Повний текст

Він помер.

Елізабет не змогла вдихнути, коли дізнала про випадок з автобусом. Сім хвилин і сорок п’ять секунд — ось час смерті. Час, на який вони розлучилися, щоб після Келвін більше ніколи не повернувся додому.

Він помер.

Шість Тридцять сидів поруч та навіть не дивився на неї. Чи могла собака усвідомлювати, що могла врятувати господаря? Про що це вона? У тварин не розвинута префронтальна кора.

Він помер.

Він помер, а вона сумувала. Досі. Коли Елізабет дізналася, що вагітна, то першою думкою було позбавити себе якоря, який не дав би далі вільно розвиватися. Наче тоді й без плоду в матці вона аж настільки мала б розвиток та вагу в суспільстві. Проте з кожним днем усвідомлення власного материнства Елізабет укріплювалася в бажанні залишити плід, залишити дитину…

Він помер.

Елізабет сумувала настільки, що коли Боривейца віддав коробку з особистими речами Келвіна, що коли вона взяла звідти його кофту, то вже більше не могла без неї заснути. Запах Келвіна. Тепло Келвіна. Це те, що вигадав мозок, бо вже не міг справлятися з сумом та втратою.

Він помер.

Колись Елізабет, бувши малою дитиною, звичайно, хотіла стати проповідником, як батько. Джон був першим, хто показав справжню магію та штовхнув у напрямку науки. Келвін став тим, хто подарував надію, хто вдихнув нову можливість жити, хто… хто пішов. Але Елізабет не закрила для себе усе, бо у неї була донька — Медлін несла п’ятдесят відсотків Келвіна в собі, заради чого вона і продовжувала жити.

Він помер.

Життя жінки виходило на свій апогей з народженням дитини та введенням домогосподарства — ось, яким було їхнє суспільство. Якщо ж жінка прагнула пробитися по кар’єрних сходах, то максимальне, чого могла добитися, — приносити каву чоловікам. Чоловіки були пупом Землі, як вони самі себе вважали, помилково, і бачили жінок лише або як «вірні дружини», або «коханки у сексуальному вбранні».

Відверто кажучи, Елізабет досі не розуміла, як могла витягувати і виховання доньки, і виступи на телебаченні. Це все було… Вона здригнулася, відчувши дотик чужих рук до своїх плечей. Такі знайомі дотики. Настільки рідні. Наче зараз він був тут. Був живим.

— Я не знаю, що робити.

Власний шепіт на порожній та темній кухні-лабораторії навіть злякав. Елізабет дивилася порожнім поглядом у вікно, поки руки стискати ребро стільниці. У такі вечори вона відчувала себе одинокою та покинутою.

— Ти знаєш, — голос Келвіна пролунав біля самого вуха й Елізабет здалося, що до її спини притиснулися чужі груди. — Ти вже знаєш, що робити.

— Мені не вистачає тебе, — вона закусила губу та опустила голову. — Мені здається, що я кожного дня живу у брехні. Брехні до себе, брехні до нашої доньки, брехні до моїх глядачів.

— Життя в брехні з’їсть тебе зсередини. І хоч би що було те пекло — мабуть, відчуття там схожі.

Слова, які вона вже чула. Джон. Її брат колись обрав життя без брехні. Можливо, і вона вже дійсно знала, що робити. Елізабет повернула голову та в черговий раз подивилася на папірець з чорними літерами. Прохання. Заклик. Мирний протест. Понеділок. П’ятнадцяте вересня. Пів на третю.

— Так, Келвіне. Я знаю, що робити, — одними губами прошепотіла Елізабет і їй здалося, що вона відчула такі близькі й такі далекі губи на скроні.