goodnight dear i love you

Я ніколи не боялась висоти. Вона вже чекала на мене, я пройшлась по даху і сіла поряд.
— Знаю, зараз твоя черга але… В мене дві лишилось. Не заперечуєш? – протягую їй цигарку.
— О як! А я свої забула сьогодні. Любо приймаю пропозицію.
Зазвичай ми палимо в тиші.
— Звідси завжди красиві види, але сьогодні особливо. Або, може, правильно кажуть, що цінити починаєш коли втрачаєш. – зітхає.
— Ти все ще можеш сюди приходити.
— Ні. Не маю права наше місце на своє перетворювати. Нехай воно в пам’ять запишеться як тихе, красиве і пропахле тютюном.
Я кладу голову їй на плече, вона перебирає мої коси. Хочеться назавжди залишитися у цьому дні, коли вона ще має змогу це робити. Хочеться сидіти так все життя. Вітер задуває під куртку, хоча весна в розповні.
— Ти мені вибач, що не йду з тобою.
— Я маю перепрошувати, бо тебе полишаю. І весь наш набуток. І свої обіцянки.
— Ти не хвилюйся, я їх не пам’ятаю. Хіба одну. Любити вчора, сьогодні й назавжди? Торік клялися на мізинцях.
— Її я не порушу. Любити з відстані теж можна.
— Та все ж мені миліше так сидіти. Маю за краще змогу впасти у твої обійми.
— Знаю. – скидаю з даху недопалок. — «Все мені дозволено», — стверджуєте ви. Та у відповідь я вам кажу: не все доцільно й бажано.
Вона цілує мене у лоба, як робить завжди. Я лише сильніше притискаюся до неї. Волію, щоб її запах вишні змішаної з тютюном ніколи не вивітрився, не зник. Усвідомлюю, що це я визначаю коли ставити крапку. А крапку не хочеться. Хочеться кому.
— Ти робиш це на краще, не сумнівайся.
— Звідки ти знаєш?
— Я не знаю.
Ненавиджу її слабкість. Ненавиджу свою силу. Ненавиджу прощатись. Ненавиджу, що маю скинути її руки з себе.
Доки день не закінчився, доки сонце не сіло і не зійшов місяць я можу залишатись. Сьогодні я ще можу відчувати, наскільки в неї теплі руки. Маю змогу дивитися на її сумну посмішку. Дивуватися зеленим очам. Колотись о її светр.
— Бувай, кохання. А куди я йду — дорогу ти знаєш.
«Я шукала її, та її не знайшла. Я гукала її, та вона не відізвалася до мене.»