I

2016 рік 

 

Швидкі кроки наближались до високих дверей, які йшли аж до стелі, вони були оздобленні стародавніми малюнками і різними різновидами образотворчого мистецтва. Молодий чоловік зі смаглявою шкірою та темними очима, із досить високим зростом, зупинився біля дверей, які вели у величезний зал, де зараз буде вирішуватись життя двох юнаків.

Нікі Хеммік, цей самий хлопець із смаглявою шкірою, сильно хвилювався, адже він знову зустрінеться з найбільшим страхом його життя. Хлопець важко видихнув і вже наважився штовхнути двері, щоб ті нарешті явили, що за ними ховається, як ззаду чується грубий тенор.

 

— Ніколас, — у хлопця пішли мурашки від цього голосу, він ковтнув слинку, яка зібралась у нього в роті. Тільки одна людина так його кличе.

 

— Тату….— промовив Нікі, ще досі стоячи спиною до, так званого, батька. 

 

— Ти, так і будеш стояти до мене спиною? — слова які йшли від батька Нікі, Лютера Хемміка, були такими прогнившими і бридкими, що хлопець стрепенувся і розвернувся до старшого чоловіка з переляканим лицем. 

 

Нікі не бачив батьків два роки і йому, цілком добре живеться без них. Нікі - єдиний син Лютера та Марії Хеммік. Його мати була врятована з Мексики його батьком, баптистським священиком, коли він працював волонтером в Енсенаді. Нікі народився і виріс у Колумбії, Південна Кароліна, але була б його воля, він б взагалі бажав не народжуватись. 

 

— Чому мовчиш? Ти, що не поважаєш нас? — голос Марії Хеммік, відбився відлунням у великому коридорі.

 

— Давайте пройдемо в зал судді, — голос хлопця тремтів і він нічого не міг вдіяти.

 

Рука Нікі, міцно зжала ручку дверей, тримаючись за неї, як за останній круг спасіння. Важко вдихнувши, хлопець натиснув на ручку дверей і  штовхнув їх уперед, щоб ті явили яскраве світло, яке било, здається з усіх сторін. З темного коридору і до такого яскравого місця, не легко зайти з вільно відкритими очима. 

 

Прокліпавши пару раз очима, Нікі швидко майнув очима, помічаючи пусті лави для «глядачів». Пройшовши у приміщення першим, він зразу направився до свого місця у залі суда, яке знаходилось біля столу самого судді і його помічників. 

 

Привітавшись з своїм адвокатом, хлопець сів на одне з крісел. Нікі весь час до приходу судді, ховав свій погляд від батьків, які сиділи навпроти нього. Його руки тремтіли, а голос здається сів на сам низ. 

 

«Давай, Нікі….ти все зможеш! Ти мусиш відвоювати життя, двох своїх кузенів! Вони не можуть попасти до моїх батьків, хто ж знав, що Тільда помре…»

 

Він видихнув накопичений страх, який сталевими кігтями, впився у його душу. Нікі віддалено почув стукіт молотка судді, що об’являло про початок суду. 

 

Перші 20 хвилин, для Нікі пройшли, як у тумані; він намагався зосередитись на голосі судді і адвокатів, але погляд Лютера який впивався в нього, страшенно відволікав і лякав до безтями. 

 

Хлопець провів спітнілою долонею, по чорним пасмам волосся. Вже який раз, він ковтнув важкий комок у горлі, але на цей раз відкривши очі, він виглядав впевнено, а його слух по трохи приходив у норму. 

 

— Ніколас Естебан Хеммік, чому ви так сильно наполягаєте на своєму опікунстві, двох дітей? — запитав один з помічників суді, був достатнього похилий чоловік, але окуляри на його носі, придавали якусь свою ізюменку, яка підкреслювала його статус. 

 

— Це двоє підлітків, мені буде легше навести з ними спільний контакт, чим моїм батькам, які нічого не зможуть зробити з важкими характерами моїх кузенів. Я впевнений, що вони не захочуть жити з ними, пане суддя, — голос звучав впевнено, хоч комок в горлі нікуди не дівся. 

 

Пройшло 40 хвилин обговорення і доказів, щодо поганого ставлення батьків Нікі до дітей, а точніше до самого хлопця. Нікі - гей, але боровся з цим у своїй релігійній та гомофобній сім’ї. В результаті його токсичних відносин з батьками та придушення власної орієнтації він хотів покінчити своїм життям. 

 

За приїзд цієї сімейки, зал суда пізнав пронизливий крик жінки і грубий тенор чоловіка, який намагався вистояти свою правду, без дозволу слова судді. Вже який раз, чути стукіт молотка судді.

 

— Тихо усім, я оголошую десяти хвилину перерву! — після цих слів, суддя піднявся і покину свій пост, разом з помічниками. 

 

Адвокат Нікі, важко видихнув і теж піднявся, повідомивши його, що не надовго відлучиться. 

 

Хлопець важко дихаючи вибіг із залу суду, та побіг у сторону автомату. Наривши пару копійок, він кинув їх у маленький отвір і нажав на пляшку води. 

 

В наступні пару хвилин, Нікі поглинав воду з пляшки. Всі його думки повертались у минуле. У його жахливе, наповнене страхом минуле.

 

.

.

.

 

Маленький хлопчина весь тремтить, йому неймовірно холодно, мокрий одяг прилип до тіла, а вологе волосся падло у вічі. 

 

— Матусю, будь ласка..шмиг…випусти мене, — мольба, маленького хлопчика, завивав в маленькій комірчині, давлячись своїми сльозами.

 

— Мовчи! І не плач! — гаркнула на нього мати і стукнула ногою в двері комірчини. 

 

Маленькі долоньки Нікі, якому на той час виповнилось 6 років, закривав тремтячими руками свій рот, стараючись і звуку не видавати. 

 

— Мамусю, будь ласка, випусти мене, — маленький Хеммік, не покладав надії, що його матінка випусте його.

 

— Мені дуже холодно .. шмиг.. і .. шмиг …страшно, — нова порція сліз покотилась рікою по личку хлопця, допоки страшний голос батька не почувся за дверцятами. 

 

В той день народження, в нього залишилось багато синців і страх до маленьких, темних приміщень.  

З того дня, Нікі ненавидить дні народження, вони завжди минають у його сльозах і його тремтячому страху, перед батьками і цій страшній комірчині, яка сниться йому у снах, нагадуючи про липке відчуття безнадії.

 

.

.

.

 

Нікі тремтячими колінами, підійшов до мусирника та викинув пусту пляшку, зразу розвертаючись на п’ятах в сторону дверей, які ведуть до вердикту судді. 

 

Хлопець облизав пересохші губи і попрямував до свого адвоката, який чекав його біля дверей. Комок з горла нікуди не пропав, застряг там і не може зникнути, а липке відчуття після недавнього спогаду, відбивали гучний стукіт у вухах. 

 

— Суд скоро продовжиться, — сказав втомлений на вигляд, адвокат, — нам потрібно повертатись назад.

 

Нікі спромігся на кивок, голос дрихлявого адвоката, трохи його заспокоїв. Цей голос був схожий на колискову, якогось популярного співака, який вирішив заколисати усіх своїх фанатів. 

 

Довга одіж судді розвивалась на ходу, дивно, що Нікі цього раніше не побачив, це його трохи розвеселило і заставило розслабитись. Знову стукіт молотка і вердикт суді.

 

— Мій вердикт і моїх помічників такий: з усіх доказів і пред’явлених нам документів, ми об’являємо Ніколаса Естебана Хемікка, офіційним і законним опікуном та представником, двох законо поважних дітей нашої країни, Аарона та Ендрю Міньярда, які дали згоду на ваше опікунство. 

 

Все хвилювання і переживання за цю справу, впало з його плечей, він закрив руками обличчя і не втримав сльози, які покотились по його обличчю.

 

— Дякую вам …шмиг… дякую, пане суддя, — голос тремтів, а мокрі руки розтирали вологі капельки на щоках. 

 

                            * * * 

 

З моменту виграшу, Нікі у суді, пройшов тиждень. За цей час хлопець розібрався зі всіма документами про опікунство кузенів. 

 

Нікі провів свій останній рік у старшій школі за програмою навчання за кордоном у Берліні, Німеччина, намагаючись втекти від свого домашнього життя. Перебуваючи в Німеччині, він зустрівся зі своєю сестрою Елісон Рейнольдс, з якою поступово налагодив стосунки. Зараз вони підтримують хороший зв’язок, часто телефонують одне одному, якщо не кожен день. Батьки Елісон, заможні та багаті люди, але їхнє байдуже ставлення до дочки, просто вражає. На Нікі їм було теж байдуже, як тільки він до них приїхав, його скинули на Елісон і слуг, які знаходились у великому маєтку Рейнольдсів. Нікі це було тільки на руку, йому потрібно було відпочити від старших людей, а Елісон бісило таке ставлення її батьків, але не дивлячись ні на що, вони дорожать один одним, як справді брат з сестрою. 

 

З адвокатом, з будинком у Колумбії, розбиралась Елісон. Нікі їй дуже вдячний, а дівчина тільки рада, що змогла допомогти і якщо юнак попросить, вона зробить усе, щоб вилікувати його рану на серці.

 

Дівчина хотіла, купити їм квитки на літак бізнес-класом. Очі Ніколаса, злетіли тоді до неба, він закашлявся і швидко почав її відмовитись від цього, вона і так багато чого для нього зробила. 

Зустріч з кузенами пройшла дуже сухо.

 

Нікі посміхався і простягував руки, щоб обійняти кузенів, але ті лиш пройшли мимо і стали біля дверей таксі, чекаючи старшого. Нікі тоді спромігся вимовити лиш коротке «Оуу». Опустивши руки додолу, він розвернувся і знову натягнув на себе маску посміховиська, радісно хлопаючи в долоні і голосно кажучи, що вони полетять до Колумбії, але ентузіазм Нікі, кузени не оцінили. Якщо Ендрю зберіг свою байдужість, то Аарон скривився. І в цей момент, Хеммік зрозумів, що його чекають важкі роки з життями обох Міньярдів, але він сам відмовився лишати їх з батьками. Нізащо в світі, ні на при які умови цього життя, він не залишить дітей, на цих чудовиськ.  

 

«Все буде добре, ти справишся, Нік!»

 

Коли вони вже розмістились в таксі, Нікі трохи розслабився на передньому сидінні. Багаж у двох Міньярдів, був не дуже великим. Наскільки стало відомо, Ендрю Джозеф Міньярд – брат близнюк Аарона, якого мати Ендрю залишила його в дитячому будинку, оскільки не могла утримувати двох дітей одночасно. Насправді вона спочатку віддала до притулку обох, але через тиждень передумала та забрала одну дитину. І цією дитиною виявився Аарон. Нікі не знав про них майже нічого, тому не міг сказати, яке у них було життя. Якщо судити по його батькові, то їхня мати мало чим відрізняється від нього. 

 

Аарон і Ендрю - однояйцеві близнюки зі світлим волоссям і горіховими очима. Їхній зріст становить 5 футів (≈ 152 см). Аарона, соціальна служба назвала «нормальним», нехило здивувало кузена, але Нікі не придав цьому, великого значення. 

 

В момент, коли Хеммік хотів відкрити рота і почати базікати, щоб не було так незручно, до нього подзвонили на старенький смартфон, Елісон. Хлопець хмикнув і підняв слухавку, стараючись второпати про що йому зараз заливають. 

 

— Елі, я не зрозумів жодного твого слова, — хлопець, максимально спокійно відповів Елісон, яка здавалось зараз вибухне. 

 

— Ці козячі батьки, до гробу мене доведуть! — прошепіла, як змія дівчина. 

 

— Ти їх що..? Задушила…? 

 

— Нікі, що ти верзеш? Кого задушила? З чого взагалі ти взяв, що я когось задушила? — вся ця ситуація нехило розвеселила молоду панянку. 

 

— Просто ти так прошепіла, от я і подумав, що ти когось..цей… — з смартфону почувся гучний регіт, який зацікавив Ендрю та Аарона.

 

Хоч Нікі цього не бачив, але хлопцям справді стало цікаво, з ким таким говорить їхній кузен. Вони не знають куди їдять, що з себе представляє кузен і яке буде в нього ставлення до них. Вони тримались на сторожі. 

 

Рейнольдс з Хемміком, перекинулися декільками словами і завершили розмову. До аеропорту Нікі мовчав, він не знав як почати розмову з двома підлітками, які явно вороже ставились до нього. 

 

— Ми приїхали, — оголосив водій, як тільки вони зупинились.

 

— Гаразд, — Нікі обернувся до заднього сидіння і всміхнувся двом кузенам, — ви виходьте.., а і витягніть свої сумки з багажу, я зараз підійду до вас.

 

Хлопцям багато разів повторювати не треба, вони тільки раді, що треба вийти з цього задушливого автомобіля. Звісно на вулиці було ще жаркіше, але набагато краще чим в автівці. Місяць липень, дає про себе знати. 

 

Хеммік розплатився з таксистом і вийшов до двох юнаків, які витягнули весь їхній багаж, який був достатньо скупий. Всього лиш три сумки, Нікі багато речей було не потрібно, він залишив їх у Колумбії.

 

— Що ж, ходімо, скоро наш рейс, — хлопці знову його проігнорували.

 

— Ее, ми летимо до Колумбії, там буде наш будинок, — йдучи по аеропорту, який на диво був майже пустий, що сильно здивувало Хемміка, — насправді мені його допомогла купити, Елісон. 

 

Всю дорогу, яку вони здолали до літаку, Нікі щебетав про все, що тільки можна. Про Елісон, про свої забаганки і думки, і також про те що він, Нікі - гей. Він не хотів про це приховувати. Він такий який є. 

 

— По тобі видно, — це все, що сказав тоді Аарон.

 

Краще б він мовчав, Нікі це вдарило по болючому. Ці слова прозвучали так, немов він у чомусь винен. Так ніби, він лайно, яке нечайно попалось йому, Аарону, під ноги. 

 

Під час перельоту, Нікі не сказав ні слова. Він час від часу зиркав на двох кузенів, підмічаючи, що Ендрю якийсь нервовий.

 

— Ендрю, все добре? — схвильовано запитав його Нікі. 

 

Ендрю перевів на нього, свій байдужий погляд, який красно ясно, дав зрозуміти, що його краще не чіпати і Нікі, відчайдушно послухався  своєї інтуїції. 

 

Нікі, ще не знав, що його чекає складні роки.

 

Нікі, не міг уявити собі, що йому прийдеться відчувати.

 

Нікі, ще не знав, що його самопочуття полетить в далеке підземелля, під найглибшими коріннями, які будуть здавлювати його душу.