Згубна звичка

Роман нічого не каже, коли під ранок знаходить Пітера у своєму ліжку. Він просто мовчки встає та йде до дверей. Пітер з-під прикритих повік спостерігає за стрункими ногами, котрі зникають у коридорі, і на мить йому здається, що той пішов дзвонити в поліцію.

Вони про це не говорять.

— Це вже якось нездорово, — бурчить у стелю Пітер, на що Роман мичить щось нерозбірливе. — Тобі не здається, що це якась геть нездорова фігня? Постійно залазити в чужий дім. Знаєш, це як пияцтво — шкідлива штука, до якої звикаєш, а потім… 

— Відколи це в нас ночують Руманчеки? — Олівія спускається сходами  — граційна й вишукана у своєму білому пальто, наче якась блідошкіра й дуже худа версія античної статуї — рівняється з Романом.

А потім залишається знову. І знову. І знову. 

— В тебе очі ще жовтим світяться, — каже якось Роман одного січневого ранку, заледве прокинувшись.

— То повісь їх на ялинку замість гірлянди, — віджартовується Пітер і сміється.