Повний текст

Їхнє містечко розмістилося на південному сході країни. Стабільно спекотно. Стабільно сонячно. Стабільно дратувало. Деніел ненавидів це місто всім серцем та бажав поїхати якнайдалі звідси. З цієї майже пустелі. Може колись буде так само жалітися і на сніг, проте він звик жити винятково сьогоднішнім днем.

Вибратися кудись у мегаполіс… Про це могли мріяти тільки ті, у кого були гроші або хто був надто відчайдушним. Даніел хоч і був свого роду божевільним, проте не настільки, аби покинути стабільне місце. Але як же хотілося це зробити. Йому було лише двадцять вісім, а він вже роздумував про те, як втекти туди, куди ворон і кісток не доніс би.

Батьки померли вже як не один рік, лишивши Деніела плавати в цьому океані реального життя самотужки. Проте, все ж варто сказати, що і без матеріальної підтримки він не був: у спадок лишилися будинок та трохи грошей, яких на перший час було не так вже і мало. Хай там як, але Атлас все одно пішов працювати. Крамниця фокусів, в якій не так часто щось купували, хоча заходило в день не менше десятка людей.

Завдяки цій крамниці Деніел познайомився з Генлі, яка привела його на танці. Коли ти живеш у такому містечку, то будь-яка розвага — найкраща розвага. Атлас не довго сперечався. Він завжди був зацікавленим в усьому, що пропонували, навіть з тими, кого знав від сили зо тиждень.

Танці відбувалися кожну п’ятницю у Мерріта, що тримав місцевий спортзал. «Для тих, хто має гроші — нема кордонів ні в чому», — золота істина, з якою Деніел більше не сперечався, адже увійшов в близьке коло Озборна. Як? Атлас досі не мав гадки, як так все швидко трапилося, однак відмовлятися не бажав. Життя стало б нудним без Генлі та Мерріта.

Два роки пролетіли як одне кліпання очима. Нічого особливого не траплялося. Взагалі. Чергове «нудно», аж поки Деніел не почав помічати на танцях його. Це був чоловік, що виглядав старше нього, але мав слабко кучеряве волосся, яке не давало точно визначити вік. Раніше Атлас не бачив його у місті та…

Перша «зустріч» трапилася здаля — він стояв біля стінки, чекав на Мерріта, якому закортіло поговорити з ним стосовно облаштування спортзалу-клубу до Гелловіну, коли помітив цього новенького. Тоді на нього подивилися у відповідь, але не більше. Друга зустріч звичайно ж трапилася у наступну п’ятницю. Тепер вони танцювали через одну пару. Поглядів було більше, що навіть помітила Генлі. Чергова зустріч завершилася успіхом, адже йому усміхнулися. Це було так… В животі приємно все стиснулося. Чи як той лоскіт під шкірою — хотів позбутися свербежу, але він нікуди не дівався, хоч візьми та роздери все тіло.

Сьогодні Деніел прийшов майже раніше за усіх на танці, бо йому хотілося якнайскоріше побачити цього новачка. Нарешті дізнатися, хто це. Поговорити. Атлас навіть дозволив собі купити нову модель джинсів, які були приємного темно-синього кольору та мали розширення штанин на кінцях, та взяв з крамниці фокусів чорну сорочку з білими обрисами гральних карт. Проте все було дарма — він так і не прийшов.

Генлі була надто злою. Звичайно, як тут не бути такою, коли тобі всі ноги потоптали? Вирішивши більше не мучити її, Деніел пішов до так званого бару, аби взяти собі пунш. Яскраві кольори замінювалися на приглушені, майже чорні, розбивалися диско-кулею, яка навіть крутилася. Як все це зробив Мерріт… Хоча, про що він. У Озборна тих грошей — хоч сракою жуй.

Красуне, йдеш вулицею,
Красуня, з якою я б хотів зустрітись.
Красуне, я не вірю, це не правда,
Ніхто не може виглядати так добре, як ти. Змилуйтесь!

Знайома пісня. Улюблена пісня. Як тільки вона вийшла у світ — Деніел вже вивчив слова. Мугикаючи собі під ніс цю мелодію, Атлас зробив ковток пуншу, що обпалив спиртом язик, і пританцьовуючи, більше крутивши стегнами, розвернувся, аби замерти на місці. Від склянки, яка так і завмерла біля губ, тягнуло неприємним гострим запахом якоїсь полуниці та винограду, що змусило очі засльозитися. Прийшов.

На незнайомці були вельветові штани пісочного кольору з високою посадкою, що трималися завдяки «зміїному» ременю, та чорна сорочка з зображеннями пальм. Верхні ґудзики були розстібнуті надто провокативно, надто… Його теж помітили. І йому посміхнулися. Знову. Навіть кивнули головою. Деніел тільки й зміг у відповідь ледь помітно підняти склянку, щоб привітати, після чого відвернувся назад до столу. Серце майже вистрибувало з грудей.

Красуне, зупинись на мить,
Красуне, давай поговоримо,
Красуне, посміхнись мені.

Цілий вечір у голові лунала ця пісня, хоч вона вже давно закінчилася. Не танцювалося. Майже кожної хвилини Деніел озирався, щоб знайти поглядом незнайомця. У танцях він збивався, на всі розмови майже не реагував, а потім відчув як черевики почали натирати. Щось все… не його вечір. Просто не його вечір.

Деніел вирішив, що краще вже піти. Сонце вже давно сіло, через що на вулиці було не особливо тепло в одній сорочці, але краще, ніж та спека, яка була вдень. Зітхнувши, Атлас сховав руки в кишені джинсів та повільно пішов у бік свого будинку. Якось його життя у цьому місті було надто важким. Воно напружувало надто сильно та навіть дратувало тим, що нічого кращого вже точно не буде. Атлас застряг тут, застряг у тому, що… Покашлювання за спиною змусило сіпнутися в бік та різко озирнутися, щоб побачити знайомого незнайомця.

— Я злякав тебе. Вибач, — йому слабко посміхнулися.

— Е… Ні. Ні, я не злякався, — Атлас від хвилювання стиснув руки в кишенях у кулаки.

— Я помітив тебе на танцях, — до нього підійшли ближче. — Тож вирішив все ж таки підійти та познайомитися.

— О… Це неочікувано, — він відчув, як всередині нього все стиснулося від радості. — Деніел Атлас.

— Ділан Родс.

На диво, Ділан запропонував провести Атласа додому. І на диво, розмова не була важкою між ними. Не потрібно було висмоктувати все з пальця. Так Деніел дізнався, що Родс опинився тут зовсім випадково та вирішив осісти, що працює детективом і «це добре, що ти за цей час не познайомився зі мною під час моєї роботи».

Черевики натерли настільки, що Деніел плюнув на те, як буде виглядати зі сторони. Він їх знімає разом з носками та босими ногами йде по асфальту, який все ще зберігав тепло дня. Він би такого не зробив з тим, хто не викликав би довіри чи з ким поруч не було б спокійно. Від Родса так і лучився той спокій, в який хотіло загорнутися, та упевненість в наступній хвилині, що…

— Ну от, я тут і живу, — Деніел зупинився біля ґанку свого будинку та стиснув губи. — Дякую, що провів.

— Сподіваюся, що ми побачимося наступної п’ятниці.

— О, ще і як.

Ніяково усміхнувшись, Ділан розвернувся та пішов до дверей, діставши з кишені ключі. Не хотілося, щоб Родс так швидко йшов, коли вони тільки розговорилися. Атлас не встиг навіть ступити на першу сходинку, як його схопили за зап’ясток та, змусивши розвернутися, втиснулися в губи поцілунком. Палким. Сильним. Відчайдушним. Теплим.

Власні губи затремтіли, щоб відповісти, як Ділан відсторонився, важко дихаючи. Мабуть, на обличчі Атласа відобразилося забагато шоку, бо надія в очах Родса потьмяніла.

— Вибач, — неголосно промовив Ділан та вже збирався відпустити руку Деніела, як її стиснули сильніше.

— Ні! Ні, все… Ого, — Атлас мав надто дурнуватий вигляд, проте йому розслаблено усміхнулися.

— Що ж, до п’ятниці, Деніеле, — Родс кивнув головою та все ж таки відпустив чужу руку, зробивши крок назад.

— Так. До п’ятниці. Завтра о сьомій можемо зустрітися та погуляти, — несміливо кинув Атлас та закусив губу, коли почув веселий сміх у відповідь та слова про те, що завтра вони точно побачаться.