Азирафаїл помирає не тоді, коли меч якогось демона пронизує його живіт та випікає нутрощі пекельним вогнем. І не тоді, коли світ розколюється надвоє, поділяючи життя на “до” та “після”. Ні, він помирає задовго до того – в той момент, коли знаходить в книгарні піджак Кроулі та до болю знайомий, пустий термос.
Помирає тоді, коли розгладжує той піджак праскою, коли складає його і зверху – обережно, не торкаючись скла – кладе чорні окуляри. Коли копає власноруч могилу, і його одежа (зазвичай бездоганно чиста та безвинно біла) забруднюється сухою землею.
Папір в його руках тремтить не через вітер й мокне не через дощ. Тоді було сонячно й янгол чув, як солов’ї співали вдалині погрібальні пісні. Він обрав теплий день через те, що Кроулі ніколи не любив холоду. А тепер жалів, що дощ не міг приховати його солоних сліз.
“Вибач, – сказав він, дивлячись, як сльози розмивають чорнила, – я раніше ніколі не бував на похороні”.
І це правда. Він не ходив на похорони. Десятки людей, чиї душі роз’їдає розпач — таке в’їдливе почуття безсилля витримати було до неможливого складно. Зазвичай, як янгол, він віддавав повагу іншими способами — приходив додому, запалював свічки й молився за душі тільки що відійшовші. Це був його спосіб справлятися з горем, і так йому було легше виразити свою повагу. Єдиний раз, коли він напряму прощався з людиною та який янгол так часто волів забути, був з Ві Морґан. Та Елспет, звісно, — з дівчинкою, яка просто хотіла вижити. Тоді вона втратила кохану людину через те, що він втрутився, поліз зі своїми «праведними шляхами» та зіпсував єдиний хліб одним маленьким, нічого не коштуючим для нього дивом. А потім це обернулося… в жахіття, з яким він справився через те, що Елспет була доволі сильною, а Кроулі — був поряд та допоміг виправити ситуацію.
Зараз же… Він мертвий, а Азирафаїл не може більше бігати він власних емоцій.
«Знаєш, що найбільш іронічне в цій ситуації, Кроулі?, — сміється він, і сміх його болісний та відчайдушний, — найбільш смішне, що я робив все це для тебе. Для тієї посмішки, яку я побачив при нашій першій зустрічі. Я говорив, що тобі личить бути щасливим? Ти був тоді таким… неперевершеним. Надихаючим. Ти вмів по-справжньому захоплюватися життям навколо, і я… «
Залишок фрази тоне в новому потоці істерики. Янгол закриває рот рукою й глухо ридає — в нього немає сил кричати чи вити, чи говорити. Лише зробити пустий, затяжний видих, від якого в легенях закінчується повітря, а в скронях починають грати дзвоники. Він падає на коліна — тепер ніяке диво не змиє зі штанів той смуток та той бруд — і торкається надгробка вільною рукою. Закриває очі, робить вдих-видих, доки голос знов не починає звучати оманливо холодно та спокійно.
«Я міг змінити для тебе Небеса. Я хотів зробити тебе по-справжньому щасливим, і лишити тебе відчуття твоєї неповноцінності та непрощенності. Щоб ти зміг…. Прийняти себе, розумієш? Щоб ти… знов міг любити життя, але ж…», — янгол опускає голову і дивиться на пом’яту в руках записку — прощальний лист, по якому паніка його очі гнала.
В голові мільйон думок, і всі вони хаотичні та перетинаються — Азирафаїл плутається в них, вязне, намагається згадати всі несказані за тисячі років слова.
«…тобі це було не потрібно, так?», — його голос здригається, і він опускає руку з листом — кладе його біля надгробка, вдивляючись в холодний колір мовчазного каміння.
«Тобі потрібно було моє прийняття. І я. А я пішов. Бо зрозумів це вже надто пізно. Я завжди любив тебе. Але не зміг покохати тебе вчасно. Вибач. Вибач мене, Кроулі, вибач….»
***
Азирафаїл пам’ятає: коли він йшов з могили, небо (прямо як зараз) палало яскраво помаранчевими кольорами — сідало сонце, і вулиці Сохо були до лякаючого тихими. Для більшості той вечір був спокійним, але для янгола пустим та безнадійним — навіть абсолютне відчуття байдужості не лякало його. Біля книгарні чекала Бентлі (для нас це дивно, але машини теж можуть бути збентеженими), і він розбито усміхнувся їй, підбадьорюючи поклавши руку на капот.
«Ми знайдемо тобі нового хазяїна, — колись сказав він, порушуючи тишу не голосом, а тихим скреготом з власних вуст — Або, якщо захочеш віддамо в музей. Там будуть піклуватися про тебе і не доведеться постійно звикати до нових людей»
«Ні, люба, я не залишу тебе тут, до тебе швидко добереться корозія»
«Ні, люба, я не можу піклуватися про тебе самостійно. Мені доведеться скоро йти…»
Цікаво, що б сказав Кроулі, почувши їхню розмову в ту мить? Певно, почав би лютитися через одну тільки думку про нового хазяїна його машини. «Не доведи…. Сатана, якщо хоч одна деталька буде змінена, —прозвучало в думках й янгол, повертаючи голову на місце водія, відчув, як палець демона тикає прямо в груди, — це МОЯ машина».
Азирафаїл побачив це роздратоване обличчя: знайомі хмурі брови, знайомі стиснуті від злості зуби, вивчені на пам’ять зморшки — й потягнувся, коли очі заблищали надією — тільки доторкнутися до Кроулі в нього все ж таки не вийшло. Машина загуділа, і янгол спіпнувся, прийшовши до тями, протираючи очі.
«Вибач. Давай все ж таки я віддам тебе до музею. Це хороша альтернатива, насправді, і навряд чи тебе хтось буде чіпати», — прозвучало повільно й якомога лагідніше, доки його рука погладжувала пусте місце водія. Було гірко та мерзотно.
А колись Бентлі була їхнім безпечним простором. Тільки їх і тільки для них. Ось тут — де зараз лежить голова Азирафаїла — раніше часто сидів Кроулі й возив його по Лондону, порушуючи всі можливі правила дорожнього руху. Це було захоплююче, приховувати нічого, але янголу все одно знадобилося багато часу, щоб звикнути до швидкості, з якою демон зазвичай водив. Трохи менше — щоб полюбити її, щоб насолоджувати кожною спільної поїздкою, де вітер грається з волоссям, а Кроулі — зосереджений, проте розслаблений — виглядає таким вільним і трохи радісним. Вони розмовляють про все що заманеться — про ресторани, про ремонти доріг, про неповторні краєвиди або людей чи їхні дурощі, — і все здається таким рідним, таким правильним та їхнім, що янгол сам не помічає, як посміхається. Як вдивляється закоханим поглядом у гострий профіль трохи хизуючогося демона, як починає частіше просити його кудись підкинути. Навіть під час Армагедону вони їздили саме на Бентлі, саме тут сперечалися про Незбагненні господні шляхи й завдяки машині знайшли «Ґрунтовні та вичерпні пророцтва Агнест Оглашенної». І це були добрі часі… Бо навіть ті суперечки тепер здаються неважливими. І хоча Азирафаїл досі ненавидить себе за ті слова, які казав тоді, — ми с тобою не друзі, Кроулі, в нас нема нічого спільного — досі хоче вирвати їх зі своєї голови, вигризти хоча б маленькими шматочками, демон… Зміг його тоді пробачити. Прийняти без зайвих слів і знову бути поряд. І якби ж янгол навчився це цінити вчасно… Якби ж він не пішов… Або не дав йому той клятий термос прямо на цих клятих сидіннях…
Можливо, тоді би Бентлі не відчула, як обшивка намокає від гірких сліз. І не почула, як іноді кричать архангели.
***
Але якщо ви запитаєте самого Азирафаїла, істерика в машині — не найгірше, що тоді траплялося з ним. Найгіршою була книгарня. Тоді спогади, немов монголо-татарська навала, набігали швидко, неочікувано й рунючу — ефемерні образи вже захороненого піджака то й діло ходили туди-сюди, й щось бурчали під ніс. Щось розповідали, перечеплялися через книги і влаштовували безладдя. Іноді, цей піджак падав і опинявся там, де архангел знайшов його після повернення.
Прямо на вході.
До тремтіння по тілу, до замащених землею білих рукавів.
І в ці моменти Азирафаїл підстрибував, а потім здивовано констатував: просто жахіття. Коли він взагалі заснув?
Якщо чесно, якби не рослини, що зараз дивом не в’янули від горя, архангел, можливо, і не знаходився би в книгарні. Не те, щоб це дуже спасло від думок, на кшталт: “Потрібно буде розказати Кроулі” або “йому би точно це сподобалось”, але хоча б було менше речей, які нагадували демона. Бо стільки, скільки він після себе залишив, перелічити в голові було важко. Але, на жаль, за деякими навіть доводилося наглядати. Ці «деякі» не-зовсім речі потрібно було обіймати, гладити по горшечку, обережно обприскувати водою та наповнювати добривом.
“Будь ласка, не вмирайте”, — шепотів янгол, і дивом прибирав чорні, розрослі плями з чужого листя. Кроулі забороняв так робити, і, хах, Азирафаїл навіть пам’ятає, як його застали за цим і лаяли.
“Через тебе вони розслабляться.”
“Вони не повинні бути м’якотілими”
“І взагалі, я тут стараюся, а ти все зводиш нанівець”
“Ні, ТАК не можна, Азирафаїле!”
“Азирафаїле!”
…
“… не Азирафаїле”
…
“…паНЕ АЗИРАФАЇЛЕ!”
Крик. Дотик. Перелякані погляди.
В очах Мюриїл відображається жах —холодний і застиглий. Янгол гарячково чіпляється за чуже плече, і Архангел приходить до тями, тільки коли відчуває, як ця хватка слабшає, коли відчуває сльози на власних щоках. Потім посміхається, і ця посмішка — не по-справжньому лагідна — змушує Мюриїл відсахнутися. Нарешті вони починають розмову.
— Ох, янголя, вибач, будь ласка. Я замислився. Ти так швидко сходили в магазин за покупками?
— Тут не далеко ж… Пане, все добре?
— Звісно!
— Тоді про що Ви думали?
— Я думав, що мені робити з рослинами… Можливо, мені просто потрібно на них нагримати?, — сміється Азирафаїл, але сам не розуміє: він цей сміх видавив, чи його справді це розвеселило.
Мюриїл обережно поставили пакунки на підлогу.
— Я б могли за ними наглянути, доки Ви не повернеться.
— Не повернуся звідки?
—…з Небес. У Вас же там наче залишилися справи, так?, — обережно запитали янгол, і їхнє питання поглинула тиша.
Тиша без відповіді. Бо, якщо чесно, Азирафаїл не знав. Йому просто було все одно.
Звісно, він робив на автоматі якісь дії: продовжував жити, займався улюбленою рутиною, навіть намагався радіти улюбленим круасанам в кав’ярні Ніни, але, загалом, йому було все одно. На все це — просто він пообіцяв янголу, що все буде добре, і намагався показати, що все — добре. Втянутися в побут. На Землі, звісно. А ось про Небеса… Він, мабуть, і не думав.
А за ради них, взагалі-то, спочатку і пішов. Хоча ні, він пішов туди заради Кроулі. Заради тихого, спокійного, хрупкого місця, яке вони створили разом — заради того, щоб це тихе місце захистити, а потім повернутися. Але зараз те, що раніше Азирафаїл вважав “єдиним своїм шматочком в Всесвіті” викликало лише бажання втекти. І який сенс тоді було працювати Зверху? Якщо мотивації закінчувати більше не було.
Була лише втома. Осуд, неприйняття, і забуті питання. Була лише огида. Він дивився на всіх янголів — і не бачив більше тих, кого раніше поважав. Або боявся. На кого раніше хотів бути схожим. Тільки байдужих до всього створінь, що боролися заради суцільного нічого.
І сам став тим, хто бореться заради свого «суцільного нічого».
Проте боротися за це на самоті, коли єдиний твій сенс перетік в просто «вижити», а не «жити», було до біса складно. І, можливо, Азирафаїл втомився від всіх цих складнощів. Не дотерпів ще трошки до Божого благословення — склав зброю і дивився, як світ розколюється навпіл.
Під яскраво помаранчевим небом жадібно хапав повітря легенями, стікаючи кров’ю від якогось-там-серйозного-поранення.
Йому було спокійно. Або вже просто байдуже?
І він заплакав, тихо вимовляючи: “Вибач”.