Повний текст

Він завжди порушував правила. Адже вони були створені для того. Освальд вкорінився у цьому вже дуже давно. Ну як давно? Декілька років тому… Він ненавидів своє життя. Освальд виріс у сім’ї чаклунів, яка була надто фанатична та яка не терпіла хоч якусь думку, що йшла на перекір багатовіковим традиціям шанування Сатани. Проте Велш якось навіть непомітно для самого себе почав тягнутися до тих, хто був раніше. Раніше ж? Очевидно, Освальд ще був у пошуках.

Коли батьки Велша помітили, які ідеї почав сповідувати їхній син, вони вирішили, що краще переїхати. Нова країна. Нове місто. Нова Академія Темних Мистецтв. І його повинні були взяти на останній рік навчання, проте Блеквуд чомусь вирішив, що програми геть різні, тому «починати потрібно все з самого початку». То й зовсім не дивно, що Освальд пішов проти правил.

З самого початку це були дрібнички, що так підходило під той образ, який їм нав’язався Дияволом. Але Велш з кожним місяцем ставав сміливішим. У нього не було друзів, адже його вважали відсталим: «Тільки невдаху змушують вивчати все з самого початку». Освальд не вважав себе слабким, але він і не був всесильним. Так, щось середнє, однак по розуму… Розумом перевершував багатьох в Академії. Можливо.

А потім з’явилася Сабріна. Теж не така, як усі. Теж не вписувала в коло «нормальності» у їхньому світі. Теж отримувала на горіхи від Блеквуда, який, здавалося, не переварював її куди сильніше, ніж Велша. І це стало благословенням для Освальда. Нарешті, позбувшись нагляду не тільки від батьків, які вирішили, що можуть повноцінно покластися на Академію у плані виховання їхнього дитяти, але і нагляду первосвященника, він зміг почати жити так, як колись хотів. Вільно.

Відьми й чаклуни не повинні ходити до людей. Відьми й чаклуни не повинні товаришувати з ними. Відьми й чаклуни повинні тільки використовувати людей у своїх темних справах. Нудно. Не цікаво. І зовсім обмежено. Освальд любив світ людей, адже там можна було забути про те, якої ти крові. Стати рівним з усіма.

Сьогодні був його день народження. Батьки чекали його вдома тільки на вихідні, тому Освальд… Освальд рідко собі відмовляв, бо не так вже й часто у нього з’являлися хоч якісь бажання. Прекрасні сімдесяті, коли ти міг бути вільним. Настільки вільним, що ніхто навіть не зверне уваги на те, якщо у тебе відростуть крила.

Велш обожнював моду з джинсами кльош, під які можна було вдягнути розтягнутий светр, якусь шкірянку, восьмиклінку та кросівки, і ти станеш таким, як і усі. Не потрібні мантії, не потрібні костюми, не потрібно бути в усьому чорному. Ґріндейл був спокійним містечком, однак в одному з закладів досить часто проходили вечірки. Доля? Удача? Востаннє Освальду посміхнулася удача тоді, коли він народився.

Сьогодні теж була вечірка. Було багато людей. Багато випивки. В якийсь момент Велша хтось кудись потягнув, а потім у нього на щоці з’явилася намальована зірка, ще й очі підвели. Це все… До Академії Освальд повернувся майже під самий ранок. У той час, коли ніч найтемніша. Ноги запліталися настільки, що Велш майже впав на ту статую Диявола, вчепившись у його крило.

В Академії тихо. Звичайно, що тихо, адже всі спали. Завтра, точніше, вже сьогодні ніхто не скасовував заняття. Але Освальду було надто добре, щоб закінчувати власне свято. Чомусь йому здалося, що досить веселим буде почепити на один з рогів Диявола восьмиклінку, і варто це зробити, як Велш не стримав голосного сміху. Тому Сатані начхати на дрібних відьом та чаклунів, тож…

У голові заграла мелодія — останнє, що він почув на вечірці. Почавши мугикати, Освальд став пританцьовувати, пішовши до сходів. Чи розбудив би так когось? Та кому він там здався.

— Ти все кажеш, що відчуваєш щось до мене,
Щось, що ти називаєш любов’ю, але признайся:
Ти зіпсував те, чого не повинен був чіпати,
І тепер інша насолоджується твоїми «кращими» якостями.

Майже забігши на перші три сходинки, Освальд прокрутився навколо себе та розкинув руки. Він витягнув ліву ногу в бік, скинув руки та повиляв стегнами, з чим застрибнув на сходинку вище.

— Ці чобітки зроблені, щоб ходити в них,
І вони цим і займуться.
Днями
Ці чобітки попросту переступлять через те… От бляха.

Варто було тільки розвернутися, як Велш майже врізався чолом в чужі груди. Отець Блеквуд. Перед ним стояв отець Блеквуд не у своєму звичному костюмі, а в простій білій сорочці та темних штанах. Навіть не мантія була на його плечах, а звичайний халат.

— Хорові заняття у вас, містере Велше, у четвер. А зараз вівторок.

— Добрий ранок, пане директоре.

Освальд десь там глибоко в собі розумів, що він повинен тікати. Якнайскоріше тікати, бо зараз дійсно міг спокійно вилетіти з цієї Академії, але кількість випитого змусило стати дурнувато-сміливим. Велш не зводив погляду з Фауста, який навіщось спочатку став на ту сходинку, що і він, а після піднявся вище.

— Дайте вгадаю. Ви знову ходили до людей?

— А якщо і так? — Освальд став на ту ж сходинку, що і Блеквуд, змусивши первосвященника піднятися ще вище. — У мене сьогодні день народження. Вчора. Так. І я вже маю право хоч в блублик скрутитися… булбик. Бублик. Ви зрозуміли.

— Ви ще й напилися, як свиня, — Фауст невдоволено скривився. — Що скажуть ваші батьки, дізнавшись про цю витівку?

— Пане директоре, ви мене, звичайно, вибачте, але до сраки. Хоч прямо зараз розкажіть їм усе — до сраки.

Посміхнувшись, Освальд досить різко, як для свого стану, розвернувся і вже збирався зробити крок, як носок кросівка зачепився за сходинку. Падати завжди боляче, особливо якщо це на чиїхось очах. І Велш навіть не сподівався, що він встигне схопитися за поруччя, як щось стиснуло його лікоть та смикнуло вверх.

Чуже тепло опинилося якось надто близько до нього. Чужий одеколон досить приємно осів чимось густим у грудях. Освальд підняв погляд та здивовано, перелякано подивився на Блеквуда, який притиснув його до себе, аби він не впав.

— Це жалюгідно, — з огидою промовив Фауст.

— А то я не знаю, — він майже прошепотів це та вирівнявся, на що його відпустили. — Мені збирати речі і йти з Академії? — навіть у своєму стані Освальд усвідомлював, що перейшов всі дозволені межі

— Хоч колись у вас прокидаються мізки, містере Велше, — Блеквуд відійшов убік, відкривши шлях на другий поверх. — Йдіть. А як протверезієте, я вас чекаю у своєму кабінеті на розмову.

Що? Але ж… Освальд дивився на первосвященника, який, кинувши останній погляд на нього, почав спускатися по сходах. Це його помилували? Дали ще один черговий шанс? Навіщо? Не особливо подумавши, що планував зробити, Велш окликнув Фауста та, наздогнавши його, притиснувся губами до чужих. Бездумно. Смертельно. Так втиснувся, наче це був ковток повітря. Але все обірвалося дуже швидко.

— Дякую, пане директоре.

Освальд майже побіг на другий поверх, чіпляючись рукою за поруччя, аби не впасти. Він вже не бачив здивування на тому обличчі, якому взагалі нехарактерна подібна емоція. Важливішим було лише одне — не дай Сатана отець Блеквуд запам’ятав би цей поцілунок.