Джеспер Фейхі не любив рутину. Саме слово змушувало його зіщулитися. Рутина. Бр-р-р. Неначе назва пристрою для екзекуції. Асоціація не здавалася випадковою: у виконанні тих самих дій день у день, з однаковою метою і в незмінній послідовності Джеспер вбачав ніщо інше, як смертельний вирок для особистості. Рутина перетворювала людей на привидів – не на крутих невловних Мар на кшталт Інеж, а на невиразних тіней, що застрягли у безвихідному колі своїх щоденних ритуалів. Зовсім не той клуб, до якого Джеспер волів долучитися. Ні, він віддавав перевагу відкритому морю життя, сповненому насолод і небезпек – тим більш яскравих і гострих, чим мінливішим і непередбачуванішим виявлялося їхнє співвідношення.
Джеспер Фейхі уникав рутини. Що на перший погляд здавалося цілком логічним: коли тобі щось не подобається, ти стараєшся не пускати це у своє життя. От тільки повна і складніша правда полягала в тому, що Джеспер, попри всю свою неприязнь до рутини, сахався її радше інстинктивно, ніж принципово. Чи бодай свідомо. Варто було йому відчути, як щось набуває відлуння бездушної завченості, – і його ноги просто відмовлялися сходити на ешафот. Він зупинявся посеред чищення зброї, сердечно перепрошував у кравця, звертав з вулиці, що вела до умовленого місця зустрічі з Казом. Святі йому судді, Джеспер ніжно любив свої револьвери з перловими рукоятями і пишався своїм бездоганним стилем, а Каза з його патологічно невдоволеним видом і хижим виблиском очей не проміняв би на жодного іншого боса у Бочці, – він сам не помічав, як опинявся навпроти склянки з бурштиновим напоєм і за сукном гральних столів, кинутий в обійми фортуни, чиї жорстокі примхи були не менш спокусливими за солодкі обіцянки.
Все зовсім не так, як виглядає, намагався пояснити Джеспер Казові й Інеж, котрі тягнули його додому. Він не має залежності від азартних ігор, виграш чи програш для нього лише боки підкинутої монети – справа в тому, що доки вона вгорі, повітря заряджене квінтесенцією самого життя: прихованими в рукаві тузами, нервовим смиканням кадика, дзвоном фальшивих грошей, чиєюсь зброєю напоготові, бісиками, пущеними з-понад віяла карт… зазвичай Джесперів язик безнадійно заплітався ще на початку натхненного переліку, не залишаючи іншого вибору, окрім як відкласти пояснення до ранку; щоразу чи то випитий віскі, чи то вплив моменту змушував вірити, що він дійсно це зробить. Вранці, однак, на нього завжди чекало те саме: Ворони вдавали, ніби нічого не трапилося, і Джеспер, розтуливши рот, обмежувався замовленням сніданку. “Покидьки” були бандою, а банду не обходять твої специфічні слабкості, доки їх переважує користь від твоїх специфічних вмінь. З іншого боку, думав Джеспер, роблячи ковток новоземської кави і краєм ока зауважуючи, як роздуваються Казові ніздрі, уникати розмов про певні речі так типово для сім’ї. Він визнавав, що почувається паскудно лише почасти через похмілля.
Рутина псувала все. Палючими сонячними променями непомітно виснажувала кольори, що ними оточував себе Джеспер, і відтак випадковий спалах насиченої барви через дорогу ставав мало не релігійним одкровенням. Він знав, що про нього казали чоловіки і жінки, в чиїх ліжках він ніколи не опинявся двічі (принаймні точно не двічі поспіль); його репутація тягнулася за ним наче пошитий за невідповідними мірками плащ, ефектно розвіваючись на вітрі, поки він крокував, і огортаючи й заплутуючи в собі, щойно він зупинявся. Джеспер Фейхі не зневажав концепцію стосунків, ні. Він не вважав стосунки кліткою чи пережитком. Просто слова “стосунки” і “рутина” мали, як на нього, забагато спільних літер. Радше, ніж запускати відлік до неминучого, Джеспер обирав ловити момент і проживати емоції на піку – а потім йти на світанку. Жодних обіцянок, жодних розчарувань.
– Ти малюєш пальцями сердечки на моїй спині?
– Ні.
У миловидному учні чинбаря було щось особливе. В тому, як він розмовляв, як рухався, як позирав на Джеспера, неконтрольована зовнішня нервовість щомиті й щосили зіштовхувалася з непохитною внутрішньою твердістю, раптово загострюючи м’які інтонації, рвучко осмикуючи плавні жести і розсипаючись заворожливо яскравими іскрами у легко вкраденому погляді карих очей. Кожний доторк до нового знайомого був немов електричний, кожен його доторк – несміливий і водночас рішучий – перехоплював подих. Нависаючи над хлопцем, на якусь секунду Джеспер спіймав себе на думці, що вранці йому буде дійсно шкода зачиняти за собою двері. Можливо, міркував він пізніше, розпашілий і виснажений, на межі остаточного провалля в сон, можливо, цього разу він залишить двері ледь прочиненими.
«Ти приніс сніда-анок», – заспано протягнув Джеспер, розбуджений не стільки ароматом стропвафель, скільки почуттям власної розчуленості, та втім, ще перш ніж розплющити очі, зрозумів, що промовляє до самих лише стін. Підвівшись на ліктях, він обвів кімнату розгубленим поглядом. Йому і раніше доводилося на самоті прокидатися в чужому ліжку, але хто, заради святих, приносить свіжі вафлі у постіль і йде? Джеспер відкинувся назад на подушки, пригадуючи спраглість хлопцевих губ. Як він там казав було його ім’я?..
Вайлен піднімає голову, щоб з усією серйозністю поглянути на Джеспера:
– Може, я і не можу читати книжки, але я цілком здатен упізнати форми сердець, які ти щойно виводив у мене на спині.
– Оу, – Джеспер скидає бровами, зображуючи подив. – То ти, виявляється, Серцетлумачник?
Вочевидь, Каз мав вагомі підстави довіряти цьому Вайлену – на вигляд надто вченому і тендітному, щоб тямити на практиці в речах, що вибухають. Зазвичай Джеспер спав міцніше, коли не знав всіх подробиць, однак новий підривник лоскотав йому нерви у спосіб, який він не міг до пуття осягнути. З проясненням спогадів, хай яким радісним, головоломка лише ускладнилась. Чому Вайлен не сказав, що вони зустрічались раніше? Чому пішов, відмовивши у шансі перепитати ім’я, закарбувати в пам’яті обличчя? Що більше часу Джеспер проводив у компанії Вайлена, то болісніше відгукалася в ньому врата ранку з хлопцем, здатним створювати настільки видовищно руйнівні вибухи, наскільки й зворушливо прекрасну музику. Навіть без обладнання й музичних інструментів, переконувався він, зачудовано утримуючи черговий гострий погляд. О, як Джеспер Фейхі не любив втрачати.
Почуте пояснення дошкуляло заслуженістю. Справді, Вайлен розумівся на реактивах як ніхто інший: всі його пальці лишались на місці, бо він умів передбачити поведінку сполук. Той ранок міг розбити Вайлену серце – будь-який ранок з Джеспером міг. Джеспер був нестабільною субстанцією. Він фізично не толерував одноманітність, його бентежні довгі ноги не давали йому ані спокою, ані пощади, він не мав влади над завтрашнім днем і відмовився б від неї, якби йому її запропонували. Сам він мав запропонувати тільки цей момент, у всій його недосконалій, чесній, емоційно оголеній повноті, з затамованим подихом сподіваючись, що інший хлопець погодиться на стрибок віри. Те, що Джеспера змушував відчувати Вайлен, було захопливо новим і водночас терпко, приголомшливо впізнаваним, наче пульсація мотиву, який він донині марно намагався вполювати в окремих нотах. Очікування розбирало Джеспера на частини, невпевнені й вразливі – він не звик складатись з таких, не уявляв, як відродитися з них колишнім; він поставив на кін Вайленової відповіді більше себе, ніж усвідомлював. Але одна нестерпно довга секунда, друга – і наступна здетонувала всередині безжалісними, дивовижними симфоніями, вартими кожного ризику, минулого і майбутнього.
Від звука Вайленового пирхання Джесперу млосно щемить у грудях. Він мимохіть думає про те, що є речі, які не до снаги навіть найталановитішим Гришам, і думка спонукає його потягнутися за поцілунком, бережно обхопивши долонею хлопцеве обличчя і ледь погладжуючи пальцями щоку. Між їхніми губами залишається щонайбільше кілька митей, коли Вайлен раптом завмирає.
– Що? – з котячою усмішкою питається Джеспер. – Що таке? – перепитує він вже без неї, зустрівши Вайленів погляд.
– Я просто подумав… – Вайлен вагається, – чи міг би ти вивести в мене на спині… літери якого-небудь слова?
Підібгавши губи, він дивиться на Джеспера великими, наче в оленяти, очима, і Джесперу передається його схвильованість. Він збирається відповісти, але менш за все хоче ляпнути щось не подумавши і прозвучати поблажливо чи, навпаки, нечуйно.
– Забудь, – струшує головою Вайлен. – Це дурна ідея, – відвертаючись, хлопець вислизає з-під Джесперового доторку.
– Ні, ні, ні, – сполохано поривається Джеспер. – Мені подобається! Я лише не знаю, яке слово обрати, – він робить невизначений змах рукою. – Їх так багато!
Не одразу, проте зрештою Вайлен змилостивлюється – не так над Джеспером, як над самим собою.
– Яке тобі подобається.
– Моє улюблене слово?
– Так, – поводить плечем Вайлен, намагаючись звучати недбало, однак вогники інтересу зблискують у його очах. – Якщо в тебе є улюблене.
Джеспер замислюється.
– Добре.
Улюблених слів йому не бракує. У нього є навіть цілі улюблені речення. Що не кажи, Джесперу подобається чути свій голос. Та коли розкошлана маківка опиняється під Джесперовим підборіддям, а долоня хлопця м’яко і звично влягається на його ребрах, всі слова, які Джеспер вивчив за життя, втрачають сенс. Всі, крім одного.
– Готовий? – питає він чи то у Вайлена, чи то в себе.
Відчувши кивок, Джеспер торкається Вайленової спини. Проводить пальцем униз від лопатки і під гострим кутом повертається вгору, після чого знов прямує донизу і так само вирушає назад. Він виконує схожий маневр для наступної літери, чий вигляд завжди нагадував йому рогатку, – зараз, не ув’язнена видимою формою, вона справляє враження пташки з розправленими крилами і довгим хвостом. Здається, ніби це її тріпотіння відлунює в нього у грудях, поки він окреслює прямий стан третьої літери і протинає наскрізь дахоподібний обрис четвертої. Джеспер відтворює ламану лінію N квапливим диригентським рухом, радше скерованим, ніж керівним; він гадки не має, чому його серце б’ється з відчайдушністю канарки у затісній клітці.
– Це… – озивається Вайлен, ледь пальці Джеспера застигають на його шкірі.
– Це твоє ім’я, – Джеспер пробує усміхнутись. – Мені подобається, як воно звучить, і… – він стишує голос, щоб приховати хвилювання (і звідки воно лише взялося?), – ще більше мені подобається, що воно означає.
Не певний, як інтерпретувати погляд широко розплющених очей, Джеспер почувається розгублено. Він прозвучав недоречно грайливо? Чи, може, надміру серйозно? Мимоволі у пам’яті зринає вечір, коли Вайлен сказав, що пішов першим, бо очікував на те від нього. Палка простота хлопцевого зізнання виявилась разючою, мов постріл: Вайлен не думав, що Джеспер розраховуватиме на продовження знайомства, тому що не розраховував сам – ані минулого разу, ані, вочевидь, цього. Похитуючись під вагою нерозділених почуттів, Джеспер відступив у темряву, спочатку на крок, потім ще на один; відповідь, що він її намагався зібрати в голові, розсипалася, беззмістовна і марна, не встигало речення сягнути й трьох слів. Хоча відтоді Джеспер збився з ліку розніжених пізніх ранків, зустрітих із Вайленом в обіймах, знайоме відчуття холодної пустки розростається в ньому просто зараз. Що, як Вайлен сприйняв його вибір слова за освідчення у коханні – і зрозумів, що не готовий до власного?
Ось чому Джеспер не любив мовчанки: неусвідомлювані страхи сповнювали їх припущеннями, що змушували його панікувати. Спочатку в нього вихоплюється лише повітря, коли він намагається заговорити, та з другої спроби Джесперу вдається зі збентеженим усміхом зауважити:
– Не зовсім та реакція, на яку я сподіва–
Вайленові губи не дають йому закінчити. Їхній натиск виявляється сильнішим, ніж він очікував, і поцілунок – глибокий і спраглий, настільки далекий від солодко зніяковілого, наскільки можливо. Джеспера завжди захоплювала жага, з якою Вайлен здатен цілувати, вмить роблячи все на світі другорядним, однак цього разу в ній вирує щось невимовно і терміново особисте. Не думаючи і не вагаючись Джеспер пригортає Вайлена до себе.
Складно сказати, хто з них відривається від чиїх губ, – навіть якщо Джеспер помітив, то нанівець забуває, поки тоне в бурштиновій лаві карих очей, котрі спіймали сонячне світло.
– Моє ім’я означає придорожню землю, – з віддихом каже Вайлен, і Джесперу хочеться розсміятись – від серйозності його тону, від несподіваності озвученого факту, від того, як, стаючи звичною, ранкова близькість з Вайленом грає, наче вітражне скло, щоразу яскравішими і незвіданими кольорами. Натомість, відчуваючи під пучками пальців легку неголеність хлопцевої щоки, Джеспер шепоче:
– Я люблю придорожню землю. Як тільки бачу клаптик придорожньої землі, відчуваю непереборне бажання його поцілувати, – і краде з губ Вайлена сміх, цінніший за будь-яку кількість крюґе.
Така рутина Джесперові Фейхі до вподоби.