Ім’я Венздей знову обпече. Віддасть гострим болем на кінчиках пальців, пройдеться електричним струмом і сонмом мурах по хребту — осяде паскудним болем в паху.
Ксав’є згадає, яка вона, коли відкрита. Коли під акомпанемент дощу, що барабанив по черепиці, безупинне каркання воронів і беззвучність завмерлого серця, він буде зовсім близько вдивлятися в кожну рису її блідого, але від того ще більш привабливого обличчя. Він згадає, як повільно, наче в сповільненій зйомці, піддасться на зустріч. Від цього не стане легше.
Він мовчки, не видаючи звуків, зашуршить ліжком і перевернеться на бік. Переведе погляд на зім’яту ковдру, уткнеться носом в подушку, кожне волокно якої просякнуто нею, і до самісінького ранку не зімкне очей.
А потім, з глибоко залеглими тінями після безсонної ночі, він буде стояти біля мольберта з полотном, близько години крутити в пальцях пензель, поки не відчиняться двері. В них з’явиться невисока і похмура фігура, а на обличчі Ксав’є мрітиме посмішка.
Венздей зробить декілька розважливих кроків, але не до нього — назустріч ескізу її ж портрета. Ковзнувши скептичним поглядом замре. Охопившу простір тишу першим наважиться перервати, як завжди, Ксав’є.
— Сподобалось? — його посмішка стане ще ширше.
— Жахливо.
Ксав’є знає, що це не так. Знає, що в ній просто вирує дух сперечання.
— Досить так по-дурному посміхатися — це дратує, — вона рвучко розвернеться на невисоких каблуках туфель, чим видасть себе сповна.
Принаймні так думатиме він.
— А ти хоча б раз можеш бути щирою?
— Я завжди щира, — безбарвно кине вона, перш ніж піти, залишивши після себе лише шлейф з ароматом чорниці, перцю та лісової хащі.
Ксав’є знову перевернеться на бік, не відводячи погляду від портрета, що знаходився прям навпроти нього — на так і не зайнятій половині Роуена. Вдихне через подушку і вкотре прикує погляд до її портрета. Повільно простягне руку, змушуючи ожити. Почує сварливе “Спи вже!” і, підкорюючись, більше не згадає того вечора, коли вони цілувалися. А правда провалиться в прозору подобу сну.