Повернутись до головної сторінки фанфіку: Боромир, син Ґондору

Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.

Повний текст

«Ти даремно створюєш собі недругів, Араґорне Елессар», — так колись сказав королю Ґондору його найліпший, найдавніший і найвідданіший друг. Леґолас мав на увазі Боромира, авжеж, і не помилився — сила Єдиного Персня змогла зіпсувати навіть найдостойнішого чоловіка Мінас Тіріту; хай навіть на мить, але він заплатив за це кров’ю.

— Леґоласе, меллон, допоможи! — крик Араґорна розітнув кришталево чисте повітря лісу і вже за мить ельф був поруч. — Прошу тебе…

— Однієї стріли буває достатньо, щоб відібрати життя людини. Його уразило чимало. Араґорне, навіть якби його жилами текла ельфійська кров…

— Не гайте час на мене, — прохрипів Боромир. — Пітьма поглине все і світ людей впаде, якщо Ти, Араґорне, сину Араторна, не посядеш престол, що призначений для Тебе.

— Боромире…

— Нехай наші надії лежать із Фродо, але люди завжди дивитимуться на Тебе в пошуках вірного шляху. І я пішов би ним за тобою, брате мій. Мій капітане. Мій королю.

Сльоза скотилася щокою Араґорна, поки він спостерігав, як Леґолас бореться за життя побратима.

— Тоді я з радістю прийму тебе на службу, Боромире, сину Денетора. Живи і йди за своїм королем.

Правителі людей були різними. Араґорн уже бачив Сарумана, який зрадив віру людей у нього, перейшовши на бік Темряви, і знав Теодена, який так боявся зради з боку Ґондору, що не помітив зрадника у власному дворі. Але доля показала йому й инший бік медалі, нове покоління людей, заради майбутнього яких він і хотів боронити цей світ. Однією з них була діва Рогану, безстрашна Еовін. Иншим же…

— Ти певен, що ельфи відгукнуться?

— Боромире? — Араґорн вдавано здивувався — навіть незцілена рана не примусила б воїна Ґондору ховатися від битви. — Леґолас сказав, що ти пообіцяв залишитися з жінками й дітьми, захищаючи їх.

— Сором мені, якщо я ховатимуся тоді, коли хлопці, в яких іще й вуса не почали рости, стоятимуть зі зброєю. Теоден має рацію — Ґондору варто було прийти на допомогу раніше. Можливо, хоч так я зможу відновити добру віру цих людей у наш союз.

— Ти говориш, як достойний правитель Ґондору, — по-доброму всміхнувся Араґорн.

— Ельфи йдуть! — крик вартового позбавив Боромира необхідности відповідати.

— Вони дійсно прийшли…

— Можливо, якщо ти подивишся на світ уважніше, то помітиш, що не лише ти шануєш давні союзи, — а оскільки це звучало так, ніби Араґорн хотів насварити Боромира, він продовжив: — Тримай свій меч гострим, а голову — холодною. Я покладатимуся на тебе у цій битві.

Боромир не відповів, лише міцніше стиснувши руків’я меча. Біле дерево Ґондору, вишите срібними нитками на його одежі, злегка засяяло у світлі Місяця, ніби підтверджуючи його вірність королю вільних людей заходу.

Звук сурми обірвав нитку спогадів і король Ґондору звернув свій погляд на схід, де від руїн очищеної від назґулів фортеці прямував до воріт столиці загін кінноти. Араґорн знав, кого величають сурми. Генерала Боромира з роду намісників Ґондору народ любив не менше за короля.

Якщо Боромир і пишався чимось у своєму смертному житті — то це тим, що завжди дотримувався своїх обіцянок. І коли він сказав, що вони з Араґорном повернуться до Ґондору з честю під звуки срібних сурм, — Араґорн повірив.

Коли на горизонті з’явився Мінас Тіріт, вони побачили місто в облозі, де нажахані люди стояли супроти Дев’ятьох. Однак, світло надії зажевріло трохи яскравіше, коли Боромир широким лезом відрубав голову потворі, що носила на спині назґула. Можливо, люди були так само готові дивитися і на нього в пошуках вірного шляху.

— Де Фарамир? Де мій брат? — чутки про те, що трапилося під час спроби відвоювати Осґіліат поширювалися навіть тоді, коли за стінами фортеці точилася битва.

— Денетор збожеволів, він хоче спалити себе разом із ще живим Фарамиром. Ми маємо поспішати.

— Батьку… — Араґорн бачив у чужих очах вагання. Боромир хотів піти за Ґендальфом, хотів урятувати родину, але обов’язок перед Ґондором нізащо не дозволив би йому покинути свій пост.

— Йди.

— Що за воїн зрадить інтереси держави заради своїх власних?

— Той, що має наказ від свого короля вчинити саме так, — з посмішкою кивнув Араґорн. — А тепер іди, я подбаю про оборону міста.

У високих коридорах розливалося відлуння важких кроків. Хтось, певно, сповістив короля про те, хто саме просив про авдієнцію, однак Араґорн виринув з глибини своїх думок лише тоді, як почув скрип петель старовинних дверей.

— Мій пане, — Боромир схилився в жесті покори — недоречному для друзів, але такому, що нагадував про обов’язки їх обох. Васала — служити, сюзерена — захищати. — Даруйте, що не привітав Вас із одруженням раніше, однак виступ до Мінас Ітілю вимагав моєї присутности.

— Яким королем я був би, якби змусив тебе відмовитися від інтересів держави заради моїх власних? — Араґорн іронічно всміхнувся, наливаючи вино у срібні чаші. — І що ж ти можеш розповісти мені про Мінас Ітіль?

— Розвідка не помилилася — мої солдати натрапили на жалюгідні залишки орків та ґоблінів, однак без командування ті не мали шансу супроти воїнів Ґондору. Осґіліат та Мінас Ітіль знову Ваші, мій пане.

— Певен, що й сотня командувачів орків та ґоблінів не мала б шансу супроти мого генерала, — Араґорн простягнув Боромиру чашу. — Та облиш ці титули. Одного дня ти назвав мене братом і це була більша честь, ніж усі титули разом узяті.

— Це честь для мене, мій королю.

— Випиймо за твою сьогоднішню перемогу, — ніяково змінив тему Араґорн, — і за перемогу людей проти темряви. Хай живе Ґондор!

— Хай живе Король!

І хай живе його Генерал — Боромир, син Ґондору.

    Ставлення автора до критики: Позитивне
    Надіслав: Anni Kityk , дата: сб, 11/18/2023 - 22:36