Каору ігнорує його у школі. Це просто — він не боїться сісти за першу парту, адже немає нічого, що міг би спитати вчитель і не знати Каору. Коджіро залишається з соромом ховати голову за останньою (їхньою з Каору) партою, хоч через його зріст це не вдається так легко зробити.
Сьогодні вчителю не до того, щоб запитувати їх з приводу домашнього завдання і пройдених тем. Коджіро вловлює зміну в тоні — його не так хилить у сон, як під час лекцій, — і прислухається до слів викладача. Щось про поїздку усім клясом до моря, щоб востаннє гарно провести час разом.
Так, Коджіро хотів би. Можливо, подалі від міста, подалі від їхнього дурнуватого змагання, подалі від Адама він нарешті зможе поговорити з Каору.
«Міг би, умовний спосіб», — голосом того ж Каору нагадує його здоровий ґлузд, повертаючи Коджіро в часи, коли вони разом працювали над домашніми завданнями. Ну як, Каору намагався щось пояснити, а Коджіро намагався не закохатися в нього у процесі. В обох не надто гарно вийшло. Міг би, бо в Коджіро точно не достатньо відкладено, щоб він міг заплатити за таку поїздку, а совість ніколи не дозволить йому просити грошей у пані Вонґ, якій він допомагає по кухні після занять.
Після обідньої перерви Коджіро скидає речі в рюкзак і йде зі школи, коли розмови одноклясників про їхні пляни на цю поїздку стають вже нестерпними.
Коджіро знає, що може попросити грошей у матері, що вона ніколи не відмовить йому, але… він також знає, що це означатиме: мама знову місяцями вставатиме о четвертій ранку, щоб йти на роботу пішки, вона більше не збиратиме собі обід і вдвічі частіше казатиме, що у неї все гаразд. Хай би якою важливою була ця поїздка для Коджіро, такого він собі не може дозволити. Він також ніколи не опуститься до того, щоб просити грошей у батька.
Уроки в п’ятницю перед поїздкою тягнуться особливо довго. Каору з незмінно ввічливою усмішкою відповідає одноклясницям, що, так, звичайно він поїде, так, якщо вони наполягають, він зробить добірку дисків із фільмами у дорогу. Коджіро стискає зуби і тільки більш ретельно ховає голову за великим (і практично порожнім) наплічником, схиляючись на парту.
— Сподіваюся, ти завтра не спізнишся, — голос вчителя ловить його десь біля виходу з клясу і Коджіро доводиться зупинитися, принаймні, щоб обробити почуте.
— Га?
— Автобус завтра о 9. Пані Сакураяшікі за все заплатила.
Пані Сакураяшікі. Мама Каору завжди любила його, як рідного, але чи не було це занадто? Чи вона не знала про те, що вони з Каору посварилися?
Коджіро постає перед вибором. З одного боку, він не може ось так знехтувати тим, що хтось за нього заплатив, а з иншого — бути винним Каору… іще більше?
Приходить сповіщення. Коротке повідомлення, ніби відправник теж вагався, чи варто взагалі щось писати.
«Не розчаруй мою маму. Чекатиму о 9 біля школи».
Нарешті, рішення знаходиться. Хтозна, чи розумне, навряд чи правильне, але Коджіро швидко пакує до рюкзака програвач із навушниками та пляшку з водою і прив’язує до нього скейт.
Каору сказав, що чекатиме на нього.
— Ти вчасно, — тон вчителя неприховано здивований. Йому краще не знати, які чорти гнали Коджіро до школи зі швидкістю світла. — Іди сідай коло свого рожевоволосого друга.
Коджіро поспіхом кидає погляд на «гальорку», де вже вмостився Каору — місце біля вікна вільне. Для нього.
— Скучив за мною? — посмішка Коджіро щира, попри його жартівливий тон, утім, відповіді вона не знаходить. — Тоді чого покликав? — кілька секунд тиші, за які він майже вирішує піти додому, втекти від цього чіпкого і відчуженого погляду. — Передаси мамі, що я дуже їй вдячний.
Коджіро фактично падає на відведене йому сидіння, коли автобус все ж рушає. Він не хоче знати, чи дивився тієї миті Каору на нього з холодною зневагою, а коли тиша затягується — затикає вуха навушниками. До моря кілька годин.
Коджіро, мабуть, засинає, бо не одразу помічає як хтось штурхає його ліктем під ребра (це Каору, звісно, хто ж іще може так агресивно його штурхати), а коли прокидається остаточно — скидається, лише краєм ока встигаючи помітити пластянку в чужій руці.
Гарячий вміст пластянки тут-таки опиняється на сорочці Каору.
— Вибач! — дрімотну незґрабність знімає немов рукою й от Коджіро вже намагається стягнути вологу сорочку, що прилипає до почервонілої шкіри.
— Якого біса ти мене роздягаєш?
— Щоб не було опіку, — спокійно відповідає Коджіро. Нехай злиться, але це необхідно зробити. Дути на подразнену шкіру — необов’язково, але Коджіро відчуває необхідність хоч якось полегшити чужий біль. Тоді він підводить погляд і стикається зі злющими очима Каору. — А якого біса ти мене штурхав?
— Ти хропів.
— Так, голуб’ята, — у конфлікт втручається вчитель, бо якоїсь миті здається, ніби Каору поглядом може пропалити у Коджіро дірку, — ви тут насмітили, ви і будете прибирати в автобусі, поки решта заселиться в готель. І, заради бога, Нанджо, знайди йому щось сухе.
Коджіро помічає косі погляди одноклясників, помічає, як зіщулюється під ними Каору, і його бажання протестувати зникає. Він мовчки знімає з себе гавайську сорочку (одну із найяскравіших у його гардеробі й одну з тих, що дратували Каору найбільше) і накидає на чужі плечі, залишаючись в одній лише футболці.
— Ну дякую, — тихо шипить Каору, застібаючи річ на кілька розмірів більшу.
— Мені справді шкода. Я вічно тобі все псую.
Коджіро мовчить, аж поки автобус не зупиняється на паркуванні перед готелем, боячись підвести очі, боячись того, що може побачити.
— Можеш іти з усіма, я тут сам приберу, — Каору йде до виходу, даючи надію, що принаймні зараз у Коджіро не буде можливості все зіпсувати, а тоді зачиняє двері автобуса і береться прибирати з иншого кінця.
Є щось у цій останній шкільній поїздці таке, що змушує Коджіро стати по-дурному сентиментальним. Щось у цих м’яких сутінках за вікном порожнього автобуса, які змушують обличчя Каору по-аристократичному сяяти. Щось у свіжому присмерковому повітрі, що змушує Коджіро впертися в сидіння руками по обидва боки від Каору і всміхнутися найнахабнішою зі своїх посмішок. Чому він залишився?
— Ти справді не сумував?
— За тим, як ти мене роздягаєш? — пирхає Каору, але погляду не відводить. І очі в нього зараз геть не злі, радше хитрі, наче він чекає, що ж Коджіро зробить.
— Можна тебе поцілувати?
— Отакої, Горила Нанджо просить дозволу? Щось у лісі здохло?
— Не хочу давати тобі зайвого приводу назвати мене неввічливим.
Каору не відповідає. Не хочеться вірити, що він ось так просто програє словесний поєдинок, ні, радше його вираз, як завше, гордий. Ніби відповідь на запитання Коджіро й так зрозуміла.
— То…?
— Коджіро, йди до біса.
— Тільки якщо це означатиме, що я можу тебе поцілувати.
— Як же ти мене дістав, — на противагу своїм словам, Каору притягає хлопця до себе за футболку, залишаючи короткий поцілунок на його губах. — Усе треба за тебе робити.
— Наприклад?
— Наприклад, прибирати. Он, пляшка під сидінням валяється, — Каору нахиляється, щоб підняти вищезгадану пляшку, але Коджіро майже впевнений, що тому не вдасться ховати свій рум’янець навіть у напівтемряві салону. За кілька хвилин він знову порушує тишу: — Щоб ти знав, ти нічого не псував.
— Щоб ти знав, я теж не сумував, — сміється Коджіро, обіймаючи його зі спини і залишаючи легкий поцілунок на маківці.