Глава 6. Ціль.

Ніламу довелось докласти чимало зусиль, аби примусити важкі повіки нарешті розліпитись. Спочатку вони зовсім не слухали господаря, проте здались під його натиском, про що юнак одразу пошкодував — яскраве сонячне проміння з неймовірною точністю обпалило йому очі. Все ж, звикнувши до світла, перше, що побачив хлопець — білосніжну поверхню стін кімнати, в якій знаходився. На мить здалось, що це сон, але пекучий біль розвіював такі думки. Він лежав на боці, не маючи бажання рухатись, щоб не травмувати спину ще більше, тому нічого більше роздивитись не міг. Повільно провівши рукою по м’якому матраці, Нілам з неприхованим задоволенням вдихав запах чистоти і свіжості, які наповнювали палату.

 

Він не знав, чого саме очікувати далі. Хоча, розумів, що лікують не для того, щоб вбити, все одно сумнівався, що старший наглядач з легкістю його відпустить. Тимчасова втеча до шпиталю тільки відтягує момент їх нової зустрічі, яка пройде в такому ж безжалісному форматі. Арай не скориться, не забере своїх слів, не змінить поглядів — він не стане шавкою біля ніг “вихователя рабів”, а той, в свою чергу, не дозволить цього, знову покарає, знову не втримає емоцій.

 

Нілам пригадав дім. Він жив у великому палаці, котрий батьку, за воєнні заслуги, подарував король. Там завжди пахло квітами і свіжим хлібом, а з тренувальних майданчиків долинали звуки дзвону клинків. Нестримна спека не могла дістатись всередину, тому в стінах замку завжди стояла приємна прохолода. Разом з братом вони гасали світлими коридорами, вигадуючи різноманітні ігри і змагання, при цьому розбивши не один крихкий предмет декору. Тато завжди брав їх на полювання, навчаючи різним тонкощам цієї справи, і хлопець завжди пам’ятатиме, як підстрелив свого першого кролика. То було життя, яке зараз здається вигадкою, якою себе рятує хвороблива свідомість юнака, намагаючись вберегти краплини здорового глузду. Але варто тільки зануритись глибше, як перед очима постає безголове закривавлене тіло батька, зв’язаний блідий Кіран, розтрощений гарматами палац їх Короля. Власну домівку Ніламу не пощастило побачити — можливо, так і краще. Палаюче пекло назавжди залишилось в голові, і воно в сотні раз болить більше, ніж будь-які побої. Хлопець не може видавити сліз — всередині безкрайня пустеля, звідки їм взятись? Він не може видавити навіть крик — крижана рука відчаю здавила шию і затягує на саме дно. Кожен новий ковток повітря здається перемогою, кожна прожита секунда — подвигом. Хоч як би він не страждав, Нілам поклявся, що виживе. Страх зник ще в Навірі, натомість залишились тільки сліпа ненависть і жагуче бажання помститись.

 

Потік думок перервався тихим скрипом дверей. Повільним кроком незнайомець наблизився до хлопця, а тоді щось поставив на, скоріше за все, столик поруч з ліжком.

 

— Ой, ти не спиш? — здивований юний голос дівчини роздався над самим вухом, коли та нахилилась, щоб перевірити пов’язки.

 

Нілам мовчав, не маючи наміру відповідати.

 

— Як себе почуваєш? Біль трохи зменшився? — вона продовжує сипати питаннями, обережно торкаючись мокрою тканиною до спини.

 

Юнак не зронив жодного слова, вдивляючись в невеличку ямку на стіні, яку щойно помітив.

 

Дівчина продовжила щось робити з його спиною, але закинула спроби почати розмову.

Пройшло трохи часу, перш ніж вона завершила знімати прилиплий бинт і, залишивши відкриту рану, вийшла. Через декілька хвилин двері знову заскрипіли, і почулись кроки вже двох людей.

 

Хтось мовчки підійшов до нього, а тоді хлопець впізнав в новому звуці клацання кришки маленького ящичка, після чого в шкіру почали втирати холодну мазь. Це одразу принесло неймовірне полегшення, Нілам навіть трохи розслабив напружені м’язи.

 

— Що, навіть не подякуєш? — кинула жінка, закінчивши процедуру і відклала принесене туди ж, куди недавно поставила щось дівчина.

 

Юнак знову не відповів. Витягнути із себе подяку комусь в країні, яка приклала руки до вбивства його сім’ї було нелегким завданням.

 

— Лоро, я згадала, що в нас закінчується шавлія. Піди й купи її, будь ласка, — звертається незнайомка до дівчини, яка все ще стояла на порозі.

 

— Вам більше не потрібна моя допомога? — здивовано перепитала та.

 

— Я впораюсь. Йди, — відповіла жінка тоном, який не залишав шансів на заперечення.

 

Дівчина мовчки вийшла, але звертаючи увагу на повагу в її голосі, Нілам певен, що та точно вклонилась, перш ніж піти.

 

— Хлопче, не прикидайся німим, інакше сама язика тобі вирву. Коли хтось говорить до тебе, ти повинен відповідати. Якщо ти хочеш вижити в цьому палаці, варто заштовхати свою гордість подалі. Моя тобі порада — швидко одужуй і шукай якими завгодно методами зустрічі з Третім принцом. Саме Його Високість врятував твоє, будьмо чесні, нікчемне життя. Хоч ким ти був у минулому, зараз — звичайний раб, що дозволив собі сперечатись з людиною, чий статус вищий у кілька разів. Знайди його, дякуй і проси милості, бо він єдиний, хто може дати тобі захист, — лікарка говорила тихо, а серйозність тиск, з якими та складала слова в речення, примусили юнака слухати, затамувавши подих.

 

— Навіщо ви.. допомагаєте мені? — насилу витискає з себе Нілам, заходячись кашлем. Звук не хотів виходити з пересохлого горла, потребуючи хоча б ковток води.

 

— Я не хочу, аби своєю смертю ти звів нанівець мою працю. Твоє лікування дорого мені обходиться, і це далеко не в плані грошей. Візьми себе в руки. Тримай рота на замку, коли не питають. Роби все, що накажуть. Не жалійся, не донось, не шпигуй, не бреши, не привертай уваги. Запам’ятай усе, що я сказала. Варто тобі вийти з шпиталю, як це тобі неодмінно знадобиться, — жінка підіймається з насидженого місця, а тоді повільно йде у напрямку дверей.

 

— Дякую, — шепоче хлопець, розтягуючи слово так, ніби говорить його вперше.

 

Відповіддю йому стало тільки сухе “мг”, яке цілителька немов витрусила, переступаючи поріг.

 

***

 

Ровена розуміла, що не повинна допомагати полоненому, до того ж, сину генерала, якого власними руками вбив їх монарх. Він може стати тим лихом, яке пронесеться над їх головами справжньою бурею, забираючи життя без роздумів чи жалю. Їй хотілось, аби Дерфен обламав собі всі зуби на цьому юнаку, аби не зміг відгризти й шматочка сталі, з котрого, схоже, Нілама витесували. Але її маленьке бажання може обернутись горем. Достатньо було б просто вилікувати хлопця і скоріше віддати назад, але Ровена розщедрилась порадами і настановами, дивуючись сама собі. Це був момент слабкості, який жінка не хотіла визнавати. Не хотіла зізнатись і в тому, що її серце зовсім трішки, але м’якшає, варто побачити жахливі порізи і смертельну втому у вугільних очах…

 

***

 

Нілам зміг самостійно сісти після тижня, протягом якого залежав боки до болю. Цілий тиждень постійного нагляду, зміни бинтів і нанесення різноманітних ліків дали своє — спина потрохи затягувалась, про ноги і руки навіть згадувати не варто — ті з самого початку майже не турбували хлопця. Лора, на диво, дуже тепло відносилась до нього. Вона розплутала чорне волосся юнака, щоб його не довелось стригти, допомагала митись, одягатись, перевертатись на ліжку та навіть їсти. Спочатку він не розумів її доброти, проте згодом почав сприймати її, як щось належне, вирішивши користуватись доти, поки має таку можливість.

 

Нілам виставив перед собою чіткі цілі, яких прагнув досягти. Спершу йому потрібно неодмінно заручитись довірою того, хто має в палаці хоч якусь владу. Це було тільки першим кроком. Хлопець був певен, що, нехай не скоро, але ґарсадці неодмінно повстануть, знайшовши в собі достатньо сил не так для помсти, як для відновлення королівства. До тих пір, поки повстанці знайдуть спосіб встановлення з ним зв’язку, Нілам повинен твердо стояти на ногах, будуючи основу, на котрій лежатимуть способи розхитування устрою Валії, її послаблення. Він повинен зняти з себе будь-які підозри, очистити репутацію, стати ідеальним рабом, аби проникнути глибше — до самого серця Рейвери. Падіння білого замку і його господарів — ця думка засіла в мозку, не плануючи зникати. І Нілам не збирався її позбуватись.. Хоч як би йому не хотілось переступати власну гордість, хлопець змушений бодай зробити вигляд, що його вдалось зламати, інакше нічого досягти не вдасться.

 

Ранком одинадцятого дня перебування хлопця в шпиталі, разом із Ровеною до палати ввійшла ще одна жінка — зеленоока шатенка в простій чорній сукні. Погляд Нілама одразу зачепився за срібну брошку у формі якоїсь пташки, котра мирно покоїлась посеред її грудей, слугуючи застібкою для плаща. Ще одна прикраса, що підтримувала охайну зачіску незнайомки, ніби доводила, що це не звичайна служниця. В його країні такі дрібнички зазвичай були подарунками від господарів, і дивлячись наскільки детально виконана робота, можна було припускати вагу слуги в очах його власника. Проте Нілам розумів, що міг помилятись, бо знав про це королівство не так багато. Валійську мову вивчив тільки тому, що та давалась найлегше, на противагу іншим. Різні традиції і тонкощі залишались майже невідомими, адже завжди надавав перевагу військовій справі і фехтуванню.

 

— В нашу останню зустріч ти був ледь живий, а тепер можеш сидіти, — замість вітання говорить жінка, киваючи хлопцю головою.

 

— Я сама здивована, Меріан, але на ньому все заживає, як на собаці. Ще тиждень і зможе йти працювати. Звісно, не забуваючи приходити до мене на огляд, — відповідає Веллер, склавши руки в замок.

 

— Хоч Його Високість і пригрозив Дерфену Ясу, це ще нічого не означає. Якщо продовжиш перечити йому, то неодмінно отримаєш прочухана. Можливо, не такого серйозного, але достатньо болючого. В тебе з’явився шанс перенести рабство легше, ніж інші, але чи скористатись ним — вирішуй сам. Я хочу, аби ти розумів, що і мені, і Ровені, і будь-кому начхати на тебе. Тебе врятувало милосердя Третього принца, проте воно теж не безкінечне. Якщо знову дозволиш собі зайвого — тебе сам Бог не врятує, тож добре подумай, що робитимеш далі, — хоч Мур і говорила спокійно, але неприхована загроза в очах і низькому голосі кричала про те, як сильно їй не подобався Нілам.

 

Тепер хлопець зрозумів, чому Ровена радила шукати прихистку у наймолодшого з синів короля. Саме йому, схоже, подобається гратись в благодійника, прикриваючи це “милосердям”. В таке пояснення він не вірив, беручи за приклад себе. Не вірив, бо кожен робить тільки те, що принесе в результаті вигоду. Тільки яку саме вигоду для себе бачив його “рятівник” Нілам ще не знав.

 

— А хіба в нього є вибір? — беземоційно питає цілителька, ніби шукаючи відповіді у самої себе.

 

— Вибір є у кожного. І в нього також. Може жити, граючи за правилами, а може і вмерти, так нічого й не досягнувши.

 

***

 

На дворі вже було не так тепло, як літом, проте двоє хлопців, котрі бились на мечах, не відчували холоду. З лиця кожного з них градом котився піт, ховаючись за коміром білих сорочок, від чого ті промокли наскрізь. Декілька прядок у кожного з них вибились з високого хвоста, незграбно лізучи то в очі, то до рота, проте ніхто не зважав на такі дрібниці. Брязкіт сірих блискучих клинків не вщухав вже більше години, але жодна з сторін не хотіла здаватись.

 

— Вище руку, ти повинен відбити випад мечем, а не головою! — голосно озвучує дії свого молодшого брата Перший принц.

 

— І звідки.. в тебе тільки.. залишились сили, аби ще й говорити? — задихано перепитує Леон, блокуючи удар і роблячи крок назад, аби мати час оговтатись до наступного.

 

Але Вінсент не відповідає, роблячи випад знову, який молодший принц перехоплює, схрестивши таким чином їх тренувальні мечі.

 

— Молодець, — хвалить старший, продовжуючи давити на опонента.

 

— Справді? — здивовано відволікається Леон, за що одразу платиться — брат не вагаючись вибиває зброю в нього з рук круговим рухом, а тоді штовхає на землю, прикладаючи лезо до шиї.

 

— І скільки разів я тобі казав, аби ти не втрачав пильності? — поблажливо сміється Вінсент, дивлячись на молодшого зверху вниз.

 

— Я просто дозволив тобі перемогти, щоб ти не засмучувався невдачею, — з посмішкою виправдовує себе хлопець, все ще задихаючись він швидкого темпу бою.

 

— Ваша доброта не знає меж, мілорде, що ж я повинен зробити натомість? Просіть усе, що завгодно, — награно вклоняється старший з принців, а тоді подає руку Леону, щоб допомогти тому піднятись.

 

— Бажаю декілька вихідних підряд, — з урочистістю в голосі повідомляє свої вимоги юнак, хапаючись за братову кисть і легко підіймаючись на ноги.

 

— Це неможливо, на таке навіть я не здатен, — відказує той, округляючи очі.

 

— Ти жахливий.. Ось скажи йому, Мері, — важко протягує Леон, приймаючи полотенце з рук жінки, котра недавно приєдналась до решти слуг, що спостерігали за двобоєм.

 

— Дякую, що навчаєте мілорда, Ваша Високосте, — вклоняється служниця майбутньому кронпринцу, а тоді хитро посміхається у відповідь на жартівливо-обурений погляд свого господаря.

 

— Мері, я завжди думав, що ти на моїй стороні, але виявляється, що у вас тут виник союз! Просто у мене за спиною! Я вражений і засмучений, тому завтра не зможу прийти на тренування, — театрально закочує очі Леон, передаючи меча хлопчині, який прислужував зброєносцю Вінсента.

 

Після короткої розмови, Вінсент наказує молодшому повертатись до кімнати, аби той не захворів, ловлячи мокрою спиною холодний осінній вітер. Прийнявши ванну і одягнувши зручне вбрання для сну, юнак просить Меріан запалити лампу, аби мати змогу прочитати ще декілька сторінок до тих пір, поки йому не захочеться спати.

 

— Я була в того раба, як ви й просили, — доповідає жінка, виконуючи прохання принца і сідаючи на диван навпроти нього.