Повний текст

Життя, падло, таке несправедливе. Деніел не міг скаржитися, бо, по факту, у нього над головою був дах, була їжа в холодильнику, був одяг. Дехто і цього мінімуму не мав. Тому Атласу особливо гнівитися не було на що. Однак у ньому квітла мрія, що досі ніяк не реалізувалася.

У кожної людини є хоч одна мрія: комусь вдавалося її реалізувати, а хтось такий невдаха, як Деніел. З дитинства він бажав стати фокусником, справжнім ілюзіоністом та отримувати за улюблену справу гроші. Стати новим Коперфілдом чи тим же Геллером. А що? Кінцю століття не вистачало чогось грандіозного. Чогось… чогось… Його!

Атлас не знайшов собі роботи. Вірніше, не так. Роботи було повно, навіть той же посудомийник чи офіціант, проте це було не тим, чим палав Деніел. Тому він почав виходити на вулицю та показувати фокуси. І обкрадати. Боже, це було настільки жалюгідно, проте йому потрібно було за щось жити, а деякі люди надто сліпі, коли починали вірити у магію.

Деніел тішився з того, що у нього не було родичів, аби вони не бачили, що він коїв. Але потім з’явився Родс. Це була така дурна подія. Черговий фокус з картами, одна з яких залишилася за склом крамниці, закінчився тим, що він витягнув гаманець та мобільник у чоловіка в костюмі. Таких на вулиці було повно, такі кожного разу задивлялися на його фокуси. Грошей у тому гаманці було не так вже й багато, проте Деніел влаштував собі невеличке свято. Аж поки йому не постукали у двері.

— Якщо ви з релігійної секти, то я не… — Атлас так і завмер на порозі з розкритим ротом від здивування, коли відчинив двері.

— Я точно не з секти, — чоловік, якого він ще вдень обікрав, стояв на порозі та показував свої документи. — Спеціальний агент Родс. Сьогодні мене обікрали. Один фокусник, що майстерно володіє картами. Дозволиш зайти?

— Я… ем… Я в сраці?

— Ти в сраці.

Це був дійсно поганий вчинок, однак він звів його з Діланом. Атлас ніколи не думав про те, що йому цікаві й чоловіки. Як і ніколи не думав, що досить швидко, через якихось три місяці, почне жити під одним дахом з агентом ФБР. А потім ще виявилося, що Родс мав специфічні смаки. Дуже специфічні, але дуже цікаві, які спочатку напружили Атласа.

Це було геть не тим, про що можна розповісти за філіжанкою кави зранку в кав’ярні другу, який у відповідь скаже: «О, так, це цікаво. Потрібно і самому таке спробувати». Садомазохізм у суспільстві все ще був чимось, з чого потрібно посміятися і сказати, що це для «хворих». Однак Деніелу було чхати на тих людей і їхню думку, адже йому почало подобатися. Можливо, це все через те, що Ділан змінювався дуже сильно, коли починалися так звані сесії.

Все почалося зі слів Ділана. З його розповіді про те, що взагалі таке цей напрямок в культурі сексу. Так, Атлас знав, що за такі слова Родс не погладив би його по голові, однак це було тільки в думках. А потім з’явився сайт. Боже, те, що інтернет почав так розвиватися — благословення. Альт-секс-бондаж мав простий темний інтерфейс і був новинарнею. Сторінки тільки заповнювалися, повільно, бо чого ще можна було бажати на початку нового століття. Були й фотографії, звичайно ж, однак…

— Як це ставитися до мене так, як ти?
Коли ти поклав на мене руки
І сказав мені, хто ти,
Я думав, що помилився,
Я думав, що чув твої слова.
Скажи мені, як я себе почуваю?

Музика грала не особливо голосно, проте вона не лунала в кімнаті. Тільки у голові. Навушники були м’якими та не приносили болю тим, що з силою притискалися до вух. Але все тіло закам’яніло. Воно неймовірно сильно тремтіло. Воно натиралося чіпкими зміями, що від кожного невеликого руху ковзали своєю лускою по шкірі, що від кожного вдиху, глибшого, ніж потрібно, стискалися сильніше.

— Скажи мені, що я відчуваю?
Як це відчувається?
Що я маю відчувати?
Скажи мені, що ти відчуваєш?

Перед очима все було темно: пов’язка була м’якою, широкою, майже доходила до середини спинки носа, та пахла Діланом. Розмарин, сандал, кедр та ваніль. Як сьогодні Атлас пам’ятав, як обирав одеколон на подарунок. Чорна пляшечка, довга, ребриста, витончена та зібрана. Diamond Noir Beautimatic ідеально підходив Ділану, підкреслюючи саме ту «темну» особистість, яка зводила з розуму Деніела.

Колінами Атлас спочатку стояв на підлозі, але коли з грудей почало вириватися важке дихання — йому підклали подушку. Грудьми Атлас лежав на стільці, сидушка якого розжарилася від його температури. Руки, заведені назад та зв’язані на попереку, вже нили в плечах, змусивши сильніше стиснути зубами досить великий кляп. Не бачив. Не чув. Не говорив. Не рухався. І збудження, що панувало на межі з болем, змушувало член все сильніше притискатися до живота. Чи, може, це через чергову мотузку, яка обхоплювала його під цим животом?

— Але я впевнений, що ти скажеш мені,
Що я маю відчувати сьогодні.
Я бачу корабель в гавані.
Я можу і повинен підкоритися.

Перші хвилини Деніел хвилювався, навіть боявся, коли його позбавили усіх відчуттів, проте таке незнання стало приємним. Від нього по всьому тілу пробігало тремтіння, з чим Атлас все сильніше стискав ноги та підіймав стегна вище. Ні, він не бачив та не чув нічого, окрім пісень, проте відчував на собі погляд Ділана. А потім відчув дотик до спини. Родс кінчиками пальців торкнувся зведених лопаток, повів лінію по хребту, зупинившись лише на попереку. Вони зникли так само швидко, як і з’явилися.

Це було лише частково про підкорення. Тут більше панував мазохізм. Деніел глухо скрикнув та з силою закусив кляп, коли трохи нижче лопаток розбилася гаряча краплина. Надто гаряча, яка принесла біль, що досить швидко замінилося задоволенням. Ще крапля. Ще одна. Стогони злилися в одну мелодію.

Коли воску забагато, коли ця кірка вкрила шкіру, яка не припиняла горіти, Деніел спробував підняти руки, щоб закритися, проте лише перехопило подих. Вдих не вдався, змусивши майже вдавитися. Мотузка, яка зв’язувала зап’ястя, кріпилася до тої смужки, що проходила між сідниць. Як струм.

«Опусти руки», — безмовний наказ у несильному поплескуванні по сідниці. Наказ, який Деніел не міг проігнорувати. Руки вляглися назад на спину й Атлас схлипнув, варто було Ділану доторкнутися до члена. Він нетерпляче переступив з коліна на коліно та стиснув кулаки до побіління кісточок. Родс дуже швидко вивчив його тіло. Вивчив звички та те, що подобалося. А Деніел гарно запам’ятав те, що Ділан обожнював віддавати задоволення, з чим, споглядавши, сам мав заласся.

Пісня рівна. Надто. Але Атласу вже все одно на неї. Чужа рука почала рухатися швидко, навіть різко. Ділан відчував, що йому потрібно, тому безпомилково підгадав час та стиснув у долоні голівку, аби потерти її. У щелепі почало пульсувати від болю напруження, проте це також стало байдужим для його уваги. Вся фізичність відійшла десь на другий план. Ділану було потрібно не багато — він кінчив зі схлипуванням і повністю впав на стілець.

Ноги не тримали. В голові шуміло. Дихати важко та під пов’язкою волого. Атлас знову затремтів, відчувши губи на плечі. Музика обірвалася швидко, з чим в голові стало неприємно порожньо, і Родс повільно стягнув навушники з Деніела.

— Ти молодець, — чужі пальці пройшлися по скроні, заправивши мокре волосся за його вухо. — Але поки ще неслухняний. Думаю, ми можемо продовжити твоє навчання, — на що Атлас тяжко зітхнув та глухо засміявся.