– Поглянь, що я знайшов, – Нейтан струшує яскраво-жовтою пачкою, яку тримає у правій, не забинтованій руці, і задоволено усміхається, бачачи реакцію Ґабріеля. – Я знаю, так?
Не зовсім так, ні. Ґабріель здивований не стільки логотипом міні-крекерів TUC, скільки тим, як Нейтану за весь цей час вдалося уникнути випадкового шурхоту пакета. Їй-бо, хлопець простояв у дверному проході рубки так довго, що Ґабріель вже почав забувати життя без ваги його погляду в себе між лопатками. Загалом відчуття не найгірше. Він би міг звикнути. Міг би навіть почати отримувати задоволення. Але чорт забирай.
– Ти перевірив термін придатності?
– Авжеж, – Нейтан звішує ногу з високої сходинки і зістрибує з палуби у рубку, де нарешті може випрямити спину. Опинившись на одному рівні з Ґабріелем, він обмірковує свою відповідь: – Чекай, хіба він у них взагалі є?
– Як і у всього, – промовляє собі під ніс Ґабріель, про що миттєво шкодує. Нейтан, який зупиняється біля вікна, уважно шукає очима кінцеву дату споживання на пачці, ігноруючи отруту його слів – певна річ, вона не більше, ніж звук, для того, хто лише сьогодні ледь вижив під дією заклинання-паразита. Але не для самого Ґабріеля.
У його вухах досі стоїть крик Анналіз про допомогу.
Без вагань зриваючись з місця у бік її голосу, Ґабріель знав: Нейтан . Горілиць на землі, напружені кінцівки смикаються у конвульсіях, під збліднілою шкірою отрута стрімко розповзається по тілу чорними зміями. Ні, ні, ні. Це не може статися зараз. Не одразу після похорону Одетт. Не коли вони майже дісталися Мерк’юрі. “Нумо, ти зможеш, Анналіз. В тебе виходить!”
Це ледь не сталося і Ґабріель – попри рішучість своїх дій з Одетт раніше – не був готовий.
Більшість часу Одетт провела в рубці з Ґабріелем, влаштувавшись у кутку біля сходів, що вели вниз до каюти. Ґабріеля не дивував її вибір компанії: зрозуміло, що зараз вона більш ніж коли-небудь не хотіла знаходитися поблизу Відьом По Праву; насправді, хоч і з зовсім інших причин, Одетт була єдиною, чию присутність він сам на той момент міг винести. До ранку вони з дівчиною не обмінялися жодним словом, не стільки тому, що не мали чого сказати, скільки не маючи щось одне одному говорити в принципі – вони не були ані друзями, ані ворогами, а отже у мовчанні були найчеснішими. Десь о четвертій чи, може, п’ятій Ґабріель накрив заснулу Одетт своїм тренчем. Присівши навпочіпки, він ненадовго затримався навпроти неї, дивлячись на її нахмурені уві сні брови й відірвано думаючи, що було б непогано мати молодшу сестру в якомусь іншому житті.
Одетт проспала кілька годин. Ґабріель обернув голову, почувши, як дівчина заворушилась, і одразу ж зустрів її погляд, дещо розфокусований, проте цілком свідомий.
– Quelle heure est-il? [Котра година?] – спитала вона.
Назовні світало. Запах річки особливо гостро відчувався у свіжому повітрі, що долинало з палуби. Ґабріель поглянув на крихітний циферблат на зап’ясті.
– Sept heures et demie [Пів на восьму], – промовив він неохоче. Він не любив цей час перед світанком – надто відвертий у своїй сірості, надто проникливий у своїй сирості. Одетт, з іншого боку, мабуть, звикла прокидатися у таку пору, вирісши на фермі; навіть жах пережитого не позначився на справності її внутрішнього годинника.
Одетт підвелася, з тренчем у руках. Ґабріель посунувся на стільці, розвертаючись до неї – напоготові забрати своє пальто, як тільки дівчина підійде ближче.
– Joyeux anniversaire [З днем народження], – смикнув він кутиком губ, коли вона опинилась поруч.
Одетт безрадісно гмикнула, проходячи повз Ґабріеля, і накинула пальто собі на плечі. Ґабріель не думав, що вона зробила це через його слова, але про всяк випадок гукнув услід:
– C’est pas un cadeau, mon manteau! [Моє пальто – не подарунок!]
Вона мовчки піднялася на палубу. Поволі просовуючи руки у рукави тренчу, підійшла до борта і, почекавши трохи, запрокинула голову, підставляючи обличчя першим променям сонця. Ґабріель відвернувся до штурвала – після безсонної ночі його очам було боляче дивитися на яскраве світло.
Згодом він отримав пальто назад, протягнуте недбало, однак без зневаги, з якою дівчина поводилася з ним на фермі. Одетт – знов у самій лише легкій сукні – прочинила вікно і поклала лікті на металеву раму. Поглядаючи на неї краєм ока, на те, як вона серйозно і виклично вдивляється у горизонт, Ґабріель подумки вів ретельну ревізію кишень свого тренчу.
“Нейтан, принеси моє пальто”. З них трьох, а невдовзі й усіх чотирьох, скупчених на палубі навколо Одетт, Ґабріель виявився єдиним, кого не паралізувало заперечення, не засліпила лють, не розладнав відчайдушний внутрішній торг; побачивши Одетт, він умить визнав дійсність, жорстоку і несправедливу – нічим не приголомшливу. Дійсність була лайном, яке чекало на таких Відьом, як він, як Одетт і як Нейтан, тільки за фактом народження Кревними. Щодня вона вимагала від них відваги, ця лайнова дійсність, але ніхто не міг, а найголовніше не мусив бути відважним, коли в нього віднімали життя в день сімнадцятиріччя. Ґабріель не гаяв ані секунди: він чітко знав, у якій кишені пальта лежали потрібні флакони. Чорна землиста субстанція на повіках Одетт подіяла миттєво. Вона робить речі легшими, пояснив він. Втім, бережно, як тоді перед світанком, вкриваючи дівчину тренчем, він не зазначив, що для нього теж.
Ґабріель давно з’ясував, що біль від події буде притупленим, якщо завчасно примиритися з її неминучістю. Це здавалося простіше простого із Нейтаном: їхнє знайомство від початку мало пункт призначення. Однак вчорашній переляк, викликаний Нейтановим приступом, затьмарив навіть побоювання Ґабріеля за власну душу під кулями Мисливців, змушуючи усвідомити, що його заздалегідь прокладена крізь стадії прийняття стежка, яка у разі найгіршого давала змогу залишитися при холодному розумі і здоровому глузді, заросла непрохідними хащами почуттів.
Ґабріель не був готовий впізнати у вигляді Нейтана агонію Одетт.
– Мій день народження, – гмикає Нейтан, знайшовши штамп з датою на упаковці. – Срана іронія.
Дійсно. Срана іронія. Що ж іще, як не вона, стає клубком поперек горла?
– Ані шансу, що вони ще їстівні, – вичавлює з себе Ґабріель і шмигає носом, намагаючись зневажити те, як прозвучав його голос: глухо і порожньо, наче сухий мертвий ліс, в якому нічого до пуття не приховаєш.
Нейтан дивиться на нього, мов прислуховується. Та зрештою каже:
– Не дізнаємося, поки не перевіримо, – і з шелестом стискаючи боки пачки, додає: – Але я в них вірю.
Спалах азарту в його погляді майже змушує Ґабріеля усміхнутись.
Нейтан смикає руками, і вивільнений з вакууму запах сирної приправи безжалісно б’є у ніздрі. Вранці нав’язливі позиви шлунку дратували Ґабріеля недоречністю: від думки про їжу його нудило. Нашвидкуруч, непокоячись надовго залишати штурвал, він приготував тонізуючий трунок, який, передбачувано, смакував як лайно, однак за два ковтки притупив відчуття голоду. Ґабріель передав Одетт металеву чашку – відпити і віднести решті, коли вони прокинуться. Пізніше, чуючи, як Одетт говорить із Нейтаном на палубі, він здогадався, що скоріш за все вона повністю проігнорувала Анналіз. Але навіть якщо Нейтан випив тоді усе, що залишалося в чашці (порошок, що маскує смаки, мусив зробити трунок стерпним), зараз він виглядає таким само зголоднілим від ядучого запаху снеку, яким той зробив Ґабріеля.
Ґабріель дістає крекер з протягнутої Нейтаном пачки і закидає до рота без найменшого вагання, про що вже наступної миті шкодує: печиво виявляється безбожно відсирілим.
– Це неможливо їсти, – говорить він як є. Як і слід було очікувати.
– Точно, – з неочікуваною готовністю погоджується Нейтан. – І як я не подумав, що це не вишуканий делікатес?
Ґабріель не певен, чи має зараз бути обуреним чи, навпаки, тішитися, що не справляє враження людини, знайомої зі смаком кожного хрусткого снеку, який продається у Франції. Якби Нейтан не дістався його помешкання у Лондоні, він невдовзі міг би сказати те ж саме і про британські снеки: після розставання в нього була звичка налягати на траву, а проти la foncedalle* трунки не допомагали. Ґабріель обирає зауважити:
– Їх називають крекерами не просто так. Вони мають хрумтіти.
– Французів теж не просто так називають снобами, – відповідає Нейтан. Ґабріель підіймає брови і відхиляється назад на незручному стільці, аби якнайповніше осягти поглядом цю нечувану зухвалість. Справжній Едж, га?** Чорні очі переможно сміються, поки хлопець жує печиво. Син самого диявола.
– Знаєш, – Нейтан виймає ще один крекер і роздивляється його восьмикутну форму, – коли смак буває настільки поганим, що щось у ньому навіть подобається?
Питання до біса філософське. Однак Ґабріель, який силується очистити язиком зуби від налиплого печива, не бариться з відповіддю:
– Ні.
– Ні? – Нейтан виглядає щиро здивованим.
– Ні, – повторює він, уточнюючи: – це не той випадок.
Спочатку здається, ніби хлопець замислюється над почутим, проте не спливає й кільканадцяти секунд, як Нейтан підкидає крекер угору і намагається спіймати його ротом, що йому, звісно ж, не вдається. Метнувши погляд на Ґабріеля, він повторює процес з іншим крекером – і знов невдало. На третій спробі у Ґабріеля вихоплюється смішок.
– Думаєш, це так просто? – з удаваним обуренням допитується Нейтан. Не даючи Ґабріелеві часу на відповідь, він жбурляє наступний крекер у його бік – і ледве стримується, аби не вибухнути сміхом, коли зуби Ґабріеля ганебно клацають за мить від цілі.
– Гей, я не був готовий! – необважені значенням, слова злітають легко, наче повітряні кульки у небо. Так легко, наче це не їх він не спромігся вимовити вранці. З відчуттям раптового провалля в животі Ґабріель пригадує, як замість самого себе зірвався на Нейтана: “Я думав, що ти помреш!”.
– Невже? А тепер? – у нього летить ще одне печиво. Воно падає на підлогу за його плечем, і на якийсь момент Ґабріель роздратовано запитує в себе, чому взагалі бере у цьому участь. Дурна, дитяча гра з їжею. Забава, котрій абсолютно не час і не місце. Але тільки-но він дивиться на Нейтана, що всім тілом труситься від сміху, не регочучи в голос, бо Енналіз і Сілія не зрозуміють, – як момент минає. І хоча Ґабріель не розуміє теж, а якщо і розуміє, то не до кінця, він робить нетерплячий жест рукою:
– Кинь ще раз.
Його очі розширюються одночасно з Нейтановими, коли він несподівано ловить крекер. Здивована усмішка, що з’являється на губах Ґабріеля, стрімко розповзається у ширшу і впевненішу при вигляді кислого виразу, який Нейтан зображує на обличчі. Звісно, перемога смакувала б краще під акомпанемент гучного хрумкоту, та як не парадоксально, відсирілий крекер не викликає в Ґабріелеві минулої огиди. Щось у цьому смаку навіть– ні. Ні. Він не дозволить Нейтану мати рацію. Дожовуючи печиво, Ґабріель промовляє:
– Б’юся об заклад, цього не кажуть про французів, га?
– Чого саме? – з викликом цікавиться Нейтан. – Що вам щось вдається лише з третьої спроби?
Непогано. Проте Ґабріеля таким не візьмеш.
– Краще, ніж коли не вдається взагалі, – зазначає він, насолоджуючись кожним словом.
Нейтан у відповідь змінює тактику:
– Набагато легше, якщо крекер кидає хтось, а не ти сам.
– Авжеж, авжеж.
– Серйозно, – наполягає Нейтан. – Ти бачиш траєкторію польоту печива, а отже можеш точно розрахувати–
– Траєкторію польоту печива? – не дослуховуючи, перепитує Ґабріель. Поєднання слів не стає анітрохи менш абсурдним від того, що він його вимовляє.
– Ось побачиш, – Нейтан сує йому в руки пачку. – Я спіймаю.
Ґабріель не сперечається. Витягає крекер, цілиться, підкидає – і вражено киває, коли той із переконливим глухим звуком вдаряється у вікно поза хлопцем:
– Вау. Я бачу. Вся справа у траєкторії.
– Вся справа в тому, що ти хріново кидаєш! – обурюється Нейтан.
– Перепрошую? – Ґабріель театрально кліпає очима. – Я майстерно кидаю, – наголошує він і ловить себе на думці, що навіть не бреше. Просто не договорює: напризволяще. Як тільки речі складнішають, починаючи вимагати зобов’язань, яких він не хоче брати, обіцянок, яких він не зможе виконати. Ніщо не виходило з-під його контролю з таким ставленням до життя. Принаймні, до того дня, як–
– То переконай мене у цьому.
І звідки на нього лише звалився цей хлопець?
Вони завзято жбурляються печивом, то передаючи, то вириваючи один в одного пачку, аж доки та, врешті-решт, не порожніє.
– Я ж казав, – починає Нейтан, переводячи подих від сміху, і Ґабріель впевнений, що зараз знов почує про траєкторію польоту печива – їй-право, це словосполучення гідне назви постмодерністського роману. Однак натомість Нейтан каже: – Я вмію веселитися.
Жовтогарячий промінь б’є Ґабріелеві в очі. Сонце хилиться до небокраю, проте сподіватися на живописний захід годі: воно сідатиме за дерева, а не за річку. Ґабріель роздратовано мружиться. Розмова, на яку посилається Нейтан, трапилася один день тому, але таке враження, ніби відтоді спливла ціла вічність. Смерть викривлює сприйняття часу, а з минулого вечора смерть була єдиним, що вони бачили і про що могли думати. Ґабріель не розуміє, чому Нейтан вирішив повернути розмову до сонячного полудня на фермі Озанн; для Ґабріеля цей міст було спалено, коли вони мусили тікати від Мисливців, і він не мав жодного бажання випробовувати його хиткі залишки на міцність. Головне – не дивитися вниз, думає Ґабріель, і не нагадувати собі про холод бездонної внутрішньої порожнечі, з яким він вчора вперше усвідомив, що Нейтан може померти. Він дивиться на Нейтанову шию, туди, де вранці бачив бліду пляму засохлої крови. Зараз її там немає. Ґабріель підіймає погляд, та не витримує зустрічі з чорними очима.
– Так, вмієш, – невиразно кидає він, перш ніж відвертається до вікна.
Нейтан довго не говорить. Ґабріель нічого не додає теж; кваплива різкість його відповіді вже й так сказала набагато більше, ніж він хотів.
– Чому в тебе таке волосся? – раптом запитує Нейтан.
Ґабріель збентежено зиркає на нього.
– Гарні гени? – припускає по-ідіотськи, бо нічого іншого просто не спадає на думку.
– Ні, я маю на увазі, чого ти пофарбувався у… – Нейтан добирає слово, проте не надто успішно, – білий?
– Платиновий, – похмуро підказує Ґабріель, пригадуючи свої фіолетові шампуні і тонувальні маски, що назавжди залишилися в лондонській квартирі.
– Платиновий, – виправляючи себе, повторює Нейтан. – Ну так чому?
Ґабріель втягує повітря. Бунт проти світло-русявої непоказності пасував до його яскравого образу безтурботного гедоніста, ось чому; перше висвітлення волосся у відчайдушній спробі заволодіти своїм життям було спогадом, на який він волів не озиратись.
– Бо так переді мною неможливо встояти, – він грайливо коситься на Нейтана, але замість того, щоб знітитися, той окидає його сповненим сумніву оцінливим поглядом. Он він як, значить? Ґабріель рішуче розвертається до хлопця. – І що б мені порадив зробити з волоссям Нейтан Едж, ікона стилю?
Ікона стилю – у замурзаних спортивках і ще бруднішому лонгсліві – зарозуміло мружиться:
– Ти не думав стати брюнетом і відростити волосся? Був би схожий на Ейдана Тернера. А він доволі привабливий.
– Ейдан Тернер? – Ґабріель не вірить власним вухам.
– Британський актор, – заходиться пояснювати Нейтан. – Він грав у–
– Я знаю, хто це, – перебиває Ґабріель. – Не очікував, що твій типаж – це він.
– Що–, – на мить торопіє Нейтан. Він не– Я казав тобі, в мене немає типажу!
Ґабріель навіть не знає, хто насолоджується цим поворотом розмови більше: він, споглядаючи Нейтанову реакцію, чи Нейтан, чиї очі весело блищать попри невдоволення в голосі.
– Гаразд, – Ґабріель змахує руками. – У тебе немає типажу. Ти просто згадав Ейдана Тернера, щоб прояснити, що не вважаєш мене привабливим.
– Я лише сказав, що з іншим кольором волосся і зачіскою ти міг би бути на нього схожий, – Нейтан заводить очі вгору, але його губами шириться усмішка.
Ґабріель самовдоволено шкіриться:
– Тобто ти таки вважаєш мене привабливим?
– А ти мене? – неочікувано повертає питання Нейтан.
Ґабріель нахиляє голову, щоб поглянути на нього з-під лоба:
– Я перший спитав.
– І що? – Нейтан стенає плечима. – Ми ж не у початковій школі.
– Та невже? – розважено промовляє на те Ґабріель, простягаючи руку і щиглем*** збиваючи уламок крекера з приборної панелі. Нейтан посовується вбік, аби той не влучив у нього, однак не здається:
– То ти вважаєш мене привабливим?
Ґабріель ковзає поглядом по Нейтановому підтягнутому тілу, широкій усмішці, яка пожвавлює дещо грубі риси обличчя, роблячи їх приязнішими і напрочуд безжурними. Він думає – вкотре – що ні в кого не бачив таких виразних, як у Нейтана, очей.
– Анналіз вважає тебе привабливим, – каже він. – Хіба тобі цього не достатньо?
Довкола ще світло, але вже не настільки, щоб називатися днем. Сонце торкається верхівок дерев на березі, де похована Одетт. Похована – не зовсім вірно, ні; на човні не знайшлося лопат, та якби вони й були, осіння земля напевно виявилася б затвердою. Залишившись біля тіла дівчини один, Ґабріель розвіяв над Одетт пригорщу сріблястого порошка, що змушуватиме фейнів дивитися в інший бік. Невагомі частки ледь встигли осісти на бліду шкіру, коли він почув наляканий крик Анналіз.
Нейтан більше не усміхається. Мовчить, але не відриває погляду від Ґабріеля, немов шукаючи щось – Ґабріель гадки не має що. Сьогодні Нейтан міг померти на тому самому березі, померти, чорт забирай, і Ґабріель нічого б не вдіяв, неспроможний вийти зі стану безпорадного заціпеніння ще деякий час по тому, як Нейтанова рука знайшла і міцно стиснула його долоню. Яка після цього різниця, чи вважає він Нейтана привабливим? Ґабріель зробить усе, аби Нейтан отримав свою кров і не повторив долю Одетт. Він доведе це до кінця, доведе до кінця бодай щось, бо – хай Кларкові грець – це бодай щось стало важливішим за будь що, і звичний безлад життя, до якого він повернеться у Парижі, не матиме для нього жодного сенсу, якщо Нейтан не буде жити. Хіба цього не достатньо?
– Я не знаю, – врешті відповідає Нейтан. Його голос сповнений надломленої щирості, крізь яку бринить втома і розгублена, вразлива злість; Ґабріель не чув його таким раніше і не очікував почути зараз, і точно не хотів.
Він чудово усвідомлює, що справа не в ньому, нездатному ані прийняти свої почуття, ані як слід приховати. Справа в тому, що Нейтан впертий і витривалий, і достобіса відкритий до світу, і геть відважніший за Ґабріеля, однак лайнова у своїй жорстокості і несправедливості дійсність вимагає приголомшливо багато від хлопця, якому завтра тільки виповниться сімнадцять. Нейтан не мусить почуватися так, ніби він зобов’язаний знати. Так, ніби у нього є лише цей останній перед днем народження вечір, щоб зрозуміти себе.
Річковий вітер з шурхотом ворушить порожню пачку на приборній панелі. Зрештою він здуває її вниз і, легенько підштовхуючи, суне підлогою, доки не притискає до підвищення палуби. Те, як вони з Нейтаном синхронно проводжають пачку очима, має потенціал комічності, думає Ґабріель. За інших обставин вони б переглянулися і пирснули від сміху, і не зуміли б пояснити чому, якби хтось спитав. Але цієї миті спонуки усміхнутись нема. І дивитись один на одного не хочеться. Ще й край книжки давить у ребра, що заважає нормально дихати; втім, Ґабріель не намагається зарадити собі, змінивши позу.
Небо поволі темнішає. Разом із ним, здається, важчає повітря: неначе тіні, що глибшають у кутках і дедалі розповзаються рубкою, оповиваючи Ґабріеля і Нейтана, належать непочутим, незнайденим, невимовленим ними словам. Минає деякий час, перш ніж сонце остаточно заходить. Перш ніж Нейтан питає: «Якщо я не отримаю свою кров, ти зробиш для мене те, що зробив для Одетт?», а потім з невимушеністю, від якої Ґабріелю перехоплює подих, витягає в нього з-під серця пошарпану книжку і використовує його спину як опору, записуючи своє ім’я. Так ти мене точно не забудеш.
Ґабріель п’є вино з горла пляшки, подаючи приклад Анналіз. Він і вона схожі – хоча він краще за неї рухає стегнами. Анналіз теж хвилює, чи Нейтанові її недостатньо, і вона теж здогадується про відповідь, і що їй з цією відповіддю робити, вона не знає – теж. Чесний із нею, Ґабріель може лише запропонувати їй приєднатись. Розчинитися з ним у рухах, в алкоголі, у нічному дощі. Танцювати, живучи прямо тут, прямо зараз, саме так, як вони обидва хочуть – з відчуттям на собі зачудованого Нейтанового погляду.
Похитуючись на шляху в каюту, Ґабріель помічає під сходинкою до палуби яскраво-жовту пачку. Він навіть не встигає усвідомити, як підходить і піднімає її, і як знаходить позначку терміна придатності. Нейтан був правий: число і місяць збігаються з завтрашніми – чи то пак вже сьогоднішніми. Однак рік–
Рік наступний.
Срана, обісцяна, справжнісінька іронія. Ґабріель з усміхом куйовдить своє коротке освітлене волосся. Не така вже й погана ідея його відростити.