На острові яблунь

На острові яблунь…

 

***

Ґеральт розплющив очі, які подразнювала крізь повіки гра світла й тіні. Побачив над собою листя, калейдоскоп листя, яке мигтіло на сонці. Побачив важкі від яблук гілки.

На скроні й щоках відчував легенький дотик пальців. Пальців, які він знав. Які кохав до болю.

Болів також і живіт, груди, боліли ребра, а тісний корсет бинтів переконливо доводив, що місто Рівія й тризубі вила не були сонним кошмаром.

– Лежи спокійно, моє кохання, – лагідно промовила Йеннефер. – Лежи спокійно. Не рухайся.

– Де ми, Йен?

– Чи це важливо? Ми разом. Ти і я.

Співали птахи, зеленяки чи дрозди. Пахли трави, зілля та квіти. Яблука.

– Де Цірі?

– Відійшла.

Вона змінила позу, обережно звільнила руку з-під його голови, лягла поруч на траві так, аби мати можливість заглядати йому в очі. Дивилася на нього жадібно, наче хотіла насититися видом, наче хотіла надивитися про запас, на всю вічність. Він дивився й собі, а туга перехоплювала йому горло.

– Ми були з Цірі на човні, – згадував він. – На озері. Потім на річці. На річці із сильною течією. У тумані…

Її пальці відшукали його руку, стиснули сильно.

– Лежи спокійно, мій коханий. Лежи спокійно. Я поряд. Тепер я поряд. І ніколи вже тебе не покину. Ніколи.

– Я кохаю тебе, Йен.

– Я знаю.

– І все ж, – зітхнув він, – хотілося б знати, де ми є.

– Мені також, – сказала Йеннефер тихо й не відразу.

 

***

Час у цьому місці не відчувався. Ґеральту здавалося, що минуло кілька днів. А може й лише година. Тут не було ні дня, ні ночі, тому орієнтація в часі була складною. Хоча на біса йому рахувати дні чи години? Він помер. Чи ні? Місто Рівія і тризубі вила не були страшним сном, що свідчило про смерть. Але яка ж це смерть, якщо він відчуває біль? Яка ж це смерть, якщо повітря довкола нього повне запаху ріки та яблунь?

І що це за смерть, якщо поруч Йеннефер?…

Хіба можна після смерті відчувати, як кохані пальці торкаються його обличчя? Хіба можна після смерті відчувати солодкий смак її вуст на своїх губах? І хіба після смерті відчутний такий коханий запах аґрусу й бузку?

Запах, який він ні з чим ніколи не сплутає. Запах кохання Ґеральта із Рівії.

Запах Йеннефер…

 

***

— Йен?

— М-м?

— Ти хоч щось пам’ятаєш?

— Відповідь залежить від того, про який проміжок часу йдеться.

— Ти пам’ятаєш, що було в Рівії?

Йеннефер на мить задумалася, і лише потім заговорила:

— Я б воліла забути той жах. Те, як люди вбивали інших тільки тому, що вони гостровухі, довгобороді, або наполовину нижчі. Вони рубали на шматки краснолюдів. Вони ґвалтували, а потім різали ельфійок. Половинчиків просто топили в канавах. А найстрашніше — вони вбили тебе, хай і… видозмінену людину, тільки тому, що ти захищав невинних… — на останніх словах її губи затремтіли, і Ґеральт вперше в житті побачив у її фіалкових очах сльози. Сльози не радості, а скорботи.

— То я таки помер. Але чому тоді тут ти?

— Я також померла, Ґеральте. Я хотіла врятувати тебе. Вирвати з чіпких лап смерті, та не змогла. Я віддала всю свою силу, і все виявилося марним. Я вперше почувалася марною.

— Тоді що це за місце?

— Цірі. Спитай у неї як вона повернеться. Це вона поклала нас у човен, і послала за течією річки вслід за єдинорогом. Вона створила це місце для нас з тобою, щоб ми жили довго і щасливо як у казці.

— То якщо це наше «І жили вони довго й щасливо», я приймаю це. А ти?

— Де будеш ти, там і буду я. Бо меч Призначення має два леза. Одне з них це ми…

— … а інше смерть. — завершив тихим голосом відьмак, перш ніж накрити її губи своїми…

 

***

— Як ти думаєш, Йен, що про нас скажуть наші приятелі?

— Може приятель? Любисток мабуть напише про нас одну зі своїх залюблених балад.

— Навряд. Знаючи його, він тижнями сидітиме підбираючи рими, рахуючи склади, лаючись, бренькаючи на лютні, перш ніж звалитися головою на стіл у винну калюжу. А потім красиво опише це у своїх мемуарах, які він починав писати ще коли ми йшли наосліп із нездійсненною метою звільнення Цірі з лап Емгира.

— Мемуари? Наш бард старіє?

— Напевно, бо назвав їх «Півстоліття поезії». Красиво, не посперечаєшся, та як казав Регіс, це буде марна трата паперу й чорнила.

— Не будь таким песимістом.

— А ти не згадала всіх інших: Ярпена, Золтана, Трісс, Весеміра, Ескеля, Ламберта. Як думаєш, що буде з ними?

— Ярпен і Золтан витримають — вони ж пережили Бренну і загибель побратимів. Трісс… мабуть деякий час впаде у темні думки, як після гори Содден, але зрештою відновиться. А твої брати… вони відьмаки. Може згадають тебе за чаркою в Каер-Морені. Та чому може — повинні. Ти вчинив безліч подвигів, які жодному відьмаку не снилися. Ти пройшов вогонь та воду щоб знайти Цірі. Ти долав безліч перепон щоб знайти мене. Ти найвидатніший з усіх відьмаків на світі.

— Дякую тобі Йен. Якби не ти, я б усе життя почувався як купа лайна, залишена Пліткою десь на роздоріжжі.

— Таке вже моє призначення — привносити хоч якісь барви у життя одного відьмака.

— Кохаю тебе, Йен.

— Навзаєм, Ґеральте…

 

***

І їх життя справді здавалося ідеальним, як у Ґеральтових мріях. Вони обжили невеликий клаптик землі з будиночком, у якому проводили дні і ночі. Сади з яблунями щодня тішили їх плодами. Ґеральт таки навчився грати на волинці, і щовечора грав для коханої. Час від часу до них навідувалась Цірі, і щоразу при зустрічі й прощанні на очах у всієї трійці блищали сльози. Сльози радості й печалі.

І тільки злоба, що наповнила серця народу Aen Elle одного разу зруйнувала всю ідилію, принісши тільки лють, тривогу і забуття…