Божевілля якесь. Але схоже на правду.
Бо іншого варіанту просто не було: вони знаходилися на Селестії, що означало, що обоє були обрані для Відбору Селестії.
Вони викрали їх. Зв’язали узами. І залишили самих навіть без слівця пояснення.
З кожним днем, проведеним тут, думка Люмін про богів цього світу ставала тільки гіршою. А це казало багато про що, враховуючи, що єдиного бога, з яким їй пощастило зіткнутися, вона вже вписала до чорного списку.
— В легендах ніколи не згадувалося, що узи завдають болю, — з тривогою відмітила Люмін, дивлячись на своє нове і небажане татуювання.
Хлопець на секунду замислився, потім повів плечима і відійшов на пару кроків. Він підняв брову і в очікування подивився на неї.
— Що? — незадоволено пробуркотіла вона, напружившись.
— Ти що-небудь відчуваєш?
— Крім зростаючої дратівливості? — на це він лише хмикнув і, не зводячи з неї очей, відійшов ще на п’ять кроків.
В цей раз вона відчула. Наче хтось схопив її руку там, де знаходилося тату, і наполегливо стиснув. Боляче не було; якщо висловлюватися конкретніше, Люмін би сказала, що їй було не більше ніж по-дивному дискомфортно. А також по незрозумілим причинам наростало занепокоєння – вона відчувала його і раніше, але, намагаючись впоратися з болем, не помітила. І від нього було набагато страшніше, ніж від фізичного болю.
— Відійди ще трішки, — запропонувала Люмін. Після декількох кроків нарешті з’явився біль, легкий і поколюючий, наче в шкіру впивалися голки. На пальцях виникнуло свербляче відчуття, а рука почала німіти. З кожним кроком назад, ним зробленим, німіла якась частина її тіла, але в цей раз повільніше, клітинкою за клітинкою. Не було ніякого переповнюючого «удару», як якусь мить назад.
«Так ось як це працювало.» Це не добре. Не чекаючи, поки це зробить він, вона скоротила між ними відстань. І щойно вони стали пліч-о-пліч, хвиля спокою накрила її, заспокоюючи розум, сповільнюючи ритм серця… світ знову відчувався правильним. «Просто здорово.»
— Схоже, що ми застрягли одна з одним, мала, — хлопець прийшов того ж висновку, що і вона. Веселий тон голосу занадто контрастував з небезпечним блиском в очах. Вони щойно з’ясували, що якщо будуть знаходитися вдалині одна від одного на декілька десятків метрів, то помруть — він міг прикидатися байдужим, скільки хотів, проте помилки бути не могло: йому це не подобалося настільки ж сильно, як і Люмін. Дівчина насупилася.
— Не клич мене так.
— Як? Мала?
— Так.
— І чого ж це?
— Тому що це звучить зневажливо, — вона ненавиділа, коли на неї дивились зверху вниз.
— Але ти маленька, миленька і дівчина. Тобі підходе.
Маленька?!?! Люмін ледве не пирхнула від обурення, але стрималась.
…як же їй хотілося його вдарити, будьте прокляті плани Селестії.
В нього ж, навпаки, вистачило нахабства відкрито пирхнути після того, як він побачив її вираз обличчя. Хлопець відразу ж швидко відвернувся, прикриваючи рота рукою, але було пізно. Схоже, що його інстинкт самозбереження підвів того дня, тому що навколо Люмін вже витала аура жаги крові.
— Так, як тебе звати? — нарешті запитав він, а його обличчя знову прийняло абсолютно безпристрасний вираз. Майже абсолютно. Незважаючи на зусилля, куточки його губ все ще злегка тремтіли.
…вони знали одна одного лише десять, чи скільки там вже минуло, хвилин, а вона вже хотіла його вдарити. Так сильно хотіла.
— Ввічлива людина спочатку представляється сама, перш ніж запитує ім’я свого співрозмовника, — з викликом промовила Люмін, піднімаючи підборіддя. Ось чому йому потрібно було народитися таким неймовірно високим? Прокляття.
— Я запитав першим.
— Тобі скільки? П’ять?
Він засміявся. Знову. І на мить він здався майже милим та щирим. Майже. Усвідомивши, що відступати вона не збирається, хлопець нарешті зробив глибокий, довгий вдих і почухав шию.
— Що ж, можеш звати мене Чайльдом.
— Чайльд? Серйозно? — тепер Люмін справді була розгублена. «Тобі-скільки-п’ять» питання замислювалося як простий жарт.* Та хто цей хлопець взагалі такий?
За звичайних обставин, Ітер в цей момент згадав би щось там про «диковину» та «кота». Вона покірно зітхнула. Тримати саму себе під контролем було не весело. Він хотів представитися дивакуватим прізвиськом? Гаразд. Вона ж буде вищою за це.
— Я Люмін.
— Люмін, — повторив він. Повільно, наче смакував її ім’я. Вона негайно відкинула цю думку.
— А зараз, коли ми стали друзями…
— …ми ними не стали.
— Ми друзі, тож…
— Ти притиснув мене до землі! — Люмін просто не могла залишити це без уваги.
— Просте привітання.
— А ще переслідував мене!
— Щоб сказати «привіт».
Дівчина розвела руками в повітрі.
— Ти неможливий!
— А ти, пам’ятається, підкинула мене на три метра в повітря, тож, я думаю це достатньо нас зблизило.
Вона поривчасто відкрила рота, готова заперечувати, але відразу закрила, яро клацнувши зубами. Добре. Гаразд. Але на її захист… хоча, по правді кажучи, причин виправдовуватися в неї не було, чи не так? Взагалі-то, Люмін була доволі горда тим, як високо він підлетів, враховуючи в наскільки невигідному тоді становищі вона знаходилася. Але визнавати цього вона не збиралася.
— Чудово! А зараз, так як з цим ми розібралися, як я і казав, нам потрібно вирішити, що робити далі, — Чайльд озирнувся, наче очікуючи, що відповідь з’явиться сама, позбавивши їх від проблем. Нажаль, все було не так просто. Тому що так ніколи не буває.
— Ми не друзі, —вперто повторила вона. — Це угода.
— Угода? — він підняв брову.
— Я допомагаю тобі. Ти допомагаєш мені. Ось як це має працювати, чи не так?
Про цей відбір ходило багато історій. Люмін можливо не з цього світу, але і вона дещо чула. Про закоханих, яким в пару поставили когось іншого і тим самим змусили боротися один проти одного, чи про закоханих, які билися рука об руку заради досягнення своїх мрій. Про ворогів, які вирішили власні розбіжності і об’єдналися для перемоги, чи про ворогів, які не змогли прийняти такий збіг обставин і в кінці кінців наставили один на одного мечі.
Між ними ж не було нічого. Ні кохання, ні ненависті. І якщо вони хотіли пройти через це випробування, то можливо, просто можливо, треба було укласти цю угоду для зручності.
Зрештою, вони вирішили повернутися на галявину з ліліями в надії знайти якісь підказки щодо того, що їм робити далі. Все ж таки, це була їх «початкова точка». І хоча жоден з них не хотів зізнаватися в цьому, їм обом більше подобалося відразу діяти, ніж гаяти час, вирішуючи загадки.
Кожна дитина Тейвату знала легенди про Відбір Селестії. Велике змагання, в якому обрані носії ока Бога повинні довести самим богам, чого вони насправді варті — і якщо доведуть, то їх бажання, неважливо наскільки нереалістичне, буде здійснено. В змаганні беруть участь парами аби віддати дань поваги верховним пантеону: Богу Сонця та Богині Місяця. Їх одвічному союзу, що підтримує порядки цього світу. На знак того, що обрані є однією командою, на їх тілах з’являються особливі татуювання, що також символізують і те, що вони тепер пов’язані душевними узами, які зникнуть лише тоді, коли вони покинуть Селестію.
Кожен про це знав.
Але лише про це.
За останні сто років багато обраних звідти поверталися, але жоден з них так і не побажав розповісти про те, що з ними там, в хмарах, було. Яке в них було бажання? Чи вдалося їм його здійснити? Хто був їх партнером? Як все відбувалося?
Вони всі, без винятку, завжди були мовчазні наче могили. Врешті-решт, людям доводилося йти від них, так і не вгамувавши свою цікавість. З часом, змагання почало обростати міфами, справжні знання були втрачені, а те, що залишилося, стало не більше ніж казочками, які розповідалися дітям на ніч, щоб вони засинали, міркуючи про чудове майбутнє, в якому милостиві боги виконують їх бажання, якщо ті будуть добре поводитися.
Зараз Люмін жила тією казкою на ніч, і вона не була такою прекрасною, як її описували. А жахливою. Ось так раптово бути кинутим у володіння богів страшно.
Тих самих богів, які спочатку викрали її брата, а зараз ні з того ні з сього вирішили запросити її на чашку чаю? Навіщо? В цьому не було ніякого сенсу.
З тих пір, як вони покинули галявину квітів, вона ніяк не змінилася. Приємний аромат лілій все ще витав у повітрі, і Люмін закрила очі, неспішно вдихаючи його; вона відчула, як він повільно наповнює кожну клітинку її тіла, заспокоюючи нерви, що були на взводі з того моменту, як вона прокинулася в цій дивній новій реальності. Цей запах… Нагадував дім.
— Вони тобі подобаються? — запитав Чайльд, з’являючись поруч.
— Га?
Він вказав на квітку, вплетену в дівоче волосся.
— Ах, — вона машинально підняла руку, торкаючись пальцями м’яких пелюсток білої лілії, точно такої ж, що їх оточували. Люмін не була впевнена, як саме Ітер зробив подібне, але квітка, попри минулі роки, залишалась такою ж свіжою, як і в той день, коли вона отримала її від брата. Зараз вона раділа, як ніколи, що квітка все ще така, як і тоді. Зрештою, це єдине, що залишалося в неї на пам’ять про нього.
— Так, дуже подобаються, — тихо відповіла Люмін. Хоч відповідь була щирою, вона не збиралася розповідати багату передісторію, яка за нею приховувалася, і Чайльд, схоже, це зрозумів. Але навіщо взагалі тоді треба було питати? Зірвавши одну квітку, що росла біля його ніг, він покрутив її в пальцях.
— Гарні, — м’яко промовив він, погоджуючись.
Проковтнувши ком в горлі, Люмін рушила вперед. Не час на легкі бесіди.
Вона ледве зробила декілька кроків, як раптом зачепилася за щось туфлею. Дівчина спіткнулася, але вчасно утримала рівновагу і відразу присіла, уважно розглядаючи винуватця, через якого майже впала обличчям до землі. Це було б тоді те ще видовище. Хоч все обійшлося, соромно стало все одно.
У ґрунті стирчав шматок схоже чогось великого, і їй знадобилося декілька хвилин, щоб руками розкопати це настільки, щоб були видні контури. Виявилося, що там знаходилася кам’яна плита завширшки два метра; явно зроблена людиною.
— Агов, я, здається, щось знайшла! — вигукнула Люмін, озираючись в пошуках свого супутника.
Вона помітила його в декількох метрів від неї, він теж стояв на колінах. Хлопець підняв руку і крикнув у відповідь, не обертаючись.
— Випадково не щось велике та кругле?
— Ти теж знайшов подібне?
— Ага, — Чайльд почухав підборіддя. — Якщо це ті самі штуки, які я бачив в Лі Ює, то нам потрібно їх викопати.
Лі Ює? То ось звідки він? Люмін ніколи там не була, але все ж не здавалося, що він родом з Лі Ює… Вона обміркує це пізніше, а зараз є важливіші справи.
Люмін піднялася, потягнувшись, і струсила пил з брудних пальців.
— Що ж, тоді давай відкопаємо. Щоб це не було.
Вона витягнула ліву руку. Дівчині було шкода квіти, але пожертвувати ними доведеться, навіть якщо дивитися на це буде боляче. Вона вже давно вивчила цей урок. А зараз це здавалося невеликою платою для досягнення мети.
В її долоні почала збиратися енергія вітру, закручуючись. Увага Чайльда відразу переключилася, його погляд повністю прикувся до неї. Люмін усім тілом це відчувала. Погляд мисливця. По спині пробігли мурахи; відчуваючи себе ніяково, вона змусила себе перестати поглядати в його бік. Вона не хотіла ні бачити ті глибокі страшні очі, що зараз спостерігали за нею, ні знати, ні розуміти, що сприяло таким раптовим змінам.
Вони були одна одному ніким, нагадала собі Люмін. Просто дві незнайомі людини, у яких була одна ціль. Вони не будуть розкривати свої душі.
Вона знову зосередилася на вивільненні сили, з ще більшою рішучістю спрямовуючи гострий як лезо потік вітру до землі. Шар ґрунту миттєво зник з кам’яної плити, а наступні пориви повністю її очистили, відкриваючи у всій красі. Пошматовані квіти якийсь час ще кружляли в повітрі, але, зрештою, повільно опали на землю, наче метелики, раптово позбавлені крил. Безформні та мертві.
Люмін наважилася відвести погляд від того, що вона зробила тільки тоді, коли почула сплеск. Чайльд тримав довгий спис, зроблений повністю з води. Він виглядав дуже гарно з безліччю абсолютно зайвих прикрас та орнаментів. А ще виглядав смертоносним. «Носії Гідро ока Бога явно люблять хизуватися», Люмін не стрималася і злегка посміхнулася. Астрологиня, яку вона зустріла під час своєї подорожі, теж була такою. Але прочитати Мону було набагато простіше, ніж хлопця перед нею. Потужним ударом він очистив усю плиту… і мимохідь розрив землю за кілька метрів за нею. «Хизун».
Він був вродженим воїном, в цьому не було ніяких сумнівів. Постава, хода, впевненість. Він був неперевершеним і він це знав… але чи був він сильнішим за неї? Її пальці здригнулися, бажаючи схопити меча. Люмін, роздратована цим раптовим бажанням, міцно стиснула руку в кулак.
— Що далі?
— Спробуй встати на неї.
Знизавши плечима, Люмін зробила так, як він сказав. Ясне діло, що слідувати наказам вона не дуже й любила, але на даний момент він однозначно знав куди більше за неї, а дріб’язковість була не в її характері. Тож нехай трохи похизується. Тим часом гравіювання, висічене на плиті, підозріло засяяло червоним кольором.
— Вона сяє. Це значить, що все йде за планом, чи мені варто починати тікати? —Люмін хотіла прикинутися байдужою, але тремтячий голос видавав її занепокоєння.
Чайльд хмикнув. Це анітрохи не втішило.
— Дивлячись, що станеться, — він зробив крок уперед, — зараз.
Плита під його ногами теж засяяла червоним.
Спочатку нічого не відбувалося.
А потім земля почала тремтіти.
*Чайльд (Childe) англійською звучить як дитина (child), звідси і розгубленість Люмін.