Частина 6

··›·‹··

Спогади ‘3ʼ

 

Після тієї доленосної вечірки минулого року, в день, коли Чімін зʼявився в університеті у мейд-костюмі, він, ясна річ, привернув до себе увагу абсолютно кожного: від прибиральників та студентів — до викладачів та ректора. І як хлопець з надто високим почуттям відповідальності — він виконав кожну умову висунуту Міном, що адекватній людині здалася би просто неспівставною до простого програшу в картярську гру (та Чімін мислив зовсім іншими категоріями, і для нього кожна гра по серйозності дорівнювалась до гри із сицилійською мафією на всі збереження та власне життя). Тому йому-таки довелося і із бажаючими (а таких було немало) на перерві сфотографуватися, і при повному параді на кожній парі відсидіти (добре, що в перший день їх всього три було). Звісно ж, хлопця і в деканат викликали, і кілька “компліментів” його чарівному зовнішньому вигляду зробили та попросили надалі намагатися проявляти свій “творчий підхід” виключно у танцях. До чого Чімін, власне, із усією своєю завзятістю прислухався. 

 

Хлопець вирішив, що найкращий спосіб розібратися із подібною ситуацією — повністю ігнорувати ситуацію. Тому увесь наступний рік він вперто робив вигляд, що нічого такого не відбулося (нехай взагалі радіють, що він не голий тоді прийшов). І у нього це досить непогано виходило б, якби декотрі “виняткові” особи, такі як: Лін Йон та Чо Уджин, студенти другого курсу танцювального факультету, наполегливо не намагались підігрівати увагу до події року, та в жодному разі не дати про неї нікому забути. 

 

Ці двоє перші кілька місяців взагалі не давали Чіміну продихнути, постійно нагадуючи про його тодішню феєричну появу: друкували його фотокартки та розвішували їх де-не-де по території університету; ширили ці фото університетським онлайн форумом, і розсилали їх у чат групи; та й просто глузували з молодшого при першій кращій можливості. Такі типові важкі будні бідних на розум людських істот… 

 

Проблема була ще й у тому, що на той час Юнгі зустрічався з Лін Ха́ною — старшою сестрою Йона. І тому Чімін швидко зробив висновок, що Мін має безпосереднє відношення до всіх дій молодшого брата своєї дівчини.

 

Та не зважаючи на те, що Йон та Ха́на, так само як і Юнгі з Техьоном, були дітьми заможних та відомих батьків, і як брат із сестрою були досить близькими — все ж вони розділяли різні цінності. Ха́на була дуже сумлінною, талановитою та неймовірно красивою дівчиною, що навчалась із Міном на музичному факультеті. Як і Юнгі, вона обрала своєю спеціальністю композицію та музикознавство, тож у них було багато спільних тем та домашніх проектів, над якими їм неодноразово випадала можливість працювати разом, як найкращим студентам на курсі. Проте, не дивлячись на їх часте спілкування та певну близькість, їх не можна було назвати друзями. Ще з першого курсу Ха́на “таємно” впадала за Юнгі, і як дівчина, котра звикла отримувати своє, їй вдалося на деякий час підкорити серце Юнгі. На жаль чи на щастя — зірковою парою університету вони були не довго, тому що Мін не звик тримати біля себе людей, котрі так наполегливо намагаються “вписати” себе у частину його життя. Інакше кажучи, Мін зрозумів, що йому його особистий простір цінніший, ніж сумнівні “бонуси” таких стосунків, і про друзів із привілеями він також ніколи не мріяв. Та й ображати дівчину нещирими намірами не хотілось, адже, не дивлячись на свій статус та хибні уявлення про неї інших людей, Юнгі знав Хану як дівчину із добрим серцем, котра інколи могла бути досить різкою (і в цьому вони з Юнгі виявились надто схожими). Тому теперішній стан їх стосунків можна було б вписати у категорію “робочі” з підкатегорією “трохи кращі, ніж ніякі”.

 

Проте, вести задушевні бесіди з хьоном і зʼясовувати правду Чіміну видавалося лише тратою часу та його тоді безцінної енергії. Та й навряд чи Пак повірив би, що Мін Юнгі, немов якийсь лицар на білому коні, ходить по університету та “підмітає” всі фотокартки за тими недалекими створіннями, якими Йон та Уджин і були.

Тому, не шукаючи пояснень чи підтримки, Пак повністю поринув у навчання і танці. Юнгі інколи здавалося, що Чімін взагалі вирішив оселитися у тренувальній залі та більше ніколи з неї не виходити, і швидше за все, він так би й зробив, якби не необхідність відвідувати інші пари. 

 

Юнгі сам не міг зрозуміти, що змушувало його так безумовно перейматися за стан Чіміна та непомітно зривати із дошок оголошень ті дурні фотокартки, що розвішували двійко конкретних довбнів. Можливо причиною його занепокоєння слугувало просте почуття провини, а можливо та дивна поведінка хлопця на вечірці, котру Мін ніколи раніше за ним не помічав. Та що б не було коренем такого хвилювання — Юнгі кожного разу підловлював сам себе на думках про хлопця, та на тому, як власні очі автоматично вишукували у натовпі світло-русяве волосся донсена. Та на відміну від Юнгі, у Чіміна не було жодного бажання бачитися, розмовляти, чи хоч якось комунікувати зі старшим. Що, власне, було зрозуміло та очікувано. Але коли тебе настільки очевидно ігнорують, та уникають навіть короткого погляду у твій бік, це не може не почати дратувати. 

 

Цілком передбачувано, що Пак навідріз відмовлявся зʼявлятися у будинку Мінів, а тому всі їх зустрічі з Техьоном зазвичай проходили в домі самого Чіміна або у Чонгука, котрий вже став невідʼємною частиною їх компанії. Та й тут було все не так однозначно, оскільки Чон за минулий рік так сильно привʼязався до Юнгі, та й навчався з ним на одному факультеті, то очікувано, що хлопцю хотілося більше часу проводити з хьоном та його друзями: Намджуном і Сокджином. А як відомо: там де Чонгук — там і Техьон. І не те, щоб Юнгі був сильно у захваті від того факту, що його молодший проблемний братик став таким собі придатком до Чонгука, і де б той не був, Техьон слідував за хлопцем немов під гіпнозом. Як би добре до брата не ставився Юнгі, бачити його набридливу яскраву голівоньку і вдома, і в університеті стало неймовірно дратуючим фактором. А червоний колір цілком закономірно посів найнижче місце в рейтингу улюблених кольорів, та вже діяв на Юнгі як червона тряпка на бика. 

Та як би Мін не намагався запевнювати себе, що причиною його підвищеної дратівливості при вигляді Техьона у компанії його друзів було виключно небажання впускати того у свій особистий простір — все ж на думку завжди мимоволі спадав образ Чіміна. Котрий, швидше за все, у цей же час самотньо блукав коридорами до тренувальної зали, або сидів десь там один в університетській їдальні, поки шумна компанія Юнгі, разом з Техьоном, вела чергове бурхливе обговорення. А зважаючи ще й на те, що батьки Пака досі не повернулись із відрядження, котре на той час тривало вже 6 місяців, замість спочатку умовлених трьох, Чімін часто залишався зовсім самий. 

Можливо, небажання повертатися у порожній будинок і було причиною таких довгих та виснажливих тренувань хлопця. Втім, Юнгі розумів, що Чімін — то птаха винятково гордовита та вперта, котра нізащо не приєднається до компанії Юнгі навіть під загрозою смерті. І все ж старший не полишав спроб “любʼязно” спровадити Техьона до свого “брата по розуму” (ну не казати ж Те прямо, щоб той побіг втішати Чіміна, бо Юнгі, бачте, видається, що хлопцю самотньо). 

 

Однак, зрозумівши, що на Техьона подібні натяки не діють — Юнгі вирішив діяти через Чонгука, котрий зрештою також добре потоваришував із Чіміном, та інколи проводив з ним час у танцювальній залі, бо крім співу також захоплювався танцями (а чи є щось таке, чим би Чон не захоплювався і не виявився би в цьому талановитим?). Натомість Техьона, куди-куди, а в танцювальну залу затягнути під жодним приводом було неможливо. Той надавав перевагу медитативному спогляданню світу через обʼєктив камери, або кілька годинному сидінню перед мольбертом; а запах поту, що переважно панував у танцювальному залі, ніяк не вписувався у його ніжну романтичну натуру. 

А ще, трохи пізніше, ці двоє завзятих хлопців взагалі вирішили записатися на бокс, інше місце на карті Техьона позначене червоним кольором.

 

Тому Юнгі неодноразово обережно розпитував Чонгука про те, як там справляється Чімін, жартуючи при цьому, що хлопець певно вирішив всім таким способом свою мужність довести, після дефілювання у платті коридорами університету.

 

«Хьон, ти би обережнішим зі словами був, – почав якось Чонгук в одній з їх розмов. – Бо мені здається, що Чіміні-хьон на бокс записався лише заради того, щоб одного дня продемонструвати вивчені навички саме на тобі, – розсміявся Чонгук. – Я одного разу відійшов води в автоматі купити, а як повернувся, то застав хьона злісно боксуючого грушу, примовляючого при цьому: “Довбаний Мін, бляха, Юнгі” і так по колу разів із десять, поки я не вирішив перервати страждання ні в чому неповинної груші». 

 

Але чомусь почуте замість обурення принесло Юнгі полегшення. А єдине, що тоді пронеслося в голові Міна, було: «Смішний такий… і милий».

 

І що більше подібних історій він чув, і чим частіше просто спостерігав за молодшим, тим більше його думки починали крутитися довкола всього лише однієї особи, з котрою він тепер навіть словом перекинутись не міг. Та якби й міг, що б він сказав, коли в його арсеналі був лише спеціальний “саркастичний набір фраз для розмов з Пак Чіміном”?

Та одного разу в нього все ж зʼявилася неймовірна нагода перевірити свій дубовий словник на гнучкість, яку він, діло ясне, тріумфально провалив.

 

Справа в тому, що поки Техьон всіма силами намагався налагодити “дружній” контакт із Чонгуком — місце близького друга Чіміна часто пустувало. І щоб не вдаватися в аналіз своїх непростих почуттів з цього та багатьох інших приводів, Чімін обрав шлях уникнення, та вирішив замурувати своє серце у танцювальній залі, виповзаючи із неї тільки повністю знесиленим та з опустілою від думок головою. Там він і познайомився із Чон Хосоком, студентом другого курсу факультету танців, за сумісництвом одногрупником Йона (у долі і справді специфічне почуття гумору). 

 

На відміну від Чіміна, котрий захоплювався контемп танцем, Хосок обрав хіп-хоп напрямок. Хлопці швидко потоваришували і інколи займалися разом, із цікавості підтягуючи один одного в чужих для себе напрямках. Юнгі неодноразово бачив їх разом в університеті, коли ті про щось весело перемовлялися та жартівливо штовхали один одного у плече. Мін також часто міг чути від Техьона або Чонгука, коли ті між собою розмовляли, що Чімін знову проігнорував найкращого друга (дійсно, чого б це, Те?) і вирішив піти на прогулянку із Хосоком.

 

Звісно, поява нового друга у хлопця, що до цього з кожним днем згасав на очах, була дуже позитивним моментом. Але тут Юнгі вперше відчув єдність думок із молодшим братом, котрого Хосок почав дратувати просто так, навіть не будучи з ним знайомим персонально (хоч про саму сімʼю Чонів та їх вклад у розвиток корейського мистецтва Юнгі неодноразово чув від своїх батьків). 

І все ж, чомусь спостерігати за нарешті щиро, а не награно усміхненим Чіміном, було особливо нестерпно. Ця дратівлива навʼязлива думка стала для Юнгі черговою “червоною шматою”, а тому Намджун все частіше міг помічати зазвичай спокійного та зібраного друга нервовим та не сконцентрованим на заняттях чи їх розмовах. 

 

– Хьон, останнім часом мені здається, що ти десь не в цьому вимірі перебуваєш, в тебе все добре? – обережно поцікавився Намджун, поки вони з Юнгі стояли на своїй улюбленій терасі, схилившись на перила та дивлячись кудись у далечінь.

– Ха? – різко повернув голову Юнгі, так, ніби його щойно зі сну вирвали. Що не виключено, бо він ніяк не може пригадати, як він опинився на цій терасі і про що вони із Джуном до цього розмовляли.

– Кажу, що ти зараз схожий на людину, котра седативні препарати енергетиками запиває. Я тебе таким за три роки нашого знайомства ще не бачив. І ти вже пропускаєш другий термін здачі музичного твору містеру Сону, і навіть якщо ти його улюбленець, боюсь четвертого терміну він тобі не подарує.

– Не пишеться зараз, – сухо відповів Мін, – Натхнення не приходить.

– А твоє натхнення часом не залежить від мінливого настрою одного конкретного донсена? – хитро посміхнувся Нам.

– Ти про що взагалі? – Мін виглядав котом, котрого застукали за точінням кігтів об диван, але той напущено і холоднокровно продовжував своє заняття, намагаючись зробити вигляд, що все так і повинно бути.

– Хьон, якщо ти думаєш, що твої розпитування молодших, і погляди, котрі ти постійно кидаєш у бік Чіміна, залишаються непоміченими — то я поспішаю розбити твої ілюзії про свої вправні шпигунські навички, – Нам зупинився на мить, щоб поглянути на безцінну реакцію друга, котрий напружено проковтнув слину, але беземоційно продовжував дивитися вперед. – Я не знаю, що саме відбувається у тебе в голові, але якщо тебе і справді так сильно цікавить самопочуття Чіма, то можливо варто було б… 

– Не варто було б, – перебив друга Юнгі, котрий на своє власне здивування та здивування Джуна, не став заперечувати припущення друга. Напевно, йому все ж крапельку, але хотілось розділити із кимось думки, що він носив із собою ось вже півроку. Проте він ніколи би не почав подібну розмову першим; а те, що цим “кимось” виявився саме Намджун, котрий ніколи не намагався влізти в душу без нагальної на те потреби, було особливо вдалим збігом обставин. 

– Для початку, я радий, що ти не заперечуєш мої слова, – почав Намджун, – Але невже одна проста розмова може так сильно зранити твоє его?

– Не в “его” справа. Так, як все є зараз — найкращий розвиток подій. Якщо Чіміну простіше жити уникаючи мене, то найкраще, що я можу для нього зробити — це дати йому можливість мене уникати.

– Ніколи б не подумав, що ти можеш бути таким лицарем, хьон, – зворушено промовив Джун. – Та все ж, тобі не здається, що в цій історії ти, якби це мовити, центрова фігура? І щоб не бачитись із тобою, Паку доводиться розширювати свій “радіус уникання” ще й на кількох інших людей, особливо на свого найкращого друга і твого брата? 

Кілька мʼязів на лиці заворушилися і камʼяне обличчя Юнгі почало трохи оживати. Бо цю ситуацію під подібним кутом він ніколи не розглядав, а тому слова друга стали для нього певним неприємним відкриттям. 

– Центрова фігура? Ти не перегинаєш палку, Джун? Я до того, що Техьон якогось чорта тепер постійно за Чонгуком вʼється, а не з Чіміном чай з печеньками на перерві пʼє, жодного відношення не маю. Самі нехай розбираються, – здавалося, Юнгі і справді зачепили слова друга; йому не хотілось брати на себе відповідальність ще й за дії свого брата.

– Я тебе не намагаюсь в чомусь звинуватити, просто пропоную поглянути на все трохи з іншого боку. Спробуй уявити, як цю ситуацію бачить сам Чімін: ти три роки з ним гризешся ні за що, ні про що; потім приводиш у дім якогось школяра, за котрим його єдиний та найкращий друг починає ходити ніби у трансі; і, як вишенька на торті, гарантуєш йому виняткову та незабутню появу на першому курсі та життя в очікуванні такої ж появи наступного року. Можливо в тебе просто така “вдача”, хьон, але в очах Чіміна всі ниточки ведуть до твого нахмуреного обличчя. І ти можеш вважати це абсурдним, забити на всю цю ситуацію та далі жити своїм спокійним розміреним життям гнома Ворчуна… якщо тільки в тебе немає якихось інших причин, з яких самопочуття Чіміна і його думка про тебе будуть тобі важливими? – Намджун поблажливо схилив голову набік та поглянув на Юнгі, котрий непорушно стояв зі звішеними на перилах руками і лише важко видихнув. 

– І що ти пропонуєш? Підійти до нього і запропонувати жити дружно? Ти ж знаєш, що він просто подумає, що я стібусь з нього… якщо взагалі дасть до себе наблизитися…

 

Намджуну здавалося, що зараз він буквально стає свідком явлення світу восьмого дива. Бо Юнгі вже вдруге не сперечається, і хоч не відповідає на питання прямо, але дослухається до слів, та у свій спосіб намагається отримати пораду від друга.

 

– Чімін не якесь дике перелякане кошеня, якщо ти справді захочеш із ним поговорити, то знайдеш спосіб. І щоб він не подумав, що ти “стібешся” — просто не стібись, – по-доброму усміхнувся Джун і поклав руку на плече Юнгі.

– Як дотепно, – закотив очі Мін. – Я не знаю, Нам, просто коли я опиняюсь поруч з ним, у мене не виходить вести себе по-іншому. Це ніби якась погана звичка; так, ніби якась моя стервлива частка прокидається і ніяк не може заткнутися.

– Ага, тільки я б це назвав не стервливою, а фліртуючою часткою. Ти б себе тільки зі сторони бачив.

– Що?! Ти про що взагалі говориш? – напевно, вперше за все життя, на обличчі Юнгі відображався повний спектр емоцій: від глибокого обурення до страху та паніки.

– А ми хіба не увесь цей час про це розмовляли? – розгублено перепитав Нам, не очікуючи подібної реакції на свої слова.

– Про що “про це”, Джун? Ти що собі там напридумував?

– Аа… Я ж забув, що до тебе такі речі із затримкою завжди доходять… – Намджун почухав потилицю, і повернувшись вперед корпусом до Юнгі, зперся одним ліктем на перило балконної огорожі. – Тобто, ти хочеш сказати, що за твоїм надмірним хвилюванням за Чіміна і косими поглядами у бік його нового чарівного друга стоїть лише почуття відповідальності? Ти ще й, мабуть, досі тоді думаєш, що Техьон з Чонгуком лише дуже хороші друзі, котрі раптом просто так частіше стали проводити більше часу виключно удвох, забиваючи і на Чіміна, і на всіх інших? Ти ж сам все чудово розумієш… Але, якщо ти вирішив просто ігнорувати все довкола та уникати власних почуттів, тоді це не благородство — це боягузтво.

 

Вочевидь, головний процесор в мозку Мін Юнгі тоді дав збій, а із його вух мало-що дим не йшов. Бо система раптово зависла, і перед очима зʼявився дратуючий синій екран із щойно промовленими другом словами. Мабуть, Намджун володів якимись надзвичайними здібностями, бо здавалося, що він бачив наскрізь кожну думку, емоцію та саму душу Юнгі. І все те, що Мін так старанно намагався приховати сам від себе у дальню важку чорну шухляду свідомості — миттю виринуло на поверхню і повністю обезброїло хлопця. Юнгі ніколи не почувався настільки загнаним у куток. Він не був дурнем і чудово розумів, що ті почуття, котрі із кожним днем після тієї вечірки зʼявлялися у нього до Чіміна, вже дуже важко було б назвати: приятельськими, ворожими чи байдужими. В жодну із цих рамок вони більше не вміщались. Але й називати їх “ніжними” просто язик не повертався. 

 

І проблемою зовсім не було неприйняття Міном своєї можливої закоханості у хлопця, ні, цю частину себе він завжди приймав та не боявся поділитися нею із близькими людьми (в число котрих входив і Намджун, якому якось і на власні очі довелося побачити Юнгі заграваючим з хлопцем на новорічній вечірці ще на першому курсі). Нестерпними були саме думки про те, що він може відчувати подібні “ніжні почуття” саме до Чіміна, котрий його, якщо не ненавидить, то бачити не хоче точно. А копирсатися у подібних думках здавалося найнепродуктивнішим заняттям у світі; і Міну було не до цього. Зараз єдине, що повинно було його хвилювати, це навчання та робота над новими треками для відомих артистів. Так само, як і до власних почуттів Міну не було діла, так і на особисте життя брата Юнгі волів закрити очі та пропускати все повз вуха, щоб не ускладнювати своє й так нелегке життя. 

 

Але того дня, такі прямі слова Джуна разом вибили із Юнгі дух та змусили серйозно задуматись. Адже виявлялося, що він і сам був нічим не кращим за Пака: обиравши йти шляхом уникнення власних переживань, та здаючись навіть не спробувавши налагодити звʼязок із молодшим, хоча б заради того, щоб він міг спокійно проводити час із друзями, не боючись при цьому просто зустрітися із Міном поглядами.

 

І щойно Юнгі зʼясував для себе таку просту істину — він вирішив спробувати налагодити відносини з Чіміном, як тільки випаде така нагода. І варто сказати, що одного весняного дня, місяць після розмови із Джуном, подібна нагода-таки випала, кращої і мало було б бажати. Повертаючись одного прохолодного вечора із університету, Юнгі раптом помітив у вікно свого автомобіля до болі знайоме радісне обличчя. Чімін, на диво, преспокійно прогулювався в районі Сондонг-гу, де проживали Міни, куди він, здавалося, вже давно забув дорогу. 

 

Юнгі швидко звернув на узбіччя і припаркувався всього у кількох кроках від Пака, котрий його не одразу помітив, тому Мін опустив вікно зі сторони пасажирського сидіння та звернувся до молодшого:

 

– Ти не заблудився часом? – поспіхом заговорив Юнгі, не встигнувши продумати свої слова. Бо зустріч, до якої він так готувався, трапилась надто неочікувано, а він взяв і почав її із насмішки. Молодець, Мін Юнгі.

– А-а..? – Від радісного настрою Чіміна не залишилось навіть примарного сліду. Було очевидно, що хлопець знаходився в такому ж шоці, що і старший, зовсім не очікуючи, прогулюючись тут вперше за довгий час, одразу натрапити на хьона, котрого він так старанно уникав. 

– Кхм… я маю на увазі, що давно тебе тут не бачив… Ти з ТеТе маєш зустрітися? – Юнгі намагався швидко реабілітуватися та помʼякшити тон свого голосу, щоб не здаватися ворожим. 

– Ні. Я тут по справі, – холодно відповів хлопець, опустивши погляд вниз, намагаючись уникати очей Міна.

– По справі? Якій же це? – щиро цікавився старший.

– Не важливо, мені пора. Вже-вже, Міккі, йдемо, – тільки зараз Юнгі помітив, що увесь цей час Пак тримав у руці якийсь дуже знайомий предмет, який ніби жив власним життям і часто тярбав хлопця за руку, що іноді зникала з поля зору за невеличкою огорожею між дорожньою та пішохідною зонами. Але, не встиг Мін щось сказати, як Пак різко відвернувся, і вже збирався продовжити свою прогулянку.

– Ей! Зачекай! – Юнгі швидко відчинив дверцята авто і вискочив на вулицю без куртки. – Тебе старших поважати не вчили? – знову поганий рот Міна живе звичним життям і не стримує себе у висловах, ну що зробиш: ситуація раптова і стресова. Юнгі швидко добрався до огорожі та перескочив її наздоганяючи Пака.

– Пак Чімін, до тебе говорю!

– Чую я, не глухий, чого тобі треба?! – Чімін різко зупинився та повернувся до Міна обличчям. – Мені вже і прогулятися тут без твого відома не можна? Щось не памʼятаю, щоб ваша сімʼя володіла цілим районом… 

 

Вперше за довгий час Юнгі врешті бачив лице Пака з такої близької відстані, і навіть будучи розлюченим хлопець видавався неймовірно милим: із цими своїми порозовілими від холоду та емоцій щічками, легко скуйовдженим волоссям, і пухкими почервонілими губами. І якби не один маленький кудлатий відволікаючий фактор в ногах Чіміна, то вигляд підвисшого Міна, зухвало розглядаючого хлопця перед собою, міг би непогано так відлякнути молодшого. 

– Ти відколи собакою обзавівся? – врешті відмер Юнгі, та спустив погляд на маленький гіперактивний клубочок біля ніг Чіміна, який так і поривався підбігти до старшого.

– Він не мій, – хлопець раптом весь напружився, та вже майже приймав бойову стійку, бо, Мін раптом зійшов зі свого місця і підійшов ближче до нього. Але юнак з полегшенням видихнув, коли Юнгі просто нахилився та присів навпочіпки біля собаки.

– Міккі, так? І чий же ти будеш? – Мін радісно погладжував задоволене пухнасте створіннячко, котре врешті отримало ту увагу, якої так рʼяно прагнуло увесь цей час.

– Друг попросив приглянути за ним кілька днів… – Чімін знаходився в якійсь прострації, бо його тіло за короткий проміжок часу проживало на собі всі передбачені еволюцією захисні стадії організму і зупинилося на останній — «замри». Понадто, коли Юнгі зараз так безтурботно сидів перед ним навпочіпки і мило пестив домашнього улюбленця; а у свідомість потихеньку докотилося розуміння, що старший ще й встиг запамʼятати не гучно промовлене Паком імʼя тваринки.

– Не знав, що в тебе тут ще якийсь друг окрім Те живе.

– Ти і не мусиш цього знати, хьон.

 

Так байдуже кинуте Чіміном звернення «хьон» надто різко врізалося у вуха Юнгі, і він мало не втратив рівновагу та не навалився на Міккі. Дивно було чути це слово із вуст молодшого після тривалого часу. Дивно… але якось приємно і надто правильно, ніби це єдиний пазл, якого не вистачало у житті старшого.

 

– Мушу, – оговтався Мін. – Як звати твого друга? – наполягав старший, але щось зсередини підказувало, що він вже знає відповідь, і та йому навряд чи сподобається.

– З чого така цікавість до моїх друзів? Тобі своїх мало?

– Ти можеш не сперечатися і просто відповісти на питання? – Юнгі підняв очі на Пака і вимогливо поглянув на хлопця, котрий від несподіванки легко похитнувся, і здався під тиском Мінових очей, сказавши навіть більше, ніж запитували.

– Міккі — улюбленець Хосокі-хьона. Він живе тут поруч і попросив приглянути за ним, поки він поїхав відвідати своїх батьків. Ми в університеті познайомилися, він з мого факультету.

– Ясно, – Міна всередині аж пересмикнуло від так ласкаво промовленого Чіміном звернення адресованого його новому другу; після цього стримувати себе ставало дедалі важче, але не те, щоб ця розмова взагалі йшла злагоджено, тому нехай все й далі котиться в знайому прірву. – То тебе-таки на другокурсників потягнуло? Треба сказати Йону, що у нього конкурент зʼявився, бо він надто очевидно намагається привернути твою увагу до себе.

 

Чімін оторопів від подібних слів Юнгі, котрі ніби гарячі кулі прошмалили чергові дири у його серці. Старший вдарив болючіше, ніж це міг зробити хто-небудь інший, він завжди знав на що натиснути, і як здавалося Чіміну, робив це із садистським задоволенням. Однак хлопець вже настільки втомився лише безпомічно уникати важких переживань, що хотілося вколоти свого зарозумілого співрозмовника у відповідь.

 

– А ти, хьон, також мою увагу привернути намагаєшся, що аж без куртки по мене вибіг, і Чонгука про кожен мій крок розпитуєш?

 

Тепер настала черга старшого приймати жменю куль у свої груди, бо, сам того не знаючи, Пак щойно оголив кожен нерв у тілі Міна і змусив завмерти на кілька секунд.

 

Юнгі врешті піднявся та випростався перед Чіміном і прискіпливо поглянув йому у вічі:

– А вийшло?

– Що..? – тіло молодшого миттєво натягнулося мов струна, що він навіть забув про власне вʼїдливе питання, яким намагався збити пиху зі старшого, та все, як завжди, вийшло навпаки.

– Твою увагу привернути — вийшло? – Юнгі невідривно дивився у вічі пропікаючи їх своїм холодним поглядом.

 

Думки Чіміна путались одна за одну, збиваючи хлопця з пантелику. Зрештою він опустив очі та поглянув на почервонілі від холоду руки старшого, і вирішив швидко змінити тему, щоб скинути ту незрозумілу напругу, що виникла між ними.

 

– Міккі мерзне, нам потрібно повертатися. Прощавай, хьон, сподіваюсь, більше не побачимось, – хлопець зажурено поглянув на собаку та міцно стиснув ручку повідка.

– Отже — і далі мене уникатимеш? – Юнгі розчаровано видихнув. – Якщо я запропоную вас підвезти, то взагалі на мене як на божевільного подивишся? – старший якось гірко посміхнувся, намагаючись поспіхом використати свою останню спробу.

– Тут недалеко, пішки буде швидше, – хлопець здивувався від почутої пропозиції і не зміг стримати легкої посмішки куточком губ, та все ж у розмові вирішив залишатися непохитним. – Міккі, ходімо.

 

Юнгі, забувши про ненависний холод, лише безпорадно спостерігав, як хлопець разом із радісною собакою зникав з його поля зору. Можливо, якби не гострий язик Міна, ця розмова могла б закласти певний початок у відновленні їх спілкування, але сказаного назад не повернеш, а отже і шкодувати про зроблене немає сенсу. Зрештою, Мін знав — на що б там Чімін не сподівався — вони ще неодноразово зустрінуться, їх світи вже надто тісно переплетені. І тоді він обовʼязково зробить все як потрібно, принаймні, він намагався себе у цьому запевнити.

 

Проте, Пак очевидно не жартував, говорячи Юнгі, що сподівається більше ніколи із ним не зустрітися, а тому почав уникати старшого із ще більшою завзятістю. Навіть якщо після тієї весняної зустрічі серце хлопця трішки помʼякшилось через несподівану зміну поведінки Міна та його регулярні “непомітні” спроби дізнатися щось про нього від Чонгука. Та навіть це не викликало бажання поглиблено аналізувати незвичну зацікавленість хьона. А тому Пак знову цілковито сконцентрувався на навчанні, беручи участь у всіх можливих університетських подіях та конкурсах, що стосувались танців. А спостерігати за тим, як танцював молодший під час таких заходів, було одним із найулюбленіших та наймазохістичніших занять Юнгі, після якого хотілося  закрити повіки назавжди, щоб зберегти перед очима лише єдиний образ танцюючого хлопця, котрий більше не давав розуму та серцю Юнгі відпочити ані на хвилину.