Верениця забутих пісень,
Попіл спалених сторінок.
Тихо звучать у вухах моїх,
Як відлуння давніх часів.
У них чую голоси друзів,
Які давно пішли.
Їхні пісні - мої скарби,
Вони в серці моєму живуть.
Чи то дощ, чи то вітер віє,
Їхні мелодії у вікно моє.
Вони розповідають про кохання,
Про щастя і смуток у душі.
Вервечка забутих пісень,
Попіл спалених сторінок.
Вони нагадують мені про те,
Що час іде неспішно.
І нехай забуті вони світом,
Але в моєму серці вони живуть.
Вони мені дарують надію і сили,
Віру в те, що щастя настане.
Так нехай звучать ці мелодії,
Час не зможе їх стерти.
Вони залишаться вічно зі мною,
Вервечкою забутих пісень…
Повітря наповнилося прозорим смутком, викликаючи у Феанаро відчуття дискомфорту, що майже змусив його зціпити зуби. Він завжди захоплювався талантом свого другого сина, але останні кілька днів, коли Кано раптово повернувся зі своєї поїздки до міста Телері, тільки тим і займався, як виконував сумні оди, іноді одна похмуріша за іншу. Що з ним такого сталося, що він не співав нічого, крім плачів? Куруфінве відклав інструмент, який крутив у руках. Здається, сьогодні Канафинве вирішив, що варто випробувати його терпіння на міцність, не зупиняючись ні на хвилину. І вдома не було нікого, хто змусив би його припинити співати. Майстер спробував заглушити надокучливу музику, перестати звертати на неї увагу, але вона тільки більше в’їдалася йому в мозок, наповнюючи розум химерними, страшними образами. Ніколи ще Куруфінве не бачив такого темного неба, позбавленого зірок, затягнутого чорним задушливим димом, і землі, такої червоної від крові й усіяної осколками вибілених кісток, мечів та заіржавілих обладунків. Замість дощу з неба сипався попіл.
Феанаро задихнувся, хапаючись за край столу, намагаючись пригнічувати пульсацію у скронях і заспокоїти своє серце. Не варто було йому вслухатися в цю конкретну пісню. Він не міг зрозуміти, що сталося з Кано в Алквалонде, чому він так змінився і став виконувати такі похмурі мелодії. Серце Курво стиснулося від болю і безпорадності. Він був готовий зробити все можливе, щоб зрозуміти, що так мучить Макалауре, коли він встиг стати такі саркастичним і замкнутим.
Майстер вирішив, що все обговорити з сином. Він хотів з’ясувати, що того тривожить. Кано завжди здавався найбільш вразливим і чутливим ельфом. Творча натура, часто занурений у свої думки, захоплений музикою більше, ніж усім іншим. І водночас найбільш замкнутий, що вважав за краще ділитися своїми таємницями з братами і кузенами, а не з батьками, і він останнім часом сильно віддалився від тата. Усі сини поступово віддалилися, можливо, крім його Атарінке, але й у нього тепер були інші інтереси: своя сім’я і маленький Тельперінквар, улюбленець усієї родини. Можливо, в цьому є і його вина?
Але Макалауре… думки Феанаро знову повернулися до Кано. Його емоційний стан турбував його так само, як і його зовнішність. Здається, він став вищим відтоді, як вони бачилися востаннє, і водночас дуже блідим, зі сріблястими проблисками в темному волоссі. Феанаро здавалося, що його руки більш звичні до меча і лука, ніж до струн улюбленої арфи. Вони були самі вдома, і може цього разу він йому відповість хоч на якісь запитання? Варто було їм зустрітися поглядами, як він почувався юною і неслухняною дитиною, яка влізла туди, куди їй не слід було. Хотілося почати виправдовуватися, намагатися захистити себе, аби тільки не бачити пригнічувального і всеосяжного осуду і багато чого ще, що Курво не міг розгадати. Він узагалі мало що міг зрозуміти, що відчував Канафінве: наче він прибув з іншої епохи, іншого світу. Зробив крок просто зі сторінок моторошних легенд і казок з берегів озера Куівієнена і Великого походу, в які майстер ніколи до кінця не вірив. Тут, у безпечному Валінорі, всі ці загрози здавалися далекими страшилками, які Фінве розповідав на ніч, коли він був малим.
Склавши інструменти у відносному порядку, Феанаро все-таки зібрався з духом, щоб піти й поговорити з сином. Це так на нього не схоже! Хіба первісток Верховного короля Нолдор не славився рішучістю й упертістю?! Останнім часом сумніви часто виникали в його душі, а в сім’ї дедалі більше наставав розлад, як із Нерданель, так і з синами, з батьком і, зрештою, з братами та сестрами? Чи завжди серед них була така ворожнеча? Він задумався про те, як усе змінилося останнім часом. Але зараз кожен ішов своїм шляхом, кожен мав свої амбіції та свої інтереси.
Феанаро пригадав, як він сам був молодим і сповненим рішучості. Він завжди прагнув до досконалості й готовий був піти на будь-які жертви, щоб досягти своєї мети. Але з роками він поступово почав усвідомлювати, що його рішучість і впертість можуть завдати болю і зруйнувати те, що він так намагався зберегти, щоразу намагаючись ігнорувати всі ці суперечливі й гіркі думки.
Прохолодний вітерець розметав і без того розпатлане волосся, щойно він вийшов із майстерні. Куруфінве зупинився біля порога, замислившись над тим, де ж зараз міг перебувати Кано. У повітрі витали слабкі відгомони музики, що віддавалися в уяві нотками чогось світлого з іскрами тендітної надії в безпробудній темряві.
- Ах, Кано! Що ж із тобою сталося? - пробурмотів майстер, вирішивши почати з його кімнати в основному будинку.
Він постукав у двері кімнати Макалауре, м’яко покликавши його. Але у відповідь була тільки дзвінка тиша. Куруфінве спробував ще раз, але знову не отримав відповіді. Він обережно відчинив двері й заглянув туди. Обстановка не особливо змінилася: ті самі стопки паперів на столі, не надто акуратно складений одяг, наче б він кудись поспішав. Але дещо привернуло його увагу. На підлозі, пускаючи зайчики по стінах, лежали уламки розбитого ручного дзеркала із засохлими краплями крові на них. Майстер здригнувся, холодок пробіг по спині, і він кинув погляд на своє викривлене відображення з мережею тріщин, заплямоване бурими почорнілими на повітрі розводами. Курво криво усміхнувся своєму спотвореному двійнику. Іноді він себе відчував саме таким, або радше таким бачили його деякі з Ельдар. Адже його кинула власна мати! Чого він ніколи не зробить зі своєю сім’єю. Йому хотілося в це вірити!
Ха! Самокопання - не його риса характеру, але після кожного прослуховування музики Кано… здається, вона викликала в нього якісь незрозумілі почуття, немовби витягуючи щось із глибини душі, що він ховав протягом багатьох століть. Навіщо тільки Кано було б це робити? Куруфінве відірвався від споглядання розбитого дзеркала, намагаючись рукою пригладити розпатлане після роботи волосся, що лізло в очі, він ще раз оглянув кімнату сина. Єдина зміна, яка ще привернула його увагу, - це скринька з палантиром на найвиднішому місці. Майстер підійшов до неї й акуратно відкрив її. Дивно, навіщо камінь, що бачить, міг знадобитися Кано? У повсякденному житті він рідко використовував його без нагальної потреби.
У темних глибинах повільного важкого виру з білими прожилками, який так і вабив погляд, раз у раз спалахували чорні безформні тіні, облямовані відблисками живого рудого вогню. Раз у раз їх змінювали далекі круті береги, хвилі з шипінням і люттю розбивалися об стародавні гострі скелі. Потім Феанаро побачив дикі непрохідні непрохідні затхлі ліси, що так відрізняються від лісів Амана. Здавалося, він міг відчути гниття і псування, що виходили від затягнутих тванню боліт. Вдалині простягалася невідомі таємничі землі, маячили на обрії примарні снігові шапки гір, сховані в темряві найтемнішої ночі. Курво відчував, як його серце поступово наповнювалося трепетом і здивуванням перед цими непізнаними місцями. Він звик до краси і світла Амана, і ці темні землі здавалися йому чужими і ворожими.
Але водночас у них була і якась притягальна сила, що викликала бажання дослідити, зрозуміти й освоїти цей загадковий світ, вільний від Валар. Феанаро був упевнений, знав, що він муситиме йти вперед, углиб цієї містичної темряви ночі, щоб розкрити всі її секрети й розгадати її таємниці. Адже не тільки жахи й тіні явив йому палантир. Так само він побачив і кришталево чисте, бездонно чорне небо, де в глибині виблискували й переливалися незвичайно яскраві зірки. І прекрасне прозоре озеро, де брижами спліталося відображення зоряного світла. По берегах розносився мелодійний спів родичів, наповнюючи повітря химерною гармонією. Усе навколо здавалося таким нереальним і чарівним, у підземних печерах невідомого ельфійського міста. Куруфінве був зачарований перестуком безлічі інструментів, жаром кузень, блиском металів, коштовного каміння та майстерністю низькорослих створінь. Він жадібно спостерігав, як кружляли вигадливі візерунки… здавалося, що це місце завжди буде в його душі, залишивши слід усередині нього. Як там, далеко від Валар, без світла Амана, але з вічною навислою загрозою з боку темних сил? Глибоко всередині майстер знав, що це їхня стародавня батьківщина, яку його батько та решта вирішили залишити і піти у Валінор. Чи були вони тоді праві? Чи народився б він сам і його діти? І досяг би того, що має зараз…
Куруфінве відняв руку від палантира, наостанок провівши по ньому кінчиками пальців. Тільки зараз він помітив, що кут нахилу освітлення досить сильно змінився. Скільки ж минуло часу, поки камінь, що бачить, заволодів його увагою? Навіщо все-таки Кано палантир? Майстер зачинив кришку і вийшов із кімнати. Який сенс ставити собі ці запитання, якщо їх можна поставити Макалауре!