Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
– А-а-а-а! – волав Ерен, хапаючись за ногу. – Не можу-у-у!
– Терпи-терпи, довбню, – шипів Леві, сидячи над хлопцем. Притискаючи долоню до рани, з якої сочилася пекуча кров , що залишала яскраві червоні краплі на снігу, іншою він стягував шарф з шиї. Той був добре зав’язаний і ніяк не хотів відпускати нагріте місце.
Ерен продовжував стогнати і пускати крокодилячі сльози, не знаючи, за що вхопитися – чи то за гілку шипшини, що майоріла прямо перед носом, чи то за пухнастий сніг, чи за самого Акермана, що чортихається і бореться зі своїм одягом.
Вони одні – двоє безнадійних блукача, які застрягли посеред льодяного і, можливо, зовсім безлюдного острова, і якось намагалися виживати серед диких тварин і лютого, пробираючого до кісток, морозу, поки безглуздий Єгер не вспоров ногу об мисливський ніж, що валявся під білим сніговим килимом. Як можна підвернути щиколотку і стрімголов полетіти зі схилу прямо до сараю покинутого будинку, і там прокинутися вже з ножем у стегні? – Леві хотів знайти відповідь на цю неймовірну загадку всього людства.
– Недоумку! – лаявся він. – Потрібно бути уважнішим. Тільки ти міг так невдало навернутися, це в крові у тебе!
– «Там» прямо видно? – крізь сльози проривів Ерен.
– Що видно? – Леві нарешті впорався із шарфом і, з комом в серці, потрошив його зубами та вільною рукою, намагаючись відірвати шматок. Добре, що це з самого початку не був нормальний, у типовому розумінні слова, шарф, а тонка ганчірка, яку він знайшов під час обшуку одного з будинків. У такий холод вибирати не доводиться – зрештою не на міланському тижні моди він знаходиться.
– У крові моїй! – з істеричним криком підказав Ерен. – Ви ж зараз по лікоть у ній, хіба ні?!
– Як ти мене дістав, Єгере! – загарчав Леві, приймаючись обмотувати хлопцю ногу. – Просто заткнися, заради Бога. Взагалі! Перестань кричати, хникати і перемовлятися.
– Я не можу!
– Ні, зможи! – Леві перевірив щільність вузла, потім витер кров із долонь об сніг. Ті без рукавичок вже так змерзли, що ледве ворушились.
Мисливський ніж, що так невдало увійшов в юнацьку плоть, валявся поруч. Акерман теж обтер його і засунув у рюкзак – нічого добром розкидатися. У них був лише один ніж на двох і той кухонний.
– Давай, підривайся, – метнув головою Леві, підводячись і тягнучи за собою Ерена під лікоть.
– Мені боляче! – заканючив той і цілком справедливо. Ганчірка багровіла на очах, обличчя хлопця почервоніло від напруження і пульсуючого болю.
Акерман шумно видихнув через ніс, втрачаючи залишки терпіння.
– Я розумію, Єгере, але нам треба сховатися, якщо не хочемо напоротися на вовків, – він підхопив Ерена під пахви і, як важкоатлет штангу, потягнув вгору. – Тобі всього лише потрібно дотерпіти до найближчого будинку, і все. Там я оброблю рану як слід.
Ерен підвівся на одну ногу і обхопив плечі Леві, використовуючи його як опору. Той ледве встояв на ногах від відчутної маси, що навалилася зверху. З вольовим обличчям він допоміг хлопцеві вирівнятись і, тримаючись один за одного, вони потяглися геть від сараю, залишаючи розкиданий сніг упереміш з кров’ю та уривками ниток колишнього шарфа.
– Ви ж не кинете мене, якщо на нас нападе зграя? – шиплячі через слово, спитав Ерен.
Леві пирснув:
– Кину, звичайно. На який ти мені здався, одноногий бандит?
– Так і знав, що у вас холодне серце, – уривчасто видихнув хлопець.
– Тут усе холодне, якщо ти не помітив, – без посмішки відповів Леві, стежачи за деревами. Вони так довго провозилися з раною, що їх давно могли почути. Прихід хижаків був лиш справою часу.
– І я все ще страшний бандит, навіть тимчасово поранений. Гроза цього острова, – спробував усміхнутися Ерен. – Всі ведмеді і вовки бояться мене-е-е, – він застогнав, спіткнувшись об щось, сховане під снігом. – Там пастка!?
– Припини репетувати, – заворчав Леві. – Це лише дошка. Ми майже дійшли, закрийся хоч ненадовго.
– Я намагаюся себе заспокоїти, раз ви не можете.
Акерман безцеремонно привалив Ерена до стіни, наче городяне лякало, і засмикав ручку дверей. Вона була замкнена.
– От чорт, – цикнув Леві поманив пальцями. – Де там твої відмички, бандите? На базу.
– Ще чого! – насупився Ерен. – Чарівне слово?
Сірі крижані очі недобре блиснули. Леві схопив хлопця за грудки:
– Тоді вже треба було грати в добрих чарівників, а не розкрадачів чужих запасів, – прошипів він, заглядаючи в перелякане обличчя Ерена. – А тепер швидко дістав свої брязкальця, поки я не залишив тебе тут замерзати.
Хлопець, невдоволено підтискуючи губи, дістав з нагрудної кишені зв’язку ключів, дротів, скріпок, зібраних на кільці з-під брелока, і простяг Леві.
Запанувала довгоочікувана тиша. Каркали ворони над головою, шумів вітер у соснах, хитаючи їхні стовбури, через що ті натужно рипіли. Не відчуваючи пальців, неточними рухами Леві почав колупатися в замку. Він чув, як голосно сопить Ерен, крехтить і шарудить одягом, смикаючи край пуховика, аби не схопитися за рану, що свербіла. І серед цих хаотичних звуків з’явилися нові, що змусили волоски стати на загривку – гарчання і хрускіт снігу. Акерман подивився на всі боки, але навколо було спокійно.
– Стеж за обстановкою, – кинув він Ерену, повертаючись до дверей.
Леві нервував. Якщо він зараз не впорається із замком і за ними прийдуть вовки – це кінець. Він не потягне на собі Єгера, просто не вистачить сил. Кілька шарів одягу, рюкзак, набитий різними речами – та хлопець важив як цілий слон! До того ж сам Леві не був пушинкою у своєму обмундируванні. Що вже казати, обидва вони нагадували цибулини у ста одежинах. І при цьому абсолютно беззбройні, крім двох ножів різного ступеня тупості. «Ну, мисливський точно гострий, раз так легко поранив Ерена, з його-то двома підштанниками і робочими штанами», – подумав Леві. У замку дзвінко клацнуло.
– Готово, – задоволено скривив губи Акерман.
– Саме час, бо ми вже не одні, – прошепотів Ерен.
Леві повернувся. На узліссі з’являлися чорні крапки, своєю горбатою ходою чітко нагадуючи вовків. Зграя була ще досить далеко, але це поки що звірі нікуди не поспішають. Якщо вони вирішать наздогнати здобич, опиняться біля будинка в одну мить.
Схопивши Ерена під руку, Леві заштовхав його всередину і не зовсім акуратно кинув у найближче крісло, щоб під охання хлопця повернутись і замкнути двері на великий залізний засув.
– Ми в безпеці, – констатував він, обійшовши будинок і перевіривши, чи все зачинено і чи цілі вікна. Поставивши рюкзак на підлогу, він знайшов пляшку води та аптечку, і передав їх Ерену. – Знайди собі знеболювальне та антисептик. Мені потрібно розпалити вогонь, щоб ми могли нормально обробити рану.
Леві знайшов кілька дерев’яних ящиків, купу старого паперу та сірники, і вже за півгодини в каміні потріскував вогник. Кімната почала потихеньку нагріватися.
– Як ти себе почуваєш? – він підійшов до Ерена, який все ще сидів у кріслі, потопаючи у великому за розміром пуховику і шапці, що сповзла на очі.
– Нормально, – пробурмотів хлопець. – Пігулки трохи притупили біль, але я б не сказав, що сильно полегшало.
– Нічого, треба просто перетерпіти, – Леві простягнув руки. – Піднімайся.
Він підхопив Ерена, і вони пошкандибали до спальника, розстеленого на підлозі біля каміна. Під заспокійливий тріск полін Леві допоміг йому сісти, зняти пуховик і стягнути щільний шар підштанників і штани до колін. Зробити це, і при цьому не торкнутися рани було не так вже й просто.
– Я б порадив тобі спалити ці шмотки. Навіть засохла кров може привабити хижаків, – сказав Акерман, розглядаючи пошкодження. Коли Ерен напоровся на ніж і відразу рефлекторно витяг його, він зробив це досить акуратно, і на стегні тепер зяяла рівна смуга, що кровоточила.
– І в чому я тоді піду?
– Я пошукаю щось у кімнатах, і якщо не знайду, завтра подивлюся в сусідніх будинках, – Леві обережно нахилив пляшечку перекису над раною і рідина зашипіла білою піною, розливаючись по шкірі. Ерен скривився. Під його уважним поглядом Акерман взяв кочергу, що стояла поруч, і сунув у вогонь.
– А це навіщо? – округлив очі хлопець.
– Припалити рану.
– А ви впевнені, що так роблять?
Єгер вірив, що Леві багато чого знає, але краще перепитати, щоб потім гірко не плакати.
– Бачив у фільмах, що так роблять, – флегматично знизав плечима Акерман, спостерігаючи, як поступово розжарюється залізо.
– Гей, не треба на мені ставити експерименти! – сполошився Ерен і спробував відповзти подалі. – Давайте краще по-старому.
– Це як? – підняв брову Леві. Кочергу довелося відкласти.
– Я зашию собі рану, а ви накладете пов’язку з моху, як було написано у довіднику, – затараторив переляканий Єгер.
Леві втомлено зітхнув і хлопець нервово ковтнув. Хірургічна голка, яку вони роздобули в медпункті в невеликому містечку дорогою сюди, менше болю Ерену не принесла, а навіть, здавалося, подовжила страждання. Як би він не хотів, а зашивати довелося Акерману просто тому, що нахилитися так низько до стегна і щось розгледіти у світлі каміна він просто не зміг. Жуючи рукав светра, Ерен скиглив подібно побитому цуценяти, і закочував запалені очі – всі сльози вийшли ще під час приземлення на ніж.
Закінчивши шити, Леві розім’яв у руках підмерзлу мохову пов’язку і акуратно наклав її на рану, а поверх для міцності замотав звичайним бинтом.
Ерен напівлежав на лікті, прикриваючи обличчя тремтячою долонею, і проклинав усе на світі. Нога так щипала і пульсувала, що хотілося відірвати і викинути її, аби більше не відчувати ці муки. «Мені доведеться так страждати всю ніч», – думав він, морально готуючись до найжахливішої ночівлі у своєму житті. Хоча ні, найжахливіша була, коли вони розбилися. Перед закритими повіками спливло мертвенно-бліде обличчя Жана, і Ерен відразу розплющив очі, бажаючи розвіяти страшну картинку.
Леві розсипав по двох бляшаних банках – кухоль, що він знайшов в день катастрофи, незрозуміло як загубив Ерен – нарізану шипшину і шматочки березової кори, залив водою і присунув до вогню.
– Ви ж пожартували, коли сказали, що кинете мене? – наївно поцікавився Ерен.
– Так, – кивнув Акерман. – Залишитися одному на цьому чортовому острові не найкраща перспектива. Потрібно триматися разом до кінця.
– До кінця? – у Ерена мурашки поповзли по шкірі. Ці слова пролунали так дивно, двозначно.
– До того, як нас врятують, чи ми самі не знайдемо спосіб забратися звідси.
Хлопець зігнув здорову ногу в коліні і поклав на нього підборіддя. Сидіти біля каміна було тепло і затишно, і вже морозна смерть, що панувала за дерев’яними стінами будинку, здавалася не такою жахливою. Ерен думав про те, як там батьки, чи шукають його і скільки часу пройде до того, як вони зустрінуться. «Ми тут вже два тижні», – прикинув хлопець, насилу підраховуючи дні. На острові не працювала електрика, ні будь-який зв’язок. Його телефон розбився на запчастини під час падіння, а у Леві сіла батарея відразу ж, як літак потрапив в аномалію. За час свого поневіряння вони не бачили жодної душі, у якої могли б попросити допомоги.
– Коли ми дістанемося радіовежі, то можливо, там буде зв’язок, – задумливо пробурмотів Леві. Він думав про те саме, про що й Ерен.
– А як не буде?
– Придумаємо щось інше, – використовуючи рукавицю як прихватку, Акерман відсунув банки від вогню, даючи їм трохи охолонути. Вода бурхливо кипіла і випромінювала приємний аромат шипшини та кори.
Вони сиділи, слухаючи завивання завірюхи, що деренчала шибки. Скрип сосен нагадував пискляві людські крики.
Коли чай було випито, і по тілу розлилося розслаблююче тепло, від якого злипалися повіки, Ерен відчув, нарешті, неймовірну втому. Лікарський чай притупив біль, але не прибрав її зовсім, і тепер вона віддавала сверблячою пульсацією у всьому стегні, через що він постійно совався, не знаючи, як укласти вистраждану кінцівку. Хлопцю довелося скористатися допомогою Леві, щоб дійти до імпровізованого туалету в іншому кінці будинку, а потім повернутися назад, тримаючись за стіни.
– Постарайся зайвий раз не рухатися, щоб рана загоїлася якнайшвидше, – порадив Акерман, готуючи місце для сну. – Ми не можемо надовго тут затримуватись. Палива трохи та їжа на підході.
– Я лише сходив помочитися, а не бігав антилопою, – пробурчав Ерен. Пересувався він ніби старий, крекчучи і хитаючись.
Леві ще раз перевірив, чи старанно замкнений будинок, і ліг поруч із Єгером. Їхнім негласним правилом з першого дня знайомства стали ночівлі тілом до тіла, максимально притиснувшись, щоб не витрачати дорогоцінне тепло. Ось і зараз Леві уперся носом у лопатки Ерена, обхопивши його рукою. У них був один спальник на двох, і як добре, що він був великим, зимовим, хоч і важким, і в ньому з труднощами, але поміщалися двоє, і примудрялися навіть якось застебнути змійку до середини. Зверху за звичаєм накрилися своїми ж куртками та знайденою в одній з кімнат ковдрою.
Виснажений денним переходом, Ерен був готовий провалитися в глибокий сон, коли впереміш зі свистом вітру завили вовки. Він здригнувся і хотів підхопитися, коли чужа рука надавила на плече і притиснула назад до спальника:
– Спи, я буду насторожі, – прошепотів Леві.
Акерман не вставав – він продовжував лежати, спостерігаючи, як на стелі грають вогники від каміна. Ніс підмерзав, але він не ховав його під куртку, залишаючи обличчя відкритим і напружуючи слух. Негода розбушувалася, і весь будинок скрипів, і через це було незрозуміло, чи вовк шкрябає в двері, чи це старі стіни ледве тримаються під важким від снігу дахом.
Під боком мірно дихав Ерен, теплий і м’який через кілька шарів одягу. Леві припав щокою до його светра і повіки повільно опустилися. Тіло розпливлося подібно до киселю, в голову почали лізти неконтрольовані думки та образи, і він вже на підкірці свідомості зрозумів, що засинає проти своєї волі.
Двома тижнями раніше
У грудях нило від поганого передчуття. Щось турбувало Леві, якесь віддалене лихо, що обіцяло обов’язково трапитися. «Напевно, винна ця хуртовина», – подумав він, дивлячись на невеликий літак.
Вітер шумів і гнав колючі крупинки снігу по злітній смузі, і вогні повітряного судна дрижали в білому мареві. Пілоти говорили, що погода цілком собі льотна, і вони без проблем дістануться місця призначення. «Ну, їм видніше, вони все-таки досвідчені фахівці, знають, коли можна летіти, а коли ні», – заспокоював себе Акерман, і при цьому все одно відчував себе некомфортно, стискаючи в рукавичках сумку на плечі. Він спостерігав за іншими пасажирами, що повільно підіймалися трапом, і не поспішав до них приєднуватися.
Кілька днів тому керівник відділу, Ервін Сміт, дав вказівку, відправляючи його в чергове відрядження, цього разу у північну канадську глибинку, на острів Великого Ведмедя. Леві навіть мигцем про таке не чув – справжня глушина з парою чи то сіл, чи то містечок, відкинута на околицю цивілізації. Він би ніколи не поїхав туди при здоровому глузді. На що там дивитись? На ведмедів та сосновий ліс? Леві може відвідати в зоопарк, якщо так закортить подивитися на диких тварин, або сходити в невеликий похід, якщо скучить за деревами.
Його керівництво вважало докорінно інакше – острів Великого Ведмедя буде чудовим курортним містечком для любителів лиж, сноубордів та дикої природи. До того ж сам острів ніяк не розвинений і тамтешня влада буде тільки рада, якщо в нього вбухають хороші гроші і вдихнуть нове життя.
І чомусь займатися цим питанням послали саме Леві, тоді як його колеги, навпаки, вирушали в теплі краї, у тропіки, до океану, екзотичних фруктів та спекотного сонця. Акерман не любив засмагати, але краще вмирати від спеки під кондиціонером, ніж мерзнути в горах.
Як би там Леві не кривив обличчя, Ервіна це не переконало, і ось він, з невеликою валізою манаток у багажнику літака та сумкою ультраважливих документів у ручній поклажі, йде займати своє посадкове місце. І за душею більше нічого, навіть улюбленої книги на дозвілля – він планував розправитися з усіма справами якнайшвидше, всього за два-три дні.
– Жане, кінь ти буланий, віддай мою шапку! – вигукував невгамовний хлопчина в іншому кінці літака.
– За коня відповіси, мудила!
– Ану заспокоїлись і перестали мене ганьбити! – схопився мужик у спортивному костюмі і кинувся рознімати хлопців.
Леві роздратовано закотив очі. Схоже, йому доведеться летіти разом із шкільною спортивною командою, зібраною за класикою жанру з одних дурнів. Ну, треба ж, на острові ще відбуваються якісь змагання! Чи це, навпаки, їхня місцева зграя повертається додому після того, як надивилася на Великий світ? Леві підібгав губи і втупився у темний ілюмінатор – сніг виліпив рамочку на склі, і через маленький отвір ледве проглядався будинок ванкуверського аеропорту.
– Сподіваюся, літак не впаде десь над океаном, – пробурчав сусід по ряду, – погода – повна дупа, і як можна летіти в таку видимість?
– Сам не знаю, – мляво відповів Леві, підпираючи долонею щоку.
– Я питав у стюардес, чи впевнені пілоти у сьогоднішньому польоті, і вона сказала, мовляв, абсолютно. А, на мою думку, ми просто сіли на літак для самогубців.
– Ще не пізно здати квиток.
– Ага звичайно! – заперечив сусід. – Якщо я не полечу, мені не виплатять премію цього місяця. А я, між іншим, уже налаштував плани на новорічні канікули і планую з’їздити з сім’єю до Мексики.
Леві зітхнув. Він не мав планів на зимову відпустку і просто працював як проклятий, бо крім роботи в його житті нічого важливого не було. Ні сім’ї, ні друзів, ні захоплень, на які можна було б витрачати свій час та гроші.
Вони злетіли, і на диво, нічого екстраординарного не сталося, а пролетівши ще півгодини, літак не впав у прірву, як очікував Акерман. Він навіть трохи освоївся і подумав, що пілоти, схоже, справді розуміються на польотах у таку погоду. Його сусід ще бурчав якийсь час, але кілька ковтків таємничої рідини з фляжки вгамували його невдоволення.
Шкільна команда продовжувала іржати та голосно перемовлятися, незважаючи на погрози з боку тренера. Особливо дратував один надто емоційний хлопак, якого без кінця діставав якийсь там Жан, прозваний конем. Заткнути його було неможливо ні тренеру, ні співкомандникам.
Щоб хоч якось відгородитись від криків, Леві заткнув вуха берушами. Він завжди брав із собою комплект у поїздки, бо ніколи не знаєш, хто тобі трапиться у салоні. І, мабуть, найкращою тактикою, виробленою за роки відряджень, було просто перекрити джерела шуму та заснути. Що Акерман, власне, і вчинив.
Привалившись чолом до стіни, він прикрив повіки і поринув у свої думки. Тепер його зовсім не хвилювало, хто і що робив у салоні.
Отямився Леві від того, що на секунду втратив опору під собою. Його буквально викинуло з крісла і відразу грубо вліпило назад. Він висмикнув беруші, скривившись від гучного галасу, що увірвався в голову, і подивився навколо. У салоні стояла паніка.
– Що трапилося? – спитав він у сусіда, не менш схвильованого.
– Напевно, повітряна яма, – знизав той плечима, – я сам не знаю, сидів-сидів і тут як трусне! Я мало не впав.
Леві помітив, як по проходу швиденько йде стюардеса і на її обличчі ні краплі спокою. Щось трапилося. «Лайно! – вилаявся Акерман. – Як відчував, що нічим добрим це не скінчиться!».
Тим часом літак продовжував ходити ходором. Жінки злякано скрикували, чоловіки намагалися триматися серйозно, але в їх очах стояв неприхований страх. Леві вп’явся пальцями в підлокітники і втиснувся в спинку крісла – нічого, скоро все пройде, головне не піддаватися паніці. За штурвалом професіонали вони знають, що робити в таких ситуаціях. Потрясе і перестане. Потрясе і перестане.
– Шановні пасажири, будь ласка, займіть свої місця та пристебніть ремені безпеки! – почув він голос стюардеси через динамік. – Просимо зберігати спокій, наш літак лише потрапив у зону турбулентності.
Леві клацнув замком у себе на поясі, і це було останнє, що він запам’ятав перед тим, як їх з дикою силою крутнуло, викидаючи з ніш речі. В голову прилетіла чиясь сумка і в очах різко померкло.
Рот був наповнений солоною вологою з присмаком заліза, обличчя заліпило морозними колючками. Різко підвівшись, Леві обтер пласт снігу, розліплюючи очі. Його трясло від дикого холоду, і було зовсім незрозуміло, де він, чи живий, чи мертвий.
Він підтяг задубілі ноги до себе і підвівся. Навколо біло до сліпоти та тихо. «Так виглядає Рай чи Пекло?» – не розумів Акерман. Він глянув на землю, де сидів. Його оточував прим’ятий сніг, брудний від яскравих червоних плям. Леві поліз у рота і пройшовся пальцями по зубах. Як і підозрював, один хитається і губи розбиті в кашу. Потім помацав себе за руки та ноги, переконуючись у їхній цілості. Синяків, звичайно, не оберешся, але вони не смертельні.
«Ми розбилися?», – Леві озирнувся. Він сидів біля схилу, у густому сосновому лісі, серед розкиданих речей, уламків металу та іншого сміття. «Треба вибратися звідси і знайти людей або укриття, інакше я замерзну на смерть», – Акерман не особливо розумів, куди податися, і вирішив, що варто спочатку вилізти на пагорб і звідти оцінити своє становище.
Тіло ломило і було зовсім некерованим. Леві дерся, постійно зісковзуючи і провалюючись у сніг. Вибравшись нагору, він звалився навколішки, щоб перепочити. Долоні палило, шкіра почервоніла, і вкрилася скоринками льоду. Якщо він не придумає, як обігріти руки, незабаром зовсім перестане їх відчувати.
Вид, що відкрився з пагорба, мало чим допоміг. Навколо зростала нескінченна низка сосен, трохи вище на горизонті маячили гори. Метал, пластик, розкидані сумки та інші особисті речі, і не менше кілометра вперед до палаючої заграви від літака. Напевно, перед тим, як остаточно впасти, вони врізалися в гору чи дерева. «Як я вижив!?», – все ще не міг втямити Леві. А може, він все ж мертвий, просто тепер привид?
Піднявшись із другої спроби на ноги, Акерман побрів між валізами та сумками, куди очі дивилися. Він не знав, де зараз знаходиться, і зовсім не уявляв, як далеко від міста вони розбилися. Якщо він вибере зараз неправильний напрямок, то піде далеко в глушину і замерзне там, не знайшовши ні натяку на цивілізацію. Або буде роздертий дикими тваринами. «Навіть не уявляю, що гірше», – Леві слухав каркання ворон, що роєм кружляли над деревами. Напевно, злетілися на ласощі, що так несподівано звалилися з неба: «Якщо я помру, то мною так само пообідають».
Він по кісточки потопав у снігу, а іноді провалювався по саме коліно, безцільно йдучи вперед. Йому попався надірваний рюкзак з чиїмись документами, зв’язкою ключів та іншою безглуздою дрібницею, які Леві, звичайно ж, викинув, не знайшовши корисним. Трохи згодом знайшовся пом’ятий алюмінієвий кухоль і, на щастя, дуже знайома валіза. Акерман витяг з неї деякі свої речі і засунув у знайдений рюкзак.
Через крони сосен пробивалися клаптики неба та сонця – воно зрушило трохи нижче зеніту, а це означало, що час на пошуки речей та притулку ще був.
Вдалині зашурхотів сніг і почулося хропіння. Акерман завмер, подумавши, що це міг бути ведмідь. Острів недаремно називався на честь цього звіра. Тут їх було хоч греблю гати. Він простояв так доти, доки з-за дерев не з’явився олень. Від серця відразу відлягло, і він полегшено посміхнувся.
Леві покинув місце аварії і вийшов на узлісся засніженого луки, внизу якого розляглося замерзле озеро. Сухостій стирчав пучками біля берегів, і дерева загрозливо косилися над ним.
У колоди, що лежала поряд з озером, хтось сидів. Леві примружився, не вірячи своїм очам. Там була людина. Вона не рухалась, можливо, замерзла і померла, але в неї могли бути рукавички чи щось корисне у кишенях. Як же печуть від морозу руки! Швидше, треба перевірити!
Акерман перебіжками почав спускатися. Пройшовши половину шляху, він помітив, що під деревом була не одна людина, а дві. «Подвійний успіх! – зрадів він, але відразу остудив голову. – А раптом вони так само потребують одягу, як і я, і вирішать напасти? Треба бути обережнішим».
– Гей там! Ви живі? – мовчання.
«Що ж, обшукувати два трупи краще, ніж один», – Леві прискорив крок, вирішивши, що вони таки мертві. Коли до мети залишалося кілька метрів і тіла почали набувати деталей, до вуха донеслося схлипування. Плакав один із «трупів».
Леві зменшив темп і, обійшовши зі спини, збентежено зупинився. Біля поваленої колоди лежав русявий хлопець у подертому одязі. Падіння літака серйозно потріпало його, знищивши тіло в суцільний кривавий синець. Виглядав мрець, м’яко кажучи, неприємно, і Леві перевів погляд нижче, тут же помічаючи на його руках теплі хутряні рукавички. Акерман хотів рушити за ними, але новий схлип нагадав, що він тут не один.
Поруч з трупом сидів хлопчина в абияк насунутій на голову шапці і великому пуховику не за розміром. Зовсім не переймаючись тим, що може обморозити собі обличчя, він ревів, втупившись носом у коліна. «Еге-е драма», – протягнув Леві, забарившись. Він підійшов і обережно простяг руку:
– Ти як? Цілий?
Той підняв на нього заплакані зелені очі:
– Жан помер.
Акермана пришибло. Він згадав спортивну команду з літака і цей голос, який лаявся з якимсь Жаном, тим самим страшно дратуючи його. Отак зустріч!
– І… давно? – запитав він, збитий з пантелику ситуацією.
– Звідки мені знати? – буркнув хлопець, повертаючись назад до Жана. – Може одразу, як ми розбилися, а може, він ще був живий якийсь час і чекав, коли його врятують, – на цих словах хлинув новий потік сліз і шмарклів.
– Пробач, дурне питання, – відкашлявся Акерман.
– Я буду наступним, – заволав хлопець. – Не дарма мама казала перечекати бурю, вона відчувала, що буде біда. А я поперся на літак, самовпевнений йолопе.
– Ви начебто летіли командою, – Леві дивувався зі сцени, що розгорнулася. Його пальці німіли з кожною секундою все сильніше. Як би зняти рукавички з Жана і не образити цим цього шмаркача?
– Були хлопці, хто лишився в аеропорту. І я міг зараз бути з ними, у теплі. І з живим Жаном. Він залишився б зі мною, якби я не полетів.
Акерману порядком набридло стояти по щиколотку в снігу і дивитися, як вбивається цей школяр. Так, він розумів, що у того справжня трагедія, але й замерзнути на смерть, вдаючи з себе ввічливого та співчуваючого, не збирався. Потерши почервонілі долоні, Леві сунув їх у кишені своєї коричневої куртки з невеликим коміром з овчини – вона зовсім не підходила для тутешніх морозів, але він то й не планував вештатися лісами ось так одразу по приземленні.
– Так, гаразд, припиняй нити! Ніхто більше не помре, ми виберемося звідси, – і трохи тихіше додав. – Щоправда, за умови, що знайдемо, де б зігрітися.
Хлопець хлюпнув носом і витріщився на Акермана. Він дивився на нього так, ніби той відкрив Америку. «Ніхто більше не помре? Точно-точно?» – так і читалося у його наївних очах.
– Ну чого вилупився? – скривився Леві. – У тебе сірники є?
– Ні, – хитнув головою і навіщось додав, – я не курю.
Леві зітхнув:
– Я теж, – і поглянув на мертвого. – А він?
– Жан курив і в нього, мабуть, є запальничка.
Він потягнувся до трупа, бажаючи оглянути кишені, але хлопець кинувся навперейми йому, закриваючи собою тіло:
– Ні, навіть не думайте!
– Чому?
– Він мій друг! Я не дозволю його ось так грабувати, незважаючи навіть на те, що він мертвий.
– Ти ідіот!? – вигукнув Леві, як він вважав, риторичне питання. – Хочеш здохнути тут від холоду? Нам треба якось зігрітися, інакше ми обидва приставимося, як твій дружок. Ти це розумієш?
– Ну й нехай, нам все одно тут не вижити, – школяр уперто насупився.
«Схоже, пацану добре по голові прилетіло при падінні, раз він таку нісенітницю порає», – Леві підвівся і роздратовано цокнув:
– Ну і подихай тут, недоумку, – він розвернувся і зробив кілька кроків, але це був лише хитрий прийом. Хлопець насупився і відвернувся, продовжуючи журитись, коли Леві різко розвернувся і кинувся на нього. Він з розмаху заїхав кулаком по щелепі, а потім додав ще пару контрольних, відправляючи того в непритомність. Це було нескладно, враховуючи, що хлопець був смертельно втомленим через голод, важке приземлення літака об землю та холод.
Леві швидко обнишпорив Жана. Він справді знайшов у кишені початі цигарки та запальничку, а ще пару льодяників і купу фантиків. Розуміючи, що мерцю більше нічого не згодиться, безсоромно стягнув з задубілих рук рукавички і з задоволенням одягнув їх. Більше нічого корисного у трупа не знайшлося.
Акерман думав, що можна було б і над шмаркачем вчинити так само, добряче його обнести, тим паче що пуховик хороша, і шапки дуже бракує. Коли він вже зважився на грабіж, хлопець простогнав щось під ніс, повільно приходячи до тями. Леві уважно глянув на нього і раптом відчув огиду до самого себе. Невже він справді забере одяг та можливий скарб у школяра, і залишить вмирати на цьому холоді? До того ж сьогоднішня зустріч просто диво, яке, можливо, не повториться найближчі кілька днів, доки він не дістанеться міста. «Чи хочу я виживати поодинці? Мабуть, ні», – Леві підвівся і озирнувся довкола. Варто знайти укриття, де можна розвести вогонь, і притягнути туди хлопця, поки той не змерз на смерть. Він оббіг яр, але нічого путнього не знайшов. Поки тривали пошуки, пальці потихеньку відігрівалися в хутряних рукавичках, і це підіймало настрій.
Вибравшись нагору, Леві хвилин п’ять крутився на місці, виглядаючи хоч щось примітне, і удача посміхнулася йому – неподалік у схилі гори роззявляла свій чорний рот невеличка печера. Що ж, це краще, ніж залишатися просто неба і чекати манни небесної.
Леві спустився назад, підхопив, як міг, млявого хлопця під руку і потяг його з яру. Він триста разів встиг проклясти незнайомого знайомого, що ледве ворушився, якого тяг своєму на горбу, пухкий сліпучий сніг і чортячий холод.
Напевно, пройшло не менше півгодини, коли втомившись до втрати пульсу, Акерман дістався печери – вона виявилася не так близько, як передбачалося спочатку.
Печера була неглибокою, з низькою стелею і бурульками на вході, що утворювали невеликий прохід подібно до занавісок, і тому добре захищали від вітру. Леві дістався до її кінця і поклав хлопця на кам’яну підлогу. Тепер варто подумати про тепло. Трохи перепочивши, він вийшов назовні. Ще не зайнявся справжній вечір, але сонце вже починало сідати за схилами високих гір, тож незабаром стане темно і небезпечно. Підбадьорюючи себе, Леві пройшовся округом у пошуках дров. Він знайшов кілька добрих гілок і дрібний хмиз, шматки кори і сухий мох на стовбурах дерев. Коли він повертався до печери, стояла майже темрява, і лише мерехтливий сніг допомагав сяк-так орієнтуватися навколо.
Леві встиг розвести невеличке багаття до того моменту, як хлопець остаточно прийшов до тями. Перед тим як розплющити очі, він сопів і невиразно бурмотів під ніс, а коли все ж підняв повіки, дуже здивувався:
– Де я?
– У печері, – кинув Акерман, риючись у рюкзаку. Він шукав кухоль, який раніше підібрав у снігу. Потрібно натопити води, інакше вони помруть тепер не від холоду, а від спраги.
Хлопець якийсь час мовчав, потім тяжко сів і посував щелепою:
– Ви вдарили мене і притягли сюди? Це дивно, враховуючи, що ви залишили мене, цитую, подихати.
– Я просто не захотів знову залишитись один, – Леві знайшов те, що шукав.
– Мені байдуже, чого вам там хотілося, а що ні, — ображено буркнув той. – Де Жан?
Акерман сердито глянув на нього:
– Здох твій Жан, лежить під снігом і чекає, коли його дикі звірі обгризуть. І ти теж міг лежати поряд, такий же холодний, зі засклянілими очима, вкритий кіркою льоду. Я б обібрав тебе і пішов далі, але ні, пожалів і притяг до цієї печери, – хлопець обімліло відкрив рота, але сказати йому не дали, – а все, що тебе хвилює, це де мертвяк Жан? Краще подумав би, як тепер залишитися самому живим.
Висловившись, Леві пішов набирати сніг у кухоль. Хлопець так і сидів, вражений полум’яною промовою. Коли чоловік повернувся, у ньому щось змінилося. В очах з’явилося якесь усвідомлення, і він винувато заговорив:
– Вибачте мене, я повівся як кретин . Просто… я був шокований. Я і зараз у шоці! Ще день тому все було добре, а сьогодні помер мій найкращий друг і я залишився один казна-де серед гір і лісу.
– Ти більше не один, – нагадав Акерман, ставлячи кухоль на вугілля. – Нас тепер двоє і ми якось виберемося звідси, – він глянув на хлопця. – Мене звуть Леві. А тебе?
– Ерен.
– Ти був таким засранцем, поки ми летіли, – посміхнувся чоловік, – але я все одно радий бачити тебе, Ерене.
– Вибачте, це мене діставав Ж … – хлопець проковтнув ім’я та зніяковіло посміхнувся, – я теж радий вас бачити. І дякую, що врятували.
Вони дивилися, як потріскує вогнище. Леві час від часу підкидав гілочки і поглядав, як там вода у кухлі. Він порився в рюкзаку, сподіваючись знайти, що поїсти, але в ньому було все, що завгодно, окрім їжі. Що ж, хоч вода є.
Вогонь відігрівав їх, хоча кам’яна підлога залишалася крижаною, і доводилося час від часу міняти позу, щоб нічого не відморозити. Акерман прискіпливо подивився на хлопця:
– Де ти взяв цю куртку?
Ерен не відразу почув, що в нього питають, і для вірності смикнув воріт пуховика:
– Цю? – чоловік терпляче кивнув. – Я знайшов її серед уламків. Напевно, раніше вона належала комусь із пасажирів.
– А під нею щось є?
Ерен здивувався питанню і почервонів:
– Н-ну так, моя куртка.
– Чудово, – діловито заявив Леві, – знімай пуховик.
– Що? – випалив хлопець. – Навіщо?
Акерман зі здивуванням подивився на нього:
– А спати ти як збираєшся? На голій землі? Я тут приніс трохи ялинового гілля, але його мало, тож треба ще щось підстелити. Інакше промерзнемо за ніч.
Ерен щось поміркував про себе і почав розстібати змійку:
– Гаразд, містере, ви мабуть знаєтеся краще за мене. Довіряюсь вашим знанням.
Акерман не спромігся подякувати, просто забрав одяг і прикинув, де можна влаштувати ночівлю. Він розклав пухнасті гілки біля стіни недалеко від багаття, збудувавши таким чином матрац, і накрив зверху пуховиком.
– Ну от, тепер холод не йтиме від землі, – підсумував Леві, впершись руками у боки і критично оглядаючи свій витвір.
– Сподіваюся, ваша ідея спрацює, – з сумнівом промовив Ерен. – Іноді температура падає настільки, що навіть найкрутіший спальник з континенту не може зігріти, я вже мовчу про саморобний матрац, – і додав собі під ніс. – Мисливці, коли йдуть у ліс, беруть із собою ведмежий. Кажуть, у ньому спекотно навіть в найлютішу ніч.
– Стривай, ти ж з цього острова, так? – осінило Леві.
– Так. Моя команда брала участь у заключному турнірі між коледжами, і сьогодні мала прилетіти додому на зимові канікули, – повів плечима хлопець. – Цікаво, що зараз роблять батьки? Напевно, не знаходять собі місця. Як думаєте, вони знають, що літак упав?
– Звичайно. Впевнений, нас вже шукають, – Леві сів на лежанку. – Якщо ти живеш на цьому острові, то мусиш знати, куди нам тепер іти?
Ерен пирхнув:
– Жартуєте? Острів великий, навколо суцільні гори та ліс. Тут ходять лише альпіністи та мисливці, а молодь на кшталт мене після школи одразу залишає свої містечка для того, щоб звалити на материк і більше ніколи не повертатися.
«То ти школу вже закінчив? – хмикнув Леві, розглядаючи молоде рожевощоке обличчя. – А я б і не сказав, школярику».
– Ти взагалі хоч щось знаєш про це місце? Які тут звірі, погода? – Акерман був розчарований. Він сподівався, що хлопець стане провідником та виведе їх до людей.
Ерен розвів руками:
– Більшу частину року тут зима, часто йдуть хуртовини. А ще багато небезпечних хижаків: вовки, ведмеді, дикі кабани, лосі… без зброї нам кришка. Ось тому я і був готовий померти – бо знаю, що не виберусь.
Леві безнадійно опустив голову на коліно: «Чорт, у яке лайно я влип?!». Якщо все так погано, то вони справді довго не протягнуть. Достатньо зіпсуватися погоді, поки вони знаходяться поза укриттям, і це вже зменшить шанси на виживання. І хижаки можуть напасти будь-якої миті, а відбитися від них нічим. Оточить вовча зграя, і що ти робитимеш? Полізеш на голу сосну?
– Але є хороша новина, – оптимістично сказав Ерен. – По всьому острову розкидані рибальські та мисливські будиночки, а в них завжди є щось корисне. І там можна спробувати знайти мапу, – він потягнувся і витяг зі звалених у купу дров соломинку злаку. – А ось це можна їсти. Щоправда, смак так собі й жувати доведеться довго, зате з голоду швидко не помремо, – хлопець із хрускотом переламав паличку і простяг одну Леві.
Чоловік прийняв стеблинку і невпевнено засунув її до рота. Відчуття, що жуєш солому, що в принципі так і було. Ерен усміхнувся йому, бадьоро похрускуючи злаком, і губи Леві теж здригнулися в посмішці.
Акерман прибрав з багаття киплячу воду в чашці, і вони по черзі попили, щоб змочити горло після сухої трави.
– Давай лягати, – запропонував він. – Завтра спробуємо встати раніше і пошукати якийсь будинок, якщо вже їх тут повно.
Він підкинув наостанок ще дров, і вони лягли на пуховик, щільно притиснувшись один до одного спинами. Акерман обхопив себе руками і втиснув голову в плечі, а Ерен натягнув шапку сильніше і згорбився в позі ембріона.
Ніч йшла, багаття потихеньку згасало, а Леві не міг очей зімкнути. Йому було нестерпно холодно та незручно. Пальці почали підмерзати, а хутряні рукавиці лежали в рюкзаку – їх він сховав перед тим, як Ерен прокинувся, боячись, що хлопець впаде в істерику, якщо побачить їх.
Крім холоду і безсоння, Леві почав дратувати і Ерен. Той знову щось тихенько схлипував, старанно намагаючись заглушити звуки, а потім перевернувся до чоловіка і з тяжкими зітханнями зашурхотів руками, шукаючи, куди їх сховати і зігріти. Вихід знайшовся під краєм куртки Акермана, куди Ерен сунув кістляві пальці, вчепившись у тонкий светр. У поперек, що відкрився, почало задувати.
Леві терпів деякий час і, зрештою, повернувся теж, опинившись віч-на-віч з хлопцем. Той не спав, трясся, як осиновий лист, і в темряві було видно блиск очей.
– Розстібайся, – пошепки сказав Акерман і потягнув свою змійку. Ерен закивав і повторив.
Хлопець зняв із себе лижну куртку, а Леві свою, і вони накрилися ними, старанно заткнувши краї один під одним. Ерен, не запитуючи дозволу, сунув руки під акерманівський светр – той відчув через футболку холодний дотик – обхопив Леві за спину і притулився, уткнувши холодний ніс у його шию. Акерман й сам припав до нього, відчуваючи довгоочікуване тепло. Вони міцно обнялися, і так пролежали, доки в печері не почало світати. До цього часу Ерен перестав гарячково труситися, хоча іноді тремтіння все одно пробігало по його тілу.
Коли стало більш-менш світло, і намагатися заснути вже не мало сенсу, вони встали, розім’яли затерплі м’язи та ще раз розвели вогонь. Леві знову нагрів води, і вони розділили кухоль на двох, заглушаючи голод у порожніх шлунках.
– Сьогодні ви одягнете пуховик, – сказав Ерен, піднімаючи одяг з ялинових гілок.
– Обійдуся, дякую.
– Ні, я серйозно. Я вчора був у ньому, сьогодні ваша черга, – хлопець підійшов, простягаючи завелику навіть для нього куртку.
Леві скептично оглянув річ у руках Ерена:
– Я втоплюсь у ньому, ти що, не бачиш, наскільки він здоровий?
– Яка різниця, якщо це питання життя та смерті?
Акерман зітхнув, пом’явся з ноги на ногу – ті теж були замерзлими і ледь відчувалися – і поліз у рюкзак.
– Я цей… пробач, не зміг утриматися. Візьми.
Ерен витріщився на хутряні рукавиці в руках чоловіка:
– Вони належали Жану, – сказав він і шморгнув носом, знаменуючи скорі сльози.
Акерман напружився і, відклавши рукавиці на рюкзак, взяв хлопця за лікоть, проникливо заглядаючи йому в обличчя:
– Я не хотів тебе засмутити, але зрозумій правильно, зараз будь-яка тепла річ неабияк потрібна нам, інакше ми замерзнемо.
Ерен відвернувся, обтираючи обличчя рукавом, а потім повернувся до Леві і сумно посміхнувся.
– Нічого, я розумію, це була необхідність. Ви все правильно зробили, – він сунув йому пуховик і нахилився за рукавицями. – Гадаю, Жан був би не проти, так що усе гаразд.
Від серця відлягло. Вони закинули кухоль у рюкзак та вийшли з печери. Погода стояла ясна, вітру не було, на блакитному чистому небі яскраво світило сонце, що сходить.
– Ну що, йдемо? – Леві подивився на Ерена. У пуховику було дуже тепло, хоч і важко рухатися через довжину.
– Так, – на подив натхненно кивнув Ерен.
Вони рушили в обхід яру. Хлопець ішов попереду, протоптуючи доріжку, слідом за ним, трясучи напівпорожнім рюкзаком, підстрибом, щоб не загрузати по коліна в снігу, слідував Акерман.
– А давайте уявімо, що ми з вами бандити, і вийшли на небезпечну справу? – весело запропонував Ерен.
– Ти дурник чи що? – підняв брову Леві. – Ми зараз будь-хто, тільки не бандити. У нашому-то становищі… Навіщо взагалі щось вигадувати?
– Щоб не було так страшно, – Ерен зупинився і обернувся до чоловіка. Піднявши руки, він зігнув їх у ліктях на манер атлетів. – Я гроза острова і мені не страшний жоден ведмідь!
Акерман закотив очі:
– Я цього не чув і не бачив, – пробурмотів він і обігнув хлопця, беручи на себе роль провідника.
– Ой, гаразд вам, – надувся той і поплентався слідом.
Вони йшли густим лісом, час від часу підбираючи невеликі гілочки хмизу, і жодна жива душа не траплялася їм на шляху. Ні людська, ні звіряча.