Політика в туфельках від Прада

«Світ мене ловив, та не піймав»

— Лілу45

 

Життя починається з крику і закінчується мовчанням, ми ніколи не знаємо куди і як заведе нас доля, можливо мрії не завжди здійсняться так як ми хочемо, можливо здійсниться лише половина, можливо тільки одна, але мрії це головне, що відрізняє людей від тварин. Ми вміємо абстрактно мислити, осягати думку, створювати щось нове, навіть якщо до нас вже це створили, ми можемо це зробити по своєму і все одно це не буде тим самим, що було в когось. Це великий дар думати і мислили, а ще більший це осягнути цю думку і перетворити її у матеріальне. Історія, яку ви прочитаєте доволі не стандартна для «традиційних ціннос тей», але може здатися банальною для тих, хто й сам вже вийщов за рамки забобонів та застарілих традицій, це не тільки про кохання, а й про те як у сучасному суспільстві важко боротися за свої інтереси та своє щасливе майбутнє. В умовах війни ми забули про своє «я», ми нехтуємо своїми мріями заради суспільства, бо так на наш погляд має стати легше, але це все обман, ми самі себе вводимо в цю пітьму та гинемо в ній заради принципів світу, який ніколи цього не оцінить.

 

Ми боремося за демократію, якої немає, ми боремося за людей, які тільки й бажають нам смерті, ми замкнені в цьому колі і ніяк не можемо осягнути проблеми, що вже прогноїла суспільство. Це не тільки про війну та смерті невинних людей, це не про політику, що і стала каталізатором більшості конфліктів, це про кожну маленьку дитину, яка мріє змінити світ на краще, про підлітка, який хоче голосно казати про свої проблеми та думки, це про кожного дорослого, який мріє цілувати на вулиці кохану людину не в залежності від статі, кольору шкіри, націі (окрім росіян, то табу, ай соу сорі).

 

 

«Демократія найгірша з  усіх політичних режимів, якщо не брати до уваги всі інші»

— Вінстоун Черчель

 

 

Коли ж це все почалося? Напевно не знає ніхто, навіть сам Кім, доросле життя настигло його занадто швидко зі смерттю батьків саме тому він і вирішив боротися за своє місце під сонцем занадто молодим. Сказати, що життя було жорстоке, нічого не сказати та він завжди зустрічав його з усмішко.

 

За життя батьків хлопец не відмовляв собі ні в чому, але й білоручкою не був, його цікавило мистецтво, живопис, балет, але точно не ігри в політику, хоча дивитись за тим як батько готується до кожного виступу у парламенті було занадто цікаво. Він наче губка всмоктував все що бачив, як саме треба говорити, як правильно складати руки перед собою, навіть королівські протоколи вивчав, наче знав, що колись зустрінеться з монарохом. Мати Техьона не розділяла його прагненням до знать з політології тому забирала від батька та водила на безліч занять: танці, живопис, іноземні мови, акторська гра. Вона мріяла, що такий привабливий і талановитий хлопчик, як її син, стане митцем і здійснить її мрію. Правду кажуть, батьки через своїх дітей намагаються здійснити свої дитячі мрії, але чи зробить це щасливими їхніх дітей так само як їх, це точно не відомо. Юному Кіму справді подобалось мистецтво, але мрія стати як батько росла з кожним роком все більше і більше. Особливо коли сімʼя складається з матері кореянки і батька напів кровного англичанина, то певно що дитина може тягнутися до того коріння в якому середовищі виросла. Тому вибів Техьона був передбачуваним, він все життя провів у Лондоні тому саме з цим і захотів повʼязати життя, а трагедія з батьками поставила в його рішенні дуже велику та товсту кртапку.

 

Йому було шістнадцять, коли він побачив як загортають у чорні пакети його батьків, погляд прикутий до вже метвої матері, що більше ніколи не покладе до рюкзака ланч та не буде тіскати перед сном скільки би йому не було, до мертвого батька, який більше ніколи не підтримає перед змаганнями та не прийме його таким як є. Кім більше ніколи не стане дитиною, бо ми всі діти до поки живі наші батькі. Сторонні люди пробували приводити його до ладу, але він ще більше закри вався в собі, навіть бабуся не могла зарадити його болю, вона була єдина, хто в нього залишився.

 

Згодом біль ослабнув та діра в серці залишилась назавжди, назавжди були покинуті танці та мистенцтво, а іх місце зайняла військова академія. Бабуся була проти, вона так не хотіла відпускати внука в це пекло, але його не можливо було зупинити, він по закінченню школи одразу вступив до військ спеціального призначення. Служба була важка, та Кім впорався його постійно принижували за занадто жіночний вигляд, сміялись, що він педик, а командир їх підрозділу взагалі спуску не давав, якщо для Кіма не було більше трьох нарядів поза чергою, то можна було святкувати. Там він викарбував в собі силу духу і волі, поставив для себе за мету: ніколи більше не давати нікому приводу для знущань, ніколи не здаватись. Як би не було важко перемога завжди буде за ним.

 

 

«Вона говорила, що краще зброя в руках,

аніж хрести на гербах.

Коли вона вимовляла слово любов,

я бачив кров на її зубах»

— Сергій Жадан

 

 

Служба закінчилась, як і навчання він осягнув професію військового юриста та почав вибудовувати свою тернисту стежку до верху. На цьому шляху йому траплялось багато людей не всі з них були привітними, та не всі бажали зла. Але не осягнута мрія стала реальністю.

Він подумав, осягнув, зробив, перетворив у новий світ, тому напевно за ним і пішли люди, але що насправді буде ховатись за цими глобальними ідеями та ідеалами, чим світ має ще пожертвувати в погоні за щастям.

 

 

Даунінг-стріт 10, Лондон, Велика Британія

 

 

— “ Молодий чоловік, що прикрашає нову обкладинку Таймс став прем’єр міністром Великої Британії, Кім Техьон, тридцятирічний політик, що все життя йшов до своєї карʼєри зазнав її піку у найкращому віці, в цьому віці люди тільки закінчуюсь університет, а інші не можуть ніяк зʼїхати від батьків, а він побудував блискучу політичну карʼєру та просуває гуманну політику щодо толерантності, рівності та справедливості. Ми всі маємо йти до цих ідеалів та йти за цим молодим юнаком, який поведе країну.” — у голос читає головний секретар премʼєра, — не дивно, що ти на перших шпальтах, вже встиг привітати свого найкращого знайомого з цим святом, думаю Чон настільки сильно зрадіє твоєму призначенню, памʼятаєш тоді на службі він командував тобою і кепкував нащо ти взагалі прийшов проходити підготовку, а тепер ти ведеш країну, але він теж не низько, вже головнокомандуючий. Може все таки це доля. — Хлопець бере до рук чашку з кавою та має наміри її випити з прекрасною посмішкою, що точно не зійде до кінця дня, переводячи погляд на свого друга з яким вони проходили підготовку разом так і залишилися по життю друзями.

 

— Так яка там доля, Меттью, я тебе прошу, ця стара таця навіть не може мені в очі дивитись після тієї служби, може він і секс символ нашої країни, але тепер це місце посунув я, тим більше я його безпосередній керівник, хай стулить свою хамовиту пельку і виконує накази, ми маємо закінчити війну та забрати всіх наших солдатів назад до Англії. — той так само пʼє каву і читає нові звіти, яким здається немає кінця краю, навіть не підіймаючи очей на свого заступника, це виглядає занадто, але він впорається, бо жага до боротьби і в результаті перемоги є набагато сильнішою за лінь та поразку.

 

 

 

…

 

 

 

“He can lead a protest, I’m leading a country ”

— Тереза Мей

 

 

Букінгемський палац, Лондон, Велика Британія

 

 

— Напевно я би сказав, що життя занадто складна річ для тих, хто думає, що все має звалитись на голову, але може вони праві в своїх розсудах, бо інколи тяжка праця ні до чого не доводить. Та все ж ми кажемо, що кожен товар знаходить свого покупця, а праця свій прибуток. Наша політика має на меті подолати перед усім забобони та застарілі традиції, окрім цього ми хочемо допомогти нашим союзникам у обличчі Ізраїлю та стати каталізатором у завершені війни, ми не можемо сидіти склавши руки поки гинуть солдати, цивільні мешканці, діти. Наш шлях буде важким і тернистим, але я докладу максимум зусиль обіймаючи посаду прем’єр-міністра, хоча.. — погляд чоловіка направлений прямо на аудиторію, де зібрані всі впливові люди світу і безліч репортерів та журналістів, але це не може сколихнути його погляд темно синіх очей, він посміхається наче вже знає, що дійшов до перемоги як і завжди. Одна частина людей  дивиться на нього наче бажають смерті, а інші з захопленням і бажанням, хтось хотів стати ним, хтось хотів бути з ним, а хтось просто його ненавидів, але ніхто не був байдужим. — знаєте, хто не ризикує всім у своєму житті, той не пʼє шампанського.

 

Посмішка знову відкриває вигляд на білий ряд зубів, а погляд стає мʼякшим і пускається по залу з права наліво, світловолосий опускає мікрофон, вимикаючи одним натиском кнопки, руки складає в замок за собою демонструючи свою владу та прямує до виходу з зали пресконференції. За спиною линуть питання та спалахи камер, а бажання говорити з цими звірами точно немає, ухмилка простягається на обличчі знову, двері замикаються прямо перед журналістами і з карману дістається пачка червоного мальборо та металева бензинова запальничка.

 

Одна тяга, друга, третя і знову свобода. Холодне повітря нічного Лондона «плює» прямо в обличчя, залишаючи на язиці не приємний присмак разом з нікотином. Він сміється над своїми ж словами та розуміє як давно він не ризикував, а після не пив шампанського, коли взагалі в останнє його життя не було розписано по хвилинам, напевно ніколи. З того моменту як він обійняв посаду премʼєр міністра Великої Британії життя змінилось занадто сильно, він наче і керує своїм життям, веде країну за собою, він має в своїх руках все, але в одно час нічого. Йому не можна кохати того кого він хоче, роботи те що хоче, він має йти за тим шляхом який обрав, наче наосліп.

 

 

 

…

 

 

 

Військова база, Тель-Авів, Ізраєль

 

 

Стук тяжких чобітків лине по всьому приміщені, підошва аж скрипить на камʼяній підлозі, рядовий стискає папку у руках, що тільки но приїхала з Англії, в ній було розпорядження влади щодо роботи спецслужб на території Ізраїлю на початок наступного місяця. Хлопець топчеться перед дверима командира, що останні дні явно не в дусі у звʼязку з призначенням на посаду премʼєра нової людини, конкретної людини. Він набирається сміливості та кілька разів стукає у двері.

 

— Пане командир, дозвольте війти?!

 

— Заходь. — він вказує на місце перед собою, рукою в якій знаходиться цигарка, яку згодом він тушить у металевій попільничці та залишає опалок в ній, його погляд не підіймається вище на рядового, бо очі швидко бігають по планшету. — Як думаєш він взагалі може бути премʼєром?! Подивись на нього, наче лялька нафарбована, що він може знати про політику, лише думає, який костюм вдягнути і які туфельки обрати під нові сережки.

 

Солдат подавляє сміх через долоню та одразу погоджується з командиром, він з одного боку поділяє думку чоловіка, але з другого боку він знаходить хлопака, що сидить тепер у парламенті, достатньо привабливим і сексуальним, але якщо не казати про те що саме він дає їм розпорядження через пів континенту.

 

— Навіть не знаю, що сказати, пане, він доволі гарно говорить і проводить гуманну політику, доречі з Лондона надійшли нові розпорядження.

 

— Та невже, наша краля нам розпорядження надіслала, яке щастя, я вже прямо стрибаю від радості. — голос Чона занадто  надірваний та емоційний, всі зараз на емоціях, вибори, поки ти сам сидиш на військовій базі у іншій країн в якій триває війна, викликають такі собі відчуття насправді, але нічого не вдієш це все поклик за яким солдати без запитань йдуть. Такий самий поклик як і в Кіма, але його доля це дипломатичний спосіб вирішення конфлікту, навідміну від командира Чона який має право на вирішення конфлікту силою в руках з вогнепальною зброєю. Ризикуючи життям на різних фронтах, кожен з них не може осягнути різниці професій, тому ненависть між новим прем’єр міністром та головнокомандувачем спецслужб Великої Британії тільки наростала.

 

Це був тільки початок. Скоріш за все це не твердження, а запитання. Чому? Бо їх історія почалась ще задовго до призначення кожного на такі високі посади. Бо саме Чонґук був тим командиром підрозділу в якому служив Кім, саме він насміхався над юнаком, що був занадто амбітним для вісімнадцятирічного хлопця. Командир мав наміри придушити в корені ці всі думки, але він не впорався, бо сила волі Техьона виявилась сильніша за кожну спробу його принизити навіть з урахуванням різниці статусу, Чон припинив його подавляти та просто хотів забути про світловолосу бестію, що стала причиної вже кількох пасм сідого волосся на маківці старшого. Саме тому після завершення служби молодшим, командир дуже хотів видихнути і більше ніколи з ним не бачитись, але доля розпорядилась інакше і тепер все стало навпаки. Тепер Кім Техьон його безпосередній керівник.

 

 

«Любов варта всього -

варта болю твого,

варта твоїх розлук,

варта відрази і мук»

— Сергій Жадан

 

 

Чонґук перечитує накази та погодження, що були вкладанні у папку, як би він не хотів погоджуватись, але все таки Кім мав досвід і потрібні знання для керування країною, звичайно вік занадто молодий, але їх різниця в віці не була вже такої катастрофічною, щоб командир сприймав його як маленького хлопчика. Він вже давно відпустив солдата, що доставив йому листи та продовжив сам детально вивчати їх. Темні як ніч очі бігають швидко по друкованим рядкам в бажанні збагнути суть як у мого швидше, бо від цього буде на пряму залежати результат та як швидко про це дізнаються в палаці.

 

Чутки доходять швидке аніж листи, але чи правдиві вони настільки як звіти, ніхто не може цього підтвердити, тому в єдине, що може вірити кожен з них це писані від руки папірці, але точне не донесені плітки про чиєсь життя, їм точно це не цікаво, їх цікавить як надалі будуть розгортатись події, бо від дій в Ізраїлі буде залежить наскільки швидко Чон повернеться додому, але якщо все стане ще гірше то Техьон прилетить до нього першим у своїх прекрасних туфельках від Прада.