Йдучи коридором в сторону зали ради, Артур намагався заспокоїти своє серце, яке билося зі шаленою швидкістю. Вкотре, його руки потягнулися до волосся роблячи безлад, тим самим, виказуючи нервозність чужим очам. Але йому було начхати.
Його голова крутилася від тривожних думок та образів. Що міг би зробити король, з Мерліном, якби кронпринц не зміг вчасно зреагувати, можливо, Утер наказав би стратити слугу, або відтяти йому голову. Навіть думка про це розпалювала ненависть та змушувала стискати руки в кулаках.
Відкинувши тривогу, Артур вирішив зосередитися на своїй цілі, та глухому стуку свого серця. Мимоволі, він поглянув через вікно. Погода була задовільна, незважаючи на осінь, можливо, якби не теперішня ситуація він міг би тренувати лицарів і насолоджуватися прохолодним вітерцем, або сидіти у своїй кімнаті та споглядати звіти за зерно, придумуючи черговий закон, який міг би полегшити життя його підданих. На жаль, це все «якби», «але», «а якщо», тому підійшовши до зали суду, чоловік зробив глибокий вдих, накидаючи маску слухняного сина, та штовхнув тяжкі двері.
Звук скрипу розійшовся майже пустою залою, привертаючи увагу двох людей, наслідний принц впевнено йшов до центру, не відриваючи очі від короля. Утер стояв у всій своїй красі, якщо це можна так назвати, на ньому було його церемоніальне вбрання, а на голові лежала акуратно полірована корона, наче той мав виступати перед народом після того, як виголосить вирок Артура. Стоячи посеред зали, кронпринц не міг не відчувати жалюгідність цієї ситуації, а дивлячись у вічі своєму королю, навіть збагнути не міг, що особа перед ним – його батько. Ні, зразу ж відкинув цю смішну думку блондин, перед ним на троні сидів жорстокий тиран, який готовий убити будь-кого, навіть малу дитину, за хоч один прояв незвичності.
Ненависть тихо лоскотала нерви, зароджуючи вогник, який тільки чекав, щоб його розпалили. Знаючи стандарти цієї процедури, свідком якої не раз був Артур, він слухняно опустився на коліна і дивився в підлогу чекаючи, поки Утер почне.
Здавалося пройшла вічність, але король Камелоту, нарешті, відхилився від трону та почав говорити своїм звичним беземоційним голосом, немов судити власного сина увійшло в порядок денний.
– Чи відомо тобі, чому я викликав тебе в суд?
– Так, сер, – Артур підняв очі й поглянув на того.
– Нагадай мені, – майже роздратовано сказав король.
Була мить вагання в очах кронпринца, але в наступний момент її, як і не було замінила холодна впевненість.
– Причина суду: зрада народу Камелота, – голосно й чітко сказав чоловік.
– Чудово, – холодно посміхнувшись, сказав король. – Чи клянешся ти говорити правду й тільки правду на суді?
– Так, клянусь, – впевнено й майже нудно відповів той.
– Чи клянешся прийняти вирок, який постановить суд на основі всіх доказів?
На це він завагався. Раніше суд ніколи не ставив таких вимог до винуватця, але і кронпринца в Камелоті раніше ніколи не судили.
– Чи клянешся прийняти вирок, який постановить суд на основі всіх доказів, Артуре Пендраґоне? – натиснув Утер.
– Так, клянуся.
– Тоді, я, як король Камелота обіцяю тобі чесний суд, – закінчивши, Утер знову вмостився на своєму троні.
Зал заполонила тиша, звичайно, суд ще ніколи не проходив таким. Зазвичай, після цих слів сам Артур теж мав пообіцяти чесний суд, і ще куча нудних речей, знаючи, що все це незалежне від нього, і він відіграє більше роль глядача, ніж судді, все-таки все вирішував король.
– Джеффрі, можеш починати.
Покірно Джеффрі витягнув пергамент, ніяково кашлянувши, він почав голосно промовляти.
– Сьогоднішній обвинувачений Артур Пендраґон, був спійманий за поміч чаклуну. Вирок був постановлений закритим засіданням суду, якого я, Джеффрі Монмутський, був свідком.
Затягнулася довга пауза, під час якої сивий чоловік, зосереджено, складав пергамент та діставав новий. У залі було помітне напруження, але здавалося цього не помічає, лише Утер, який і надалі дивився на Артура пустим поглядом.
Зазвичай, це означало великі проблеми, або несхвалення, але із цим поглядом було щось не так, і принц не хотів розуміти, що саме.
Нарешті, розгорнувши наступний пергамент, Джеффрі продовжив.
– Вирок суду такий.
Чоловік зробив паузу.
– За спробу допомогти чаклуну, Артур Пендраґон, має бути позбавлений усіх його титулів, включно із його майном, та має перебувати у вигнанні до кінця правління Утера Пендраґона.
Під час невеликої паузи, колишній кронпринц намагався спокійно і незворушно стояти, наскільки давало змогу його становище, хоча на серці в нього була тривога. Чому тільки це? Неможливо, щоб він так легко відбувся тут. Це було доволі поблажливо, зважаючи на те, що Утер не терпів би непокори, а особливо від того, хто зраджує його принципи. На обличчі того не було ні суму, ні переможної посмішки, але Артур може клястися, що його колишній король не дуже радів би таким обставинам.
– Але перед тим, – продовжив Джеффрі.
Артур напружився, останнє бажання суду завжди мало бути жорстоким, це вважається чесним покаранням за непослух, але інколи вони вражали своєю креативністю. Одного разу, бувши малим принцом, він отримав таке покарання, у ті роки він вважав, що всі проходять через це, але уявіть його розчарування, коли Морґану не покарали за дуже схожу помилку. Проснувшись зі старих спогадів, Артур поглянув на Джеффрі, стараючись зберегти обличчя чистої байдужості, наче від цього залежало його існування.
– Артур Пендраґон має пройти бичування. Приватне побиття батогом сто тридцать разів.
Враз блондину стало легше дихати. Лише сто тридцать. Він очікував і більшої цифри, дивлячись на щиро великий досвід, але чомусь Утер хотів зглянутися, що дуже збентежило. А можливо, він просто хотів його позбутися якомога швидше, що не здивувало б. Не раз, ще коли Артур був молодим лицарем, той відправляв його на небезпечні завдання самого, наче не хотів бачити свого рідного сина поряд. Навіть тоді, ніби сліпе кошеня, принц очікував побачити гордість в очах батька за вбите ще одне «чудовисько».
– Покарання почнеться на заході сонця, якщо до світанку його буде не виконано, цифра збільшується у двоє разів.
Відклавши пергамент, писар затих. Уся увага була спрямована на Утера, хто зна, можливо, він насолоджувався моментом відплати. Або планував, як обійти суд, щоб додати додаткові види побиття.
– Дякую Джеффрі, – спокійно мовив він, встаючи. – Тепер, чи згоден ти з вироком Артуре?
На обличчі згаданого чоловіка була посмішка, яка ледве доходила до очей. Це було смішно, справді, ця процедура не мала сенсу, адже заперечити чи навіть згоджуватися з вироком було програшно, бо незалежно від відповіді обвинувачення не переглядаються. На жаль, стоячи на колінах у цьому клятому суді, Артур тільки почав розуміти це. Але це не мало значення тепер. Він програв. Утер переміг його. На мить усе, немовби то зупинилося, чекаючи останні слова колишнього кронпринца.
– Горіти тобі в пеклі, Утере.
В очах пала ненависть, огида, а у вухах шуміло від прискореного серцебиття. Він це сказав. Він справді це зробив. Від розуміння правильності цих слів, у голові паморочилося. Промайнула думка, що Мерлін пишався б ним, і це змусило Артура розсміятися. Дзвінкий звук поширився великою залою суду. Це було чудове відчуття, адреналін заповнював вени, а в голові туманилося від ейфорії. Заспокоївшись, він згадав, де перебував, і поглянув на свідків цього зриву. Якби Артур знав гірше Утера, то подумав би, що той шокований, а про Джеффрі мало, що можна було сказати, бо посеред цього всього, той відвернувся до документів, стоячи спиною до молодика.
– Думаю, тут уже все сказано. Охорона, – зневажливо вигукнув король після хвилини мовчання.
Мовби за клацанням пальців почувся скрип дверей, і пара чобіт, які зайшли до зали ніяково топталися біля входу, чекаючи наказу. Але, здавалося, Артур не чув, він досі зухвало дивився на Утера з посмішкою, яка не доходила до його очей, навіть стоячи на колінах вигляд у нього був величний.
«Мерлін пишався б» подумав він.
– Киньте його до кімнати тортур.
– Так, ваша Величносте.
Моментально пара рук вхопилася за плечі колишнього принца, і різко підняла на ноги. Хтось із лицарів, стоячи позаду, закував його в кайдани, метал приємно охолоджував шкіру, змушуючи носія здригнутися від неочікуваного відчуття. Йдучи до виходу, Артур крикнув:
– Ти мертвець Утере, запам’ятай це!
Він хотів вигукнути ще щось, але звук гепання дверей змусив його розчаровано затихнути.
Артур із супроводом, почав направлятися до кімнат тортур, на щастя, охоронці були акуратні з ним, що здивувало його. Із часом думки почали блукати. Що зараз відчуває Мерлін? Чи чекає він його? Чи може витримати це він? Звичайно, останнє питання дурне, Мерлін сильний, він зможе витримати це. Ну, Артур на це надіється. Ураз, почувся дзвінкий шум, хтось біг, і він точно в обладунках. Нарешті, загадкова персона з’явилися на очі, і це виявився Леон. Виглядало так, наче той справді поспішав, й пробіг весь шлях без зупинок. Спинившись у метрі від обвинуваченого й двох лицарів, той став і сперся на коліна, щоб вирівняти своє дихання, можливо, він пробіг набагато більше ніж подумав Артур. Мовби зрозумівши натяк, охоронці чекали, поки перший лицар заговорить. Кілька хвилин потому, він випростався, і зробив останній важкий видих.
– Дякую вам, але тут уже продовжу я. – ледве без зупинок вимовив він.
– Але сер, це наказ короля, і ми маємо його виконати. – заговорив один з охоронців.
– Я це розумію, але чи буде краще, якщо ви повернетесь до своїх обов’язків, а я виконаю це сам? Так, чи інакше це буде виконано.
На мить, Артур уже подумав, що двоє молодиків будуть сперечатися, але він помилився. Потоптавшись на місці вони переглянулись, і все ж відступили. Коли звук тупотіння був уже далеко, Леон підійшов ззаду й хотів уже почати відмикати замок на кайданах, але Артур несподівано крутнувся навколо своєї осі, тим самим уникнувши збентеженого погляду лицаря.
– Леоне, зупинись.
– Сер, якщо ми не поквапимося тікати буде пізно.
Чоловік хотів повернутися до свого завдання, але Артур знову не дав.
– Послухай, я знаю це звучить дивно, але мені потрібно, щоб ти припинив мені допомагати.
– Гаразд, – нарешті, дослухався Леон. – Але ти маєш пояснити все.
Видихнувши, на обличчі появився натяк на усмішку, Леон завжди був його найкращим другом та воїном, тому він і став першим лицарем. Ну, став тепер, адже король позбавив Артура всіх титулів, включно з його званням лицаря Камелоту.
– Добре, але потрібно йти, не хочу затримати ката.
Від цих слів, у Леона з’явилося занепокоєння на обличчі, але свої думки він залишив при собі, мовчки проводжаючи в потрібному напрямку, за це Артур був йому вдячний.
– Тож, що саме ти хочеш знати?
– Усе, я тільки недавно дізнався від чуток, наче ти учинив таке, що король викликав приватний суд.
– Ну, почну з того, що це зв’язано з магією.
Одним оком Артур перевіряв реакцію друга, він знав, що міг довіряти йому, але вони не обговорювали цієї теми в такому напрямку. Леон завжди був вірним Камелоту та королю, завжди виконував накази, і ніколи не питав, як справжній лицар. Але коли доходило до питання правильності дій короля, він завжди мовчав. Як і Артур, він ріс у сім’ї де ненавиділи магію, і вважали це злом, тому Утер схвалював Леона, і навіть поставив молодого Пендраґона, як зброєносця для лицаря. Одним словом, у них були спільні інтереси, тож подружилися вони швидко, часто Леон прикривав Артура, а Артур Леона, вони могли практикуватися у фехтуванні, або просто лежати на траві під деревом та насолоджуватися променями сонця. Кожен міг бачити, як принц був зачарований лицарем, і вони мали слушність. Артур цінував Леона, адже це був його перший справжній друг. Але із часом вони почали віддалятися, бо в кожного були свої зобов’язання, тому все менше можна було почути їхній сміх коридорами, або віддаленні тіні під конкретним деревом в особливо сонячні дні. Інколи, Артур згадував з усмішкою ті часи, але він зрозумів одну істинну: минуле є минулим, і зациклюватися на ньому категорично не можна, а лише створювати з його помилок яскраве майбутнє. Тож, як би він не любив Леона, якщо той негативно ставиться до магії, то Артур поставить хрест на цій дружбі, або залишках дружби.
– Гаразд. Так, яка проблема? – спокійно відповів той.
– Гаразд? – він очікував будь-якої відповіді, але не такої. – Що ти маєш на увазі під «гаразд»?
Тяжко зітхнувши, Леон поглянув на Артура, наче в його очах знайдуться всі відповіді. Очевидно, розчарувавшись, він скуто почав говорити.
– Ти вже прекрасно знаєш, що моя родина ненавидить чаклунів, але цінить віру. Я б не став лицарем, якби мій дід не присягнув Утеру, а згодом, і народу Камелота. Тому я завжди старався бути вартим цієї довіри, бо цього від мене і очікували. Ще з дитинства я мріяв про лицарство, бо батько, як приходив, то розказував найцікавіші історії, від яких у мене були мурашки по тілі, і це зародило моє бажання одного дня бути посвяченим у лицарі Камелоту.
Леон зробив паузу, ніби серйозно обдумує наступний свій крок, Артур його не квапив, уважно зосереджуючись на сказаному. У загалом, тут не було нової інформації для нього, та він сам, навіть був на посвяті Леона. Цей день запам’ятався своїм теплом, й усмішкою наймолодшого лицаря. Це була не перша посвята, на якій був Артур, але вона особлива, бо тоді заповідна мрія його найкращого друга, нарешті, здійснилась. Грубий голос вирвав його зі спогадів.
– Бути лицарем Камелоту була мрія кожного фехтувальника, і кожен хотів довести, що він вартий посвяти. Коли настав час, були відібрані найкращі, і я був серед них, тоді моя мрія здійснилась, – на обличчі того, з’явилася сумна усмішка. – Я думав, що це мій час, але вистачило одного нападу на невинних, щоби…
Очі Леона блищати, а спогад про крики заповнював розум. Діти. Їхні батьки. Він усіх їх звелів на смерть, а більшість убив. Лицар досі міг відчути запах вигорілої шкіри, та висохлої крові на священній землі. А коли прокидався, вкотре посеред ночі від кошмару, то картинка згорілих селищ не покидала його думки досить довго. Почувся звук схожий на схлип у довгому пустому коридорі, насторожившись Леон став прислухатися, тільки щоб зрозуміти, що це він видав його. Це було так соромно, лицар має бути незворушним, але тут, він плаче перед своїм другом. Зробивши кілька глибоких вдихів, Леон заспокоївся, і хотів просити вибачення, але його перервав легкий дотик до плеча. Піднявши очі, він звернув увагу на вигнанця. Пройшла якась мить, й Артур загорнув того в обійми, які трохи ніякові, але не менш бажані. Відсторонившись, двоє мовчали якусь мить, але отямившись, усе ж Леон продовжив.
– Словом, я більше заплутався. Коли живеш у повній брехні, то тяжко зрозуміти, де істина. Але я знав, що не хочу їх вбивати, або дивитися на це. Такі «місії» вважають найважливішими, через це їх давали найкращим, тому їх пропонували й мені, але я часто давався до хитрощів, щоб не йти. Здебільшого це не спрацьовувало, тому я подумав допомогти друїдам втекти, але вони тільки тікали від мене. Усе що я міг робити це дивитися, або мовчки підкорятися. Я не бачив іншого вибору.
– Але ти його мав, Леоне!
– Артуре, можливо, ти думаєш, що я охолонув до тебе через страх, але це не так. Мої дії контролювалися, моя родина доклала до цього руку, бо не хотіла втрачати своє майно, через мою помилку. Тому я не міг бути необачним знову, та ставитися до тебе, як до рівного собі, бо це, очевидно, було неможливо, – на очах Леона був помітний блиск. – Я не міг опиратися, бо іншого дому, крім Камелота в мене не було, тому і готовий був пожертвувати дружбою.
– Чому ти мовчав?
Леон відвів погляд, і ця дія натякала, що наступні слова можуть бути неприємними для Артура.
– У мене не було іншої мрії або цілі, крім того, як стати лицарем Камелоту, я не бачив іншого місця для себе, тож хотів за це триматися, а це означало тримати свою думку при собі, – побачивши, недовірливий погляд Артура той зітхнув. – Я не кажу, що невинний, мало того, мені місце у могилі після всього. Просто я не хотів втрачати єдину річ, яка давала наснагу, відчуття дому.
– Леон, я-
– Артуре!
З другого кінця коридору, кричала Ґвен.
– Ґвен? – збентежено сказав Артур.
– Ти не маєш цього робити, ми маємо знайти інший вихід, – підбігши до них, благала вона.
– Послухай, ти маєш для мене дещо зробити, – перебиваючи сказав той.
– Артуре, я не можу.
На очах був помітний блиск майбутніх сліз. Бачити її такою, було боляче для Артура.
– Прошу, Ґвенавер.
У її очах була не впевненість, а долоні активно рухалися в зімкнутому замку́, потираючи по черзі великі пальці рук. Губи стали повними після багатьох укусів через переживання, роблячи її дуже привабливою, якби Артур не знав, то можливо, фліртував би з нею, але він бачив, лише чудового друга, ніж романтичний інтерес. Тим більше, якщо звірятися з натяками Мерліна, хтось уже заполонив її серце.
– Гаразд, – змирившись видихнула та.
– Ти мусиш мовчати про моє вигнання.
– Але чому? – збентежено нахмурившись, запитала вона.
У кінці коридору почувся шум. Охорона.
– Артур, – сказав Леон.
– Так, знаю. Ґвен, прошу, нічого не говори Морґані, я маю йти, – поспішно сказав він, та направився до сходів.
– Пообіцяй, що з тобою все буде гаразд! – надіючись, крикнула вона.
Артур проігнорував її, та пришвидшив крок, змушуючи Леона майже бігти за ним, залишивши шоковану Ґвен позаду.
Дійшовши до сходів Леон не зміг змовчати від чого Артур внутрішньо застогнав.
– Чому ти попросив Ґвен не говорити Морґані?
– Якщо я щось зрозумів за ці роки, так це те, що Морґана занадто емоційно реагує, а останнє, що мені потрібне це повернутися назад, через її плач. – швидко вимовив той.
Очікувано, Леон зупинився посеред сходів, і дивися на Артура дивно, поки той спускався вниз. Помітивши відсутність лицаря, він поглянув угору, лише щоб зустріти збентежений і сповнений болю погляд.
– Леон, чому ти став там? Моє покарання не буде мене чекати, а я не хочу більше побоїв, – майже жартома сказав Артур.
– Т–ти не хочеш назад? Навіть якщо тебе простять? – заїкаючись, спитав він.
– Так, пробач, я не хотів у цьому зізнатися, але це правда, – уникаючи погляду Леона, сказав Артур. – Але клянусь, я не хотів йти назавжди. Коли Утер піде, тоді тільки я зможу повернутися, а до того тут немає мені місця.
Минуло кілька секунд, і все ж лицар продовжив свій шлях сходами. Оминувши Артура, той пішов уперед. Ззаду почувся голосний видих, але Леон проігнорував це, та старався не звертати увагу на печіння у своїх очах. Дійшовши до дверей кімнати тортур двоє зупинилися, наче хотіли щось сказати один одному, але слова застрягли в горлі, залишаючи, лише свисту вітру, який ходив замком.
– Ну що ж, – почав Артур. – Я, думаю, тут піду вже сам.
Він хотів сказати, ще якусь сопливу річ, але його перервали міцні обійми Леона. Полегшено видихнувши, Артур обійняв його у відповідь.
– Пообіцяй повернутися, – вимогливо сказав той.
– Клянусь.
Здається, це все, чого хотів Леон, аби заспокоїтися, тому відпустив свого друга. Повертаючись у жорстоку реальність, він постукав у крихкі двері. З того боку почувся шум, і тупотіння в їхню сторону. Двері відчинилися, показуючи ката. Він був одягнутий у спеціальний одяг, який закривав усі частини тіла, крім очей. Не звертаючи увагу на вигнанця, він обернувся до Леона.
– Покличте лікаря, щоб він чекав коло виходу, – грубим голосом сказав він.
Кивнувши, той обернувся до Артура, наче очікуючи від нього наказу.
– Сер Леон, я вже не маю права вказувати вам.
– Так, я забув, – ніяково сказав той.
Розвернувшись, лицар пішов у сторону сходів. Артуру було його, навіть шкода, але Леон не мав цього бачити, не сьогодні.
– Артуре Пендраґон, увійдіть. – відійшовши від проходу, сказав кат.
Змирившись, чоловік увійшов. Кімната не дуже змінилася за ці останні роки. Стіни охоплювала пліснява, а малий проблиск світла, через отвір зверху, освітлював, лише малу частину приміщення. На стінах висів різновид тортур, від різних щипців до столу із шипами. На вигляд це все жахало, змушуючи кров крижаніти в жилах, але для Артура це вже виглядало буденно. На жаль, Утер часто відправляв його в кімнату тортур, інколи спостерігати, інколи на покарання. Тому і стандарт процедури був добре відомий для Артура. Зачепивши туніку знизу, він її зняв і поклав на стільчик, який стояв коло входу. Краєм ока він бачив ката, який збентежено дивився на нього.
– Бачу, в тебе є досвід.
Це було не питання.
– Давайте швидко це закінчимо, – майже шепотом відповів той..
Підійшовши, Артур став на коліна. Відчуваючи неритмічний стук серця, він зосередився на своєму диханні. Вдих. Видих. Повільно ввійшовши в транс, його м’язи помітно розслабилися, а суцільний спокій опанував розум. Почувся різкий свист, а за ним пекучий біль у верхній частині тіла. Потім нічого. Але це був обман, він це знав. Наче на прохання прийшов ще один удар. А за ним ще один. Потім ще один. Згодом, звуки вилясків лунали безупинно, а різкі вдихи супроводжували кожен удар. Коли кількість перевищила тридцять, було чутне болюче шипіння та тихе благання. Коли кількість перевищила шістдесят, він несвідомо, кусає губи до металічного присмаку в роті, примушуючи, крики болю застрянути в горлі. Коли кількість перевищила дев’яносто, гаряча кров стікала рікою, забруднюючи пояс бриджів, а приглушене скиглення виривалося назовні. Бували хвилини, коли здавалося, що муки тривали нескінченно. Бувало, у нього здавали нерви і він ще до удару починав кричати, благаючи пощади, коли кожна секундна зупинка змушувала плекати надію, що це закінчилося.
Артур тримав очі розплющеними, відкидаючи бажання здатися та поринути в спокійні обійми темряви.
Я маю це витримати, нагадувався той, після цього більше не буде нападів, нескінченних погрозливих поглядів та шепоту за спиною.
Сон був спокусливий, він колисав його на руках, шепочучи провокаційні слова відтак Артур уже забув, чому бореться із чимось настільки бажаним, тому піддався, заплющивши очі. Але не встигнув він насолодитися відпочинком, як хтось його кликав на ім’я, проте це не був голос його дратівливого слуги, що здивувало. Проганяючи залишки дрімоти, Артур помітив, що знаходиться не у своїх зручних та теплих покоях, а в холодній та темній кімнаті, яку пронизував осінній вітер. Отямившись, він озирнувся, щоб зустрітися поглядом із Ґаусом. Той виглядав жахливо, бліда шкіра та мішки під очима, звичайно, були знайомі, але цей погляд сповнений болю збивав із пантелику. Його рука на секунду торкнулась лоба Артура, що допомогло тому зосередитися на звуках, які той видавав.
– Артуре, Ви пам’ятаєте, чому знепритомніли?
Чоловік уже хотів відповісти, але його перебив різкий запах спирту та пекучий біль у спині. Його рани були не глибокими, тому не потребували сильної уваги, але це допомагало триматися при тямі, тож він не скаржився.
– Так, пам’ятаю.
– Добре, – відповів лікар, перевіряючи одною рукою пульс.
– Я залишу вас тут, – втручаючись, сказав кат
– Почекайте, – озвався Артур. – Я–я пройшов усі сто тридцять?
– Так.
Це все, що він сказав перед тим, як вийти за двері, залишаючи Артура й Ґауса на самоті.
– Як там Мерлін?
Голос тремтів, а очі бігали кімнатою, щоб уникнути погляду лікаря. Він знає, що марно надіється, але не міг змусити себе зупинитись. Мерлін обіцяв, що з ним усе буде гаразд, але чомусь у це мало вірилось.
– Тяжко, – видихає старий. – Весь час запитував про Вас.
Артур усміхнувся, очевидно, що його дурний слуга буде думати про нього, а не про себе. Він завжди так робив.
– У нього є план? – майже жартівливо сказав він.
– Він не посвятив мене у свій план, на жаль, – розчаровано сказав Ґаус. – Але пообіцяв, що все буде добре.
На це Артур фиркнув.
– Я дуже в цьому сумніваюсь, – відвертаючись, сказав він.
– Сер, Ви маєте розуміти, що зараз життя Мерліна під загрозою, і ми маємо йому довіряти.
– Ґаус, він там сам! – зі злості крикнув той. – Цей ідіот не знає, що таке самозбереження, як я можу йому довіряти?
Ґаус мовчав, даючи можливість Артуру заспокоїтися.
– Я просто не розумію, що робити, – у розпачі сказав колишній кронпринц.
Тяжка рука лягла на плече Артура, мовчки підтримуючи та допомагаючи зосередитися.
– Мерлін сказав мені передати Вам дещо перед тим, як пішов, але це для мене немає сенсу, тому я надіюсь Ви мені допоможете.
Артур обернувся до Ґауса, жестом просячи його продовжити.
– Він сказав, щоб Ви його зустрів у місці, де п’яниця знаходить свій дім, а серце та склянка стукають співзвучно в темряві ночі.
– Він пішов тепер у поети, який жах.
Артур не сказав, що це було розумно, адже, очевидно, він не готовий це визнати. У підземеллях є багато небажаних вух та очей, тому потрібно бути обережним, що прекрасно знав Мерлін. Не дарма той бував часто в колодках, чогось все–таки навчився.
– Гаразд, я знаю, що маю робити, – піднімаючись відповів Артур.
– А як щодо ваших ран?
– Мені потрібно ще знайти їжу й коня, я не маю часу, – розсіяно відповів він.
На це Ґаус усміхнувся, наче знав щось, чого не повідомили Артуру. Він мовчки підійшов до стільця і взяв туніку, та направився до нього. Артур хотів просто взяти її, але лікар проігнорував його, та допоміг накинути її на понівечену тіло, акуратно, не зачіпляючи ран.
– Ви зустрінете сера Леона біля виходу, – тихо сказав він. – Без запитань, просто підіть за ним.
Вирішивши, що на цьому розмові кінець Ґаус розвернувся та пішов до дверей.
– Ґаус.
– Так?
– Дякую.
Лікар усміхнувся, та залишив Артура на самоті.
– Артур?
Леон тихо підійшов до порогу в кімнату, на його обличчі було занепокоєння, а очі перевіряли стан Артура.
– Я підготував твого коня, – напівшепотом сказав він. – Їжа на деякий час у сумці.
– Дякую Леоне, – щиро сказав Артур. – Я ціную це.
Усміхнувшись, лицар кивнув і відійшов, показуючи знак слідкувати за ним, мовчки чоловік підкорився. У замку було на диво тихо, лише деякі охоронці в коридорах та вітер за вікном видавали шуми. Проминувши деяких охоронців, у серці Артура почала наростати паніка. Чи правильно він робить? Чи варто просто здатися? Чи краще боротися за трон? Чи зможе втекти від очей батька цього разу? Ноги тряслися, а дихання збилося, змушуючи Артура зупинитися та спертися на найближчу стіну. Зосереджуючись на своєму диханні та холодному камені, він почав подумки рахувати. Один. Вдих. Два. Видих.
«Можливо, я роблю помилку» подумав він.
– Артур.
Опритомнівши, він зрозумів, що вже не раз його кличуть. Погляд Леона був нерозбірливим, його руки ледь помітно тряслися, але міцно тримали Артура на ногах.
– Ти можеш йти? – занепокоєно спитав він.
Артур почувався дурнем, як він міг піддатися своїм почуттям зараз. Усе залежало від нього, якщо він не вийде за межі Камелоту, то втратить шанс зустрітися з Мерліном. Заспокоївши своє серце та повернувши контроль, чоловік відповів:
– Так, давай не затримуватися.
Вони продовжили свій шлях. Перебираючи ногами у майже тихому замку, Артур зміг зосередитися на навколишньому середовищі та їхнім завданні. Відчуття втечі викидало адреналін у вени, а спогади, наче появлялися нізвідки перед очима. Ось цим коридором малий Артур пробирався на кухню посеред ночі. А цю подряпину на камені лишив меч, який подарував Леон на його одинадцятий день народження. Спогади швидко з’являлися та зникали, а за ними бажання лишитися в замку. Болісні чи радісні, вони залишаються, лише спогадами. Покидаючи замок Артур знав точно, лише одне, він не хоче залишатися в замку його батька тирана. На дворі помітно похолодало, тому відчуття, наче мороз по шкірі пробігає можна було скинути на погоду, а сльози в куточках очей на вітер. Леон йшов попереду та інколи зупинявся, щоби перевірити наявність охорони. Коли вони майже дійшли до воріт, він вкотре зупинився і прислухався, обернувшись, лицар усміхнувся, наче згадав дещо, та почав шукати щось у дорожній сумці. За секунду бажана річ з’явилась у полі зору. Це була тепла туніка, точніше це була Артурова тепла туніка. На здивування та німе питання, Леон тільки ніяково знизує плечима й віддає тканину. Збентежено Артур приймає її, та надягає поверх своєї іншої, тоншої.
Зовсім скоро вони опинились у лісі, та стояли коло коня, який мав доправити Артура на місце зустрічі.
– Ти все ж їдеш, – пригнічено каже Леон.
– Так, – ніяково відповідає той. – Але я вже казав.
– Так, знаю, – перебиваючи, сказав лицар. – Але мене не покидає відчуття, що це востаннє я тебе бачу.
Леон завжди переживав за Артура це, звичайно, було закладено в його обов’язках, але в очах завжди можна було побачити турботу. Тому Артур не міг не сказати йому правду. Не міг давати марну надію. Видихнувши, він поглянув в очі першому лицарю, солдату, але насамперед другу.
– Чесно, я не знаю чи повернусь, але пообіцяй мені, що будеш боронити Камелот за моєї відсутності.
Леон був розчарований, але покірно кивнув, обіцяючи.
– Але ти маєш тоді пообіцяти мені теж дещо.
– Гаразд.
– Ти маєш попіклуватися про себе, – серйозно мовив він.
Це було неочікуване прохання, але Артур прийняв його та кивнув. Леон видихнув, та відійшов.
– Мені пора йти, як і тобі.
– Дякую Леоне.
– Ти вже сказав це вдруге, тепер я починаю переживати, – жартома сказав лицар.
Артур засміявся, точно лякаючи всіх диких тварин у лісі, але він не міг зупинитися. На мить, він дозволив собі забути, що покидає Камелот, друзів, Морґану, та насолоджувався холодним вітерцем, який цілував щоки. Вдихнувши повітря на всі груди, він обернувся до Леона. Розуміючи все без слів, як завжди, той просто кивнув.
Артур розвернув коня, та попрямував у напрямку півночі. Відчуваючи, як холод пробирається до кісток, він почав тремтіти. Руки які тримали упряжку почали червоніти та боліти, але він не міг зупинятися, щоб розігріти їх на такому бажаному багатті.
«Ще трохи» повторював Артур собі вкотре.
Місце зустрічі, мало бути недалеко від кордону Камелоту. Із загадки було легко зрозуміти, що це за місце. П’яниця. Очевидно, говорилося про Ґвейна. А частина про склянку говорила йому про таверну, у якій вони зустрілися. Звичайно, п’яницею міг бути кожен лицар Камелота, якщо розглядати це з боку Мерліна. Але згадана темрява ночі безпомилково підкреслювала здогад про Ґвейна, адже в ту ж ніч вони доправляли пораненого в Камелот.
Артур гнав коня в потрібному напрямку, як міг. Звичайно, наказ про вигнання має бути дійсним тільки наступного ранку, але його переслідувало бажання повернутися. Воно вчепилося наче п’явка, та висмоктувало всі сили. Зосереджуючись на шляху, він змусив себе думати про інше. Але все поверталося до насмішок Морґани, беземоційного кивка Утера, несхвальних поглядів Ґауса, заспокійливих усмішок Леона та розчарованого стогону Джеффрі.
Відкидаючи теплі спогади, Артур вирішив прислухатися до середовища, як завжди рекомендував Ґаус. Сильний вітер змушував дерева колихатися, наче в танку, а звук ритмічного стуку копит створював своєрідну колискову. Мимоволі він подумав, як почувалася б Морґана, якби дізналась, що зробив Утер. Можливо, вона б кричала на нього, або просила б повернути Артура. Але цього вже не зупинити. Його вже не зупинити. А єдине, що може це смерть. Артур не зміг би вбити свого батька, якби він його не ненавидів, але в Утера є багато ворогів, які точно скористалися б відсутністю кронпринца в Камелоті.
Так, чи інакше, Утер зустріне свою смерть швидко.