Ми створені з речовини тієї самої,
Що наші сни. І сном оточене
Усе наше маленьке життя.
— Ти комусь це показував? — запитання порушило тишу, а чоловік зі шрамом на обличчі та чарівним оком міцніше стиснув у руці довгу атласну стрічку темно-червоного кольору. — Хтось бачив це?
Оліверу здавалося, нібито хтось штовхнув його в спину і тепер цей політ ніяк не закінчиться. Там, внизу, його напевно чекав диявол, адже горіти йому в пеклі за все те, що він зробив.
— Ні. Ніхто не бачив. Я знайшов їх вчора… Хотів просто викинути, але сьогодні побачив ось це, — Олівер опустив голову, чіпляючись поглядом за старовинну каблучку з червоним рубіном. — Ти ж розумієш, що це означає?
— Хтось просто вирішив над тобою пожартувати. Заспокойся, заради Мерліна.
— Пожартувати? Ні, Аласторе, це не жарт. І ти про це прекрасно знаєш. Ось це, — Олівер підняв руку, щоб друга стрічка вільно повисла на всю довжину в повітрі, — і перстень… Це їй належало. Ти це точно знаєш. Пам’ятаєш.
— Ключове слово «належало». Це було давно. Минуло вісім років.
Легким ознобом на противагу спертому повітрю вздовж хребта пробіглося розуміння якогось шторму, що насувається. Олівер вичікувально дивився на свого співрозмовника, але той, здається, вже все сказав. Його, очевидно, зовсім не турбували знахідки колишнього учня. Крижаний спокій і нічого більше.
— Ні! — Олівер зірвався на крик. — Я вмиваю руки. Мені це все не потрібно, чуєш? Ось тобі і кляті стрічки, і каблучка, і сам із цим розбирайся.
Інтуїція його підводила вкрай рідко, а ще рідше Олівер дозволяв собі настільки яскраво виражені емоції. Життя навчило його бути терплячим. Але цього разу він хотів забратися звідси швидше, ніж його знову втягнуть у якусь чергову брудну справу. Це був той самий випадок, коли інстинкти самозбереження і передчуття мерехтіли яскравими маяками в безпроглядній темряві. Одного разу Олівер уже проігнорував це, тому тепер і стояв із чортовою червоною стрічкою в руках.
— Ти втрачаєш хватку, хлопчику мій, — Аластор усміхнувся краєчком губ, але нічого доброго ця посмішка не означала. — Не цьому я тебе вчив.
З величезним зусиллям Олівер придушив у собі бажання відповісти наставнику. Знав, що це ні до чого не приведе. Якщо Муді не почув його з першого разу, то сподіватися вже не варто. Надто вже добре Вуд знав його.
Атласна стрічка плавно впала на підлогу, а руку немов обпекло вогнем. Олівер подивився на знахідку востаннє і кинувся до дверей. У голові кружляв вихор тривожних думок. Він давно так сильно не хвилювався і не відчував настільки відчайдушного бажання тікати геть. Якби хтось йому колись сказав, що нещасна стрічечка і якесь брязкальце зможуть з нього всю душу витрусити, Олівер не повірив би.
Здавалося, що після всього пережитого вже нічого не може налякати.
Та і зараз його не це лякало. Він боявся того, як раптово вона знову про себе нагадала, адже обіцяла, що завжди буде з ним. Колись ці слова підтримували його, змушували посміхатися і вірити у краще. Але через стільки років такі обіцянки лякали, вивертали навиворіт всі страхи.
— Біжиш, підібгавши хвіст? — з насмішкою в голосі запитав Аластор. — Мабуть, я все ж таки помилився в тобі.
Олівер зупинився в дверному отворі, але не обернувся. Перед очима промайнув образ мертвої дівчини в темно-червоній сукні. Він того дня власноруч допомагав зашнурувати їй корсет, хоч уже й знав, що її кінець такий близький. Скільки б разів він не намагався себе переконати в тому, що все давно в минулому, що все було зроблено на благо, мертва Герміона переслідувала його. У снах і наяву. Олівер не зміг позбутися цього кошмару.
Іноді йому хотілося запитати, чи стала Герміона жахливим сном самого Аластора Муді, але він занадто добре знав свого вчителя. Якщо той про щось і жалкував, то смерті Ґрейнджер в його списку або і зовсім не було, або вона десь у самому кінці.
— Я ніколи не дозволяв собі йти проти тебе, професоре. Ніколи. Завжди сліпо слідував за тобою, як загублене кошеня. Я вдячний за все, чого ти мене навчив, але сьогодні я йду. Можеш називати це втечею, але ти не гірше за мене знаєш, що мертві не люблять просто так про себе нагадувати. Навіть жартують вони, передрікаючи комусь загибель.
Аластор Муді ніяк не відреагував. Олівер уперше в житті захотів, щоб поруч опинилася Трелоні, підтвердивши кожне сказане ним слово. Вже вона точно все знала про мерців та їхні витівки. Хто б не вважав її шаленою і божевільною, але не сперечалися з нею про те, що іншим бачити не дано. Але Сивіла зараз була далеко, хоча щось підказувала Вуду, що вона вже в курсі і про стрічку, і про перстень.
Олівер мав рацію. Сивіла Трелоні вже була в курсі. І вона знала набагато більше.