Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
– Фуф, добре, що ми встигли пройти тут вдень, – полегшено зітхнув Ерен, коли вони нарешті вибралися назовні.
У товщі гори було пророблено довгий залізничний тунель, інший кінець якого виднівся маленьким світлим віконцем, і до якого треба було йти в темряві, постійно спотикаючись об каміння. Хлопець навіть пожартував, що це схоже на горезвісне «світло в кінці тунелю», і Леві не забарився згадати хижаків, яких вони могли зустріти на шляху, що зробить перехід зі світу живих у світ мертвих практично непомітним.
– Може, сірниками хоч дорогу підсвітимо? – запропонував Ерен, коли вони зайшли досить далеко, щоб вже нічого не розбирати під ногами.
– Ага, розбігся, – пирхнув Леві. – А потім ти розпалюватимеш дрова силою думки, бо сірників не лишилося?
– Та я лише одну пропонував підпалити…
– І як довго вона прослужить? Секунд двадцять?
Зрозумівши всю безглуздість пропозиції, шлях так і продовжився у темряві, з орієнтацією на клаптик світла попереду. Втім, це не приносило великих труднощів, крім того, що йти доводилося з обережністю та зволіканням.
Коли ж обидва вийшли з іншого боку тунелю, похмура напруга спала, як гора з плечей. З’явився вітерець, що ганяв свіже морозне повітря, закаркали всюдисущі ворони, крізь пухнасті хмари пробивалося сонце.
Вони продовжили йти рейками, майже повністю заметаними снігом, і незабаром вийшли на простору ділянку, з якої відкривався мальовничий краєвид на величезне озеро і дерев’яний двоповерховий будиночок біля його узбережжя, над яким майорів канадський прапор, як яскравий червоний сигнал кожному, хто заблукав і шукає притулку.
– Яка краса! – палко випалив Ерен, завмираючи на місці.
Леві був згоден з хлопцем, але вголос ніяк не зреагував. Від гарного вигляду захоплювало дух, і він навіть на мить подумав, що цілком міг би полюбити природу Великого Ведмедя, якби ситуація склалася інакше. Зараз же він відверто вважав, що краще б ніколи не бачив цієї краси.
– Ходімо подивимося! Раптом там є щось цікаве? – Ерен не став чекати схвалення і побіг до дому, потопаючи в кучугурах і розкидаючи сніг навколо себе.
Леві не поспішав. Чорні скляні очниці будинку виглядали непривітно. Що, якщо всередині ховається хтось із поганими намірами? Брати з них особливо нічого, але часом в екстремальній ситуації люди стають безрозсудними та кровожерливими. Єдине, що втішає, це відсутність диму з димоходу. Якщо хтось і був усередині, то він би однозначно топив піч, а помітивши непроханих гостей, не зміг би приховати своєї присутності, навіть загасивши вогонь. Однак це не скасовувало того, що Акерман відчував занепокоєння, хоча до цього в Мілтоні з ним такого не траплялося.
– Не поспішай! – запізно попередив він і кинувся слідом. Що б там не було, не варто підпускати хлопця одного надто близько, хоча б заради того, щоб хтось несподівано не вискочив з нізвідки і не взяв його у заручники.
Ерен добряче відірвався, і Леві думав, що наздожене його вже біля самих дверей, аж раптом той зупинився, дивлячись на наземну вивіску під ліхтарним стовпом. Потім обернувся і радісно заволав:
– Леві, це турбаза «Загадкове озеро»! Та сама, куди їздив того року Жан!
Акерман вже був поряд. Він теж прочитав вивіску, і в грудях затеплилася надія, що якщо всередині на них ніхто не чекає, то їм вдасться роздобути корисні речі. Можливо, тільки заради цього варто ризикнути.
– Не кричи,– суворо шикнув він. – Адже ти не знаєш, хто може бути на цій турбазі.
– Нам же на краще, якщо там є люди, хіба ні?
– Ага, тільки якщо вони благородні та жалісливі, а не якісь бандити.
Ерен все одно не сприйняв слова товариша всерйоз. Він блиснув іклами і тицьнув себе в груди великим пальцем.
– Тоді цим бандитам доведеться потягатися з іншим, не менш крутим, бандитом.
– От дурень, – буркнув Леві, не оцінивши юнацького завзяття. Такі, як Єгер, зазвичай рано і безглуздо кінчають життя, якщо не починають вчасно користуватися мізками. Хоча їх цілком могло й не бути в черепній коробці хлопця, і Акерман анітрохи б не здивувався цьому.
Вони підійшли до дверей. Приставивши долоні до очей, щоб світло не заважало, Леві зазирнув у вікно, але всередині було темно й тихо. Вимальовувалися деякі меблі, столи, пічка, і більше нічого такого. «Швидше за все, я накручую себе, і тут справді нікого немає, – подумав він. – За три тижні ми не зустріли жодної живої душі, то чого зустрінемо зараз?», але коли Ерен збирався взятися за ручку, відштовхнув його вбік:
– Я піду першим. Приготуй револьвер про всяк випадок.
Хлопець послухався і зашурхотів, дістаючи зброю. Штовхнувши двері, Леві не відчув опору, і вони легко піддалися. Він увійшов до великої зали і зупинився, оглядаючись. Стелажі зі стопками туристичних журналів та дерев’яними фігурками звірят, холодильник і шафки, два крісла з журнальним столиком між ними. Стіну біля дверей прикрашала велика мапа острова. Валялися в кутку книги, стояв квітковий горщик із давно зів’ялою рослиною. Присутність тут людей відчувалася, але слабко. Можна було припустити, що адміністрація турбази спішно покидала район через аномалію. І все ж…
З-за плеча визирнув Ерен:
– Ну що?
– Здається, нікого.
Акерман відступив убік, пропускаючи його всередину.
– А нагорі? – Ерен кивнув у бік Г-подібних сходів, що вели на другий поверх.
– Я перевірю, постій тут, – шепнув Леві, і хлопець здивовано зсунув брови – взагалі-то, він повинен йти першим і перевіряти, адже у нього в руках зброя. Але Акерман вже почав підніматися. Половиці зрадливо рипіли, якби обережно він не ступав на них, і вже всі, хто міг бути в будинку, знали про присутність сторонніх.
Леві завмер на повороті сходів, злякавшись несподіваної зустрічі. Він не відразу зрозумів, що чорна купа, що згорбилася на верхньому майданчику, є мерцем. Замерзла у крижину жінка скам’яніла і вкрилася червоно-синіми плямами, на половині її обличчя зяяла страшна рана, схожа на велетенський укус, через який частини кісток не було, і язик вільно звисав між надто білими зубами. В розчепірених пальцях вона тримала картонку, на якій олівцем було надряпане одне єдине слово – «Біжи».
Можна було впевнено сказати, що труп в Мілтоні був квіточкою, в порівнянні з цією ягідкою.
– Леві, на що ви так витріщилися?
Стривожений голос Ерена вивів його зі ступору.
– Тут мрець. Не піднімайся.
Але хлопець не послухався. Він поспішив нагору, і зупинився за спиною, так само вражено дивлячись на труп. Його дихання стало уривчастим. Леві повернувся і побачив, як відлила кров від обличчя Ерена, а зіниці розширилися і тремтіли, не в змозі відвести погляд.
– Спустися вниз і присядь, – м’яко запропонував Акерман, і Ерен одразу послухався, ніби йому тільки й вимагалося, що почути команду, щоб почати рухатися. Він бачив тіла тих, хто зазнав авіакатастрофи, але тоді перебував у стані афекту і сприймав їх просто як людей, що заснули на снігу.
«Не очікував, що ти такий чутливий», – подумав Леві, проводжаючи його поглядом, і піднявся на поверх. Змерзла, схоже, померла після зустрічі з дикою твариною, а послання в її руках було чимось подібним до передсмертної агонії.
На турбазі справді нікого не було, з живих, принаймні. Леві пройшовся поверхом, помічаючи, що може стати в нагоді. «Якщо винести труп кудись подалі, ми можемо зупинитися тут на ніч», – подумав він, і згадав про послання на картонці – чи було воно накарябано в божевіллі від болю чи все-таки несло в собі якийсь сенс?
– Ти як? – спитав Акерман, спускаючись вниз.
Ерен сидів у кріслі, переплетячи пальці, і дивився в одну точку. Він підвів голову на Леві, і на обличчі затепліла слабка посмішка:
– Вже нормально. Я щось перенервував, сам не чекав від себе такого. Згадав про Жана чомусь, – він зніяковіло зітхнув. – Вибачте.
– Нема за що. Ця курва і мені спершу нерви потріпала.
– Як думаєте, що означає та записка?
– Уявлення не маю. Але, щиро кажучи, мене вона напружила.
– І мене, – погодився хлопець, поринаючи в роздуми.
Леві окинув зал:
– Як гадаєш, тут є радіоприймач?
Ерен підхопився:
– Звісно, це ж турбаза! Я пошукаю на першому поверсі, а ви…
Акерман розумів, чому хлопець так одразу знайшов собі заняття – все, аби не підійматися нагору. Таємничі послання посланнями, але але краще їх розгадувати не дивлячись на труп.
– А я на другому, – закінчив він за нього і, перш ніж піти, сказав. – Також збери все, що може нам знадобитися. Сірники, інструменти, їжу. І ту мапу на стіні, гадаю, теж варто взяти із собою.
– Я вас зрозумів, – кивнув Ерен, підводячись з крісла.
Леві повернувся на другий поверх і поклав рюкзак на найближчу тумбу, готуючись складати туди все корисне, що потрапить під руки. І ось коли він розпочав пошуки, з’явилися перші підозри.
Це не було помітно з першого погляду. Багато деталей натякали на те, що на турбазі теж були ті, хто виживав так само, як і він з Ереном. Старі відбитки черевиків на дощатій підлозі, що принесли з собою сніг і бруд, і по слідам можна було відстежити шлях, який проходив їх господар: зі сходів на поверх, звідти покласти дрова біля печі, розтопити її, підійти до столу, потім до ліжка. І це не було схоже на панічну біганину та екстрені збори. Кроки були розмірені, а свіжа труха, залишена від навалених із запасом полін, казала, що принесли їх сюди не три тижні тому, а набагато пізніше. Пилу на меблях також не було.
Леві заглянув у шафу біля ліжка і виявив там цінне добро: маленьку гасову лампу, блок камінних і звичайних сірників, кресало, пляшки з водою, пару упаковок палива для лампи, а також купку різних лікарських блістерів, бинти. «Хтось навмисно зібрав припаси в цю шафу», – зробив висновик він, виходячи з того, що такі речі були зібрані в одному місці. Він би не здивувався, якби знайшов це в підсобці, але не тут. На постіль Акерман також звернув увагу – у кімнаті стояли два двоярусні ліжка, і тільки одне спальне місце було заправлене безліччю ковдр, тоді як на решті залишилися лише сирі матраци.
– Леві! – вигукнули знизу так різко, що чоловік підскочив. – Леві! Скоріше йдіть сюди, я дещо знайшов!
Ерен так волав , що Акерман спершу подумав, що той знайшов ще труп, але коли злетів зі сходів, ризикуючи навернутись і згорнути собі шию, наткнувся на щасливого хлопця, що тримав у руках стопку якихось брошур.
– Я знайшов мапи!
– Трясця, Єгере! – загарчав Леві. – Я вже злякався, що ти щось страшне побачив!
– Хвилюєтеся за моє психічне здоров’я? – хитро перепитав Ерен.
– Багато честі маєш, негіднику, – вже тихіше пробуркотів чоловік, і підійшов до нього. – Що там за мапи?
– Усієї турбази.
Єгер охоче розгорнув одну з брошур, являючи на світ намальований контуром простір, затиснутий з усіх боків горами, з величезним озером у лівому нижньому куті. Тут же було розкидані по окрузі різні будиночки, сама адміністрація турбази, де вони знаходилися, позначено занесену снігом залізничну станцію, дві радіовежі, помічену червоною ручкою область лісових робіт, і в самому куточку праворуч чорним квадратиком зображений завод, підписаний як ГЕС «Картер».
– Там усі мапи такі? – Леві кивнув на стопку, викладену на стіл. – Є по всьому острову?
– Ні, тільки Загадкового озера. Але лише ця мапа має такі докладні позначки, – Ерен показав пальцем на одну з радіовеж, яку перекреслили і підписали «Не працює».
– Цього недостатньо. Нам потрібна мапа всього острова. Ту, що на стіні, треба буде все одно зняти. Ти знаходив радіоприймач?
– Так, але він зламаний, – хлопець показав на купу металобрухту за своєю спиною, що лежала на столі. – І його ніби намагалися полагодити.
І, правда, серед металевих частин лежали викрутки та гвинтики, мотки дроту. І знову ні міліметра пилу. Леві похмуро глянув на Ерена, приходячи до остаточного висновку:
– Тут хтось живе.
– Це ж добре?
– Навпаки, – Леві понизив голос. – Якби ти залишався тут жити, то прибрав би труп?
– Звісно, – наївно відповів Ерен, не розуміючи, до чого той веде.
Тепер Акерман був впевнений, що напис на картонці зробив не мрець, а хтось, хто потім вклав її в задубілі пальці. Можливо, він хотів таким чином убезпечити своє житло від небажаних гостей, сподіваючись, що кожен, хто прийде, злякається і втече. І все ж залишати труп у вигляді декору було вкрай дивно.
– Той, хто тут живе, вочевиднь має біди з головою, можливо, навіть розмовляє з тією мертвячкою від самотності. Нам треба забиратися, доки він не повернувся.
– Тоді, захопимо все, що знайшли, і звалимо?
– Ні, – хитнув головою Леві. – Не вистачає ще, щоб цей божевільний розлютився за вкрадені речі і пішов шукати нас. Поклади все, як було, візьми тільки чисту мапу, а ту списану просто запам’ятай. Я заберу рюкзак, і йдемо.
Він метнувся нагору за своїми речами, дякуючи собі, що не встиг нічого переставити чи взяти до рук. Єдине, що могло видати його – його ж сліди поверх старих, але це вже якщо мешканець турбази придивлятиметься.
Леві повернувся вниз і побачив, як Ерен розглядає мапу на стіні, повністю зібраний і з рюкзаком за спиною.
– Готовий?
– Так. Запам’ятовую дорогу до Прибережного шляху, – він ще раз глянув на мапу, і кивнув. – Все, запам’ятав.
Вони вийшли з дому, і Ерен накидав снігу на ганок, хоча це було безглуздо, адже вони вже потоптали сніг, поки йшли сюди. Леві турбував цей факт, але він сподівався, що вітер занесе сліди до моменту повернення мешканця турбази – він вже трохи згладив вм’ятини, які вони залишили після себе.
– Куди тепер? – спитав Ерен, коли вони вийшли до залізничної колії.
– На радіовежу. Якщо там працює зв’язок, ми маємо спробувати надіслати повідомлення. А потім підемо далі. Як звідси вибратися до твого міста?
Хлопець пирснув:
– Через тунель.
– Знову? – стомлено закотив очі Леві.
Ерен захихотів, кутаючись у шарф. Вітер здіймався.
Коли вони дісталися крутого підйому, що вів до радіовежі, розташованій на вершині кам’яного пагорба – горою його важко було назвати – піднялася хуртовина. Вона була відносно слабкою, порівняно з тим, що вони пережили в районі Мілтона, але наполегливо била по обличчю і по очах, через що Леві частіше жмурився, ніж дивився, куди йде. Гірських вершин уже не було видно і від сонця на блакитному небі залишились лише спогади. Підйом на радіовежу позначався невеликою табличкою, заліпленою снігом. Акерман обтер її рукавичкою і знайшов код станції, за яким з нею можна було зв’язатися.
Ерен бадьоро йшов попереду, час від часу обертався на чоловіка і весело підбадьорював його:
– Ви ж ще не старий, – казав він, – то чого плететесь, як дідусь?
– Не чіпай мене, Єгере, інакше погано буде, – бурчав Леві у відповідь. Підйом давався важко через пухкий сніг, який Ерен, йдучи попереду, не міг добре прим’яти, через що йому доводилося часом мало не дертися, щоб подолати особливо глибокі ділянки.
– Навряд чи ви зможете щось зробити, якщо вже ледве дихаєте. Погано буде точно не мені, – нахабно посміхнувся хлопець, знаючи, що йому зараз нічого не зроблять, а коли з’явиться можливість, то до вже охолонуть і забудуть.
Коли Леві стомився і спітнів так, наче пробіг десятикілометровий марафон, і йому гостро схотілося зупинитися і перепочити, несподівано з’явилося плато і підвісні сходи, що вели до радіовежі.
– Ось ми й на місці! – радісно вигукнув Ерен.
Леві глянув на вежу. Її обмітав сніговий вітер, з труби не зривався дим і всередині не горіло жодного світла. Тут також нікого не було, як і на турбазі. Хтось, хто жив на Загадковому озері, пішов по своїх справах в зовсім інше місце. Можливо, він полював в одному з гаїв, яких тут було повно, або рибалив, або шукав запаси ще десь. Хто його знає. Леві не хотів зустрічатися з ним і з’ясовувати такі подробиці.
Вони пройшли по підвісному містку, змерзлому і нерухомому, і почали підйом численними сходинками.
Невелика кімната з панорамними вікнами та відкритими – і пустими – поличками на всі чотири стіни була бідно обставлена. Стояла піч, і поряд з нею тумба та пара дров. Лежав перевернутий стілець біля столу з радіоприймачем. Складалося враження, що його перевернули на емоціях. У центрі кімнати знаходилось двоярусне ліжко. Леві уважно оглядався, намагаючись знайти присутність людей, але, на відміну від турбази, тут було інакше. Якщо сюди колись і приходили, то нічого не підготували до наступного разу: не нанесли дров і ковдр, не залишили їжі.
Завірюха зовні все посилювалася і металеві конструкції вежі верескливо поскрипували. Вітер пробирався крізь щілини в дерев’яних тремтячих рамах і наповнював кімнату холодом.
– У таку погоду нам навряд чи вдасться зв’язатися з кимось, та і йти далі ризиковано. Погода псується на очах.
– Маєш рацію, – як би не хотів відмовити, погодився Леві. – Нам треба спуститися і пошукати дрова, поки це ще можливо.
Ерен підійшов до печі і витяг на світ невеличку сокирку:
– Дивіться, що у нас якраз є для цієї справи!
Акерман був вражений – сокири він впритул не бачив, поки хлопець її не дістав:
– Якщо ти такий пильний, може, і їжу знайдеш?
– Ну, з цим складніше… – Ерен покрутився на місці, і кивнув на тумбу, що була поряд з пічкою. – Може, там щось є?
Леві подивився на неї – за закритими древцятами могло ховатися будь-що, і добре, якщо це справді буде їжа – але похитав головою:
– Потім. Спочатку потрібно розжитися вогнем.
Прихопивши сокиру, вони спустилися до підніжжя радіовежі, а потім і на стежку, шукаючи гілки та палички. Їм щастило – скеля густо поросла деревами, і під ними знайшлося чимало хмизу. Вони сповна нарубували товстих гілок, і згодом, коли дорогу вже було практично не розібрати, повільно, наче равлики, поверталися з дровами, що ледве вміщалися в обидві руки.
Підніматися на вежу в сильний вітер було ще тим випробуванням, і кожна сходинка давалася із титанічним напруженням. Коли вони вибралися нагору, то відчули неймовірне полегшення, а кімната здалася затишним та найбезпечнішим місцем на всьому острові. Вітер бив у вікна, стрясаючи скло під своїм натиском, свистів протяг, але це вже були дрібниці. Ерен з Леві скупчилися біля печі і незабаром розпалили бажаний вогник. Остаточно напруга відлягла від серця, коли зайнялося впевнене полум’я. Акерман прикрив дверцята печі і відійшов до ліжка – дуже хотілося сісти і розім’яти коліна, що затекли.
По підлозі від печі простяглися довгі жовті смуги. Дрова всередині тріщали і посвистували. Перше завдання виконано.
– Тепер можна і подивитися, що в тій тумбочці, – Ерен підійшов до неї з таким ентузіазмом, ніби там лежав квиток на літак звідси.
Усередині знайшлася самотня коробочка сірників і книжка з ботаніки краю.
– Не густо, – розчаровано зітхнув хлопець.
Леві теж чекав чогось більшого. Він проковтнув слину, яка виділилася від думки, що в тумбі на них чекає їжа – їсти хотілося неймовірно.
– Кинемо в піч, тепліше буде, – сказав він. – Давай поки чаю вип’ємо.
Голодний шлунок можна було залити гарячою пахучою водою і це допомагало ненадовго утихомирити думки про їжу. Леві навіть пошкодував на мить, що надто тривожився, і вони нічого не прихопили з турбази. Там, у коморі, точно мало лежати щось їстівне. Тепер через його зайву підозрілість їм доведеться перебиватися крихітними залишками їжі. А враховуючи, що можливість зустрітися з мешканцем цього краю нікуди не поділася, залишатися біля Загадкового озера і шукати припаси стає вкрай небезпечно. Як тільки погода вщухне, варто відразу продовжити шлях.
– Ерен, – гукнув хлопця Леві, наливаючи воду в бляшанку, – далеко звідси до тунелю?
Хлопець у цей час марно розглядав порожні полиці, сподіваючись знайти там щось корисне чи їстівне. Навіть одне плісняве зернятко припало б до вподоби, аби щось зжувати.
– Ну, з того, що я зрозумів за масштабами мапи, то декілька годин ходу, – він обнадійливо посміхнувся через плече. – Якби не хуртовина, ми могли б звідси роздивитися і прикинути напевно.
Він відійшов від полиць і поліз у свій рюкзак, вивуджуючи на світ пачку хлібців:
– У мене лише це.
– Подивися в моєму. Здається, залишалися ще консерва.
Вони подивилися один на одного із повною зневірою в очах. Ерен спробував підбадьоритися:
– А знаєте, я не сильний і голодний. Одного хлібця з чаєм буде достатньо.
– Мабуть, мені теж, – підіграв Акерман.
Вони дочекалися, поки вода в банці закипить, а потім Леві зняв її з печі, прихопивши двома рукавичками, щоб не обпектися, і поклав пакетик чорного чаю. В одній з кишень його рюкзака завалявся пакетик цукру, і він всипав його, щоб якось підсолодити і без того несолодке життя.
Кімната поступово нагрілася, і куртки довелося зняти, щоб не запаритися. Завірюха розбушувалася не на жарт, і про те, щоб вийти зайвий раз на вулицю, не йшлося й мови. Підсунувши табуретку поближче, Леві та Ерен поставили на неї свою скромну вечерю і сіли на ліжко.
Вони гризли хлібці, поперемінно ділячись напоєм, щоб змочити горло. Настрою для розмов не було. За ці тижні Ерен і Леві вже стільки всього обговорили, що можна було сказати – знали життя одне одного краще, ніж їхні друзі та рідні. Іншого дозвілля в засніженій глушині без зв’язку і не було, крім як вести бесіди. Але й вони з часом набридали.
Ерен був простий, як та сама табуретка, на якій стояла бляшанка з чаєм. Шкільні роки він провів на острові Великого Ведмедя, а потім вступив до коледжу на такій самій окраїні Канади, тільки на півдні. Навчатись там було недорого, та й до родичів близько. Деякі його однокласники, такі як Жан, теж туди поступили. Іншим же довелося йти стежкою батьків – навчатися на лісничих, шахтарів, гідів, а для цього навіть не треба було залишати рідну домівку, але Ерен хотів більшого. Він мріяв вирватися з острова у великий світ, бажано – подалі від Канади, але при цьому взагалі не уявляв, чим хоче займатися в житті. Вибрана спеціальність подобалася не так, як грати у футбол за свій навчальний заклад, в чому він мав неабиякі успіхи, стрімко набиваючи очки рейтингу серед коледжів провінції. Мабуть, лише тому його ще не вигнали звідти.
Поїздка у Ванкувер була завершальною в цьому семестрі – після матчу студенти роз’їжджалися по своїх домівках на канікули, і Ерен теж полетів на острів, не стільки тому, що засумував за рідним домом, скільки через те, що коледж закрив гуртожитки для студентів на цей період.
Йому не подобалося сільське, майже дике, життя на Великому Ведмеді, і тому хлопець намагався всіляко відгородитися від нього. Він не цікавився походами в гори, рибалив більше за компанію, їздив в інші міста тільки тому, що його силоміць тягли, і вважав за краще у вільний час листуватися з іноземними друзями, або грати в комп’ютерні ігри по мережі.
Леві був здивований, як Ерен жив на Великому Ведмеді стільки років і ніде не вбився через тупе незнання. У лісі вистачало хижаків, погода в осінньо-зимовий період була непередбачуваною, а часом смертоносною, медицина залишала бажати кращого.
Сам Акерман не те, щоб знав про виживання більше за Ерена, але й не був повним дурнем. Він міг так само розвести вогонь, накласти пов’язку, лікувати синці чи надати першу допомогу при отруєнні. Врешті-решт, йому вистачало мізків не робити зайвого поспіху і дурниць. З зони комфорту Леві точно виривали частіше, ніж хлопця – дядько Кенні постійно їздив по відрядженнях, і до свого повноліття йому доводилося їздити з ним. Вони обкатали Європу вздовж і впоперек, бували як у містах, так і на природі, бо після трудомісткої роботи Кенні любив відпочивати подалі від цивілізації.
Саме ці поїздки й допомогли в подальшому визначити долю Акермана. Не встигнувши закінчити навчання в університеті, він за вдалим збігом обставин потрапив у велику туристичну компанію, де зовсім скоро підвищився до менеджера з курортів, і вже більше трьох років їздив світом, вишукуючи відповідні місця, на яких можна добре заробити на туристах. Леві не тільки мав дослідити місцевість, а й спробувати та оцінити місцеву культуру, поспілкуватися з жителями та керівництвом, отримати згоду на спільну роботу зі зведення нового місця відпочинку. Робота цікава, але часом виснажлива. Останнім часом він тільки й літав північною півкулею, і добряче втомився від вічних холодів, вітру та снігу. Острів Великого Ведмедя поставив жирну крапку в його мандрівках у подібні місця. Коли Акерман повернеться додому, то планував взяти тривалу відпустку та обіцянку Сміта, що мінімум рік не відвідуватиме холодні країни.
– Підкинемо ще дров і лягатимемо спати, – сказав він, виринаючи з роздумів. – А як тільки негода вщухне, спробуємо зв’язатися із зовнішнім світом, і підемо далі.
Вони закінчили вечерю, і додали палива в піч, щоб та протрималася хоча б половину ночі, а потім Леві заліз під тонку вовняну ковдру, і просто дивився в дно верхнього ліжка, думаючи про все і ні про що одночасно, а Ерен ще якийсь час вивчав мапу. Краєм ока чоловік помітив позначки маркером і зрозумів, що хлопець взяв не чисту мапу, а саме ту, якою користувався хтось до них. «Не нажити б нам біди через це», – з надією подумав він, засинаючи.
– Леві, дивіться!
Розкривши від німого захоплення рот, Ерен стояв перед вікнами, мало не притискаючись до скла обличчям. Його вигук розбудив Акермана, але той не одразу розплющив очі. Він мружився, бажаючи повернутися в сон, але майже відразу зрозумів, що нічого не вийде. Кімната сповнилася холодом, від якого мерз ніс, а ще набридливо тріщав струм у проводах.
– Леві, ну ж бо, прокидайтеся! – Ерен вже стояв над ним. – Ви маєте це побачити!
Акерман змирився і підняв повіки. Перше, що кинулося йому в очі, це тремтячі вогники на меблях, підлозі та стелі, ніби навколо було включено світло, але напруга стрибала і не давала лампам нормально працювати. Радіо шипіло і шаруділо, крізь білий шум проривалися уривки фраз, надто невиразних, щоб їх розібрати.
– Чому працює лампа? – сонно поцікавився він, ще не до кінця прийшовши до тями.
– Полярне сяйво! – вигукнув Ерен. – Тільки подивіться! Це… це щось неймовірне!
Леві повернув голову і ледь не охнув. За прикрашеним морозними візерунками склом панорамних вікон переливалася і вигиналась у зоряному небі різнобарвна стрічка. Він так і завмер, вражений неприродною красою цього явища. Легкий стрекіт з переливами розносився навколо, і неясно було, викликаний він сяйвом чи шумом електроприладів.
Леві різко підвівся і зойкнув:
– Приймач!
Миттю забувши про холод і сон, Акерман відкинув ковдру і кинувся до столу, а разом з ним і Ерен. Вони схилилися над радіопередавачем. На приладі мерехтіли лампочки, що свідчили про те, що він працює. Леві схопив приймач і, натиснувши кнопку, заговорив:
– Прийом, прийом! Нам потрібна допомога.
Відповіддю був тремтячий хрипкий шум. Він зробив ще кілька безрезультатних спроб достукатися до когось, вилаявся і розчаровано передав приймач Ерену. Відійшовши від столу, Леві втомлено потер обличчя. Радіовежа була їхньою довгоочікуваною надією на порятунок, але, схоже, на допомогу чекати було нізвідки. Вони продовжували залишалися одні.
Не на такий кінець життя він сподівався.
– Прийом, пошуково-рятувальна служба Бенкса на зв’язку, хто говорить?
Хрип перервався на мить, пропускаючи жіночий голос. Акерман подивився на Ерена, вражений почутим, а той дивився у відповідь круглими очима, теж не вірячи своїм вухам.
– Ти що, води в рота набрав?! – змахнув руками Леві, підштовхуючи хлопця до дії.
Ерен затиснув кнопку приймача:
– Агов, це Ерен Єгер. Я зі своїм другом потрапили у авіакатастрофу. Прийом?
Сяюча стрічка в небі зігнулася, звук у передавачі заіскрився, погрожуючи обірватися. Леві не помітив, як вже стояв біля хлопця і з силою стискав його плече, схвильований до колючок у кінчиках пальців.
– Не розчула. Повторіть ще раз, хто ви та де знаходитесь?
– Е-е, – забарився той, – мене звати Ерен Єгер! Ми на острові Великого Ведмедя!
– По…. ті, я не…. ла . Зв … перери …
Полярне сяйво почало тьмяніти, а разом з ним замиготіли, втрачаючи енергію електроприлади. Стельова лампа згасла першою, залишаючи на якийсь час світитися лампочки на приймачі, але й вони за кілька секунд загасли, так і не давши нормально поговорити з жінкою з рятувальної служби. Кімната поринула у напівтемряву, освітлену зірками.
Ерен і Леві якийсь час дивилися на згаслий приймач.
– Вона так і не дізналася, де ми…, – пробурмотів ледь чутно хлопець.
– Нічого. Спробуємо ще раз, щойно електрика знову з’явиться.
Слова Леві анітрохи не підбадьорювали. Він ще не бачив Ерена настільки засмученим. Той буквально втратив надію та опустив руки. Акерман розумів його почуття, він теж був на межі. Шукаючи нові слова втіхи, він несподівано почув кроки на майданчику ззовні.
Різко озирнувшись, Леві побачив тіні у вікнах, що стрімко наближалися до дверей. «Чи зачиняли ми двері на ніч?», – запитав він себе, і в наступну секунду отримав відповідь – та з гучним стукотом відчинилася. До кімнати зайшли двоє.
– Стояти! Не рухатись! – хрипко проговорив один, світлий і бородатий, у шапці, натягнутій по самі очі і з рушницею, одразу наставленою на ошелешених Леві та Ерена.
Серце Акермана шалено забилося. Сталося те, чого він так боявся – на Загадковому озері мало того, що були люди, так вони ще й знайшли їх, і явно не були схожі на дружніх хлопців.
– Елісе, – сказав бородань, – оглянь їх речі.
Другий, з неакуратними вусами, схожими на волоті, і з непрацюючим ліхтарем у руці, пішов до рюкзаків, що лежали біля ліжка. Зірки після полярного сяйва на всю розгорілися і добре освітлювали кімнату, так що зорієнтуватися в темряві не становило труднощів.
Леві думав про револьвер, залишений під подушкою. Ерен вирішив, що краще тримати зброю поближче до себе, як це роблять погані хлопи у фільмах. Так, він багато разів уявляв себе бандитом, але коли справа дійшла до реальної колотнечі, вся впевненість випарувалася. Так, принаймні, думав Леві, поки не подивився на нього краєм ока, і ледве не підняв брови від здивування – обличчя Ерена не виражало страху чи сумнівів, скоріше навпаки, судячи з насуплених брів і жорсткої лінії рота, він планував якусь витівку. Хоча планування та Ерен – речі не сумісні.
– А ви тут мешкаєте? – несподівано спитав хлопець, через що Акерману захотілося вилаятися і штовхнути його в ребра.
– Тебе це не стосується, – огризнувся бородань. – Просто стій смирно, поки ми займаємося вашими шмотками.
– Я ось з Мілтона, – спокійно продовжив Ерен. – Миле містечко. Знаєте таке?
Леві починало трусити від роздратування. Показувати геройство з голими руками в цій ситуації було кричущою нерозсудливістю. Один неправильний крок чи слово, і бородань проробить пару кульових отворів у їхніх тілах.
Як би Єгер не намагався, мужик не був налаштований на розмови:
– Слухай, пацане, мені начхати, звідки ти, ясно? Спочатку хтось тинявся біля нашого будинку – а я так підозрюю, це ви й були – а потім я не встиг зв’язатися по радіо, і тепер дуже злий. Повір мені на слово.
Ерен відкрив рота, щоб продовжити безглузду балаканину, але Леві завчасно його перебив:
– Ми не хочемо проблем. Забирайте все, що вам треба, і ми розійдемося, кожен своєю дорогою.
– Ріко, я, здається, знайшов дещо,… – гукнув в цей момент Еліс, і судячи зі звуку, він нишпорив по постільній білизні. «Револьвер», – з прикрістю припустив Леві.
Чоловік з рушницею повернувся до свого друга, і Ерен скористався моментом, щоб шепнути:
– Беру бородатого на себе.
– Та ти… – він не встиг висловити, що думає про цього суїцидального кретина. Хлопець кинувся навперейми Ріко, перегороджуючи йому шлях, а Леві нічого не залишалося, як розвернувся і спритністю лісової кішки стрибнути на Еліса. Той, на подив, знайшов зовсім не револьвер, а списану мапу. У метушні, що різко піднялася, він не встиг зрозуміти, що відбувається, як його повалили на підлогу. Акерман насів зверху і кілька разів добряче заїхав кулаком по щелепі Еліса. Той виплюнув зламаний зуб і загубився у прострації. Леві швидко підвівся, заряджений адреналіном, витяг з-під подушки револьвер. Пролунав оглушливий постріл.
Акерман обернувся. Ерен запекло боровся із супротивником, вчепившись у рушницю, яку вони вперто перетягували кожен на себе. Це призвело до того, що хтось з них зачепив спусковий гачок, і випадково випущена куля пробила дірку у дерев’яній стіні радіовежі.
Закряхтів Еліс, піднімаючись на ноги. Леві наставив на нього револьвер і голосно крикнув бороданю, привертаючи його увагу:
– Відпусти нас, і твій друг не постраждає!
Боротьба різко зупинилася. Ріко загарчав:
– Ти мене лякати надумав, коротуне!?
Поворот подальших подій став для Леві надто поворотним, аж до того, що картинки життя пробіглися перед очима.
– У тебе запобіжник не знятий, – єхидно сповістив Еліс. Акерман не встиг зреагувати, як у повітрі промайнула сокира.
– Леві!
Заточене лезо ковзнуло по передпліччю, розпорюючи светр, а потім пролунав новий постріл, від якого все навколо на долю секунди заполонило світлом від спалаху. Куля прокреслила стрімку лінію через усю кімнату, увійшла в скроню Еліса з одного боку і вийшла з іншого. На вікно бризнули краплі крові.
Леві приголомшено озирнувся. Ерен стояв у жорсткій позі, приставивши рушницю до плеча, і все ще цілився в повільно осідаючого на підлогу Еліса. Тонка ниточка диму піднімалася від дула.
Поки Ріко витріщався на в момент померлого напарника, хлопець перевів ствол на нього:
– Ми йдемо, а ти залишаєшся, – твердо сказав він і, не зводячи з бороданя погляду, схвильовано запитав. – Леві, ви цілі?
– Так, – коротко відповів той – руку саднило після удару сокири, але вона рухалася і ніби не збиралася відвалюватися. Миттю одягнувши куртку, він підхопив рюкзак і навіщось кинув у нього мапу. Револьвер на ходу був засунутий за пояс. Ерен, не знімаючи Ріко з прицілу, взяв свій пуховик і поволі пішов до виходу.
Леві першим вийшов назовні, у спокійну зоряну ніч. Від хуртовини не залишилося й сліду. За ним спиною вперед повільно рушив Ерен, продовжуючи стежити за бороданем. Коли він був уже у дверях, той позловтішався:
– У цієї рушниці обойма розрахована лише на два патрони.
– Я знаю, – не здивувався Ерен. – Але ти щось не поспішаєш нападати знову.
– А мені нікуди поспішати. Мої товариші знають, де я, і вже йдуть сюди. Ви загнані у пастку.
Хлопець уже був на майданчику. Він перехопив зброю за ствол і з силою жбурнув її за перила.
– Подивимося, – кинув він наостанок, і розвернувся. – Леві, біжимо!
Як по команді, вони кинулися вниз сходами, швидко і гучно перестукуючи підошвами по дерев’яним сходинкам, намагаючись долати їх стрибками через одну, аби скоріше втекти з радіовежі. Якщо Ріко говорить правду, їх біди не скінчилися, а тільки почалися.
Звільнивши руки від рушниці, Ерен на ходу одягнув пуховик, не зменшуючи темпу. Вони стрімко пробігли підвісний місток, здавалося, навіть не помітивши його. Подолавши кілька поворотів вниз пагорбом, вони раптом почули попереду хрусткі кроки по снігу і голоси, а потім відблиски смолоскипів за рогом.
– Вбік! – Леві схопив Ерена за комір і штовхнув зі схилу.
Вони попадали на землю і попливли вниз, лишаючи дорогу над собою. Спускатися по краю прірви було надто ризиковано, але ще ризикованіше було потрапити в руки людям, які збиралися їх убити. Навряд чи хтось із них пробачить смерть Еліса і відпустить у добру путь. Шум наблизився. Декілька людей бігли на радіовежу, задихаючись і лаючись такими словами, яких Леві ніколи й не чув. В іншій ситуації йому було б цікаво познайомитись з місцевим діалектом, але зараз він висів над урвищем у кілька метрів. Вони спустилися досить низько, але на останньому відрізку шляху виступів більше не залишилося і вони буквально застрягли.
– Ну що, задоволений? – роздратовано спитав Леві. – Показав свою майстерність тріпання язиком? Ще й на кулаках помахатися встигли завдяки тобі.
Ерен насупився:
– А що, краще було нічого не робити і дивитися, як нас обкрадають?
– Речі, Єгере, на те й речі, що вони не важливіші за життя. Тим паче, ці виродки нічого цінного не знайшли, окрім клятої мапи, яку ти таки спер. Через твою дурість тепер за нами бігає купка головорізів. Що далі, герою?
Ерен пожував губи, спантеличений висловлюваннями. Сказані слова вдарили боляче, але винним хлопець виглядав недовго. Він з деякими сумнівами подивився вниз і запропонував:
– Будемо стрибати?
– І поламаємо собі ноги, – в’їдливо буркнув Леві.
– А ви пропонуєте залишитися тут і чекати, поки ця наволоч прочеше пагорб навколо і сама нас не зніме?
Акерман примружився:
– Звідки стільки рішучості?
– Я жити хочу, – емоційно відповів Ерен. – А ви хіба ні?
Леві зітхнув. Ще й як! А якщо вони так і залишаться тут, то смерть на них чекатиме з ймовірністю в сто відсотків. «Чи зможу я рухатися далі, якщо поламаю ногу?» – тим не менш засумнівався чоловік.
– Тут шар снігу такий, що повинен витримати, – міркував Ерен, думаючи про те саме. – Навряд чи під ним каміння. Думаю, м’яка трава….
– Єгере, – Леві проникливо глянув йому в очі. – Якщо я після стрибка не зможу йти, кинь мене та біжи. Ти знаєш цей острів і знайдеш дорогу додому.
– Не кажіть дурниць! А якщо я не зможу йти?
– Тобто, в принципі, ти можеш мене кинути?
– А ви мене?
Леві обурено сплеснув би руками, якби не доводилося триматися за каміння.
– Я тебе однозначно не кину, бо не знаю, куди далі йти.
– А я вас не кину, бо ви мій друг! І саме це я хотів би почути від вас, а не те, що ви сказали…
З радіовежі долинули злі крики. Здається, компанія вже прибігла до Ріко, і стало очевидно, що два втікачі не зустрічалися їм по дорозі.
– На рахунок три, – сказав Леві, і вони приготувалися. – Раз… два…
Висоту під ними важко було визначити. Метра три, а може й більше. Ніч не дозволяла людському оку виміряти відстань, і ця невизначеність лякала. З іншого боку, знай напевно, що до землі метрів шість, Леві нізащо не знайшов би в собі сміливості стрибнути, бо вже тоді розумів, що це вірна смерть.
– Три!
Вони відштовхнулися від каміння і стрибнули, змахнувши руками. Політ був швидким, Леві навіть не встиг нічого усвідомити, як його прийняв в свої обійми твердий сніг. Він не був таким м’яким, яким міг здаватися на вигляд, і щось явно пішло не так, бо праву щиколотку обпекло вогнем. Він не стримав короткого скрику і рефлекторно схопився за ногу. Під шаром штанів та високим черевиком не можна було сказати, що саме з нею сталося.
– Ви забилися? – перелякався Ерен, хутко підповзаючи до нього.
– Вбився! – гаркнув Акерман, шалено потираючи гомілку, хоча це ніяк не допомагало вгамувати біль.
– Якби це був перелом, ви б зараз кричали, – підбадьорив його хлопець.
– Я не ти, щоб волати не своїм голосом, – процідив той. – Треба забиратися, вони напевно вже біжать вниз.
– Тоді хапайтеся за руку!
Ерен допоміг встати. Судячи з того, що біль був гострим, але терпимим, Леві лише підвернув кісточку. Це все одно не дозволяло нормально пересуватися, і він більше стрибав на одній нозі, відчуваючи щоразу, коли необережно торкався землі, як блискавка пробиває від кінчиків пальців до маківки. Єгер міцно притримував його під руку, і вони шкутильгали від радіовежі так швидко, як тільки могли.
– Тут поряд має бути лісозаготівельна станція. Якщо там є вагончики, ми можемо сховатися в них, – пропихтів хлопець.
– Один біс знає, як ми туди дістанемося, якщо нічого не видно. Тут суцільний ліс, та й годі.
– Ну, не все ще втрачено, – Ерен вказав на табличку «Обережно! Вантажівки». Відразу за нею починалася дорога, огороджена з обох боків колодами. Вони не стали ризикувати і йти нею, а звернули перед ню вбік і продовжили шлях по снігових заметах. Це завдавало особливих труднощів Акерману, але він уперто проривався через них, стискаючи зуби.
За ними незабаром почалася гонитва. Переслідувачі, висвітлюючи собі дорогу смолоскипами, вибігли до попереджувальної таблички. Їх добре було чути в тихій ночі, ліс підхоплював звуки і розносив їх, відбиваючи від каміння та дерев.
Розуміючи, що дістатися вагончиків вони не встигнуть, та й чи був у цьому сенс, Ерен і Леві сховалися серед безлічі повалених стовбурів.
– Леві, у вас же рука поранена! – згадав Ерен, сидячи з ним пліч-о-пліч. Сніг морозив сідниці і обіцяв як мінімум простуду, якщо доведеться просидіти так ще кілька годин. Захворіти в глушині без нормальних ліків ой як не хотілося.
– Дрібниця, – відповів чоловік і підняв вдарену руку. – Я й забув про неї.
Сокира відчутно проїхалася по ній і, швидше за все, під одягом вже утворювався яскравий синець. Від нагадування про удар Леві відчув саднячий біль і вологу, що просочила одяг аж до ліктя, чого не помічав раніше, будучи під адреналіном. Але мокрим був рукав і іншої руки, і обидві штанини, і ноги в черевиках – після стрибку вони добряче вивалялися в снігу і він забився скрізь, де зміг. Акерман вважав, що боятися нема чого, якщо він все ще може рухати обома кінцівками.
– Краще скажи, як ти зміг пристрелити того мерзотника, – спитав він. – Не думав, що ти вмієш так влучно стріляти.
Ерен почухав потилицю під шапкою – він, як і Леві, практично не знімали головних уборів, щоб зберігати максимум тепла, тому при втечі знадобилося лише захопити верхній одяг.
– Я ж казав, що стріляв по бляшанках. Навіть якось брав участь конкурсі та зайняв друге місце, – Ерен самовдоволено посміхнувся. – Зрештою ці поганці взагалі ніщо в порівнянні з таким вправним бандитом, як я.
Леві не розділив його веселощів:
– Ти вбив людину.
Єгер перестав посміхатися:
– Ви воліли б бути мертвим замість нього? Я вбив його, рятуючи вас.
Леві напружився від того, яким серйозним став хлопець. Не тому, що Ерен міг більше не боятися вбивати людей і легко вдатися до такого вчинку ще раз, а тому, що він міг, навпаки, почати картати себе. Вбити іншу людину це не гриби в лісі збирати. І все ж, Ерен зробив це не заради забавки – він пожертвував своїм ментальним здоров’ям заради фізичного здоров’я Леві. І йому доведеться жити з цим гріхом все життя.
– Дякую, – щиро подякував Акерман. – Ти справді врятував мене. Це благородний вчинок.
Ерен видав смішок:
– Який ви все-таки міський і правильний до чортиків, Леві, – той підняв на нього незрозумілий погляд. – Люди, які живуть на острові Великого Ведмедя, не розпускатимуть соплі через те, що вбили когось заради виживання. На місці того чоловіка міг бути ведмідь чи вовк. Це не має значення. Головне те, що завдяки тому пострілу і я, і ви все ще живі.
Леві дивувався. Він вважав Ерена недалеким хлопцем, який нічого не знає про життя, але думки його насправді були глибокі і розумні, а образ простачка – лише маскою.
Переслідувачі увійшли на лісоповал і розділилися, починаючи обхід великої території. Ерен і Леві втиснулися спинами в повалені колоди, що лежали один на одному, і майже перестали дихати. Ніч добігала кінця, і тепер сховатися в темряві ставало складніше. У сутінках чорним по синьому стали розрізнятися стовбури дерев, кам’янисті пагорби, напиляні сосни. Якщо хтось із них видасть гучний звук, їх швидко помітять, і якщо доведеться тікати, то вже до самого кінця, а не перебіжками. Звісно, для Акермана це не варіант.
– Де ці чортові виродки? – гарчав голос зовсім близько. – Я з них шкури здеру за Еліса.
Це був не Ріко, а інший чоловік, але не менш розлючений смертю товариша. Леві жалкував, що револьвер знову залишався не при справах. «Треба його все-таки віддати Ерену, від нього толку буде більше», – подумав він, сподіваючись, що така можливість ще представиться, і вони не будуть застрелені на місці. Зараз же витягати його з-за поясу було надто ризиковано.
Ерен, ніби відчувши, що про нього думають, повернувся до Леві і одними губами промовив:
– Якщо нас виявлять, біжимо прямо вздовж цього ряду, поки лісопилка не скінчиться. Ми повинні знайти рейки і йти ними.
Так, залізничні колії були головним орієнтиром на їх шляху. Вихід там, де тунель. Потрібно лише дістатися до нього і Загадкове озеро разом із всіма тутешніми проблемами залишиться позаду. Але одразу поставало серйозне питання – як Леві бігтиме від погоні, якщо в нього травмована кісточка? Хіба що буде шкутильгати. Простіше Ерену кинути його тут і йти далі самому, в іншому випадку вони обидва загинуть.
– Я піду вже зараз, – так само шепнув хлопцю він.
– Ви впевнені? Ще зарано.
– У мене нога. Я не зможу втекти раптом що.
Єгер з досадою подивився на праву ступню, якою чоловік увесь час намагався не торкатися землі, а тримати у висячому положенні. Становище Леві було безвихідним, він буквально став тягарем у їхньому тандемі, але Ерен вперто відмовлявся визнавати це. Вони виберуться з колотнечі разом і ніяк інакше.
– Гаразд, – кивнув хлопець. – Я буду позаду.
Вони дочекалися, коли переслідувачі видадуть своє місце скрипом снігу або голосом, щоб визначити відстань, і коли стало ясно, що ті далеко, Акерман обережно підвівся, упираючись коліном хворої ноги в землю, і поповз уздовж нагромадження стовбурів, які добре приховували його. Ерен визирнув з-за краю – найближчий ворог дивився в інший бік – і шепнув:
– Можна.
Той якнайшвидше поповз, на мить опинившись на відкритій місцевості, але без пригод дістався до наступного укриття. Один з шукачів повернувся у їхній бік, але нічого не побачив. У сутінках складно було розібрати, де сніг зворушений, а де ні. Майже одразу до Леві приєднався й Ерен. Вони знову повторили свою маленьку операцію і так успішно подолали третину шляху.
Переслідувачі бродили великою лісосікою, марно вишукуючи втікачів, і здавалося, що успіх уже в кишені. Ерен і Леві сміливіше переповзали від одних колод до інших. Їм страшенно щастило. Вороги приходили на їхнє місце, де вони були дві хвилини тому, і вже нікого не заставали.
Коли навкруги стало доволі світло, один із бандитів помітив підозріло прим’ятий сніг.
– Джо, дивись, тут кров.
Ерен виглянув з-за стовбура, потім обернувся на Леві з піднятими у питанні бровами:
– Ви казали, що з рукою все гаразд?
Акерман оглядів рукав, здогадуючись, що волога, яка промочила його, могла бути зовсім не розталим снігом, але нічого підозрілого не помітив.
– З нею дійсно все гаразд, – відповів він пошепки, і тут же подивився на стегно Ерена. – Це від тебе.
Хлопець охнув. На штанині була мокра пляма в тому самому місці, де тиждень тому плоть розпоров ніж. Рана, так старанно загоєна їх зусиллями, розійшлася.
– Вони десь тут. Шукайте!
Ховатися більше не мало сенсу. Кривава доріжка видавала їх із потрухами.
– Леві, я постараюся відволікти їх!
– Ти головою тронувся? У тебе рана кровоточить.
– І що? Мені не боляче, і на відміну від вас, я можу бігати, – відмахнувся Ерен, і поки Акерман не встиг щось йому зробити за таку дурість, вскочив, розмахуючи руками. – Гей, дурні! Я тут!
Свиснула куля, але промазала. Леві безсило спостерігав, як хлопець нерозважливо ризикує своїм життям і нахабно дражниться, хоча очі його були розширені від страху. Він розвернувся і рвонув у інший бік, відкриваючи Леві шлях порятунку.
– Лови його!
Слідом за Ереном кинулася гонитва, і пролунали нові постріли. Не втрачаючи час, Акерман підвівся на ноги, наскільки могла дозволити підвернута кісточка, і кульгавою подобою бігу рушив далі, відштовхуючись від засніжених стовбурів.
– Єгере, не смій померти, – проскрипів він крізь стріляючий біль. – Інакше я повернуся і вб’ю тебе ще раз.
Він не встиг далеко відійти.
– Тут ще один!
Леві сунув руку за пояс і дістав револьвер. Він одразу зняв його із запобіжника, пам’ятаючи, як схибив минулого разу. Не зупиняючись, він обернувся і побачив, як за ним слідує Ріко. Очі його горіли кривавою помстою.
Акерман підняв на нього зброю. Стріляти зараз чи почекати? Чи зможе він влучити з такої відстані? Він сумнівався, але відчував, що іншого виходу немає і чекати ніколи.
Ріко був вже досить близько, щоб навіть невмілий стрілець влучив в нього. Леві притиснув пальцем спусковий гачок – той йшов туго, знехотя, даючи час для остаточного рішення.
З-за пагорбів пролунали крики і звірячий рик. Вдалині вистрілила кілька разів рушниця. Акерман відчув удушливу тривогу – що, якщо це розстріляли Ерена? «Ну чому мені пощастило вижити саме з цим нестерпним негідником?» – задався він хмурим риторичним питанням, вже до кінця натискаючи на гачок. Бородань похитнувся і схопився за плече. Під пальцями почала розповзатися кривава квітка. Він заревів і перейшов на біг, але раптом на нього нізвідки накинулося щось сіре і волохате, зі злісним гарчанням вгризаючись у одяг. Бородань закричав і забарахтався, намагаючись відкинути вовка.
Леві повернувся і пошкандибав до пагорба, за яким зникла гонитва. Звідти все ще лунав дзвінкий шум, що розносився лісом. Несподівано назустріч з’явився переляканий Ерен. Він вибрався на сніговий гребінець, трохи потріпаний, але цілий і, здається, неушкоджений, і широкими стрибками злетів з нього, кричучи на бігу:
– Вовки! Уходимо, швидше!
Наздогнавши Акермана, він схопив його за руку і потяг за собою. Не можна було зволікати жодної хвилини! Вовки, що так вдало вийшли на полювання, були зайняті переслідувачами, які тепер із хижаків перетворилися на жертв, але в будь-який момент могли звернути увагу на ще двох, що залишилися не при справах. Один із них спливав кров’ю, і відчути апетитний солоний запах було лише справою часу.
Леві та Ерен бігли, хриплячи від збитого дихання, потопали в снігу, крехтіли від болю в легенях, падали і допомагали один одному підвестися. Акерман проклинав свою щиколотку, що гальмувала їх, і намагався ставати на неї через силу, але кожен такий крок блискавкою прострілював тіло.
Пагорби розступилися, на тлі білого рівного полотна з’явилися рейки, що вели на міст через річку, і коли вони скочили на нього, за ними вже гналися вовки. Праворуч на протилежному березі виднілися заметені снігом вагончики, ліворуч блищав металевий сітчастий паркан гідроелектростанції, а попереду чорнів арковою пащею заповітний тунель. Ерен обігнав Леві і швидко подолав міст. Він кинувся до паркану і смикнув хвіртку. Вона виявилася не замкнена.
– Леві, хутчіш сюди!
Акерман чув позаду себе вовчий біг. Він нікуди вже не встигне, навіть якщо постарається. Напевно, тут і настане його справжній кінець.
Він спіткнувся і впав, ударяючись колінами об зледенілий дерев’яний настил. Вовки гарчали, стрімко скорочуючи відстань. Ерен кинувся до нього, але той підвів строгий погляд на хлопця.
– Не будь дурнем, Єгере!
– Та ви знущаєтесь?! – голосно обурився той. – Я без вас нікуди!
Леві сів і підняв револьвер, готуючись цілитися у вовка. Звір мчав на нього, а за ним ще двоє. Змерзла рука тремтіла, і він ніяк не міг взяти приціл: «Вистрілю, куди доведеться, може, хоч злякаю їх звуком!». Він вже приготувався стріляти, як його руку з револьвером накрила чужа долоня, впевнено стискаючи її в свій кулак:
– Не ворушіться, – попросив Ерен, торкаючись його щоки і заплющуючи одне око.
Акерман прибрав палець з гачка, дозволяючи хлопцеві зробити постріл. Куля не влучила у вовка, ковзнувши по його волохатому боку, але серйозно налякала. Вовк тонко заверещав і перекинувся в повітрі. Його побратими розметалися в різні боки.
Леві спробував незграбно підвестися, і його під пахви схопив Ерен, одним сильним товчком піднімаючи на ноги і, майже несучи на собі, допоміг дістатися паркану. Увійшовши на територію, хлопець закрив клямку на хвіртці і з останніх сил вони попленталися до ГЕС «Картер», похмурої будівлі, збудованої з обтесаного вітрами каменю.
Вовки вже прийшли до тями, билися об сітку паркану, намагаючись прорвати її або перебратися на інший бік, але він був досить міцним і високим, щоб витримати їхній натиск. Леві та Ерен навалилися на подвійні двері гідроелектростанції, і вона піддалася. Увірвавшись до холу, обидва попадали на холодну плитку, почервонілі й мокрі від поту.
Пройшов деякий час. Ерен лежав, опершись на двері спиною, а Леві трохи подалі розпластався на підлозі, подібно до кинутої ляльки. По залу розносилося уривчасте хрипке дихання і кашель. Потім почувся тихий істеричний сміх:
– Я так ще ніколи не боявся, – надривно прошепотів хлопець.
– Я теж, – погодився Леві, потім підняв голову і глянув на нього з холодним блиском в очах. – Єгере, я через тебе ледь богу душу не віддав. Ще хоч раз викинеш щось подібне, я тебе… Я…! – він хотів повчально похитати пальцем, але не знайшов, що б такого сказати, щоб ввергнути Ерена в жах. Вони стільки всього пережили за цю добу, що будь-які слова прозвучать як рядки з дитячої казки. Натомість, він запитав. – Як твоє стегно?
Ерен подивився на промоклу штанину:
– Трохи пече, але не думаю, що там щось серйозне. Ось вашу щиколотку точно варто оглянути, – він відірвався від дверей і поповз до чоловіка, маючи намір зробити це тут і зараз.
– Потім, – відмовився Леві, підтягуючи коліно до себе. – Вона ж не кровоточить, отже, може зачекати. Спершу пошукаємо безпечне місце для ночівлі і обробимо твою ногу.
– Ага, і поки ми його знайдемо, ви помрете від больового шоку! Дякую, я вже надивився на ваші страждання.
– Якби я міг так просто вмерти, то давно б зробив це, та ти ж не даси спокійно ноги протягнути.
ГЕС «Картер» була занурена в мовчазну темряву. На щастя, її коридорами хоча б не гуляв протяг. Вони остаточно перевели дух, і пішли шукати місце для ночівлі. Йти далі сьогодні вже не було ні сили, ні можливості. Хто знає, скільки ще часу вовки чатуватимуть біля паркану?
Через те, що Акерман не міг нормально пересуватися, Ерен виконав більшу частину роботи з пошуку місця для ночівлі сам. На нещастя, нічого підходящого не знайшлося – на станції не було ні пічок, ні ліжок. Тому вони зупинилися в кабінеті керівника, найпристойнішій кімнаті з усіх. Тут були металеві шафки, стіл з комп’ютером, стільці та довга лавка, а також вікно на всю стіну, що виходило у величезний турбінний зал верхньої греблі. У приміщенні було терпимо, але надвечір стане холодніше, і требабуло ще подумати, як зігріватися. Ерен притяг звідкись широку довгу дошку, що була стільницею, і примостив її в куток кабінету за письмовим столом, подалі від дверей.
Впоравшись, хлопець взявся оглядати своє стегно. Пов’язка, накладена два дні тому, сповзла і відкрила червону смугу, де між ослаблими нитками проступали кроваві краплі. Справді, нічого серйозного, крім того, що з собою в них не було змінного одягу. Затерши кров ганчіркою і заливши рану залишками перекису, Ерен наклав новий бинт, туго примотавши його до ноги, і з задоволенням одягнувся назад.
– Подивимося нарешті, що там у вас.
Спочатку Ерен оглянув передпліччя, і на щастя, на ньому справді був лише синець і кілька рожевих смуг стесаної шкіри. Було вирішено не витрачати ліки на таку дрібницю та залишити все як є. Почекавши, поки Леві знову надягне куртку, Ерен поважно впер руки в боки:
– А тепер нога.
– Не кажи так, ніби ти моя матуся.
Хлопець єхидно посміхнувся:
– Хочете, щоб я говорив, як ваша дружина?
Леві закотив очі:
– Дружина з твоїм характером була б суцільною карою.
– Зате з нею не скучиш.
– Будь ласкавий, стулися, – майже ніжно, але з тихою погрозою, попрохав Акерман.
Він нахилився і почав розшнуровувати черевик. Коли зі шнурками було покінчено, Леві спробував стягнути його, але один найменший рух взуття завдавав нестерпного болю. Він прошипів крізь зуби, зводячи брови до зморшок на лобі, і прикрив очі долонею.
– Так боляче? – розхвилювався Ерен, сідаючи перед ним на колінах. Хлопець підняв штанину і завмер, не знаючи, з якого боку підібратися. Кісточка розпухла і скидалася на роздуту сосиску, а черевик і шкарпетка щільно стискали її, немов капкан.
– Погано виглядає? – здогадався Леві, коли мовчання затяглося.
– Та є трохи, – кивнув Ерен. Можливо, нога таки зламана.
– Все одно потрібно зняти черевик, інакше я не витримаю.
– Це буде дуже боляче. Ви впевнені?
– А у нас є вибір?
Вони глянули один на одного. Ерен виглядав невпевнено та засмучено, Леві – роздратовано. Його бліде обличчя скам’яніло від болю, що накочував хвилями. Якщо не зняти взуття зараз, він схопиться за ніж і відпиляє пів ноги до чортової матері.
– Гаразд, але вам варто приготуватися. Я не обіцяю, що мені вдасться зняти черевик безболісно.
– Та вже зрозуміло, – процідив Леві, щурячись. – Просто зроби це швидко, і все.
Ерен витягнув шнурівку, щоб вона не заважала, і відігнув язичок, потім узявся однією рукою за мисок, іншою під п’ятку. Акерман вчепився пальцями в край лавки, кілька разів глибоко вдихнув-видихнув і кивнув, даючи команду починати. Хлопець міцно взявся за черевик і потяг його. Він важко сповзав з розпухлої стопи, але Ерен діяв наполегливо. Коли Леві протяжно застогнав, ледь не зриваючись на крик, серце пропустило кілька ударів. «Ще трохи», – пообіцяв подумки він, остаточно стягуючи черевик з ноги.
Леві не витримав і гримнув кулаком по лавці:
– Прокляття!
Його обличчя почервоніло і вкрилося потом, але в очах не стояло ні сльозинки. Ерен захопився такою витримкою, бо навіть боявся уявити, яку муку той відчуває у цей момент.
– Я огляну її, добре?
– Роби, що хочеш, – відмахнувся Леві, впираючись спітнілим чолом у холодну залізну шафку поряд, і бурмочучи собі під ніс запеклі лайки.
Ерен знайшов канцелярські ножнички на столі і розпоров резинки на шкарпетках одну за одною, що туго впилися в шкіру. Потім уже не так грубо, як перед цим з черевиком, зняв їх. Леві весь цей час мовчав, і хлопець спочатку подумав, що він знепритомнів, але переривчасте дихання і тремтливі повіки говорили про протилежне.
Оголена кінцівка вразила Ерена. У районі кісточок, яких зараз було і не видно під роздутою шкірою, красувалася синьо-червона пляма, жовта по краях. Він оглянув її з усіх боків, навіть помацав деінде, але відвертого перелому не виявив.
– Леві?
Вії затремтіли, і Акерман розплющив стемнілі очі, спрямовуючи на Ерена змучений погляд.
– Вам потрібно накласти охолоджуючий компрес. Я схожу на вулицю за снігом.
– Будь обережний, – промовив той, хоч по-доброму, мав відмовити хлопця заради його ж беспеки.
Ерен взяв кухоль, що раніше належав господареві кабінету, зняв рушник з гачка, і пішов. Леві залишився нерухомий, сповнений байдужості до всього. Він не відчував зараз холоду – його тіло горіло і знемагало. Звільнення від черевика і шкарпеток, що нещадно здавлювали, і дбайливі дотики Ерена, поки той оглядав травму, трохи приспали його, а може він просто норовив провалитися в безпам’ятство, але щось продовжувало тримати його в реальності.
Єгер повернувся через десяток хвилин, що здалися Леві вічністю.
– Я знайшов кілька ялинових гілок на вулиці, думаю, вони будуть доречними, – сказав він і поклав широкі зелені лапи на стільницю на підлозі. Потім розклав поверх спальник, який не виймали з рюкзака, коли прийшли на радіовежу, і навіть не пошкодував свого пуховика, щоб зовсім добре лежалося.
– Давайте, я допоможу вам.
Акерман не зовсім розумів, що Ерен від нього хоче, але послухався. Опершись на хлопця, він підвівся на одній нозі, і його провели до імпровізованого ліжка. Леві опустився на нього і відразу відчув задоволення від того, що може нарешті прилягти. Тверда поверхня, пом’якшена гілками та пуховиком, відчувалася як королівське ліжко. Ерен притягнув звідкись невелику дерев’яну скриньку і підставив її під гомілку, дозволяючи хворій ступні вільно звисати і ні до чого не торкатися.
– Може бути трохи неприємно, але ви потерпіть вже, – винувато пробурмотів він, взявся за рушник, в який був замотаний сніг, і обережно доторкнувся до багряного синця, на що Леві миттю підскочив на ліктях.
– Боляче? – стурбовано перепитав Ерен.
– Холодно!
– Ну, нічого не вдієш, – розвів той руками. – Потрібно зняти набряк.
Леві вказав рукою на надуту кісточку:
– У такому разі тобі треба було не сюди сніг нести, а мене на вулицю вивести і встромити цю сосиску прямо в кучугуру.
Ерен посміявся:
– Я вам що, варваре якийсь?
Акерман відкинувся на спальник:
– Ти гірший за варвара, – воркотів він. – Знищувач моїх нервів! Зв’язався з тобою на свою голову. Так і до сивого волосся недовго.
Єгер посміхався про себе, в піввуха слухаючи скарги і різні епітети в свій бік. У нього досі в голові не вкладалося, як вони втекли спочатку від групи відморозків, а потім і від вовків, та ще й обійшлися лише подряпинами та вивихами. Почув би Жан його історію, помер би від заздрості.
Від цієї іронічної думки, що промайнула в голові, Ерен не відчув веселощів, хоча раніше б зловтішався і уявляв, як довге обличчя Жана витягується ще сильніше і він справді стає схожим на шляхетного, але заздрісного коня. Але він дійсно помер, і жарт тепер звучав недоречним.
Підігнувши до себе коліно, Ерен уперся в нього щокою, відвернувшись від Леві, щоб той ненароком не побачив, і прикрив повіки. По щоках потекли нестримні сльози.
Він стільки пережив за ці тижні. Вижив в авіакатастрофі, потім після падіння на ніж, потім дивом уникнув кулі та втік від двох гонитв поспіль. Його життя проходило по самому краю смертельного урвища, і тільки диво допомагало Ерену й надалі залишатися живим. І він не знав, що краще в його положенні – лежати в снігу мерцем, як Жан, чи щодня стрибати вище своєї голови?