Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
Споріднені душі. Про них відомо так багато… Навіть нічого говорити нічого не треба. Варто лише сказати ці два слова і ви уявляєте в своїй голові чітку картину.
А що якщо це ніяка казка. Що якщо вони справді можуть відчувати емоції, почуття одне одного навіть серед відстань. Одночасно сміятись і плакати. Нехай причини будуть різними, але просто уявіть це.
Ти не розумієш, чому на душі так тоскно, чому десь там на глибині виють кити, а насправді… Десь там в іншій домівці твоя споріднена душа тихенько собі плаче зарившись в подушки. Тобі це не відомо, але ти обертаєшся, робиш фантомний крок. Заплющивши очі спочатку бачиш темряву, яка вже через хвилину освітлена маленькими вогниками, що злетілись відусіль на ніжну гру флейти. Спочатку боязко, але потім впевненіше робиш крок.
З вуст злітає перше слово, яке ти подумки адресуєш тій людині…
І воно виростає ніжною, білою квіткою, помайнувшою в темряві.
З таких, здавалося б типових, «як ти?», «все добре?» і виростають ці квіті. Дивишся крізь них на ці бузкові очі і навіть брехати не хочеться.
Хоча до цього це вдавалось так легко.
Навпаки, хочеться дати прихованій, за чорною пов’язкою, темряві вийти. Дозволити їй, побачити себе маленьким хлопчиком, якого батько покинув з над важкою ношею на плечах. Навіть коли не хочеться їсти, замість черговою пляшки міцною червоної рідини, попросити приготувати те саме печиво, яким вона пригостила в найпершу зустріч.
« — Діду, може досить кислитись? — сказала вона тоді с нахмуреними бровками на маленькому обличчі. А потім продовжила, ніби з образою: — Станете зморщеним зеленим яблуком, якого навіть собака не з’їсть. »
З вуст дитини то звучало занадто серьезно, отож я не міг втриматись.
« — А от посмішка в тебе гарна, прикро хіба, що смієшся не щиро, — хутко відповіла дівчинка на мій сміх. »
« — Цим разом це було щиро, — неочікувано для себе розтянув вуста, запевнюючи.»
Досі пам’ятаю, як мої пальці уперше зарились в її волосся, лохматячі його. Її розсерджений вигляд. Але вона не кричала, навіть не тупнула ніжкою, отож певне дещо помилився в характері.
Так…дуже навіть помилився.
Якби вона була черговою лялею, яку цікавить тільки зовнішність чи то статус, сиділа б вона зараз коли мого ліжка, міцно тримаючи тремтячу руки, намагаючись збудити від сну? Навіть з заплющеними віями відчуваю тепло, яке від неї сходить. Як своєю маленькою рукою вона повільно проводить по синьому волоссю, прибираючи спітнілі пасма, що спадають на лоба.
Вона щось тихенько шепоче, масажує пальчиками точку між бровами і чаклує, чаклує, чаклує. На одну мить вдається ясно побачити ті білі квіти, що з’явились обабіч стежини, що освітлює темряву. А потім все знову зникло, затягуючи в щось липке й холодне, — «небуття».
« — Я завжди триматиму твою руку, Кайа. Тепер тобі немає чого боятись, я поруч. »
* * *
Ранок обіймає світ, зазираючи в ледь прочинене вікно, повзе далі підлогою, торкається ковдри і двох, хто лежить під нею в обіймах одне одного. Кирпатий носик випадково натикається на довгий, прямий, тому чується важке зітхання, після якого відкривається синьо-бузкове око, але не спішить прогнати м’яку пелену сну перед собою і ще декілька секунд тішиться в його погойдуваннях. У вухах далеким ехом лунає колискова, наспівана легеньким голоском і два прозорих крила переливаються всіма барвами на вранішньому сонці, ледь чутно шуркочачи магією феї.
Юнак, всміхається самим куточком губ, знову вкриваючи маленьке тільце, не даючи змерзнути й знову милується її малою формою. В цей час вона завжди така: крихітна й незахищена, і вже важко вгадати в ній ту сміливу дівчину, яка перебувала на полі битви, до останнього борючись з тими страшними створіннями. Ту, хто всю ніч не відпускав його руки, женучі жахи, хоча сама тремтіла від тяжких ран на тілі. Хто йшла до нього тією хиткою стежиною в суцільній темряві до його, обвитим павутиною, куточка, не побоявшись замазуритись у липкий пил.
Тепер рука ніжно торкалась її волосся, обводила риси обличчя, вкладаючи в рухи суцільну ніжність і тільки їх. Пригорнув ближче до себе, — встиг на секунду злякатись, коли раптом заметушилась в протесті, але ледь привідкривши очі по наївному всміхнулась, зарившись в його груди, — і торкнувся вустами чола, повертаючи слова:
— Тепер тобі не варто боятись, адже я поруч. І завжди міцно триматиму твою руку….
Сонце сходило все вище, починався новий день. Дещо схожий на попередні але все ж змінений. До певного часу, вони непомітні, але якщо уважно поспостерігати….
Тшшш, не збудіть їх. Ще не час. Не будемо забігати на перед, адже їм ще багато треба чому навчитись.