Аби в Михайла Подоляка будь-яка пересічна людина раптом поцікавилась, у чому полягає сенс його життя, задля кого він ладен віддати усе і останнє, чий образ постає перед очима з найтеплішими та найсумнішими його спогадами, від кого замирає його серце, він би згадав лише одне конкретне імʼя.
Олексій Арестович.
Аби в Михайла Подоляка вимагали відповіді на питання, що є його пристрастю, його коханням, його захопленням, аби хоч хтось спромігся здогадатися і поцікавитися, задля кого він ладен віддати навіть власне життя, на думку йому б спала лише одна єдина людина.
Олексій Арестович.
Аби в Михайла Подоляка запитали, під час нескінченних його інтервʼю та відео розмов про те, як виглядає біль, як охарактеризувати його, з чим або з ким у нього асоціюється це поняття, він би нечутно прошепотів лиш два слова.
Олексій Арестович.
- Потрібна надвичайно велика кількість відваги, аби вистрелити в людину, - Льоша говорить йому це, поки метушливо переодягається у військову форму, відкидаючи геть зімʼяту сорочку. Міша слухає його уважно і не відводить погляду від підтягнутого, сильного тіла і татуювань, яких небагато, але погляд всеодно чіпляється за них. Ще вчора вночі його губи всіювали їх солодкими поцілунками і витягували стогони задоволення. Спогади нахлинають і захлинають в собі відголосками пристрасті, яка ще зовсім не вивітрилась з його голови. Михайло ловить себе на думці, що віддав би усе, що має, аби повернутися назад у вчорашню ніч. Йому зовсім не подобається рішучість Льоші і слова, які він промовляє.
- Мені б не забракло відваги вистрелити, якщо під загрозою буде твоє власне життя, - видихає він у відповідь, не відводячи погляду. Не хочеться, так сильно, аж серце крає, не хочеться, аби він йшов. До тремтіння страшно втратити його з поля зору. Не бачити, а лише здогадуватися або сподіватися, що з ним все добре. Іноді Міші здається, що він не витримає. Це триває вже не одну ніч, не вперше Льоша йде, віддається в обійми небезпеки, аби захищати Офіс, а потім повертається на ранок, завченими рухами кладе зброю на підлогу, обіймає зморене і напівпритомне тіло, виснажене нічним очікуванням і засинає на годину-дві. А потім все заново.
Льоша ласкаво посміхається кривою посмішкою і виблискує очима. Він втомлений до темних кругів під очима і якщо дасть собі волю розслабитись хоч на секунду - засне навстоячки. Льоша тримається виключно на адреналіні небезпеки та каві, а також безперечному відчутті: не зважаючи ні на що він повинен захищати Мішу. У нього, на відміну від самого Олексія, у безпосередніх сутичках з військовими, перестрілках та військовій справі загалом - ніяких шансів вижити. Для Льоші це найбільший та найсильніший стимул.
- Обіцяй мені, що не вийдеш з укриття, - Льоша підходить ближче і опускається перед коханим на коліна, стискає холодні пальці у своїх і цілує. Міша вимучено видихає і заплющує очі. Він просить його так кожної ночі. Благає про обіцянку. І допоки він не відповість, Олексій не відійде від нього і не щезне за дверима. Кожної ночі Міші хочеться не обіцяти або сказати, запропонувати піти за ним чи з ним, але він знає - в цьому немає сенсу і немає необхідності. Все, що йому залишається - це відпустити його і чекати світанку. Якщо сон не зморить.
- Обіцяю,- відчайдушно шепоче Міша і тягнеться до губ коханого з поцілунком. - Обіцяй мені, що повернешся.
Льоша не поспішає відповідати, бо спішить відповісти на поцілунок. Він торкається ніжно і одночасно поривчасто та пристрасно, і Міша забороняє собі думати про те, що кожен їхній такий поцілунок перед настанням ночі нагадує прощальний. Льоша торкається його губ, поцілунками осіює його обличчя і торкається ніжно кінчиками пальців, окреслюючи рідні риси і безперервно нашіптує.
- Обіцяю, обіцяю, обіцяю…
Чоловік безперервно виціловує обіцянками обличчя своєї любові, неначе тавром скріпляючи клятву. Ті дотики палатимуть ще довго, аж до світанку на ніжній шкірі губ, нагадуючи Міші про такі моменти. Одночасно щасливі і до відчайдушшя гіркі. Михайло перший розриває поцілунок, припиняючи ці тортури, насамперед з власною совістю, бо ще трохи і він захлинеться у власному безпорадстві і благатиме словами Олексія зостатися. Притуляє пальці до його губ, а потім до своїх, закарбовуючи на собі ті спогади. Льоша тепло посміхається і відпускає його руку. Йде, аби повернутися.
В ту ніч Міші вперше сниться світ без війни. Так, як наче все скінчилось або може ніколи й не починалось зовсім. Вони лежать обидва в ліжку, під теплою ковдрою, зігрівають один одного теплом, утопаючи в сонячному світлі, що ллється з вікон. Легка тканина фіранок гойдається від подихів прохолодного весняного вітру, а запах свіжої зелені і самого життя лоскоче рецептори. Міша жмуриться від яскравого світла і відчуття ніжних поцілунків на обличчі. Льоша не відривається ані на мить і цілує, відпечатує на ньому свої почуття подихом власних губ. Міша вдивляється у рідне обличчя: очі його щасливі і яскраво виблискують медовим відтінком, а навколо збіглися щастям зморшки. Він дивиться так, наче не може ніяк надивитися і посміхається.
- Пообіцяй, що завжди будеш поруч, - шепоче Михайло і проводить кінчиками пальців по щоці.
Льоша посміхається ще ширше і цілує його пальці.
- А куди ж я дінусь від тебе, - так само тихо мовить у відповідь.
Не зважаючи на легкість та ідеалізовану реальність сну, Михайло різко скидається на ліжку. Страх переважає, він чує вдалині якісь звуки, що дуже нагадають постріли. Вже майже зривається з місця, аби бігти, віднайти, захистити, якщо треба - пожертвувати собою… але його зупиняє чужа рука, що міцно обхопила передпліччя.
- Ти куди? - Льошин голос хриплий і знесилений, мабуть він тільки нещодавно повернувся до нього і зовсім ненадовго заснув. Чоловік одразу різко підіймається на ліктях, заглядаючи в перелякане обличчя. - Міш, щось сталось?
Михайло у відповідь лише полегшено зітхає і лягає назад, у рідні обійми. - Нічого, Льош. Мабуть, здалося. - Та темні очі не відривають уважного погляду від нього. Той погляд так різниться від його сну і Міша це помічає: очі в Льоші почервонілі і втомлені, а смішинок і зморшок від щасливої посмішки годі й шукати. Хоча Міша може поклястися, що він досі памʼятає їх як ніколи чітко. Наче це був не сон, наче це було ще зовсім недавно. Олексій видихає і ніжно торкається рукою до його обличчя.
- Все добре, Міш. Я з тобою. То лише поганий сон.
У Михайла не вистачає ані сил, ані мужності сказати, що той сон насправді був найщасливішим сном в його житті. Там він не боявся, що може його втратити. Він притуляється міцніше до коханого тіла, з полегшенням розуміє, що той поряд і живий, і дає собі волю задрімати ще на годину-дві.
- Це я твій найжахливіший сон, - лиш губами шепоче він, вже у напівтямі.
Світанок повільно займається рожево-червоним заревом на горизонті.
Більше ті примарні, але щасливі картини їхнього забутого в минулому житті кохання його не турбують. Він не жалкує, не тішить себе самообманом, але в глибині душі бажає, аби це могло стати реальністю. Кожного разу, коли відпускає руку, щоразу, коли наче востаннє торкається губ, кожного разу, коли вслухається в кроки, які поступово стихають за дверима в темних коридорах. Війна видирає з його грудей, з його серця найдорожче, а він нічого не може з тим вдіяти. Все, що він може - смиренно відпустити і чекати, кожного разу обіцяючи, що не зрушить з місця і не покине укриття.
Брехати обіцяючи виявилось надзвичайно легко. Брехати, коли насправді так сильно любиш - в його житті не було найлегшої дії, аніж ця. Льоша йому вірив, Льоша його кохав і найнестерпніше та найогидніше, що Михайло відчував до себе - Льоша навіть не помічав, що від нього самого тягне чимось смертельно небезпечним та фальшивим. Він би може й хотів би розказати, поділитися з єдиною живою душею, що все ж спромоглася в ньому розгледіти щось людське, щось живе та не гниле, але служба і держава були вищими за просте бажання бути чесним. Він дозволяв Льоші сліпо його кохати, відповідав із захопленням на усі «я тебе люблю» та ігнорував усі свої страшні сни. Скільки вже мерців він там бачив, яких до пекла він сам і відправив? Міша ніколи не рахував.
Створити ілюзію самого себе - повірити, що він насправді заслуговує кохати та бути коханим - найлегший обман. Коли так солодко шепочуть вуста, коли так міцно обіймають уві сні, коли пальці тремтять, бо мусять відпустити - усе це відчувалось таким новим та гірко-солодким, заповнювало вщент, по самі вінця його очерствілої та жорстокої душі. Лише раз він дозволив собі понадіятися, повірити і довіритися. А хіба в нього був вибір? Лиш раз його побачивши, світло Льоші затопило його раз і назавжди, повністю і безповоротно. І що взагалі могло піти не так? Олексій завжди був таким чесним та відданим, відважно стояв на захисті усіх, хто потребував цього і ніколи нікому не відмовляв. І завжди був поряд.
Коли Олексій зник з Офісу та країни, йому було боляче. Нестерпно, мучительно і пусто. Вперше в житті обставини, що склалися, змогли його здивувати. Неприємно здивувати. Настільки сильно, що в перші дні хотілось кричати, бити кулаками в стіни і телефонувати на сотні номерів. Шукати пояснень. Вимагати повернутися. Бажати знову відчути ласку дотиків та солод забутих поцілунків. Істина зради та неминучості дій колись коханої людини, оглушила його декілька опісля. І тоді довелося лиш змиритися і покірно чекати подальшого розвитку подій. Та якби знайшовся хоч один сміливець, який би запитав у Михайла щось про Олексія, він би не задумуючись, відповів би правду.
Я кохав його.
Коли йому віддають черговий наказ, він приймає його як рок, злий жарт долі і як просту данність. Він мовчки збирає все необхідне і вирушає в свою найболючішу подорож, з якої повернеться вже зовсім іншим. Якщо повернеться, звичайно. Все ж, важко буде позбавляти життя того, хто так відчайдушно захищав твоє власне. Можливо, Льоша не брехав хоча б тоді, коли казав, що він був в його долі таким особливим та потрібним. Міша відмахується від цих неприємних думок. Потрібних та коханих не покидають. Не зраджують їм. І залишаються поряд не зважаючи ні на що.
Зазвичай, облич своїх «замовлень» він не запамʼятовує. Не згадує імен, не вслухається в останні слова, що мовлять йому наприкінці. Лише холодний розрахунок володарює над ним, лише наказ та лаконічна позначка у рядку «виконано». Михайло не має ані списків, ані поміток і не рахує ніколи. Він лише той, хто виконує завдання.
До сьогоднішнього дня він нічого не відчував, прибираючи зі свого шляху «невигідних» та «незручних». Та в цей день він боїться самого себе. Він відчуває, як його руки тремтять, а серце бʼється полохливо, порушує звичний ритм. Він стискає зброю в руці міцніше, але це мало в чому йому допомагає. Тихо відчиняються а так само нечутно зачиняються вхідні двері. Він чує, як чоловік у коридорі знімає верхній одяг, клацає світлом і тихо зітхає. Він знає, що Міша прийшов за ним.
Той його Льоша, з перших днів війни і спільних спогадів, кинувся в обійми. Той Льоша з минулого тепло і щасливо посміхнувся б, голосно вітаючи його вдома. Льоша тоді одразу ж подарував би йому солодкі поцілунки і ніч без сну. Але вони обидва знають, що Михайло прийшов сюди зовсім не за цим.
- Вітаю, Міш.
Чоловік навіть не підводиться у відповідь на привітання, лише коротко киває, не відводячи погляд. Він вивчає людину, що завмерла перед ним і мимохіть вдаючись до спогадів. Наостанок він може вдосталь себе потішити. Адже після того, як вистрелить - від нього нічого не залишиться.
Олексій не рухається і зачіпає поглядом за зброю в його руці. - Не думав, що вони поручать це тобі.
Михайло коротко хмикає. - Що, вважаєш, що я не достойний такої честі?
Тиша затягується на занадто велику кількість секунд. - Знаю, що тобі буде боляче.
Радник лише хитає головою, стискаючи пістолет у долоні зручніше. Такі дурні, примітивні аргументи.
Голос Льоші тихо відзеркалюється від стін кімнати. - Міш, одумайся. Це ж зовсім не ти. - Байдуже до цієї секунди, кохане обличчя кривиться від почуттів, що достатньо йому набридли та змучили. Він не бажає їх воскрешати, не бажає памʼятати або ж згадувати, він повинен лише виконати свою роботу.
Що робити, якщо його завдання в тому, аби знищити своє єдине кохання?
Тишу спільних роздумів порушує знову не Михайло.
- Я не буду чинити опір, якщо ти вирішиш мене вбити. Але перед тим я хочу аби ти мене вислухав. - Олексій підходить ближче і вуличне світло вихоплює з напівтемряви його незвично бліде обличчя. - Ти можеш і не робити цього. Ти можеш, в першу чергу, себе від цього врятувати. Що мені дістанеться? - він розводить руками. - Лише вічне забуття і темрява. Рай або пекло. Та мене тут більше не буде. А ти залишишся один. І не зможеш зарадити собі з цим, не цього разу.
- Ти навіть не уявляєш, скільки разів я з цим справлявся, - темні очі виблискують в тіні, але вже не здаються такими пустими та холодними.
- Так. Не уявляю. Але впевнений, що навряд чи ті кохав кого-небудь зі своїх попередніх жертв. - Льоша з жалем вдивляється в рідне обличчя, яке з часом стало для нього чужим. Михайло різко підіймається зі свого місця і підходить ближче до нього.
- Аби ти памʼятав про мою любов, ти б мене не зрадив, - злісно видихає він. - Не зрадив свою країну, не залишив би мене самого. Ніколи б так зі мною не вчинив. Ти зруйнував все, що між нами було першим, а я лише позбирав залишки ненависті і зберіг їх своєму серці. Вони краяли душу навпіл і завдавали мені шаленого болю ще дуже довго після того, як ти щез. Ти не стримав жодної своєї обіцянки, так що ж тепер ти хочеш мені довести?
Олексій хмуриться і відводить погляд. - Я не зміг вчинити інакше, Міш. Я повинен був сказати людям правду.
- У цьому світі не існує правди. - Жорстокий погляд у відповідь на тихі та щирі слова. Олексій тягнеться руками і ніжно торкається його вільної руки. Трепетно стискає пальці і притискає до власних грудей. Торкається чужими холодними пальцями до місця, де відчайдушно бʼється його серце. І дивиться, не відводячи погляд.
- Воно завжди билось лише для тебе і заради тебе, - він шепоче ледве чутно ці слова. - І лише тобі під силу його зупинити. Чесно кажучи, я завжди хотів, щоб це був ти, - він тягнеться другою рукою до долоні зі зброєю і впевнено направляє її туди ж, до власного серця. - Давай, стріляй. Покінчимо з цим. - Він стискає холодні пальці міцніше і щільніше вбирає зброю в своє тіло. Михайло на секунду заплющує очі, так, неначе йому невимовно боляче. Але рук не прибирає, чітко відчуваючи під кінчиками пальців стукіт серця. Льоша стоїть спокійно, дивиться прямо в його очі і намагається запамʼятати кожну мить.
- Одні лиш пусті, нікчемні слова. Це все, на що ти спромігся? - зневажливо сичить вбивця у відповідь. - Хочеш розчулити? - на його обличчі ані натяку на емоції, його погляд байдужий і холодний, як і ця одинока ніч листопаду. Він віднімає руки від тіла і відходить на крок. Аби як боляче йому не було, його кохання було фальшивкою з самого початку. Чоловік навпроти завжди йому брехав, так солодко щось обіцяючи. А він повівся. Міша нервово посміхається, та не відводить погляду від закляклого чоловіка поряд із собою. - Солодкі речі не допоможуть тобі уникнути того, що вже й так вирішено. Не мною. І не нами. - Ритм його серця, хоч мабуть і брехливого та зрадливого, все ще постукує на кінчиках пальців. Дивне відчуття. Воно не дає вирішити, не дає зробити останній рух та спустити курок. Михайло обманює себе тим, що хоче почути з вуст, які так любив цілувати у минулому, хоча б ще слово.
Дай мені ще хвилину. Збреши мені ще один останній раз.
- Коли ж ти встиг так себе занапастити, Міш? - йому не здається, очі й справді наповнюються сльозами… жалю над ним? - Михайло у відповідь хмуриться і роздратовано смикає підборіддям.
- Завжди таким і був. Твоя вина, що ти не помітив. Що повірив. Що дав надію нам обом, - він байдуже хитає головою. - Та все ж, мене ти ніколи не питав. Але ж знав. Чи тільки здогадувався? - він міцніше стискає пістолет в долоні і переміщує палець на курок.
Олексій відповідати не поспішає, але маска терпіння та спокою тріскається і розсипається уламками відчаю та шаленого суму. - Я знав.
Михайло випростовує руку і наводить зброю на нього. Цілить туди, де має бути серце.
- Як воно, усвідомлювати тепер усю істину? Як воно, бачити мене справжнім? - чорні очі уважно стежать за найменшою зміною у міміці. В напівтемряві це важко, але все ж, завдяки зусиллям, він бачить його як ніколи чітко. І він не бачить і краплі страху. Лише найбільший сум, найсильнішу тугу, що здавалось вібрує у самому повітрі між ними.
- Я кохаю тебе абиким ти не був. - Льоша дивиться і не хоче переконати, бо знає, що не вдасться. Але бажає, аби наостанок він знав. Аби хоч якусь мить із цієї розмови він запамʼятав так само чітко, як і він памʼятав абсолютно усе, що залишилось у нього, коли він його залишив. Спогади. Запахи. Голос. Безсонна, але пристрасна ніч у далекому лютому. Букет тюльпанів, по яким стікає травнева роса ще прохолодного ранку. Ледве чутний шепіт у січні, з присмаком остаточного розставання. Як і раніше - він дивиться, але не бачить ані жорстокості, ані байдужості, ані небезпеки. Це його Міша - теплий, рідний і коханий. А кохані не вчиняють зле. Вони вчиняють так, як треба.
- Я теж тебе кохав. Недовго, але все ж любив. - Михайло примружує очі і опускає погляд, згадуючи. Пристрасть. Страх. Кохання. Різкими рухами, вибиваючи голосні стогони із тіла під ним, він опускає долоню на такі солодкі вуста, аби хоч трохи приглушити його, бо є шанс, що їх почують і викриють. Відсутність сну посеред ночі, відлуння пострілів десь далеко за стінами офісу та холод простирадл. Їхній перший поцілунок - теплий, жадібний і солодкий. Він бачить своє минуле, те, чого більше немає і не буде. Він відчуває лиш відголоски спогадів і кислий присмак зради. Все могло бути не так, але Льоша обрав свій шлях. Міша киває самому собі і приймає для себе своє останнє рішення. Востаннє вдивляється майже лагідним поглядом в медові очі навпроти.
Звук пострілу кришить його душу на крихітні шматки. Яскраві до цього очі, гаснуть вогниками невисказаних почуттів. А звук падіння бездиханного тіла до його ніг здається занадто гучним.
- Потрібна надвичайно велика кількість відваги, аби вистрелити в людину, - шепоче він у тишу кімнат. Обличчя його не змінюється, а очі залишаються такими ж байдужими, вдивляючись кудись повз, у напівтемряву кімнати.
У пустоту.
І це все, що в нього залишилось.
«Ти розірвав мою душу на шматки.
Ось, наскільки ти був егоїстом зі мною.»
«Ти казав, що ніколи не підеш від мене першим.
Скажи, чому ти не виконав своєї обіцянки?»