Третя година ночі, здавалось, тягнулась вже п’яту годину поспіль: ніч така магічно-світла, хіба ж то можливо, щоб чорне було настільки світлим? І поступово перетікало у якесь синє – темніше од чорного, світліше од білого… Атлас дивився на самотню зірку високо в небі, вона розчинялась десь на межі кольорів. Лежав сніг.
Вже не дихали хризантеми та альпійські айстри – все, що могло дихати, розчинилось у білім-білім, холоднім снігу. Проклало собі шлях між сніжинок, загубилось шляхом до і без того загубленого раю. Атлас стояв біля вікна і дивився, дивився, дивився. Немов хотів розгадати фокус. Ніч – то вистава чи справжня магія.
Нуль шосте крапка дванадцяте крапка двадцять три – крапки немає. Шостий день, шостий аркан – коханці. Прокинувся Ділан Шрайк.
Він тихо підійшов, ступаючи килимом, та обійняв Деніела ззаду: він поклав сильні руки йому на живіт та притиснув до себе. Він обожнював торкатись його живота – і в темряві, тільки самими дотиками, відчувати – вгадувати – його. Ніколи не стискав сильно, хіба що, бувало, перекладав руки на талію. За талію треба тримати міцно.
Шрайк поцілував Атласа в скроню, зарився носом в його кучері, вдихнув теплий запах: хліб, це схоже на хліб. Він не міг відірватися. Він був такий сонний, що, здавалось, не здатний збудитись, проте здатний до біса щиро кохати. Третя година ночі не рухалась з місця – а Ділан Шрайк того і не помічав. Два подихи стали одним.
Дві квітки під одним шаром холодного снігу. Два серця стукали як один годинник, та не здатні були зрушити з місця завмерлий час.
Атлас відчував на своїм животі пальці Шрайка: він поклав їх так низько. Деніел не спав довше за Ділана – збудження розтікалось його тілом, він готовий був танути під поцілунками. Не впустити б стогін із вуст – впаде, розіб’ється, сонний Шрайк не впіймає його, не встигне, він йде по своїх же слідах.
На шиї, наче на ясному небі, то там, то тут сліди поцілунків. Провідна зоря – тільки ті, хто сильно кохає, вміє орієнтуватися так: по зіркам. І за потреби вигадувати нові сузір’я. Тіла гарячі, як спогади – спогади про пристрасть, яка лишилась за нездоланним бар’єром: третя година ночі. Що було до? Рум’янець торкається щоки Деніела.
Лівої. Правої. Такий самий колір, як подряпини на спині Ділана Шрайка. Звісно їх зараз не видно для Атласа. Але – пальці пам’ятають, що зробили.
Луна криків наче досі гуляє, і простирадло – хоч не чіпай, все зім’яте рухами спогадів: там – руки, там – ніг, там – запрокинутої назад голови. Запахи збуджених тіл швидко покидають кімнату, проте – не пам’ять. Зранку разом сходимо в душ, так казав Ділан Шрайк, засинаючи. Деніел спав погано. Майже не міг заснути.
Він завжди спав погано під перший сніг. Всі квіти не врятувати – навіть букет на столі у вітальні вже не дихав, адже – зима. Зима починається нуль шостого крапка дванадцятого крапка рік – крапки не треба. Входимо в зиму коханцями. Най не покинуть нас наші обійми – амінь
не кажіть, бо легко буде замість цього видати тихий стон. Ділан Шрайк питає, бо Деніел щось не дуже починає нічну розмову:
– Чому не спиш, Дені?
– Перший сніг. Коли він випадає – в перший день можна почути, як він хрускає під ногами янголів. Я завжди чекаю.
– Тоді я зачекаю з тобою.
Притискаючись близько-близько – і вдихаючи запах волосся. Ділан дихав цим хлопцем, і тримався за нього – міцно і ніжно. Він вкусив би його за вухо. Він би знову пройшов шляхом своїх поцілунків. Загубитись у кучерях. Задихнутись під час поцілунку. Почути кроки янголів по першому снігу.
Ділан прокидається, не пам’ятаючи, як заснув. За вікном – перший сніг. На годиннику – третя година ночі. Деніела Атласа поряд немає. Як і немає слідів на снігу.
Нуль шість крапка дванадцять крапка…