- Повернеш цією стороною - річ зникне, - сказала стара, крутячи в руках парку, - якщо цією – нічого не станеться. Носи на здоров’ячко. Віддам за десять тисяч.
Закуток речового ринку не був нічим особливий, і речі навколо звисали з вішаків так само осиротіло. Я стояв серед них, зачарований.
- Покажи.
І вона показала. Парка була темно-жовта, блювотного, негарного відтінку, який легко губиться в натовпі, ще й двостороння. Вона була їй завелика, засохлій старій, яка ледь переставляла ноги. Вона вдягла парку, поправила її на собі, покрутилась. Вивернула іншим боком, вдягла, надійно затягуючи рукави, ніби ті її втримають. Поклала у внутрішню кишеню яблуко.
Воно зникло.
- Бачив? - вишкірилась. - Вивернеш знову - річ повернеться. Але купити треба чесно. Бо загубиш що не хочеш відпускати.
Я не вмів і не любив купляти речі; ніж легко розрізав їй горлянку, позбавив голосу. Життя. Вона потягнулась до мене, поточилась, і я штовхнув її, притискаючи до себе парку. Крихітна плямка лишилась на рукаві. З безпечного боку. Я вивернув парку, щоб не було видно крові, заховав ножа всередину; щоб ніхто не запідозрив чогось. І побіг геть.
Пляму я не зміг відіпрати. Намагався, але вона була такою ж яскравою, як в момент, коли стара чіплялась за мою ногу павучими пальцями.
Багато речей я вкрав з цією штукою. Вперше пішов гуляти містом в парці, лівий рукав з плямкою - так я знав, що вдягнув потрібним боком. Гуляв, поки не побачив продуктовий. Зробив вигляд, що безладно порпаюсь в кишенях, що дратує плямка на рукаві; вивернув парку, вдяг назад. Зайшов під бліде світло ліхтарів, світло фальшивих камер. Озирнувся. Дістав з полиці величезну пляшку віскі та запхав її до внутрішньої кишені. Та розтяглась, пляшка ледь влізала, і раптом-
Нема. Проковтнула. Я вийшов, нервово обмацуючи пальцем кишеню, в якій ледве помістилась моя рука. Пусто.
Анічогісінько.
Я вивернув куртку назад вдома, і та миттєво обтяжіла від додаткової ваги. Я розреготався, хапаючи пляшку. Віскі був що треба.
Багато речей я так вкрав. Та зносилась парка, як все, що тягаєш багато. А я був жадібним, і був готовий носити до дір. Поки не стане лахміттям.
Малий мій, Колька, хороший чорноокий пацан, взяв куртку. Покрутив в руках, послухав моє п’яне “не вдягай, лиши на місці” і хихотнув. Повісив, пішов грати в приставку, яку я теж йому вкрав. Подобалось мені, коли речі були не мої, а ставали мої, як гра в хованки.
Прокинувся від глухого “Та!..” посеред ночі. І вкололо мене щось, як вкололо колись руків’я ножа за мить до того, щоб зникнути.
Я забіг в кімнату, а Кольки там не було. Була парка. Зібгана як ганчірка, лежала вивернута не тим боком. Плямки на рукаві не було.
- Коль, - сказав я, - Коля, Коленька, чекай, зараз, зараз я-
Я вивернув парку, мої сльози і слина потекли кудись за підборіддя, бо не може дитина поміститись в кишеню, не може пацан влізти в парку, так не буває, навіть якщо він рукави не затягнув.
Скільки б не крутив парку, одним боком, іншим – нічого.
Хтось з одягу виростає, а куртка виросла з мене.
Зносилась.
Я продав приставку. Купив на неї пусту домовину. Так в землю і поклали.