Розділ 1.

 

1023 рік. Імперія Мун. Покої імператора.

 

– ні, батьку, це неправда, не треба.—жадібно хапаючи повітря ротом кричав юнак, намагаючись відкинути мотузку ката зі своєї шиї.

 

2023 рік. Сеул.

 

- чорт.—різко сідаючи на ліжко та потираючи шию мовив Йону. - можна було придумати щось оригінальніше, на це було багато часу.—видихнув, а після встав з ліжка та пішов до вікна. 

Світло кривавої повні пробивалось через штори, згодом рівно лягаючи на бліде обличчя задуманого хлопця, погляд якого був прикований до тієї самої повні, яка щоразу нагадувала йому про кінець, який насправді став лише початком.

- це було давно, заспокойся нарешті.—закриваючи штори мовив Йону, взяв свій ноутбук і сів на ліжко, починаючи новий проект.

- отже, дівчина з рудим волоссям? Маячня. Боже, напевно я втрачаю розум, раз знову починаю думати над словами божества.—усміхаючись продовжив набирати текст, адже робота завжди відволікала від думок про минуле, які зводили з розуму на протязі тисячоліття. 

Клубок диму обвив пальці, а кілька секунд потому і кисті рук.

- що за..? Я точно божеволію.—після різкого спалаху сліпучого світла Йону стояв посеред вулиці за спиною дівчини, яку раніше не бачив.

- спрацювало! Так!—промовила рудоволоса дівчина, років вісімнадцяти, підбігаючи до хлопця.

- ти хто така? І що я роблю поруч з тобою на світанку посеред вулиці?—подивився на незнайомку, в руках якої була коробка сірників.

- я твій порятунок..здається так казав привид..два привиди, якщо я задмухаю сірника чи свічку то ти з’явишся, це теж привиди сказали.—з цікавістю говорила дівчина, вдивляючись в бліде обличчя демона. 

- привиди? Порятунок і сірники? Може я знову сплю?

- ей, ти ж той демон, про якого завжди говорять місцеві привиди? Думаю так, інакше навіщо тобі було приходити до мене після того, як я задмухала сірник?

- твої привиди щось наплутали, іди додому, не варто гуляти тут в такий час одній.

- а я не одна, ти ж поруч.—посміхаючись мовила та, кладучи сірники в кишеню свого пальто.

- а чому ти так одягнений?

- що?—Йону подивився на свою чорну футболку та штани. - не знаю відомо тобі чи ні, але я спав, в той час як тобі знадобилось мене викликати.

- а, я думала таким як ти спати не обов’язково. Ну, вибач, це була перевірка на правдивість слів привидів, наступного разу буду кликати тебе в інший час.

- наступного разу?

- таак.—знову усміхаючись сказала дівчина.

- така наша доля, дядечку демон.

- мені треба подумати над твоїми словами і словами твоїх друзів з тієї сторони.

- думай дядечку, думай, я покличу тебе, ти ж не проти?

- проти.

- я так і думала, ти неймовірно відкритий для спілкування, але таким ти мені теж подобаєшся.

- думаю тобі пора йти додому.

- до скорої зустрічі, дядечку демон.—підіймаючи свій рюкзак з землі мовила дівчина, все з тією ж посмішкою дивлячись на Йону.

- до речі, я Нарі.—посміхнувшись та потиснувши плечима промовила рудоволоса, після чого побігла вздовж вулиці.

- і що це було?