Повний текст

Зло не повинно виконувати функції Добра. Що тут можна було сказати? Найбільшої дурні він не чув ніколи. І тільки ця нісенітниця бігала по світу стабільно з моменту народження людей. За що? А щоб не розслаблялися ні він, ні Білобог.

Насправді розподіл повинен був існувати. Без цієї основи нічого не могло вікувати в природі й все тягнулося до хаосу. До зникнення. Це можна було… Це як можна було світ зіставити з рівнянням, де одна з умов виявилася зайвою, тому її потрібно видалити назавжди. Чорнобог слугував стабільністю для темного світу — як той стовп, навколо якого обпліталася сила, концентрувалася та могла продовжувати далі існувати. Таким самим був і Білобог для «свого» світлого світу.

Те, що люди, та й не тільки люди, розділяли все виключно на чорне та біле — не відігравало ніякої ролі для Чорнобога, адже суть ніяк не змінювалася. Однак це підштовхувало усіх інших істот до боротьби, а це завжди вело до продовження життя. Існування само по собі було статичною структурою, яке починало рухатися виключно тоді, коли у ньому все всередині бурлило.

Інколи ж для бурління потрібно було підштовхнути. Досить сильно. Але не зараз. Чорнобог завжди бачив, до чого вела та російська імперія. Це було відрижкою всього найжахливішого, що тільки міг продумати їхній прабатько. Ну, і деякі інші народи та раси теж, проте вони не настільки близько контактували з тою землею, де жив Чорнобог. Де жив Білобог.

У молодості найбільше вогняної крові. Так було завжди. У цей раз Чорнобог не встиг влізти у весь рух, аби підштовхнути людей до боротьби. Студенти взяли все у свої руки та вирішили провести революцію. Голодування — досить ризикована справа для людей, проте такий радикалізм був того вартий. Вільна Україна — запорука кращого варіанту подальшої долі. Бути вічність рабом ніхто не бажав.

Чорнобог доєднався до хвилі одразу ж, став у перший загін, бо, якби затримували, то він, як ніхто краще, витримав дуже багато всього. Проте йому не особливо сподобалося, що так спонтанно все перенеслося з Маріїнського парку. Звичайно, це було логічно, адже туди стягнули досить велику кількість міліції, проте поставили перед фактом.

Не казали ставити намети? Поставили. І нічого вони не зробили б у відповідь. Чорнобог навіть отримав від якоїсь дівчини плакат, на якому було написано «Союзний договір — це тюрьма для України». Вона багатьом роздавала подібне. Оперативно. Людей ставало все більше і зовсім не дивно, що третього жовтня він побачив його. Побачив довге біле волосся, чорний костюм та те, як на нього ніхто не звертав уваги. Приховував себе. Але навіщо?

До цього Чорнобог бачив Білобога десь п’ятдесят років тому. Для таких створінь час — ніщо. Що таке п’ятдесят років, коли ти помреш тільки тоді, коли будь-яке життя зникне з усього Всесвіту? Проте він… він сумував. Дійсно сумував за теплом, світлом, зарозумілістю, зверхністю і спробою показувати себе байдужим до усього. Білобог не вмів йому брехати.

Революція закінчилася успішно. Дуже швидко й успішно. А потім настала і незалежність. Проте влада не змінилася, продовживши жити для себе, а не для народу. Роки йшли, а від Білобога не було ніякої звістки. Він не бачив його та не відчував присутність поруч. Їм потрібно було зустрітися, аби Чорнобог все ж таки повідав все те, що давно у ньому зростало.

П’ятнадцять років. Ще п’ятнадцять років, з якими він майже на стіну не поліз. Але просто не було часу, аби відправити свого посланника до Білобога. Смішні відмовки, які вже навіть не дурили власну голову. Потрібно було поговорити, а Білобог же міг просто постояти поруч і послухати.

Теплий вечір. Безхмарне небо, яке на лінії горизонту вже вкрилося рожевим через захід сонця. Дніпро… Дніпро зацвіло. Як і завжди з того часу, як його взяли в рамки й він став міліти. Чорнобог глибоко вдихнув та сховав руки в кишені штанів. Сьогодні дійсно гарний вечір, який таким і лишиться, якщо тільки хтось не буде розпускати свій язик та…

— Покликав мене, а сам приховуєш себе чарами. Так не робиться. А ні, стій, ти ж у нас зло.

— І я радий, що ти прийшов.

Чорнобог важко зітхнув та повернув голову, щоб з-за плеча глянути на Білобога. Знову весь в чорному, що підкреслювало його білосніжне волосся, яке зараз було зібране у хвіст. Він покликав його не для того, щоб в черговий раз псувати нерви та самостверджуватися. Тому потрібно… просто поговорити.

— Тож, стільки років не бачилися, а тут до мене прилітає твій ворон, — Білобог підійшов ближче та став майже біля невисокого паркану. — Для чого це все, Чорнобоже?

— Для того, щоб поговорити. Прийшов час.

— Прийшов час, — повільно протягнув Білобог. — Я бачив тебе там на революції. Ти посеред людей, як рівний з ними. Зло, що поєдналося з Добром…

— Добро, що прийняло в себе Зло. Так-так, я і без тебе пам’ятаю наші заповіді, — майже роздратовано промовив Чорнобог та розвернувся до Білобога обличчям.

Його вміли роздратувати, проте він швидко брав себе в руки. Як і зараз, варто було почути пісню. Молодий співак, який вийшов потішити людей, що у цей суботній вечір вирішили прогулятися. Спокій. Так, це дійсно було про спокій та повноцінність, бо до нього, за першим же покликом, прийшов Білобог. Отже, і він його потребував.

Не питай,
Де я був, коли тобі було так солодко.
Де я був, коли тебе таку незайману
Підіймали вище неба,
Тільки сам на сам.
Хіба не там.

— Подаруєш мені танець? — Чорнобог простягнув руку до Білобога, який помітно здивувався. — Просто танець.

На нього подивилися з підозрою, але все ж таки підійшли, дозволивши вкласти руку на талію та плавно повести у танці. Чорнобог завжди дивувався тому, що Білобог був холодним. Навіть коли під час близькості він розкривався йому — ледь-ледь зігрівався. Вони не вальсували, вони не робили якихось складних па, бо цей танець був геть не про те.

Просто мені
Так хочеться,
Бути там, де і ти.
Так хочеться,
Жити в тебе в полоні
І бачити,
Як тікають від мене сни,
В твої долоні.

— Ти так на рівних був з людьми, — неголосно промовив Білобог та подивився прямо в очі Чорнобога. — Завжди забуваю про те, що ти не такий поганий, як про тебе говорять.

— А ти не такий добрий, як розповідають про те, — він неголосно промовляє це, щоб не зруйнувати атмосферу спокою. — Ми з тобою з самого початку всього живого.

— І навіть ближче, — досить просто погодився Білобог.

— Проте ми ніколи не розмовляли, що саме нас пов’язує, — Чорнобог глибоко вдихає. — Для мене близькість з тобою вже досить давно перейшла від банального задоволення тіла до того, що тепер час без тебе мене обтяжує.

Чорнобог замовк, щоб дочекатися хоч чогось від Білобога. Якоїсь відповіді. Проте він мовчав, тільки похитувався зі сторони в сторону, підлаштувавшись під чужий рух. Це не те, на що він розраховував. Взагалі. Проте варто було визнати, що Білобог… Білобог ступив до нього ближче, відпустив його руку, аби у наступну секунду обійняти за шию та вкласти голову йому на плече.

— Ти можеш не говорити, — майже пошепки промовив Білобог. — Це те, що я відчуваю також.

— Ні. Я все ж таки скажу. Не дарма терпів п’ятнадцять років. П’ятнадцять років декілька століть, — Чорнобог схрестив руки на попереку Білобога. — Моє серце належить тобі. І так буде завжди.

Просто мені
Так хочеться,
Бути там, де і ти.
Так хочеться,
Жити в тебе в полоні
І бачити,
Як тікають від мене сни,
В твої долоні.