Глава 2. Вовча пастка

 

   – Як нога?

   Скло в хитких віконних рамах тремтіло під поривами вітру. По підлозі дув протяг. Леві не мав звички спати до обіду і встав на світанку, і тепер щулився від повзучих по спині мурашок – у хаті за ніч помітно похолодало, і пара валила з рота при кожному видиху. Ерен же, залишившись без сусіда і отримавши натомість більше свободи, зарився під ковдрою у спальник, як личинка у кокон, але проспав недовго. Він висунув назовні заспане обличчя, обрамлене скуйовдженим каштановим волоссям, і його відразу помітив Леві.

   – Ниє, – пробурчав він, відкидаючи голову назад на спальник. – Може, повернетесь назад? А то я замерзати починаю…

   – Якщо я не розпалю вогонь, змерзнемо обидва, – Акерман подивився на вікно, заліплене снігом. – Негода зовсім розбушувалася.

   – Мабуть, аврора.

   – Що це? – Леві чиркав сірниками, намагаючись розпалити старі дерев’яні бруски, які він учора наламав зі стільців у кухні, але поки що нічого не виходило. Починало дратувати.

   – Дуже сильна буря, може тривати кілька днів, – Ерен перевернувся на бік. – У такий час краще на вулицю не виходити.

   Спалахнув маленький вогник. Акерман подумки помолився, щоб він не загас.

   – Сподіваюся, не доведеться, але якщо я нічого не знайду у будинку, іншого вибору не буде.

   – Тоді я піду з вами.

   – Ага, – Леві пирхнув, здобуваючи маленьку перемогу над вогненною стихією, – у своїх мріях. Поки не підлікуєш ногу, лежатимеш.

   Ерен обурився і підвівся на лікті, соваючись під пуховиком від сверблячки, що охопила поранене стегно:

   – Гей, я взагалі-то не мрію всюди тягатися за вами. Просто самому виходити небезпечно, краще діяти групою. Хтозна, що може трапитися!

   – Розслабся, бандите, – усміхнувся Леві, підтягуючи до себе один з рюкзаків. – Я ще нікуди не йду.

   Він витягнув банку з консервованими тушкованими бобами. У кришку встромився кухонний ніж, прихлопнутий зверху долонею, і чоловік з натугою почав провертати банку. По кімнаті рознісся неприємний скрегіт металу, від якого зводило зуби.

   Вони поснідали бобами, залишивши частину на обід, і Леві знову заварив оздоровчого чаю із шипшини та залишків кори. Про те, що березову кору можна заварювати, підказав Ерен. Здебільшого продукти з материка коштували дорого, і острів’яни пристосувалися до вживання місцевих аналогів. Досить дивних, як спочатку вважав Леві, але після першого кухля березового чаю був щиро вражений його цілющими властивостями, що розслабляли нервову систему не гірше за ромашковий.

   Ерен випив ще знеболювального і зберігав постільний режим, лише раз піднявшись у туалет. За ним уважно спостерігав Леві, не дозволяючи зайвий раз рухатися. Потім він залишив хлопця, пішовши на обшуки дому. Гроза острова, названий бандит, залишився цього разу не при справах і, понудьгувавши під шум із сусідньої кімнати, задрімав.

   Леві вдалося знайти пару бавовняних футболок, шкарпетки та пуховий жилет, який відразу примірив на себе. У кухонних шафках виявився злаковий батончик, у кабінеті зібралася ціла стопка всілякої макулатури, яка тут же переїхала до каміна поближче. У ванній кімнаті не вдалося знайти нічого путнього, крім відсирілих рушників. «Прийдеться все-таки вийти», – не без розчарування подумав Леві. Він вірив Ерену, якщо той розповідав щось щодо острова, і якщо хлопець сказав, що у аврору на вулиці небезпечно, значить, так воно і є. Але їм потрібна якась їжа, адже продовжити шлях вони зможуть ще не скоро.

   Акерман обережно зазирнув у кімнату, де вони влаштувалися. Ерен спав. Він уявив, як зараз тепло і затишно в спальнику, але не міг дозволити собі прохолоджуватися. День вже давно почався, а він, як головний у команді, має забезпечити їхнє виживання всім необхідним.

   Тому, тихо одягнувшись і звільнивши рюкзак від непотрібних речей, Леві зняв засув з дверей, і одним махом – щоб зайвий раз не вагатися та не відтягувати момент – вийшов надвір.

   Обличчя відразу обліпило крижаними колючками. Видимість була практично нульовою, але Леві пам’ятав, що ліворуч від їхнього будинку стояв ще один. Потрібно лише пройти з десяток метрів.

   Напружившись всіма м’язами від моторошного холоду, що миттєво проникнув під одяг і тепер щипав шкіру скрізь, де діставав, Леві побрів по наміченому шляху. Іти виявилося не так просто – свистячий вітер виривав з рук рюкзак і намагався збити з ніг, налітаючи сильними різкими поривами. Зігнувши ноги в колінах, чоловік повільно пробирався вперед. Аврора ревіла з усіх боків, несучи з собою суміш звуків: скрипи дерев, стукіт віконниць об стіни, виття вовків. Останнє особливо не сподобалося Леві. Він сподівався, що звірі в таку погоду не полюватимуть, а сидітимуть по схронах і чекатимуть на прояснення. А якщо вони зараз вичікують його в одному з будинків? Він відкинув ці думки – навряд чи звірі були такі розумні і могли пробратися всередину.

   Попереду з’явилася стіна, складена з колод. Він кинувся вперед, і порив вітру вдарив у спину, прискорюючи наближення. Леві вдарило у дерев’яну стіну, як молоток вдаряє по цвяху. Притулившись до неї, він важко віддихався і пішов уздовж, шукаючи двері. Позаду вило і гарчало, і ось він уже думає не про вовків, а про ведмедя. А вони можуть бродити в таку погоду? Хоча це, звичайно, малоймовірно, адже зараз зима і вони сплять у барлогах.

   Двері в будинок були не зачинені, але сильно занесені снігом. Довелося докласти зусиль, щоб відчинити її настільки, щоб пролізти всередину у двох куртках та з рюкзаком на спині.

   Леві ввалився всередину і смикнув ручку на себе, захлопуючи двері назад. Завивання вітру різко обірвалося, і в будинку настала відносна тиша. Леві прижмурився і привалився до дверей, переводячи дух. «Початок ніби непоганий», – подумав він, розплющуючи очі.

   – Трясця! – вирвався ошелешений скрик.

   Він знаходився у великій вітальні. Праворуч через арку відкривалася кухня, ліворуч через прочинені двері – спальня. Тут же, у кімнаті, були книжкові полиці, обідній стіл і диван, на якому, впершись у Леві скляними каламутними очима, сидів мрець.

   Чоловік, віком приблизно за сорок, худий, з міцно стиснутими оскаленими зубами, пучками світлого сухого волосся і витріщеними очима, в яких назавжди закарбувався жах перед наступаючою смертю. Він був одягнений у гарний туристичний одяг – яскраву червону куртку, чорні лижні штани та шкіряні черевики. Поруч лежали рукавички та рюкзак. Але що спричинило смерть?

   Леві відліпився від дверей і підійшов до мерця, і зайвий раз не озираючись, узяв рюкзак і пошарив у ньому. Сірники, трут, волосінь, гачки та кресало. Не густо, але й не пусто. Він приміряв рукавички – завеликі, втім, на його розміри взагалі складно щось знайти. Головне, що теплі.

   Краєм ока Акерман помітив блиск. Не відразу до нього дійшло, що одяг на трупі забруднився бризками крові, що розлетілися від голови на плечі та груди. В одній руці мрець затискав револьвер.

   – Удача! – вигукнув він, зовсім не збентежений картиноюі, і з силою розтиснувши пальці, вийняв зброю.

   Акерман обережно оглянув знахідку. Він не вмів поводитися зі зброєю, тож як перевірити барабан, уявляв віддалено і то виходячи з побаченого у вестернах. «Може, Ерен знає?», – подумав він і озирнувся навколо. Патронів не знайшлося, і залишалася надія, що мрець не все витратив.

   Залишивши у вітальні рюкзак, щоб не тягатися з ним, він пройшовся по дому. У кухні знайшовся консервний ніж і пачка чорного чаю, у спальні в шафі ватяні штани та вовняні шкарпетки. Зважаючи на те, що їжі тут не було, відповідь на питання про смерть чоловіка прийшла сама собою – від голоду. Інакше, навіщо йому було накладати на себе руки, маючи гарний одяг і укриття, незрозуміло. «Може, він втомився від самотності? – сам Леві не був упевнений, що за два тижні не збожеволів би, коли кожен день – це гостре питання виживання, що викликає нестерпний стрес, а ти один і ні з ким навіть словом перемовитися. – І все ж таки дивно, що цей мужик помер від голоду, якщо на острові повно дичини, а у нього був револьвер». Єдиною логічною відповіддю могло бути те, що мрець був звичайним заїжджим туристом.

   – Яка різниця, зрештою, – Леві обірвав потік думок. – Я живий, а він ні. От і все.

   І все-таки, його не заспокоювала ця думка. Тривога стала перманентним станом Акермана, вже настільки звичним, що думати про щось позитивне ставало дедалі складніше. І на це була вагома причина, що крилася в їхніх поневіряннях. Те, що допомогу вони навряд чи отримають, стало ясно, коли Ерен і Леві після дводенних блукань лісом вийшли до невеликого містечка – Мілтона. Там було пустельно, жодної душі. Люди, що мешкали тут, разом зникли, покидавши транспорт дорогою з міста. Вони явно кудись пішли, можливо, на острові був бункер або їх евакуювали, але Ерен не був впевненим. «Ніколи не чув про бункери, – сказав він. – Це якась маячня».

   Закінчивши обчищати будинок, Леві наостанок зняв з трупа штани, провозившись не менше двадцяти хвилин з його важким задубілим тілом. Їх він скрутив у щільний рулет і перев’язав шнурками з черевиків, які теж безсоромно стягнув з мужика: «Мертвому вже не знадобиться».

   До вечора ще залишався час, тому Акерман планував зайти ще хоча б в один будинок. Щоб не нести з собою важкого тягаря, він залишив знайдені речі біля виходу, і морально приготувався вийти надвір. Вітер бив такий, що двері не хотіли відчинятися. Акерман відійшов на крок і зі стрибком навалився всім тілом, зрушуючи їх вперед. Вибравшись назовні, він подивився на всі боки, але, як і перед цим, нічого не побачив. «Гаразд, за цим будинком начебто ще один був», – він спробував марно згадати картинку розташування будівель, і поклався на удачу.

   Леві не пощастило. Замість будинку на нього чекав дірявий хлів, і коли він вирішив повернути назад, почув гарчання, яке ні з чим не сплутати. Можливо, це так жартував вітер, розносячи вовчий рик довкола і створюючи ілюзію, що звір десь поруч. Перевіряти не хотілося. Почуття самозбереження залоскотало всередині, і він хутко видерся на слизький від кірки льоду трактор і проліз у порожнє віконце без скла. Внизу на нього чекали брикети з сіном.

   Акерман мішком впав у сіно, піднявши стовп пилу. Він декілька разів чхнув, витираючи з обличчя солом’яну крихту, і підвівся. Як добре, що брикети були трохи розкиданими та пом’якшили політ. Леві не поспішав злазити з них, оглядаючи помешкання. Сарай, замалий для того, щоб називатися амбаром, мав купу щілин, через які налетіли гірки снігу, кам’яну щербату підлогу, і кілька вікон без скла. Майже все приміщення, окрім сіна, займав напіврозібраний іржавий пікап, а за ним, притулившись у самому кутку, стояв верстат.

   Вовче ричання більше не лунало з-за стін сараю, але небезпека все ще лишалася. Леві був певен – він чув звірів, здатися йому ніяк не могло.

   Він зістрибнув на підлогу і пішов до верстата. Стіл був завалений сміттям, марним на перший погляд. Леві знайшов невеликі уламки дроту і майже худий моток ниток, розкидані шматки тканини та кусачки. Все це могло згодитися надалі, і він розсував речі по кишенях. У ящиках, що стояли під столом, знайшлася жменя непоганих маленьких цвяшків. Їх Леві теж взяв. Краще прихопити все і потім викласти як непотрібне, ніж зайвий раз вертатися.

   Дослідивши весь сарай, Акерман нічого корисного більше не знайшов. У рюкзаку ще було достатньо місця, і він подумав, що непогано буде б прихопити добрячий жмут соломи, який можна підкладати під лежанку. Він відчував себе дріб’язковим дурнем, гребучи все, що під руку трапляється, але з іншого боку – вибору-то і немає, вони можуть будь-якої миті замерзнути або померти з голоду, або ще щось, тому не варто нехтувати навіть такими дрібницями.

   Акерман піднявся назад на брикети, підстрибнув і вхопився за віконну раму, хоча цей трюк був далеко не найлегшим. Намагатися проломитися через двері він не ризикував – якщо подвір’ям справді ходять вовки, з вікна вони його навряд чи схоплять, а от на землі легко.

   На вулиці посіріло і стало ніби холодніше. Це Леві зрозумів по крижинках, що вмить скували вії і ніс. Тим не менш, негода роз’яснилася, і стало видно будинок, з якого він прийшов. Він був не так близько, як здавалося в тумані.

   Леві посидів трохи на рамі, прислухаючись і придивляючись до найменших змін навколо. Якщо не брати до уваги те, як вітер ніс хвилями сніг по землі, все було відносно спокійно. «Добре, ризикнемо», – не без побоювань наважився він.

   Перекинувши ноги на другий бік і мало не звалившись, Леві зістрибнув на трактор. Подумки він похвалив себе за спритну витівку, що дозволила розжитися цінним добром. Однак це ще був не кінець. Спустившись на землю, Леві рушив до будинку, щоб забрати одяг. Залишалося ще зовсім трохи, і він повернеться до Ерена. Вони заварять знайдений чай та сядуть біля вогню розбирати знахідки. Від цих думок на душі майже потепліло, якби не хрипке гарчання звідкись збоку.

   На цей раз Леві побачив. Сірий кудлатий вовк, розміром із пристойну вівчарку, крався повз повалені дошки з іншого боку вулиці. Звір дивився саме на нього і в його намірах не було сумніву.

   Акерман на мить загубився. Якщо він рухатиметься повільно і рішуче, чи зможе це зупинити вовка, як це зазвичай буває з собаками?

   Вовк завмер, готуючись до стрибка. Леві краєм ока намітив траєкторію своєї втечі, стиснув лямку рюкзака сильніше, і кинувся до будинку одночасно зі звіром.

   Відчиняючи двері, він почув прямо біля ніг, як клацнули зуби, промахуючись. Рюкзак зірвався з плеча і дивом влучив по морді, збиваючи вовка від наміченої цілі. Леві скочив у хату, відкидаючи у вільний політ свою ношу, і двома руками вчепився за ручку. У двері, що зачинилися з гучним ударом, забився розлючений вовк. Ніякої засувки не спостерігалося, а якщо перестати тримати двері, то навіть з огляду на те, що вона відчинялася назовні, не було гарантій, що звір не підчепить лапою і не відкриє її сам. Леві мимоволі опинився в глухому куті.

   Однак зовсім скоро двері перестали тремтіти під стрибками вовка – він відволікся на гучні крики, що увірвалися в шум негоди.

    – Пішла геть, мерзенна псина! – сміливо кричали, прорізаючи криком свист вітру.

    Акерман заметушився. Це ж Ерен! Він що, вийшов надвір? З пораненою ногою? «Він своєю головою хоч трохи думає? Безмозкий дурень!» – розлютився Леві і, забувши всяку обережність, штовхнув двері. Виходячи на вулицю, він виставив рюкзак вперед, щоб у разі чого вовк не зміг швидко дістатися до нього.

    Біля крайнього будинку праворуч, де вони зупинилися, справді стояв Ерен. Він спирався спиною об одвірок прочинених дверей і розмахував палаючою головнею з каміна. Вовк згорбився і обережно наближався, опустивши груди до землі.

    – Єгере, придурку! – закричав Леві. – Швидше запрись у хаті!

    – Я вас не залишу! – не дивлячись на нього, відгукнувся Ерен і сильніше мотнув палицею, відганяючи звіра.

    Леві витяг з кишені револьвер і побіг до хлопця. На ходу він наставив зброю на вовка, сподіваючись на удачу. Нога несподівано об щось спіткнулася і, падаючи в кучугуру, він машинально натиснув спусковий гачок. Пролунав оглушливий постріл, що відлунням рознісся по окрузі.

    Вовк злякано заскиглив. У калейдоскопі різноманітного шуму Леві розчув переляканий голос Ерена:

    – Леві! Леві, ви живий?

    – Де вовчара?

    – Втік. Ви прогнали його, хоч і не влучили, – сказав хлопець, наблизившись і зупинившись на розі будинку. Він тримався за стіну, підтискуючи до себе хвору ногу. Вигляд неодягненого, розпатланого і пораненого Ерена дратував. Леві підскочив, підбираючи револьвер з землі:

    – Якого біса ти вийшов, Єгере?

    – Вас ніде не було, а потім я почув виття, і побачив у вікно, як вовк переслідує вас. Що мені ще лишалося робити? Я мусив якось допомогти вам.

    – Я не дозволяв тобі виходити! – сердився Леві. – Ти поранений! А якби ця паскуда схопила тебе? А якби я не мав револьвера? Що б ми тоді робили?

    – У мене був смолоскип! – уперто насупився Ерен. – Я ж не з голими руками вийшов!

    – Та хоч із протитанковою гарматою, – огризнувся Акерман. – Ти не повинен ризикувати своїм життям, тим більше в такому стані, – він хитнув головою і холодно сказав. – Іди до хати.

    – Але…

    – Іди до хати, якщо не хочеш, щоб і на іншій нозі з’явилася дірка від ножа, – не гірше вовка з погрозою прогарчав Леві.

    Ерен злякано втяг голову в плечі і зашкутильгав назад. Весь той час, що вони стояли і лаялися, вітер обносив обох сніговою крихтою, і тільки зараз Леві відчув, як дико змерз. А як почував себе Єгер, стоячи в одних штанях і светрі, страшно й уявити.

    Вже не боячись, що на нього знову нападуть, Леві сходив по речі, які зняв з мерця, і тоді вже повернувся до їхнього дому. Зачинивши двері за засув, він нарешті відчув себе у безпеці, а головне – у теплі. У каміні палав вогонь, а поруч стояли дві бляшанки, над якими корпів Ерен. Витягнувши поранену ногу вбік, він згорбився, відмірюючи жменю сухої порубаної шипшини для майбутнього чаю. Обличчя його похмуріло, від зведених брів на лобі пролягла вертикальна складка, що зовсім не йшла молодому обличчю. «Злиться, як же, – хмикнув Леві. – Я теж злюся». Хто просив Ерена допомагати йому, ризикуючи своїм життям? У той момент він перелякався за хлопця сильніше, ніж за себе, і був готовий вбити вовка голими руками.

    «Це зовсім не схоже на мене, – Акерман відчув незручність за проявлені неконтрольовані емоції. – Але з іншого боку, чого тільки не трапляється з людьми, коли їх відриває від цивілізації, і вони залишаються зовсім одні. Згадати хоча б історію про Робінзона Крузо».

    Він підійшов до каміна, поклав рюкзак і повалився в крісло. Втомлено простягши ноги, він відкинувся на спинку і прикрив повіки. Як же добре…

    Ерен розлив воду по банкам і підставив їх до вогню.

    – Я злякався за тебе, – спокійно промовив Леві, подивившись з-під напівопущених вій на хлопця. Той сидів, поклавши голову на підігнуте коліно, і дивився на танцюючі полум’яні язички.

    – А я за вас, – все ще дуючись, пробубнив він.

    – І все ж, було безглуздо виходити на вулицю з пораненою ногою. Ти б не зміг швидко зреагувати у разі чого, і втекти.

    – Я казав вам, що в негоду зовні небезпечно, – Ерен перевів на Леві погляд, в якому змішалися злість і образа. – Вам дивом пощастило помітити звіра та не попастися. Як ви думаєте, що я мав робити, не знайшовши вас вдома і почувши, як на вулиці б’ється в сусідній будинок вовк?

    – Дочекатися, поки я сам вирішу проблему і повернуся.

    Хлопець підібгав тремтячі губи:

    – Дурень ви, Леві! – сердечно вигукнув він. – Звичайний чоловічок з континенту, який хижака бачив лише по телевізору. Ви ні чорта не тямите в дикій природі та її законах. Ми, мешканці острова Великого Ведмедя, стикаємося з нею щодня від самого народження. Кожен другий з нас – досвідчений мисливець та слідопит. Так, можливо, саме я не володію всіма тими знаннями, які є у чоловіків моєї сім’ї, але дещо все-таки розумію. Я не повний нездара, яким ви мене вважаєте! І самовідданість, і хоробрість – головні риси моєї крові.

    «Леви, а ви знаєте, що в моєму роду всі чоловіки – не рахуючи мене та батька – були і є справжніми мисливцями, професіоналами своєї справи! – хвалився якось Ерен. – Тому в мене таке прізвище – Єгер. За розповіддю діда у нас німецьке коріння, і з німецької мови це означає «мисливець». Уявляєте, як круто!». Так, Акерман пам’ятав ту розмову. З того часу він і звертався до Ерена за прізвищем щоразу, коли той косячив чи починав дратувати.

    І він не підозрював, що ця ситуація так виведе хлопця із рівноваги.

    – Я можу сам розпалити та підтримувати вогонь! – продовжував кричати Ерен. – Знаю, які рослини та плоди можна їсти, а які ні. Дещо розуміюся в орієнтуванні на місцевості, адже погодьтеся, якби я не підказував, куди йти, ми б ніколи не вийшли до Мілтона! І, зрештою, я вмію користуватися зброєю, на відміну від вас.

    Леві сидів, як громом уражений. Буде неправдою сказати, що його не засмутили закиди Ерена у свій бік. Висловившись, хлопець втягнув носом соплі, не даючи собі розплакатися, і втер вологі очі рукавом:

    – Більше так не робіть, – твердо сказав він, тим самим ставлячи крапку в їх розмові.

    Акерман нічого не відповів, бо, якби погодився вголос, він би ще більше принизив себе. Достатньо вже того, що його відчитав цей шмаркач, нехай кожне його слово і мало рацію. Вони ще на умовному березі, перед тим як пуститись у це небезпечне плавання, домовилися завжди діяти разом. Але Леві хотів якнайкраще, він же, чорт забирай, піклується про їхнє становище. Хто винен, що Єгер навернувся на ніж, як останній лох, і через це не міг піти з ним?

    Йому знадобився деякий час, щоб вгамувати роздратування, тому хвилин десять вони сиділи в гнітючій тиші. Нарешті він узяв себе в руки і потягнувся за рюкзаком:

    – Гаразд. Хочеш подивитися, що я знайшов?

    – Сподіваюсь, ризик був виправданий, – все ще кисло, але вже м’якше, відповів Ерен, підсідаючи ближче.

    Вони почали перебирати знахідки. Ерен був радий упаковці чаю: «Нарешті нормальна заварка, а не ці висушені плоди без смаку і запаху!», і Леві цілком поділяв його почуття. Сіно насмішило, до цвяхів поставилися зі скептицизмом, кусачки та консервний ніж одразу вирушили у коробку з інструментами. Особливий інтерес був під час перегляду одягу. Рукавички чоловік забрав собі, бо вони добре налазили поверх інших, а лижні штани та черевики дісталися Ерену.

    Останнім звернули увагу на револьвер. На подив Леві, хлопець зі знанням справи взяв зброю в руки, перевірив барабан, констатувавши, що там є три патрони, і прицілився у стіну, приміряючись до ваги.

    – Здорово, що ви його знайшли.

    – Забереш собі?

    – А довірите? – збентежено, але з лукавинкою в очах, перепитав Ерен. – Ви ж вважаєте мене криворуким.

    Акерман посміхнувся:

    – Ти ніби з мисливського роду, мусиш хоч щось вміти.

    Той знизав плечима:

    – Ну, я стріляв із гвинтівки по банках. Револьвер був у брата, і він кілька разів давав його потримати, – він помовчав трохи і щиро додав. – Але якщо ви справді готові довірити наші життя мені, я не підведу нас.

    – Вже постарайся, бандите, – Леві поплескав хлопця по плечу.

    Вони повечеряли консервами і гарячим чаєм. Під спальник розклали пахуче сіно, і тепер сидіти стало трохи м’якше. Леві обробив стегно Ерена і наклав нову пов’язку. Загоювалася рана добре: вкрилася бурою скоринкою, і набряк трохи спав. Єгер випив антибіотики та таблетку знеболювального, а потім вони полягали на спини, і балакали про всяку нісенітницю, дивлячись у стелю, на якій набували різних форм відблиски з каміну. Поступово прийшов і сон, і обидва заснули, за звичкою притулившись один до одного.

 

 

    На загоєння рани пішов тиждень, під час якого запаси невблаганно зменшувалися. Аврора протрималася ще два дні, а коли вона закінчилася, вилазка не дала нічого путнього. Все цікаве, що могло згодитися, Леві знайшов ще у перший вихід. Він стежив за тим, щоб ресурси не витрачалися надто активно, і чітко розділив прийоми їжі на сніданок та вечерю, викинувши обід і будь-які перекуси. Вони їли менше ще й тому, що цілими днями сиділи в хаті і нікуди не ходили, тож і споживати більше калорій не мало сенсу.

    Вільний час Леві витрачав на збирання дров, яких після негоди валялося повнісінько. Ерена він далеко від дому не відпускав, дозволяв гуляти тільки перед дверима, на випадок, якщо вовки знову з’являться. Хлопець ображався, що його не пускають на вільний вигул, але смиренно кульгав туди-сюди ганком, і коли холод починав пробиратися під одяг, йшов у будинок відігріватися. Вони знайшли на полицях книги та читали їх, коли не хотіли розмовляти, а розмовляли зазвичай багато, бо інших розваг на цьому проклятому острові просто не було. З моменту катастрофи минуло три тижні, і вони були єдиними один у одного в цьому самотньому світі, але час від часу Леві відчував, що ще трохи і його почне нудити від будь-якої присутності хлопця, від його тіні чи тихого дихання.

    Цей момент поки ще повною мірою не настав, а ось сам себе Леві вже дратував на повну. Йому не подобалося ходити, одягненим у кілька шарів светрів і курток, наче капуста, але й не подобалося мерзнути, а під ранок це траплялося завжди, тому що камін затухав, і будинок моментально пробирало холодом.

    Леві мріяв нормально помитися, постояти під теплим душем або добре відмокнути у ванній, але все, що було в доступності, це відро розтопленого на вогні снігу і мило з ганчіркою, якою він нашвидкуруч обтирався, щоб зайвий раз не мерзнути. Добре, що після падіння літака йому вдалося знайти свою валізу і дістати звідти щітку та зубну пасту. Ерен був обділений такою честю, і зуби чистив чим доводилося – пальцем, на який видавлював горошинку пасти під уважним наглядом Леві – щоб не витратив зайвого дорогоцінного скарбу.

    Акерман намагався не торкатися порослих жорсткою щетиною щік, і не дивитися в дзеркало у ванній кімнаті. Колись поголена потилиця і скроні теж почали заростати, але це звісно було найменшою бідою з усіх. При всьому цьому його веселив вигляд Ерена, якого торкнулися ті ж проблеми. Рідкі юнацькі вусики і борідка коштували всіх мук, і Леві кривив губи в стримуваній посмішці, щоб хлопець раптом не помітив. Висловити вголос якусь колкість не мало сенсу, бо це працювало і в зворотньому напрямку.

    – Завтра підемо на пошуки нового місця, – сказав Леві, скидаючи дрова біля каміна. У шлунку перманентно смоктало через відсутність нормальної їжі, і настрою не було жодного. Він буквально мріяв знайти магазин, де завалялося щось смачненьке, а не безсмачні хлібці та квасоля в томаті.

    Ерен задумливо глянув у дощату стелю:

    – Враховуючи, що Мілтон залишився позаду, а ми рухаємося на схід, то скоро маємо вибратися до Прибережного шляху, в якому я живу. Мабуть, це найбільш населене місто на острові, там точно хтось має бути.

    – Звідки в тебе стільки впевненості?

    Леві долав песимізм та зачатки апатії. Хлопець, на якого він періодично кидав погляд, здавався надто натхненним, хоча яка тут радість може бути, сидячи в хаті посеред засніжених гір, як птах у клітці.

    Ерен блиснув райдужками, що набули бурштинового кольору у світлі вогню:

    – Чесно, – він притис долоню до своїх грудей, – я з Прибережного шляху практично нікуди і не вибирався. От Жан, так, він багато мандрував островом і зараз би точно сказав, куди нам йти. Наприклад, того року він бував на турбазі «Загадкове озеро» і ловив от таких здоровенних форелей, – хлопець розвів руки, показуючи, наскільки великими були рибини. – Але ж всі дороги рано чи пізно кудись приводять. І якщо ми натрапили на цю подобу селища, то цивілізація десь поруч. Не могли ж люди тут жити у відриві від усього?

    Акерман роздратовано цокнув язиком:

    – По-моєму, на цьому дрімучому острові все можливо. Єгере, ти хоч впевнений, що ми йдемо на схід, а не на північ?

    Ерен опустив погляд:

    – Ну, поки ми йшли сюди, я стежив за сонцем і мохом, і впевнений приблизно на сімдесят відсотків, що ми йдемо у правильному напрямку.

    – Сімдесят?! – випалив Леві. – А решта тридцять куди нас приведуть?

    Хлопець мовчазно знизав плечима. «Зрозуміло, що нічого не зрозуміло», – прикро подумав Леві, піднімаючись з крісла і починаючи нервово ходити туди-сюди. Від усього цього в нього стало лише гірше на душі. «Три тижні я бовтаюся цими лісами, і їм немає ні кінця, ні краю. Коли повернуся додому, напишу Сміту найрозгромніший відгук про цей острів. Огидне місце для курорту! Зате чудове для самотньої холодної смерті, – він видав гіркий смішок. – Якщо, звичайно, я не здохну десь у снігу чи від зубів вовка».

    – Чого ви смієтеся? – спитав Ерен, не розуміючи, чому на мить у Леві на обличчі пролягла моторошна крива усмішка, схожа на звірячий оскал.

    – Нічого, – відмахнувся той, втомлено потираючи скроні. – Просто ще місяць тому не повірив би, скажи хтось, що я потраплю в авіакатастрофу і застрягну на безлюдному острові.

    – Не такий він і безлюдний, – зауважив Ерен. – Як мінімум тому, що тут є ще я.

    Леві скривився:

    – Ну так, хлопчисько, який прожив сімнадцять або скільки там років тут і ні чорта не знає. Толку від тебе стільки ж, скільки, якби тебе не було зовсім.

    Ерен ображено підібгав губи. Їхня розмова переростала в нову сварку, а цього ніяк не можна було допускати в їх становищі. Вони не просто повинні триматися разом, а ще бажано бути в гармонії та дружніх стосунках, а не ворогами. Можливо, будь навколо трохи інша обстановка чи обставини, хтось із них задумався над цим, але тільки не зараз. Нерви в обох були на межі.

    – Я хочу вибратися звідси не менше вашого, – різко процідив Ерен, підводячись на ноги і шиплячі від тихого болю в стегні. – Не моя провина, що мені не було цікаво вивчати Великого Ведмедя, ходити у походи, як інші хлопці. Але я залишився живим, а вони ні, як би гірко це не звучало. Ви теж повинні були вивчити хоч трохи мапу острова та його історію, перш ніж летіти сюди і шукати місце під курорт.

    Леві відчув, як його кольнули за живе. Знову. Ерен говорив правду – чоловікові було ліньки відкрити путівник хоч на пів сторінки і трохи ознайомитися з місцем, куди прямував. Але його з самого початку не спокушало це відрядження, а тому він просто забив, сподіваючись розібратися з усім на місці і поступово.

    Акерман голосно видихнув, намагаючись привести себе до нормального стану. Вони обидва були неправі і обидва певною мірою винні в ситуації, що склалася. Або не винні зовсім, бо ніяк не могли вплинути на аномалію та падіння літака. Вони звичайні пасажири, які випадково вижили. Леві не смів лаяти Ерена, він був неправий, кажучи, що хлопець погано знає острів Великого Ведмедя, бо й у своєму місті не особливо розбирався. Вивези його до глухого лісу, чи зрозуміє він, куди йти? Всі походи, в яких він був за своє життя, організовував його дядько, і він же керував маршрутом, тому Леві не особливо заглиблювався в секрети орієнтування по мапі.

    Він виставив руки у примирливому жесті:

    – Гаразд, вибач, я погарячкував.

    – Та вже пізно, – пирхнув Ерен, ображено відвертаючись до каміна. Хвора нога завдавала дискомфорту, але він принципово залишався стояти, всім своїм виглядом показуючи, як сильно його зачепило.

    – Ну і дуйся. Тільки коли стане холодно чи захочеться їсти, не проси мене про допомогу.

    – Сам упораюсь, – огризнувся хлопець.

    Леві сів назад у крісло і схрестив руки на грудях. Якби в усьому будинку було тепло, він, можливо, пішов би в іншу кімнату, але розуму вистачало не вдавати з себе мученика через одну тільки пику Єгера.

    Вони не розмовляли ще два дні, але продовжували вести подобу побуту разом. Топили камін, готували їжу, лягали спати спина до спини. На третій день Ерен помітно зміцнів і почав ходити більше звичайного, хоч і кульгав через раз. Леві спостерігав за ним краєм ока. Він сидів, як на голках, бажаючи вже вирушити далі в їхній несподіваній подорожі, але гордість не дозволяла заявити про це Єгеру. У результаті цю думку висловив сам хлопець.

    – Я готовий йти, – сказав він так доброзичливо, ніби ніякої сварки та гри в мовчанку останні два дні не було.

    Акерман окинув його чіпким поглядом:

    – Ти хотів сказати, шкутильгати?

    – Ну й жарти у вас, Леві, – пробурмотів Ерен. – Я вже цілком нормально ходжу.

    – Але від вовка не втечеш.

    Хлопець прискіпливо прижмурив очі:

    – Не зрозумію, ви переживаєте за мене чи, навпаки, кровожерливо прагнете моєї зустрічі з хижаком?

    – Якщо тебе завалять, Єгере, мені навряд чи дістанеться хоч шматочок, тож твоя самовідданість ніяк не допоможе.

    – От і славно, я і не збирався ділитися з вами собою, – Ерен відвернувся, задерши ніс. – Краще повністю віддатися на поживу вовкам, вони хоча б милі.

    – Ага, особливо їхні гострі зуби, – хмикнув Леві.

    Вони помовчали трохи, кожен зайнятий своєю справою, потім Ерен спитав:

    – Ви більше не ображаєтесь на мене?

    Леві мало не вколов палець голкою, якою зашивав дірочку на светрі:

    – Пф, сказав таке! Я й не ображався, на відміну від тебе.

    – Взагалі-то, я вам підігравав, щоб ви не були самотніми у своїх переживаннях.

    – Єгере, – Акерман невдоволено глянув на нього, – ще одне слово….

    – Все-все, я зрозумів, – невинно посміхнувся Ерен. – І все-таки, ми можемо йти далі, якщо ви бажаєте цього. Ви ж бажаєте, так?

    – Так. І завтра вранці ми йдемо. Задоволений? – Леві погледів на нього з-під лоба.

    – А ви?

    – Я тебе придушу зараз, і рука не здригнеться, слово честі.

    Хлопець про всяк випадок відсунувся подалі:

    – Зараз я ваш найцінніший друг, ви не вчините так зі мною, – він широко посміхався, бавлячись над суворим обличчям Леві, у якого на скроні вже почала пульсувати жилка.

    – Ще як вчиню.

    – Та ніколи в житті, – потішався Ерен, скалячи зуби.

    Акерман відклав светр убік і простягнув руки назустріч, як зомбі з фільмів, через що хлопець уже зовсім засміявся і пропустив момент, коли пальці зімкнулися навколо його шиї. Ерена душили не сильно, чисто для страху, і прийом, звичайно ж, провалився з тріском. Не припиняючи реготати, Єгер схопив Леві за зап’ястя і потягнув до себе, відкидаючись спиною на спальник. Чоловік звалився йому на груди і спробував підвестися, але його стиснули в обіймах:

    – Єгере, телепню, що ти робиш?

    Ерен радісно зітхнув:

    – Ви не уявляєте, як я скучив за розмовами з вами.

    – А обійматися хоч навіщо?

    – Ці два дні мені доводилося торкатися тільки самого себе, знаєте, як приємно доторкнутися до іншої живої людини?

    Леві гучно засопів від двозначності висловлювання, і спробував знову вибратися, але Ерен тримав міцно, буквально притискаючи його голову до себе:

    – Дайте одну хвилинку, – попросив він, – і потім звалите, куди хочете.

    Леві попирхав, побурчав і врешті-решт поступився. Рівний стукіт серця під вухом змусив його поступово заспокоїтися, хоч би як він пручався. Мимоволі прикривши очі, він відчув неймовірне умиротворення і втому. Вони нічого путнього не робили останні дні, а стрес все одно валив з ніг. І відчувати поряд із собою ще когось живого і теплого було найціннішою можливістю, якої, наприклад, не було у того чоловіка, що застрелився в сусідньому будинку.

    Леві був не один. Не тільки йому було самотньо та страшно. І це заспокоювало подвійно.

    – Ерене.

    – А? – не одразу відгукнувся той, судячи з тихого голосу, придрімавши або глибоко замислившись про щось.

    – У тебе був хтось до катастрофи? Дівчина там… – і поміркувавши додав, – чи хлопець, вже вибач за таке питання.

    Груди Ерена здригнулася від сміху:

    – Та нічого, – він трохи помовчав, і ніби пірнувши на мить у спогади, тужливо сказав. – Була. Чи є? Як правильно сказати?

    Акерман замислився:

    – Нехай буде «є». Вона ж не могла кинути тебе за три тижні твоєї відсутності? Чи така, що може?

    – Не знаю, – знизав плечима Ерен. – Думаю, ні. Я ж неперевершений, як такого можна кинути? Вона, мабуть, дуже переживає, – він самовдоволено посміхнувся, потім спитав. – А у вас? Є хто?

    – Гей, ти ще не розповів про свою дівчину.

    – І вже хочу почути про вашу. Ну, то хто вона?

    Акерман важко зітхнув, висловлюючи цим усе без слів.

    – У мене нікого немає, – нарешті безбарвним голосом відповів він, і складно було сказати, сумно йому від цього факту чи ні.

    – Оу, – вирвалося в Ерена. – Вибачте.

    – Все гаразд, – відмахнувся Леві.

    – Вам, мабуть, дуже сумно, що ніхто не чекає на вас…

    Він відірвав голову від грудей і похмуро глянув на Ерена:

    – Забий. Я сам винен, що розпочав цю тему.

    Акерман мав намір підвестися, але його схопили за лікоть, зупиняючи. Він здивовано глянув на Ерена, а у того в очах затеплилися світлі промінчики чи то від світла з вікна, чи то з самої душі:

    – Леві, у вас є я. Коли ми виберемося звідси, я не забуду про вас, і надсилатиму листівки на свята. Навіть можу приїжджати, якщо запросите. Ну, я вас так точно до себе у гості запрошу!

    Чоловік кисло скривився:

    – Дякую, Єгере, мені твого острова з головою вистачає вже зараз.

    Ерен продовжував тримати за руку:

    – Знаєте, ось у мене є дівчина та батьки, які за мене дуже хвилюються, я в цьому певен. Але вони десь там, далеко, а поряд тільки ви. Отже, єдиний, на кого я зараз можу покладатися і кому безсумнівно довіряю своє життя, це ви.

    Леві було приємно чути таке зізнання, але зовнішньо ніяк не зреагував. Чи то не знав як, чи то просто не схотів. В будь-якому разі, вистачить вже подібних одкровень – ще трохи, і вони ревітимуть зі своєї тяжкої долі, втупившись сопливими носами один одному в умовні жилети.

    – Я зрозумів тебе.

    Ерен не приховав свого розчарування:

    – І це все?

    Леві вже встав зі спальника, розминаючи поперек:

    – А ти сподівався, що я так само почну розпинатися в подібних промовах до тебе? Тоді доведеться потерпіти до того, як ми повернемось до цивілізації. А поки що мені потрібно дошити светр.

    Він нахилився, підбираючи одяг і голку з ниткою, і Ерен спостерігав за ним весь цей час, відчуваючи певний сором за те, що піддався емоціям і повів себе як розчулена дівка. Акерман помітив напругу на обличчі хлопця, і вирішив зійти, щоб якось розрядити обстановку:

    – Якщо тобі стане легше, то я думаю те саме, що й ти. Просто волію тримати думки при собі, от і все. І я вдячний за все, що ти сказав.

    Обличчя Ерена посвітлішало, він усміхнувся і теж взявся за справу. Їм треба було добре підготуватися перед завтрашнім виходом. Тижнева відсидка призвела до того, що запаси як їжі, так і дров майже вичерпалися і ще один такий тиждень вони просто не переживуть. До того ж, вся надія залишалася на Прибережний шлях, де – Ерен вірив у це – залишилися люди та зв’язок, а найголовніше, був його рідний дім.