, – прошипів чоловік, нагинаючись за відповіддю. Він нашвидкуруч зліпив сніжок і запустив його в Єгера. Той ухилився, але послизнувся і мало не впав, ледве залишившись стояти. Швиденько скинув рюкзак, хлопець поклав на нього гвинтівку, і між ними почалася запекла стрілянина.

   Ерен отримав сніжком у розкритий рот, а Леві прилетіло під зад, і він звалився в кучугуру, але так і залишився там, бо тепер за снарядами не доводилося нахилятися, сиди собі та ліпи один за одним. Хлопець намагався прорватися через щільний обстріл, ледве ухиляючись від граду сніжків. Він пропустив декілька сніжків і став схожим на снігову людину. Наблизившись до Леві досить близько, Ерен сів біля іншого замету, і взявся засипати його снігом, як плескають водою під час купання. Акерман відпльовувався і прикривав себе однією рукою, а іншою продовжував вести бій. Обидва захекались і почервоніли, Ерен уже не міг сміятися і почав хрипіти, Леві ж насмішкувато фиркав щоразу, як сніжок прилітав точно в ціль. Останній його кидок потрапив Єгеру в чоло, і він повалився на спину, розкидаючи руки.

   – Більше не можу! – закашлявся він, – Ух-х, помилуйте мене, Леві!

   Акерман підвівся з кучугури і підповз до Ерена:

   – Я ж казав, що ти програєш, – самовдоволено сказав він.

   Відповіддю йому підступний сніжок, що припечатався в обличчя. Леві взявся обтиратися від морозних колючок, що заліпили ніс і очі, збираючись негайно помститися, поки Ерен нікуди не звалив.

   – Вовк! – раптом вигукнув хлопець.

   – Дуже смішно, – не оцінив лякалки Акерман.

   – Я серйозно, сюди йде вовк, – голос звучав зовсім не весело, а, навпаки, схвильовано.

   Леві обтрусив рештки снігу і розліпив повіки. Він подивився туди, куди показував Ерен, і скам’янів. По вулиці справді брів сірий звір.

   – У нас є зброя, боятися нічого.

   – Гвинтівка залишилася біля адміністрації! – шалено випалив Ерен.

   Вони так загралися у сніжки, що віддалилися від будівлі на добрий десяток метрів. Рюкзак і гвинтівка лежали біля підніжжя сходів, припорошені сніжком, і вовк був набагато ближчий до них, ніж Ерен і Леві. Чоловік сунув руку в кишеню, дістаючи револьвер:

   – Відлякаємо його, заберемо речі і швидко звалимо.

   Його план був відразу зіпсований новим гарчанням. Вони разом повернулися на звук – з іншого боку вулиці наближалися ще два вовки.

   – Ну і в кого першого збираєтесь стріляти? – скептично поцікавився Ерен. – Скільки там залишилося в барабані? Два патрони на три вовка?

   – Один, – коротко відповів Леві.

   Рот хлопця відкрився в здивуванні:

   – Один?! – ошалешено перепитав він. – Коли?

    Акерман нічого не відповів, спрямовуючи револьвер у небо. Він розраховував налякати звірів так само, як біля ГЕС. Оглушливий постріл гуркотом розійшовся по окрузі. Вовки стрибнули назад і завмерли, невідривно стежачи за людьми.

   – Ви великий молодець, що перевели останній патрон ні на що, – в’їдливо буркнув Єгер, вже повернуши собі контроль.

   – Затулися, Єгере, – прогарчав не гірше вовка Леві, і без нього бачачи, що план не спрацював.

   Вовки вишкірили гострі зуби, бризнувши слиною. Чоловік оперся об землю, дуже повільно і обережно піднімаючись навпочіпки.

   – Нам тепер точно потрібна гвинтівка, – нагадав Ерен.

   – Навіть не думай. Ми повернемося за нею згодом.

   – Якщо ще зможемо відбитися голими руками.

   Вони не встигли нічого вирішити. Вовки зірвалися з місця, піднявши лапами снігову крихту у повітря. Акерман підскочив так різко, що мало не звалився назад, схопив Ерена за комір, ривком піднімаючи слідом за собою, і вони кинулися тікати. Трійка звірів помчала слідом, збираючись гнатися стільки, скільки потрібно.

   Вони звернули з центральної вулиці в провулок і на повному ходу перестрибнули низький паркан приватної ділянки. Попереду з’явилися сходи, приставлені до даху, і Леві штовхнув на них Ерена. Той вп’явся в перекладини і миттю поліз нагору. Чоловік обернувся – він не мав часу чекати, поки сходи звільняться – і побіг далі. Вовки продовжили погоню вже за ним одним.

   Леві пронісся повз кілька будинків і різко загальмував. Черевики заковзали по снігу, і він звалився на стегно, проїхавши ще з метр на боці. Спереду несподівано вийшов ще один вовк.

   Акерман закрутив головою на всі боки. Він міг спробувати піти через дворики будинків, але вони були засипані високими кучугурами, які місцеві жителі встигли накидати до евакуації. За чотири тижні вони обросли ще більшою кількістю снігу і стали схожими на маленькі гори. Дертися через них – значить уповільнити себе і дати вовкам чудовий шанс з легкістю дістати його.

   Вовки тим часом наближалися. Леві скинув з плечей рюкзак і дістав звідти мисливський ніж. Скинувши з нього ганчірку, що служила замість чохла, у світлі блиснув гострий клинок. Йому ще не доводилося битися холодною зброєю, та ще й з дикими звірами. З силою стиснувши дерев’яне руків’я, Леві застиг, поперемінно переводячи погляд з групи вовків з одного боку і на одинака, що наближався з іншого. Перші секунди сутички мали вирішити все, і він боявся прогавити їх.

   Сніг замітав очі та заважав. Акерман відкрив рота, вдихаючи морозне повітря в легені. Раптом один з вовків с силою вдарив лапами об землю і стрибнув. Леві прийняв його на себе, відкидаючись на спину під вагою звіра. Клацнула смердюча паща за кілька сантиметрів від обличчя, і тільки вдало виставлена рука, що вперлася в товсту волохату шию, не дала змоги вгризтися в нього. Вовк ударив когтистими лапами, вибиваючи з легенів повітря. Гаряча слина бризнула в різні боки.

   Леві замахнувся і всадив лезо проміж ребер. Волк завив і мотнув головою. Наступної миті куртку рвонули – вп’явшись зубами біля коміра, вовк шалено смикав і рвав її, намагаючись дістатися шиї. Гусячий пух зарябів перед очима, набився у звірину пащу. З криком люті Акерман витяг ножа з вовка і встромив його ще раз. Вовк відпустив куртку і заревів. Він обхопив однією рукою звіра за шию, а іншою продовжував розлючено всаджувати лезо в плоть, напорюючись через раз на кістки. Кров лилася на рукавичку, бризкала на груди. Мозок відключився, залишивши лише єдине бажання – вижити за будь-яку ціну.

   Відчувши, що сили вовка слабшають, Леві відкинув його з себе, і той розпластався по землі, здригаючись в агонії. Він витер долонею змокле обличчя, розмазуючи кров по щоках, і прогарчав:

   – Хто наступний?

   Адреналін бив ключем, шалений біт серця віддавався у вухах. Вовки нерішуче переступали з лапи на лапу. Їхні розумні очі переходили від убитого побратима і назад на чоловіка. Один з них зробив кілька кроків до Леві, і той виставив ніж і дико вишкірився. Бажають за законами природи, отже, буде їм за законами природи. Він не вівця, щоб трястися від страху.

   Леві почув звук перш ніж вовк перекинувся і з вереском повалився прямо перед ним. Він здригнувся і побачив Ерена, швидко смикаючого затвор. Стріляна гільза вискочила з гвинтівки і беззвучно зникла в снігу.

   Вовки злякано подалися назад. Той, що був підстрелений, скиглив і теж намагався відповзти. Леві схопив його за шерсть і встромив у шию ніж, з натиском перерубуючи артерії і шийні хребці. Вовк перестав повзати, сіпаючись від поступово згасаючих нервових імпульсів.

   Ерен знову вистрілив, поранивши одному зі звірів лапу, і цього було достатньо, щоб змусити зграю втікати. З вереском вони кинулися навтьоки через замети в ліс.

   Леві сидів, оточений мертвими вовками, і від гарячої крові, в яку він був забризканий, піднімалася пара. Шапка валялася неподалік, і скуйовджене волосся стирчало в різні боки. Куртка була порвана, і з неї більмом стирчав обслинений пух. Він все ще перебував під потрясінням, втупившись в нікуди.

   Ерен підбіг і опустився навколішки поряд:

   – Леві! Леві! Ви цілі? Нічого не зламано?

   Акерман скривився. Голос Ерена привів його до тями, і в ніс вдарив сильний запах крові і нутрощів. Він так запекло бив першого вовка, що розпоров йому черево, і смердючі кишки тепер валялися бурими мотузками на заплямованому снігу.

   Відвернувшись, Леві напружився всіма м’язами тіла, відчуваючи нудоту, що підкочувала до горла. Він був близький до того, щоб випустити все, що було в шлунку, але несподівано по обличчю не боляче ляснули долонею, присипаною чистою сніговою крупою.

   Леві здригнувся і нетямущо подивився на Ерена. Той турботливо посміхнувся:

   – Якщо вмитися чимось холодним, стане легше.

   І справді ­– він відволікся на мороз, і нудити перестало.

   – Обітріться добряче, – продовжував наказувати хлопець. – Можете навіть з’їсти трохи.

   Леві пошукав незаймане боротьбою місце, зняв рукавички та набрав повні долоні пухнастого снігу. Закололо пальці, потім щоки та ніс, але від цього ставало лише легше. Ерен почекав, поки чоловік поверне собі самовладання, і вони відійшли подалі від вовків.

   – Їх треба прибрати, щоб на запах не зійшлися інші звірі, – сказав Єгер. – А знаєте що? Зараз ми повернемося в адміністрацію, і там ви підберете собі інший одяг, а я поки що закопаю ці туші в сніг.

   – Ти нікуди не підеш сам, – заперечив Леві.

   Ерен поплескав по стволу гвинтівки:

   – За мене вам точно не слід перейматися. Ходімо швидше, а то ви так змерзнете.

   Леві одягнув шапку, і вони квапливо повернулися до будівлі адміністрації, де розійшлися, хоч чоловік до останнього був проти. Він залишився сам у вестибюлі і підійшов до лавок, на яких лежали стоси речей. Порившись, йому трапилася непогана заміна, а також рукавички і светр. Взявши одяг, Леві вирушив у вбиральню, де роздягнувся перед дзеркалом і оглянув своє плече та шию. Завдяки кільком шарам одягу вовк не зміг дістатися зубами шкіри, але наставив синців. Він обтер себе рушником, змоченим у воді з пляшки, і вдягнувся. Решту часу він провів, розглядаючи велику мапу Прибережного шляху, що висіла на видному місці у вестибюлі.

   Через півгодини повернувся змучений Ерен і запевнив, що вовки тепер лежать під щільною товщею снігу.

   – Мені знову потрібна лазня, – з роздратуванням поскаржився Леві, коли вони поверталися додому.

   – Хочете, я розтоплю її для вас? – добродушно запропонував хлопець.

   – Не треба. Ми достатньо втомилися за сьогодні. Нагрію каструлю води і так обмиюся, –  він глянув на нього. – Дякую, що прийшов на допомогу.

   Ерен знітився:

   – Та ви й без мене чудово справлялися. Я, чесно сказати, був шокований тим, як ви роздерли того вовка. Ніколи б не подумав, що у вас стільки люті.

   – Я зігнав на ньому все своє роздратування на цей острів.

   – Вам взагалі нічого не подобається, навіть зараз? Я гадав, що як ми прийдемо сюди, ви подобрішаєте. Їжа, лазня, все таке…

   Леві криво посміхнувся:

   – Так, все ще нічого, але ти, звісно, виключення, – і доброзичливо поплескав хлопця по плечу, не відразу помічаючи, що саме тільки-но сказав.

   Торкнуті морозом щоки Ерена почервоніли ще сильніше, і пара ледь не повалила з вух, сам Акерман насупився, намагаючись зрозуміти свої ж слова: «Я ніде не вдарився головою?». Можна було викрутитися і почати плести на кшталт «Ти мій єдиний друг тут, тому звісно, інакше і не може бути», але він чомусь мовчав, а незграбна пауза затягувалася, стаючи надто очевидною. Пройшло кілька хвилин, перш ніж Леві зміг заговорити і тим самим змінити тему:

   – В револьвері була одна куля, тому що я стріляв у бороданя, коли ти побіг від гонитви. 

   – Ви серйозно!? – хлопець миттю переключився, переставши ніяковіти. – Як так вийшло? Я хочу знати всі подробиці.   

     Леві непомітно видихнув з полегшенням, сподіваючись, що надалі більше не ляпне подібної дурниці, від якої їм обом хвилину тому було край незручно. 

 

 

     Надвечір піднялася завірюха, але тепер погана погода мало турбувала. У них був теплий будинок, їжа та довгоочікуваний спокій, незважаючи на те, що вони були одні у безлюдному місті.

     Поки дозволяло денне світло, вони навели лад у будинку, потім читали книги, розвалившись на диванах у вітальні. Коли почало сутеніти, взялися за шахи. Леві легко виграв тричі поспіль, тому що Ерен весь час поспішав і не хотів обмірковувати свої кроки, через що, здавалося б, стабільна ситуація за пару ходів оберталася крахом не на його користь.

     – Ну все, мені набридло, – пробурчав Єгер, підпираючи долонею щоку.

     – Так легко здаєшся? – криво усміхнувся Леві, зовсім не здивований такою реакцією.

     – Та з вами навіть намагатися немає сенсу, ви все одно переграєте мене. Шахи не для мене, вони занадто нудні.

     Акерман перестав розставляти фігурки на шахівниці:

     – Цікаво, щоб ти тоді сказав, якби пограв з моїм керівником, Смітом. У нього феноменальні мізки. Не встигнеш оком моргнути, як гра закінчиться.

     – Ви в нього навчилися так грати?

     – Можна і так сказати. У всякому випадку, в мене не було вибору, – слідом за фігурками, в коробку опустилася дошка. – Сміт влаштовував шахові турніри по четвергах, а я чомусь сподобався йому як суперник. Я не міг зганьбитися перед відділом, хоча так само, як і ти, не любив шахи.

     – Чому не можна було просто відмовитись грати і все?

     – Тільки не йому.

     Ерен дмухнув під ніс, уявляючи, що там за Сміт такий, якщо навіть непоступливий Леві виконував його забаганки. Якби сам Єгер працював із ним, то ніякий грізний вигляд чи великий авторитет не змусив би його займатися тим, чим він не хоче.

     – І ви програвали?

     – Кожну гру, – Акерман хмикнув зі збентеженого обличчя хлопця, і запевнив. – Але не відразу. Ми могли вести партію кілька годин, перш ніж Сміт таки обставляв мене. Цього було достатньо.

     – Якщо у нього такі феноменальні мізки, як ви кажете, то він, швидше за все, просто підігравав вам.

     – Можливо.

     Вони дивилися на вогонь у каміні, занурившись кожен у свої роздуми. Акерман подумки повернувся до роботи в міжнародній компанії, до Ервіна Сміта, який взяв його під своє крило, розгледівши потенціал, і поділив життя на до і після, подарувавши можливість мати постійне місце проживання, впевненість у завтрашньому дні і власний рахунок в банку, щоб більше ні від кого не залежити. Як би цікаво не було проводити з Кенні час, але стабільність була важливіше.

     Звичайно, Смітові спочатку постійно доводилося вислуховувати від клієнтів на свого підлеглого, за його гострий язик і впертість, що часто переходила у грубість. Цього Леві несвідомо нахапався від дядька, спостерігаючи, як той спілкується із сумнівними особами по роботі. Натомість контракти завжди підписувалися, тому що він вмів наводити такі аргументи необхідності побудувати курорт саме тут і зараз, що можна було сказати, у нього теж були по-своєму феноменальні мізки. Згодом Акерман став стриманішим, і в ньому з’явилася ділова жилка, витіснивши зайву розслабленість і хуліганську манеру спілкування. Але знову ж таки, нічого цього не було б, якби його на роботу не запросив Ервін Сміт. Тому пограти в нелюбимі шахи було меншим, що Леві міг зробити для нього.

     Ерен кашлянув і витер слину з губ тильною стороною долоні.

     – А казав, що добре себе почуваєш, – насторожено нагадав Акерман.

     – Просто перемерз сьогодні, поки від вовків бігали. Нічого серйозного, чесно.

     – Все одно вип’єш таблетку від застуди. Я їх достатньо набрав.

     – Добре.

     Коли настав час лягати спати, Ерен вже не питав дозвілу розділити з ним одне ліжко. Він одразу потупав туди, і коли Леві, закінчивши підкладати дрова в вогонь, викладаючи їх таким чином, щоб вони якомога довше горіли, і прийшов, то помітив, як той закопався з головою в ковдри, при цьому в кімнаті було тепло. Останню годину вони сиділи в мовчанні, і було помітно, як Ерен зажурився.

     Леві стягнув светр і заліз під ковдру, лягаючи на своїй половині. Спати в будинку Єгерів майже нічим не відрізнялося від його помешкання, тільки пахло деревиною. В усьому іншому було так само тепло та затишно. Тож він розраховував на швидкий сон, але за його спиною почали тяжко зітхати.

     – Щось не так? – спитав Леві, розплющуючи очі. Помаранчеві відблиски вогню з вітальні грали на смугастих шпалерах.

     – Та нічого, – глухо пробубнив Ерен.

     – Тоді лежи мовчки, якщо сьогодні знову спиш зі мною. Я намагаюся заснути.

     Знову настала тиша і спокій, але через якийсь час натужне зітхання повторилося, і Леві ясно відчув, як тремтить ліжко під ним. «Та що таке?», – він повернувся і доторкнувся до спини Єгера – хлопець дрібно тремтів, обхопивши себе за плечі.

     – Ти що, плачеш? – роздратовано спитав Леві, відкидаючи з нього ковдру. Слабке світло від каміна окреслило скуйовджену голову, і хлопець потягнув край ковдри назад, бажаючи сховатися:

     – Нічого я не плачу, мені просто холодно.

     – Холодно у натопленому будинку під пуховою ковдрою? – з подивом перепитав Леві. – З тобою точно все гаразд, бандите? Ти таблетку випив?

     – Випив, – буркнув у відповідь той і одразу кашлянув.

     Акерман підвівся на лікті і торкнувся лоба Ерена – той був пекучо гарячим. Він із невдоволенням виліз із ліжка, нарікаючи на відсутність бажаного спокою, і сходив за градусником, який забрав із будівлі адміністрації. Так, про всяк випадок, раптом у Єгера його нема.

     – На, – Леві протягнув градусник і той покірно сунув його під пахву, похмурий і безрадісний. – Завтра точно ніяких прогулянок, ти залишаєшся вдома, зрозумів? І навіть не намагайся мене переконати.

     – Ага.

     Почекавши п’ять хвилин, хлопець дістав градусник і, подивившись, зітхнув з таким сумом, ніби йому сказали, що він залишиться на острові Великого Ведмедя на все життя. Леві й сам глянув – 101.3 за Фаренгейтом.

     – Вітаю, у тебе температура.

     – Я й без вас побачив.

     – Припиняй бурчати, так тільки мені можна, – у його ж манері промовив Акерман і дістав з шафи ще одну ковдру. – Раз захворів, лежи тепер на самоті і пітній, я з тобою в одне ліжко не ляжу.

     – Але Леві!

     – Жодних «але», – він накрив хлопця додатковою ковдрою. – Я пішов.

     І, як обіцяв, перебрався до кімнати Ерена. Двері в будинку не зачиняли, щоб тепло вільно циркулювало, тому Акерман чудово чув покашлювання і сопіння, що лунали на весь дім. Він так і не спав вночі, весь час прислухаючись до звуків із сусідньої спальні. «Може повернутися? – постійно спливала думка в голові. – Ну ні, він там усе своїм потом просочив, ще й бацили розносить. Перебувати з цим дурнем в одному будинку вже небезпечно для здоров’я», але потім знову задавався питанням прийти до Ерена чи ні, і знову смикав себе, і так до ранку, поки втома не зморила його остаточно.