Після безсонної ночі в голові залишилось гниюче відчуття безпомічності. Розуміння, що зробив недостатньо, повільно розщеплювало свідомість на атоми.
Поруч з ліжком на тумбі лежала синя книжка — “Сонети” Максима Рильського. Так і не прочитав її.
Через десять хвилин вже сидів за кермом, через чверть години під’їжджав до Голосіївського парку. І ось піднімаюсь крутими східцями пологого схилу до вузької вулички.
Брама музею була закрита, тому я голосно постукав. Ніхто не вийшов. Знову постукав. І знову.
Переді мною з’явилась сонна жінка з розсіяним поглядом:
— Пане, музей працює з дев’ятої ранку.
Від цих слів закололо в животі. Я не міг звідси піти.
— Я можу просто постояти на подвір’ї?
Очі жінки нарешті сфокусувались і в них відобразилося щось схоже на жалість.
Вона спокійно відійшла з проходу, пропускаючи мене.
Пройшовши повз високі смереки перед входом в будинок-музей Максима Рильського, я опинився на невеликому подвір’ї, з якого відкривався вид на Голосіївські схили.
Звичайні собі будинки: приватні, багатоквартирні, новострої й побудовані за радянщини. Нічого цікавого. Крізь них я намагався розгледіти… Ні! Уявити! Уявити, як п’ятдесят років тому звідси можна було насолоджуватися видом на Києво-печерську лавру й інші монастирі.
Я чув голос Мирослава: «Це ж дивовижно! Тадейович, напевно, ходив по подвір’ю, буденно дивився на історичні пам’ятки й навіть уявлення не мав, що за якісь роки все заросте бетонними грибами. І ніхто вже з цього місця Лавру не роздивиться. Він знав, наскільки унікальну можливість мав? Люди рідко по справжньому щось цінують.”
У цьому був весь Мирослав. Ніхто з моїх знайомих не використовував слово “дивовижно”. Тільки він. Він сам дивовижний. Можливо, ми б удвох стояли та, як раніше, таємно тримались за руки… Цього разу я був би уважнішим до нього! Тримав би його руку так, щоб увесь світ бачив. Клянуся! О, боги, дайте мені ще один шанс!
Щось гаряче текло по обличчю і шиї.
Голос жінки повернув мене в реальність:
— Випийте чаю.
Мирославу було б приємно від такої гостинності. Його легко здивувати. Він би посміхнувся і заглянув у мої очі.
Де ти зараз?
Рік назад
Я стояв перед великою похилою вулицею. Все навколо залито червоним кольором. На небі з шаленою швидкістю рухались низькі чорні хмари.
Хтось дихав у потилицю, але коли я повертався, то бачив лише сірі нежилі будинки.
Зверху вулиці сунула темна густа маса. Перш ніж я встиг роздивитись що то, в ніс вдарив різкий металевий запах. З усюди почала сочитись темно-червона кров.
Коли маса наблизилась до мене, я нарешті побачив, з чого вона складається: голі й напіврозкладені тіла людей різного віку і статі.
Потрібно перейти на ту сторону. Я відчував, що це єдиний спосіб врятуватись. З потоку несвіжих трупів до мене тягнулися руки. Ти то кликали до себе, чи просили врятувати…
У вухах дзвеніли гидкі липкі звуки руху тіл у кров’яно-гнійному потоці.
Ця жахлива течія почала виходити зі своїх берегів. Трупи розливались по вулиці, починаючи заповнювати все навколо.
А в потилицю хтось холодно дихав.
І знову ззаду нікого немає.
Я зрозумів, що через річку перейти вже не зможу, тому без надії на порятунок побіг до сірих будинків, але чим ближче підбігав, тим далі вони здавалися. Із-за горизонту чорні хмари опустились на землю і почали все затягувати у свою пітьму.
Від безвиході почав задихатись. Хотів когось покликати на допомогу, але ні чийого імені назвати не міг.
Страх стискав мене до болю. Здавалось, ось-ось задихнусь. І коли вже не міг вдихнути, то, нарешті, прокинувся.
Знову нічний кошмар.
Терпіти не можу спеку.
Того дня мій батько святкував свій ювілей. Чергова вистава для майбутніх партнерів. Щоб вразити гостей, мама зі шкіри вилізла — за скажену суму викупила у сусідів будинок, знесла його і побудувала “Золотий зал”.
Ця жінка часто мене дивувала.
Будівля для гостей проєктувалася в стилі бароко і складалася з одного великого залу для банкету і десятка гостьових кімнат, розташованих на другому поверсі. Всі ті позолочено-напищено-вичурні деталі душили своєю кількістю і мерехтінням.
Мені здавалось, що це занадто. Та моя думка ніколи й нікого не цікавила. Але мама на цьому не зупинилась. На вході до цього цирку повісили наш сімейний герб — єдина гордість матері.
Так, моя сім’я має власний герб. Начебто ми є непрямими нащадками якогось німецького графа і, хоча цьому немає жодного документального підтвердження, оскільки під час Другої світової війни архів в Німеччині був знищений, моя мама свято в це вірить і переконує в цьому всіх навколо.
— Зроби обличчя простіше і тримай спину рівно, — сказала мама, поправляючи жахливу краватку.
— Добре.
— І хоча б сьогодні не ганьби нас!
— Добре.
— Ти ж представник…
— Сімейної спадщини, — закінчив я.
Від цих слів блювати хочеться, але це єдина моя роль в нашій сім’ї — представник.
На святі лицемірства і чванливості, як і завжди, не відбувалось нічого вартого уваги. Після того, як я урочисто віддав шану батьку, ми з моїми “друзями” поцупили трохи алкоголю і відправились до будинку.
Четверо із п’яти хлопців я знав по іменах і час від часу бачився з ними на подібних заходах. Наші батьки так чи інакше співпрацювали разом. А от п’ятий — Денис. Хоча ми знайомі з самого дитинства, часто спілкуємось, разом відпочиваємо і вступили в один університет, друзями нас важко назвати. Швидше, хороші знайомі. Але насправді це мій єдиний регулярний знайомий, якого за спиною я називаю другом.
Мене не долюбляють. Характер місцями огидний. Та через вплив батька дуже рідко перечать.
В будинку працював кондиціонер, але здавалось, що духота повільно стискає судини. Через це в’язке відчуття я зовсім не міг вловити суть розмови. Від алкоголю ставало тільки гірше.
В Дениса задзвонив телефон.
— О, ти приїхав!?
Я ледве зосередив погляд на його збудженому обличчі.
— Ем… Едвін, ти не проти, якщо мій знайомий підійде до нас?
Я удав, що мені байдуже. Хоча насправді цікавість випалювала в животі діру. Хто ж так миттєво збадьорив Дениса?
Через декілька хвилин він повернувся з високим темноволосим хлопцем і почав його з усіма знайомити.
Голос виявився м’яким і глибоким:
— Дуже приємно! Мирослав.
В очах Дениса засяяв вогник. О… Я добре знаю цей погляд. Вмощуйтесь зручніше.
— Мирослав вступив з нами в один універ.
Погляд хлопця зупинився на моєму обличчі, від чого стало трохи некомфортно.
— Яка радість, — холодно сказав я.
Хтось запитав:
— Яку школу закінчив?
— N-ну гімназію.
— Це де?
— Троєщина, — спокійно відповів Мирослав.
Всі в кімнаті пирснули зі сміху, але обличчя хлопця не змінилося.
— Кажуть, на бюджет поступив? Сім’я не багата, то мусив вчитися?
Денис єхидно посміхнувся:
— Твій батько золотий білет витягнув. Не всім щастить “таких” інвесторів знайти.
Хлопець мовчав.
— Дівчина є?
— Ні.
— Чого?
— Через навчання немає часу.
— Літо надворі, яке навчання? Чи ти в нас зубрило?
— Трохи є.
— А які дівчата подобаються? — не заспокоювався Денис.
Тут погляд Мирослава трохи похолоднів.
Хтось із хлопців сказав:
— Ми з ким завгодно можемо познайомити. Вибір на будь-який смак. Є чимало не жадібних, якщо ти розумієш, про що я.
Після короткої паузи Денис не витримав:
— А він у нас по пісюнах!
Дикий регіт наповнив кімнату. Знову хтось, ледь не задихаючись, викрикнув:
— Зараз блювану!
Зазвичай я отримую задоволення, коли будь-кого принижують, тому, трохи протверезівши від цікавості, з нетерпінням чекав подальшого розвитку подій.
Мирослав з незмінним виразом обличчя встав з місця і спокійно сказав:
— Радий, що підняв вам настрій. Ще побачимось, — і вийшов з кімнати.
О, ні! Це точно не те, чого я чекав. Де крики? Бійка? Сльози? Будь-що цікаве?
Він не може залишити мене з нічим.
Після кількох ковтків алкоголю я зірвався з місця і побіг до воріт.
Почувши мої кроки, Мирослав зупинився і розвернувся. Його спокійне і навіть привітне обличчя добре підбішувало. Спочатку я хотів ляпнути щось огидне і можливо спровокувати конфлікт, але в останню мить розгубився.
Хлопець наче заглядав в мої очі. Кутики його пухких губ ледь помітно піднялись. Зелені. У Мирослава зелені й добрі очі. З яких пір миші так спокійно дивляться на кота?
Але, розгублений через його погляд, мишею почував себе я.
Напевно, пауза затягнулася, тому що він тим же спокійним і м’яким голосом сказав:
— Приємно було познайомитись.
І все. Зник за ворітьми.
В кімнаті Денис весело запитав:
— Добив?
— Угу.
Алкогольний туман потихеньку розсіювався, а його місце займала злість. Як же тупо я себе повів.
Коли емоції виходять з-під контролю, то я почуваю себе по-справжньому живим і щасливим. В такі моменти серце б’ється швидше, а кров бурею вирує в грудях. Тут і зараз я відчуваю, що все справжнє. Спочатку легенький холодок пробігає по шиї і потім на мить все завмирає. Як от зараз. Глибокий вдих і:
— Звідки знаєш, що він гомик?
Денис не відразу зрозумів:
— А… Ну, мій один друг на сайті знайомств побачив його.
— З яких пір ти з голубими тусуєшся?
Денис спохмурнів. Він все зрозумів.
— То по приколу.
— І що то за “друг”?
— Ти його не знаєш.
— Не знаю, бо його немає. Ти теж по пісюнах?
Від напруги в кімнаті тріскалось повітря, а температура впала на кілька градусів. Всі мовчали, поки я насолоджувався у теплому морі власної значущості.
— Я можу тобі свій запропонувати.
Обличчя Дениса від злості почорніло:
— Хіба я маю право відмовити тобі?
Німий шок.
Батьки цих хлопців були залежні від фінансів моєї сім’ї, тому здебільшого мовчки терпіли підколи чи дрібні знущання. Ніколи не сперечались. Ніколи.
Що сьогодні за день такий?
Але я не міг здатися:
— То відсмокчеш мені при всіх, чи хочеш більш інтимної атмосфери?
— Присутності твоєї мамки вистачить.
— Сука!
Звісно, ми побились.
У нас часто були непорозуміння, але бійка вперше.
На відміну від Дениса, я не отримав покарання. Навіть слова ніякого не почув. Лише такий рідний і близький погляд від мами, який означає “ні на що не здатен”. Все як завжди.
В юнацькі роки я часто бився і здебільшого причину шукав сам. І хоча такою поведінкою псував імідж своєї сім’ї, на це завжди закривали очі.
Для своїх рідних я був не вартий уваги, а для інших — проблематичною людиною, яку краще не чіпати.
Як і очікувалось, наступного дня із вибаченнями зателефонував Денис. Але цього разу я був зацікавлений в нашому примиренні.