— Агов, Снейпе!
Він мав би бігти, чому ж не зробив цього? Замість цього, як повний ідіот, яким він і був, зупинився і чекав, поки інший хлопець наздожене його. Чому? Тому що, очевидно, коли Северус таємно зустрічався з кимось протягом майже року, його інстинкти втечі або бійки дещо підвели.
— Ти знаєш, що я тебе шукав. Де ти ховався цього разу? — Сіріус посміхнувся до нього.
— Та ніде я не ховався. Я мусив повернути книгу в бібліотеку, — чому Сіріус так поводився на людях? Вони ж домовилися, що ніхто не повинен про них знати. Чорт забирай, Сіріус був тим, хто наполягав на цьому. Не те, щоб він сам був проти. Северус просто уявляв, як на нього дивитимуться сусіди, якщо дізнаються.
— Боже, ти ніколи не змінишся. Тобі справді варто почати спілкуватися з Ремусом, ви так схожі, що це навіть лякає, — Сіріус скорчив гримасу, зовсім не усвідомлюючи, які дивні погляди на нього звернені. — У будь-якому разі, я мусив тобі дещо дати.
Северус насупився. Відколи вони почали зустрічатися, Сіріус докладав небачених зусиль, щоб не чіплятися до нього. Звісно, йому доводилося дотримуватися пристойності, але зазвичай дивного імені та деяких витівок, спрямованих на весь Слизерин, вистачало, щоб обдурити всіх. Хоча він знав, що Сіріус не заподіє йому шкоди, або, принаймні, сподівався на це, проте не міг позбутися відчуття страху.
Це багато говорило про стосунки між людьми, коли вони завжди готувалися до чогось поганого. Саме тому Снейп був приголомшений, коли побачив, що квідичну мантію накинули на його власну. Наслідки цього, окрім відчуття метеликів, абсолютно жахнули його.
«Він щойно?..» Северус витріщився, не вірячи своїм очам. Навколо них кожен другий учень був у схожому стані.
— Увага всім! Я, Сіріус Блек, заявляю, що володію найкращою дупою, яку коли-небудь бачив. Справа в тому, що я зустрічаюся з Северусом Снейпом вже майже рік. І так, ми робили речі, про які, мабуть, не варто говорити при дітях. І на завершення, я віддав йому свою мантію! І якщо я впіймаю когось, хто намагатиметься його образити, ну… скажімо так, помщуся, — Сіріус похмуро подивився на групу хлопців. Він посміхнувся, явно задоволений собою, коли вони відступили.
Сіріус був мертвий. Він сам у цьому переконається. Але спершу йому треба було забратися звідси. Северус повинен був знати, що щось подібне рано чи пізно станеться. Тож він зробив те, що зробила б будь-яка розумна й раціональна людина, – втік.
— Зач… Северусе! Зачекай!
Сіріус, здавалося, пішов за ним. Але він ледве його почув. Не через те, що всі перешіптувалися і витріщалися на них, широко розплющивши очі та роззявивши роти. Він просто продовжував бігти, поки не втомився. Хлопець не був спортсменом, не те що його майбутній колишній. Тож невдовзі Сіріус наздогнав його.
— Агов! Чому ти тікав? Чого ти соромився, що тебе побачать зі мною? Ну? — Сіріус насупився, схрестивши руки і дивлячись на нього.
Северус просто витріщився. Невже він це серйозно? Він справді не зрозумів? Боже, і це був хлопець, в якого він мав бути закоханий? Так, ти правильно почув, він любив його. Северус ще не казав цього, бо… ну, це ж був Блек. Але й Сіріус йому цього не казав.
— Ти хоч уявляєш, що ти накоїв?! — він не міг стриматися, щоб не закричати. Він був злий, зліший, ніж будь-коли раніше. — Про що ти, у біса, думав! Тепер усі про нас знають! Це була твоя довбана ідея, ти просив тримати наші стосунки в таємниці, а тепер просто пішов і все зіпсував! На очах у всіх! Та що з тобою таке?! — Северус задихався після свого маленького вибуху, трохи наляканий поглядом Сіріусових очей.
Сіріус нічого не відповів. Він просто дивився. Тоді без попередження він ступив крок вперед, схопив його і почав цілувати, вибиваючи з нього все денне світло. Снейпу було соромно визнати, що минуло добрих п’ятнадцять секунд, перш ніж зміг навіть подумати про те, щоб відштовхнути його. Але ляпасом, який він дав одразу після цього, дуже пишався. На жаль, це відчуття не тривало довго.
Сіріус масажував щелепу, не зводячи з Северуса очей. Северус не міг допомогти, але опустив погляд, чомусь відчуваючи дивний сором. Але чому саме йому стало соромно? Звичайно, вони зустрічалися й усе таке, але ж Сіріус був єдиним, хто винен! З того, що він зробив, нічого не могло вийти. До вечері всі про них дізнаються. Северуса нудило від цієї думки.
— Навіщо? — запитав він. — Навіщо ти це зробив? Чому ти мені не сказав?
— Це традиція. — Сіріус нарешті заговорив. — Коли ти в команді, ти віддаєш свою мантію тому, хто тобі подобається. Це приносить удачу. До того ж, це дає всім зрозуміти, що вони твої. Що вони під забороною. Я… я почув, як хтось казав, що Малсібер планує замахнутися на тебе. Я не міг дозволити йому накласти на тебе свої брудні руки. Мені… ну, це трохи незручно. Але я нарешті зрозумів, що кохаю тебе.
«Боже, він справді мав це на увазі». Северус нервово ковтнув. Він не міг з цим впоратися. — Я… я теж тебе кохаю, — стривай, вiн щойно…? Дідько, він сказав це вголос.
— Т-ти справді? Я про те, що ти ніколи не казав цього раніше. І після всього того лайна, через яке ми пройшли, я подумав, що ти просто розважаєшся. Слухай, мені шкода, гаразд? Я, мабуть, занадто бурхливо відреагував… — Сіріус замовк.
— Ти справді вірив, що я потрібен Малсіберу? — запитав Северус після хвилини мовчання. — Малсібер, справді?
Сіріус пирхнув, а Северус хихикнув.
— Я… так. Але ж ти його вчив, так? Це може бути правдою!
— Зазвичай ти не такий дурний. Тобто, колись був, але останнім часом – ні, — відповів Северус, дозволивши собі трохи розслабитися.
— Я знаю. Джеймс думає, що це через тебе, і Ремус погоджується. Просто ти був добрим до мене.
Северус подивився на мантію, яку все ще носив. Він був трохи здивований, що не скинув її під час бігу. — Ти хочеш, щоб я це носив? Ти хоч виправ її?
— Агов! — запротестував Сіріус. — Звісно, що так! Тільки найкращі засоби для… — Сіріус зупинився.
Северус дивився на нього, відчуваючи, що знову нервує.
— Для кого? — запитав він.
— Для мого хлопця. Тобто, якщо я тебе ще не відлякав, — Сіріус уважно спостерігав, чекаючи на його реакцію.
Северус ще раз оглянув мантію на собі.
— Ніби мене так легко налякати, — насміхався він. Він підняв очі, на обличчі Сіріуса читалось полегшення.
— То в нас все гаразд?
— Вони… вони всі тепер знають. Дідько. — Северус сповз по стіні, опустивши голову на руки. Коли Сіріус обійняв його за плечі, він не вирвався.
— Вони всі знають. — підтвердив Сіріус. — З іншого боку, я можу зробити це… — Сіріус поцілував його, — коли захочу. — Северус не міг стриматися, щоб не посміхнутися. Хоч як би він цього не хотів. — Ти ще не сказав «так». — Сіріус жестом показав на мантію. — Оскільки всі вже все знають, і ми всі знаємо, що твій дім - це купка придурків, я був би не проти побачити тебе на грі. Я чув, що Лілі планує бути там, ти міг би посидіти з нею. Нам завжди знадобиться наша власна група підтримки.
Северус штовхнув його ліктем, насупившись. Щоправда, ефект був зіпсований промовистим рум’янцем, що розливався по його щоках. — Чому я тебе терплю? — і все ж таки притулився до нього, поклавши голову на плече.
— Ти мене кохаєш. Люди роблять дурниці, коли кохають. — Северус подивився на нього гострим поглядом, від чого Сіріус здригнувся. — Гаразд, тоді справді дурниці. Щасливий? — Він посміхнувся, коли Северус кивнув йому, вкравши ще один поцілунок. — Нам треба йти. Всі вже будуть говорити про нас. Напевно, краще поки не давати їм більше приводу для пліток.
Северус зітхнув, роблячи саме так.
— Так. — Він підвівся, щільніше загорнувшись у мантію і насупившись, коли помітив, що Сіріус спостерігає за ним і посміхається. — Що? — запитав він.
— Нічого. Просто ти гарно виглядаєш у цій мантії. Справді гарно.
Було неважко здогадатися, про що думав Сіріус. Северус крадькома глянув на його пах, що промовисто видавав думки. Як на помсту, вона була не така вже й велика. Але це вже був початок.
— Знаєш, ми могли б просто пропустити вечерю. Знайдемо щось веселіше, — очевидно, що делікатність була не тим, чого прагнув Сіріус.
— Після всього, що ти зробив? — Севеpус пiдiйшов. «Нехай цей ідіот сам розбирається», - подумав він.
— Це означає «ні»? Северус? Сев? — гукнув йому вслід Сіріус. — Ну ж бо! Так чи ні? Так чи ні? Ну ж бо, мені потрібна відповідь!
Зрештою, він отримав відповідь.