Екзорцизм

Досі не можу звикнути до того, що бачу кожного ранку, щойно відкрию очі. Не так давно, якихось пару років тому, я ночував у своїй скромній кельї у Богословському інституті при Церкві Ірландії, що у Дубліні. Готувався до церемонії хіротонії та чекав призначення у якусь сільську парафію. Бажано, десь у Ольстері. Верх бажань колишнього повстанця: стара церква, дах, що тече, активні та набожні бабусі, кілька п’яниць, галасливі діти та їхні батьки-атеїсти, зацікавлені більше у заробітку, ніж у спасенних душах. Та все ж краще, ніж у тринадцять років подавати снаряди для мінометів під час обстрілів терміналів Хітроу.

А тепер мене розбудив стукіт у двері номера. Це був портьє.

- Отче Блейк, падре, ви вже прокинулися? У відділ реєстрації дзвонять, питають вас.

Отакої, значить, знову спрацювала та об’ява у газеті… Коли я там її давав? Треба, мабуть, заїхати в редакцію, оновити… З іншого боку, я вже нівроку покатався тут околицями за ці два роки, щоб пустити в ефір «новини сарафанного радіо» про роботу профі у області паранормальних явищ. Тобто екзорцизма. Останнім часом на мене є попит.

- Чого хочуть?

- Щоб ви приїхали і подивилися їхнього хлопчика.

Ліва нога нестерпно нила у коліні. Це нормально після важкої травми та операцій. Я глянув у вікно. Сірі хмари свинцевим панцирем щільно закривали небеса. А по склу барабанив дощ. У таку погоду болячка прямо жити мені не давала. Організм наполягав на знеболювальних. І це теж було нормою.

- Вони сказали куди їхати?

- Ні, - забарилися з відповіддю з-за дверей, - але номер телефона починався на сорок чотири двадцять…

Я таки дотягнувся до тростини і через кілька хвилин вже дивився у коридорі на худенького хлопчака з чубчиком набік. Бейджик на грудях повідомляв, що його звуть Саймон.

- Тут таке діло, сину мій, - останні слова я спеціально виділив, - я трохи не місцевий. Тож телефонні коди напам’ять не знаю.

- Це-е… Це Баркінг і Дагенем. Район на північний схід від центра. Тут… Поруч… Сер… - Видавив з себе Саймон, розглядаючи мене на всі очі. Ясно, новенький. Скоріше за все, чув про постояльця-священика. Та не очікував, що той виявиться рудим ірландцем. Ну, до цього варто вже звикнути: на мене так реагують часто.

- Будь ласкавий, передай, хай на стійці реєстрації запишуть номер. Я через деякий час підійду і зв’яжуся з цими людьми сам.

- Аг-га, - розгублено протягнув хлопчина і побіг із коридору геть. Я ж закрив двері і вилаявся. Ненавиджу лондонське метро. До чого тут Лондон? Ну, не зовсім він, якщо вже бути до кінця чесним. Тепер я живу у Баркінгу, куди перебрався з рідної Ірландії. Перебуваю у готелі «Ібіс». І схоже, мені світить подорож. Сподіваюся, нетривала.

Виявилося, що діло завело мене у легендарний англійський кантрі-сайд. Ще пацаном я на нього надивився завдяки серіалу «Суто англійське вбивство» і інспектору Барнабі. Ну, реальність якоїсь певної різниці у побачене тоді не внесла. У подружжя Дері, що так не до ладу сьогодні мене підняло з ліжка, була типова низенька хатинка у плющі, невисокий завитий паркан у вигляді стриженої живої огорожі. До паркану додавалася скрипуча хвіртка. А за нею подвір’я частково перетворене на квітучий садок. З протилежного боку вулиці розтягся натовп «майже байдужих» сусідів. Ага, от прям абсолютно непомітно роблять вигляд, що їм цілковито начхати на карету швидкої допомоги біля тої самої хвіртки. На сходах машини сидів глава постраждалого сімейства. Чоловік нервово гриз вже згаслий недопалок цигарки і притримував біля правого ока мішечок із льодом. Медик обережно міняв пов’язки на його лівій руці. Він же і привернув увагу постраждалого у мій бік. Мовляв, з’явилася ряса на горизонті. Варто було підійти ближче, Дері віддав мішечок, швидко оцінив поглядом «кавалерію», що прибула і потис мою простягнуту руку.

- Радий вітати, отче. Вам дзвонила Джил, моя дружина. Вона у будинку. Я Роджер. Дякую, що відгукнулися. Ми сподівалися, що ви дістанетеся до нас раніше.

- Мчав як міг. – Роджер при цьому кинув погляд на тростину. – Що у вас? Джил була у істериці. Я зрозумів небагато.

Тут медик повернув чоловікові холодний мішечок.

- Це? – Чоловік вказав на травми. Напевне, я занадто уважно споглядав. – Томмі постарався. Коли я його до ліжка прив’язував. Давно я, однак, у око не отримував… Зрозумійте правильно, він взагалі-то тихий хлопчик. Але цього разу наче збісився. Злословить, ображає всіх підряд. Запустив сніданком у розп’яття в себе у кімнаті. Я намагався його заспокоїти, але він поліз битися. Та й кілька разів неслабо по ребрах мене приклав, поганець. А головне, б’ється, матюками криє – і вимагає кексів, пляшку Джим Біма і блок Морріса. «На перший відкуп», - каже. Не було – і стало, зненацька. Уявляєте?

- Ну… Може, він втомився від потаємного життя… Погана компанія, перехідний вік… Буває…

- Тому всього п’ять, - стрепенувся батько. – Він ще навіть у школу не ходить.

Отакої, який конфуз. Я прикрив очі і втомлено потер скроні. Ну, вік дитини все пояснює. Дійсно, схоже на мій профіль. Якщо подумати, таких замашок хлопчина самостійно нахапати у дорослих не міг. Не в мами з татом точно. Сім’я виглядає добре. Будинок охайний, чоловік на п’яницю не тягне. Жінку не бачив, та по всьому схоже, що ця хвацька молодиця хазяйнує у домі у кращих традиціях місцини. Та й судячи з натовпу навпроти – те, що сталося у Дері – подія дійсно виняткова.

- … Який ще перехідний вік, скажіть на милість, отче? – Ніяк не заспокоювався Роджер. - І ще: які, до біса, можуть бути кекси, коли Томмі – діабетик! Йому від народження цукру не можна.

- Роджер… - озвався я до чоловіка з осудом. Скоріше, автоматично.

- Вибачте, отче, - була відповідь. Правда, тим же тоном. Ох же ж мені ці вимоги та закони божі… Їх у твої мізки з дитинства вкручують проповідями кожну неділю.

- Так швидка тут через це?

- Так. – Швидко відповів медик. Чоловік на вигляд був того ж віку, що і постраждалий. – Джил спочатку видзвонила мене. Я Тревор, місцевий, ми втрьох вчилися в одному класі. Я наказав їй дзвонити у три дев’ятки і з пульта забрав виклик. Вже на місці побачив, що коїться. Допомагав заспокоїти хлопчика.

- То це Томмі так батька відгамселив?

- Ага. Дряпався і кусався, поки ми його прив’язували. Роджу в око п’яткою зацідив. Мені снодійне довелося колоти. І повірте, доза як для дитини п’яти років була просто слоняча. Ніколи не думав, що у цього пацана стільки сили… Особливо за діабету… Якщо ви йдете у будинок – то я з вами. Мені треба бути певним, що з хлопчиком все нормально. Наскільки це можливо…

Ламатися я не став. Тревор пропустив мене у дім першим.

У кухні метушилася Джил. Мініатюрна сухенька жіночка, статурою настільки тендітна, що зі спини була схожа на підлітка. Вигляд посилював кухарський фартух, довгими лямками вільно обернутий круг спини і зав’язаний бантом спереду. Так, значить, хлопчик у маму вдався. Отакої… Подальший внутрішній монолог я перервав. Шукати духівника задля сповіді через лайку не хотілося.

Жінка схлипувала та вивільняла вже холодні форми, що раніше витягла з печі. Придивився уважніше. Це були кекси. Нова партія чекала відправки у духовку поряд, накрита серветкою. Готова ж випічка вже порядком заповнила велику вазу. У такій моя бабця фрукти тримала у вітальні. Найчастіше то були яблука.

- Джил професійна кондитерка. Вона пече на замовлення для пари ресторанів у місті. В неї ще блог свій є. Та навряд чи на цьому тижні буде випуск… - З-за спини подав голос Тревор. Я навіть не знав, як зреагувати. Виявилося, не було потреби. Мед брат повідомив, що кімната Томмі знаходилася на другому поверсі. Я пішов туди один.

Швидкого огляду вистачило, щоб оцінити ситуацію. Батьки лиш не повідомили, що перед тим, як прив’язати хлопця до ліжка, вони з початку його сповили. Скоріш за все, саме тоді Томмі і розідрав руку батьку. Я підійшов до ліжка хлопця, торкнувся лоба. Холодний і липкий від поту. А дитина дихає часто і різко. Так за звичай дихають собаки, язик лишень вивали назовні – буде як раз один в один. Втім, хлопчик на мою присутність у його кімнаті ніяк не зреагував. Як і демон, якщо він у його тілі був. Добре, виключимо небажаний травматизм.

Я роздивився кімнату у пошуках прикмет чи підказок. Раз поговорити з нечистю не вийшло, то можливо, якісь сліди вона лишила серед влаштованого безладу. Дещо цікаве таки знайшов. Точніше, вигріб з-під ліжка. Це були занадто вже пізнавані гофровані кружечки у залишках печеного тіста.

- Джил, можна питання? Звідки у кімнаті Томмі ці папірці? – Пристав я до хазяйки, як тільки спустився вниз. – На домашню випічку не схоже.

- Так і є. Родж їздить у місто на роботу, в магазинчику біля пошти іноді кекси купляє. До Тома сусідські хлопчаки пограти забігають, це для них. Синове печиво он де, у коробці, в коридорі стоїть. Воно на фруктозі, спеціальне… - І знову ткнулася заплаканим лицем у фартух.

От тепер картина складалася. Лиш деталі лишилися. Я взяв з підставки на стінці ніж. Жінка зойкнула.

- Після ритуалу треба впевнитися, що дитина ціла. Це для мотузок. І ще, приготуйте воду. Цілий графін. Знадобиться. Поки не спущуся, усім бути внизу. Не хочу потім демона по всьому дому серед вас ловити. Сидіть тихо і у кімнату не суйтеся.

Тревор і Джил лишень переглянулися і майже синхронно кивнули у відповідь. От і добре. Я пішов наверх і закрив за собою двері.

Впевнившись. Що я лишився сам на сам з одержимим Томмі, я розслабився. Прошкандибав до вікна, щільно зімкнув важкі штори та присів на підвіконня. Хтось буде говорити, мовляв, це щоб демони не оселилися у дзеркальних поверхнях. І потім би не кошмарили люд. Ну, наскільки я пам’ятав з лекцій, так. Та тут був явно не той випадок, я впевнений. Хоча… Роззяви на вулиці точно розтягнуть цю подію на легенди. І чого не побачать, те самі домислять і пересуди пустять світом. Так що нема чого потурати бажаючим…

Про себе нагадало коліно, тож я витяг з кишені блістер зі знеболкою, відправив до рота чергову пару білих кругляхів та запив водою з фляжки. Ця річ – єдине, що я лишив при собі ще з часів ІРА. Ну, хіба що ще свою беретту після поставлення в сан знову в кобуру під пахву вернув… На всяк випадок… Та сьогодні в ній необхідності не було. На відміну від патронів, які я завжди носив у кишені.

- Так, любонько, як той, хто знає твоє ім’я і твою гидку натуру, попереджаю одразу. Сьогодні в мене настрій препаскудний. І ти конкретно наробила горя, дурепа така. Тож або ти зараз тихенько линяєш від хлопця, або я починаю згадувати повний обряд вигнання з усіма витікаючими. Те, що я цього давно не робив, не означає, що не зможу. Не ускладнюй собі існування, рясу я ношу не заради краси. Вистава буде ще та. Ти цього хочеш? Не змушуй мене напрягатися. Будь слухняною і не біси старого хворого священика. Домовилися?

Ніякої реакції. Я неохоче підійшов до ліжка і витяг з кишені патрон від своєї бойової зброї. Їх віднедавна довелося переробити, відлити срібні серцевини. Так би мовити, на всяк… Приклав срібло до лоба. Почорніло миттєво. От же ж вперта зараза!..

- Ламія, стерво! Я кому кажу? Кінчай ламати комедію, скотиняка рогата, і вали додому. Лиши пацана у спокої! Інакше Pater’ом тебе відходжу, безбожниця клята! Безглуздя ти тупе! Ну?

Друга куля теж почорніла. Я промочив горло, побризкав із фляжки навкруг. Умив хлопча. Порився у кишені плаща, витяг звідти маленьке люстерко, поклав дзеркалом на губи Тома. Завжди беру кілька таких у дешевих побутових магазинчиках на заправках, так, а ну як знадобиться… Потім, правда, забуваю їх з тих кишень викласти… Всівся біля хлопчака в ногах і звично затяг:

- Pater noster, qui es in caelis, sanctificetur nomen tuum…

Після трикратного прочитання молитви тричі перехрестив Тома під «In nomine Domini Patris…». Впевнив себе, що місію цього разу виконано, витяг третю кулю і приклав до лоба хлопчика. Цього разу метал лишився світлий. Ура. Прислухався до дихання сплячого. Рівне, спокійне, як і у будь-якої дитини уві сні. Можна спускатися вниз. Та мене не полишали дурні думки.

«Якого дідька тільки що було? Ця бісова пройдисвітка завжди вибрикувала коники будь здоров, та на цьому обряді вела себе як по нотах. Ніколи, особливо за нагоди, не закатувала сцен. А сьогодні справа – просто подарунок: у кімнаті зі сторонніх нікого, все, що було треба, вона вже розкурочила заздалегідь. Метод трьох куль дав позитивну перевірку. Нащо було так вимахуватися! Побачила, що я заходжу, злиняла у тінь мовчки, дала мені перевірити пацана та посидіти у тиші хвилин п’ять – все, справу зроблено! І я не напрягаюся, і її ніхто зайвий раз словом божим по пиці не б’є. То нащо ж такі номери?»

Йдучі, забрав із собою люстерко і розрізав мотузки. Щільно закрив двері дитячої і зашкутильгав сходами. З кухні на зустріч вибігла уся «почесна делегація»

- Вже все? До нього можна? – Тут же спитав Тревор. От реально, цей медбрат хіба що копитом землю не рив, так до роботи рвався… Наробив халепи де або справді по совісті за хлопчину переживає? А може і ще чого?

- Не всі гуртом. Спочатку медик подивиться загальний стан. Мати піде з ним. Хай візьме воду і таблетки від діабета. За потреби дайте інсулін. Хлопчик наївся того, що йому не можна. Саме це зараз може йому нашкодити більше всього. Вам Роджере, там робити немає чого. Займіться ранами. Тут я закінчив.

Я ще не закінчив говорити, а Тревор вже понісся у дитячу, стрибаючи через дві сходинки за раз. За ним, гублячи дорогою фартух, побігла Джил із глечиком води. Роджер лишився у коридорі. Виглядав він паскудно. Наче в чому винний.

- Що це був за демон?

Я прокульгав до виходу. Роджер йшов слідом.

- Не демон навіть. Мілкий біс, - повідомив я вже у садку. Не міг при цьому не помітити, що натовп одразу загудів. – Укол Тревора подіяв на славу. Зазвичай у присутності божих служителів пекельні істоти починають біситися, ведуть себе активно. Це часто може сильно нашкодити одержимому. Однак це відбувається, коли нечисті вдається контролювати думки… реципієнта. Назвемо це так.

Роджер кивнув. Я став пояснювати далі.

- А тут хлопчик через укол заснув так міцно, що свою підсвідомість не контролював. Грубо кажучи,вирубився, спав без сновидінь. А значить, біс ним керувати не міг. Тож все пройшло тихо і безболісно. Раджу вам повернутися у дім. Я закінчу деякі нюанси і піду.

- Ви ж сказали, що все завершили, - здивувався Дері.

- З хлопчиком – так. Із будинком – ні. Біса з кімнати я виніс. Тепер хочу винести його з вашої оселі. Та так, щоб ніхто з тих, хто лишився всередині, не постраждав. Зайдіть у будинок. Я покроплю поріг. – І потягся за фляжкою. Роджер зайшов усередину, але двері не зачинив. – Раджу на майбутнє над входом прибити підкову. Днями сходіть у кузню.

- Та є вона там. Стара, правда, плющем вся завилася…

- Тоді просто оновіть. І…

- Щось іще, отче?

- Та ні. Мабуть, нічого. Усього вам найкращого.

Дорогою на пошту я вирішив зайти у той самий магазинчик. Касир, який до цього сонно куняв над газетою, на всі очі витріщався на мою покупку. Навіть пакет не порахував. Згоден, не кожного дня священик купляє пачку цигарок у пляшку віскі. Я вийшов на вулицю, озирнувся. Нікого. Сунув люстерко у носову хустинку і пару разів добряче гепнув об згорток тростиною, поки чекав на ватобус. Друзки викинув тут же, у контейнер. Хотів все це зробити ще біля будинку Дері, та не люблю показового фарсу… Тим паче, що подібні дійства занадто театральні. Згодилося би для Ірландії, де нарід по цю пору вірить у фей та лепреконів. А тут – це занадто.

Повернувшись у номер, я з першу облюбував тонке високе дзеркало практично відразу за дверима. Тож як тільки приїхав, відразу ж наглухо закрився і затіяв невеличку перестановку. Відставив на середину проходу невисоку тумбу, що раніше стояла біля стіни під нічником. А наїї місце тимчасово переставив стілець із зони для роботи з комп’ютером. На імпровізований столик поставив «дари волхвів», затулив штори, всівся на стілець і став чекати.

- Давай, Ламія, бісова безсоромниця! Покажись-но вже! Накрутила ти, безмозка, доволі, тож май хоробрість хоча б з’явитися на мій поклик і дати пояснення.

Відображення зажило своїм життям: там включився нічник у мене над головою. А на стільці навпроти сиділа моя рання версія. Без тростини, зі здоровими, у військовій формі ірландських повстанців і з уже розпечатаною пачкою. Версія сиділа вальяжно, закинувши ногу на ногу і смакуючи підпалену цигарку.

- Здоров був, капрал. Досить тобі кричати, все ж вирішилося під кінець. Селище шумить, тато Дері щасливий, мама Дері бігає по вулицях, пригощає карапузів кексами, медик щасливий карябає звіт про виїзд. Твії рахунок поповнив напівтинник фунтів за пльову справу… Всі щасливі. – І моя дев’ятнадцятирічна версія пустила дим кільцями у дзеркальній кімнаті, абсолютно задоволена собою.

- Ламія, припини блазнювати. Я тебе скільки разів просив не звати мене капралом?..

- Та а ти ж капрал і є, чого ж пику воротити? – Більш звичним для мене сиплим голосом ображеної десятилітньох дівчинки заговорило відображення. – От бачиш, що би вийшло? Принаймні, зовні… Пішов би кар’єрою військового – ух, який би був красень! І дівчата би за форму тебе любили… І псував би ти їх, не відходячи від станка… пардон, хотіла сказати, міномета… І не мали би ми тепер проблем… Все було б інакше1 Так ні! Треба ж було тобі, дятлу-здоровилі, до семінарії, наші її роздирай, у двадцять рочків податися! От чим ти думав, га? А тепер у що це вилізло?

- Ти ледь хлопчика у труну не загнала.

- Ой, ну поїв він нормальних кексів нарешті. А не цієї прісної випічки своєї мамці. А дядько Тревор зара’ йому тикне чудо-ширку куди треба – і все буде норм, з копит не впаде. Дядько Тревор добрий… Не те, що тато…

- Ламія, скотиняко… Ану покажи свою нормальну мармизу, засланка!

- Ніхатю. Не буду. – Закапризувала демониця. – Ти мене Патером відходив прямо перед вечіркою. Я тут тільки до інкубів на тусовку зібралася, марафет навела, кров на горлі по відтіняла, відбілила більма, нагострила ікла, гарну історію склепала про миле маленьке ягнятко – а ти мене Патером та по пиці! А казав, що не будеш! В мене тепер набряк на пів обличчя! І шкіра місцями поплавилася! Як я тепер на тусу піду?

- Нічого. Вдома зайвий раз посидиш. І над поведінкою подумаєш. Ми з тобою домовлялися при нагоді так далеко не заходити. Ти чому пацана тільки з третьою кулею відпустила? Нікого ж поряд не було, можна було розслабитися і йти у тінь. Решту би я сам зробив! Такий договір був? А ти що влаштувала? А тепер мене винним виставляєш, що я, мовляв, твоїм бля…. тусовкам я заважаю. Хай і кекси, чорт з ними. Ти попереджала, що випічкою будеш позначати саме свою присутність. Але лізти у тіло дитини-діабетика, робити з ним таке – і після цього у заручниках тримати довше за потрібне…

- … Правильна поведінка для усілякого демона, що поважає себе, до речі. – На цей раз абсолютно серйозно заявило віддзеркалення. – Не забувай. Я сама далеко не з вищої ліги. Дорослого, вміняємого навіть частково, не потягну. Через це ти і почав працювати виключно з дітьми. Це була моя умова в силу можливостей. І я її не порушую.

- Так претензії і не до цього… - Спробував вкрутити я, але в мій бік кинули гарячим недопалком.

- Я не закінчила. Справа в тому, що більше так відверто хал турити, як ти це робив раніше, нам вже  не можна. У тебе хвіст.

- Ти це мені лишай. Що, бондіади надивилася, чи що?

Схоже, Ламія образилася. Моя юна версія вельми різко висказалася стосовно своєї про мене думки. Вельми зрозумілим жестом.

- Я тобі так скажу, розумнику. Якщо ті два шпіка прийдуть по твою шкуру і почнуть по списку оголошувати твою халтуру за останні два роки – я на це шоу всю нижню канцелярію приведу. Повір, ці твої друзяки з Папського краю сану позбавляли і за менше. А так відверто класти на свої обов’язки, та за такий прайс – це треба бути тою ще сколотою…

Ой, як погано!.. Якщо, звичайно, Ламія не брехала.

ЯКЩО вона не брехала, то мені вельми цікаво, чому мої справи перевіряє спецслужба Ватикану? Цікаво хто? Опус Деі? Якщо і так, то з якою метою? Одержимість – явище в історії не нове, боротьба з ним – свята справа церкви. То в чому підступ? Хтось на мене точить зуб за відмову від парафії? Чи їх зацікавила постійно зростаючий рівень мого доходу? Скоріше за все, друге.

- Як дізналася?

- Я мигцем навідую колишніх заручників. Телботи, МакФарели, Квіни, Джонси… Пам’ятаєш їх? А хто був потім?

- Пам’ятаю, так. Стівенси. І їхня дочка Єва.

- Точно. Минулого тижня я побачила у них цих двох гастролерів. Без акцента шпарять, мабуть, підключили британське крило. Але вдягнені у форму, і на документах печатки з двома ключами. Прямо все як належить. Розпитували гастролери про тебе. Про дівчинку. І про ритуал екзорцизма. А тепер склади до купи два і два, будь ласкавий. Чим це загрожує? Якщо вони всіх наступних перевірять – твоя голова на плечах точно не втримається. Та і моя полетить.

- А твоя з чого б це? – Огризнувся я.

- Демонів, яких спіймали священики, унизу не люблять. Вигнанців через обряд – ще півбіди. А тих, хто погодився після впахувати на святошу, взагалі п’ятим шляхом обходять. Таких унизу… за прокажених тримають. Як думаєш, чи стане мені легше жити, якщо я з твого повідка втечу? Так хоча б демоном вважають, морди відверто не воротять…

Загалом, тобі треба брати свою дупу в оборот і працювати як треба. Або зробити таку… ніхрінову загогулину, щоб у шпіків щелепи погубилися.

Після цієї фрази я відчув себе погано. Невже моє рогате протеже щось надумало? Добро це точно не закінчиться.

- Хвастайся, геній.

Варіація блиснула хижою посмішкою. І сунула під ікло третю цигарку.

- Значить так. Якщо ти хочеш, аби Ватикан від тебе взагалі відкараскався, треба щоб його представники просто офігіли. Для цього тобі потрібна буде тусовка у клубі, шпіці у ролі глядачів і компанія інкубів з аукубами з моєї сторони. Під час туси ми хапаємо групу тушок, ти нас масово виганяєш, шпіці в шоці відбувають в Італію. О як я придумала! Клас, правда? Звісно, з компашкою я тебе познайомлю, деталі і нюанси обговоримо заздалегідь. Все ж бо повинно пройти чітко, права на помилку чи халтуру у нас просто нема. Так що,м?

Я намагався перетравити почуте. Мабуть, мовчання моє затяглося. Пекельна варіація у формі ІРА сунула залишок пачки у кишеню і почала збиратися на вихід.

- Раз ти занадто довго мовчиш, будемо вважати, що ти погодився. Ну, я пішла розважатися, домовлюся з народом. Як зберу команду, дам знати. Бувай здоров, не сумуй. Ще здибаємося! – І Ламія, зображаючи мене, забрала з собою пляшку за дзеркального віскі перед тим, як вийшла з варіації моєї кімнати. А я, зі свого боку, лишився дивитися на спустошені пляшку і пачку перед собою.

Хотілося лаятися. Довго, міцно та вишукано. та замість цього я просто випив сндодійне і завалився спати як був, у одязі божого ченця.

От чим думало те бісеня? «Халтурити на не можна. Робити все треба чітко…» А сама таку єресь відмочила, що й на голову не натягнеш! І була б вона дитиною, я би ще якось зрозумів. Та це ДЕМОН! Як вона може?.. Хоча не має значення. В мене й без цього голова тріщить.

Пізніше, коли переживу всі ці… труднощі буття… Ні, ЯКЩО переживу ці труднощі буття… У будь-якому випадку, після такого екзорцизму жоден священик не захоче мене сповідати. Мабуть. А даремно, впевнений, що сповіді цікавіше у наші дні ніхто не почує. Ну, принаймні, хоч розповідь вийде як треба. Може, взяти собі псевдонім і під ним написати її… в якийсь журнал? Або хоч у ту ж газет, де я об’яву давав. А що, не так масштабно, як у чортовки, та ідея наче нічого…

Але я про це подумаю завтра. Коли мине мігрень і перестане боліти коліно. Маю надію, погода до того часу стане краще.