Such Exquisite Agony!

Очі постійно були на ньому. «Смак» прожектора не був для нього чимось новим, що ж, цього й слід було очікувати. Він жадав уваги майже кожну хвилину, кожного дня, кожного тижня коли з’явився в Пеклі. Аластор не був новачком у тому, щоб виступати в світлі, яке було на нього спрямоване, коли на нього дивилася публіка.

 Але цей… цей милий, глибоко зачарований погляд зазвичай не дивився на нього. Звісно, він звик до похотливого погляду Ангела Даста, на нього з іншого кінця кімнати, це завжди змушувало його здригатися від відрази. Він звик до зневажливого погляду Хаска зі свого бару, коли той підходить, щоб добровільно попросити кота принести йому напій.

Цей погляд відрізнявся від усіх. Очі публіки – вони народжені жахом, почуттям хворобливої ​​цікавості… але було не так. Не так, як Сір Пентіус дивився на нього. Він відчував очі змія на своїй спині.

Щоразу, коли він відвідував його дирижабль, Аластор очікував уваги.  Звичайно! Він був гостем, а ви завжди звертаєте увагу на своїх гостей!  Зрештою, це просто ввічливість чи люб’язність. Але через деякий час Аластор помітив цей «люб’язний» погляд. Він змінився, ні, перетворився на щось одержиме і фанатичне.

Аластор деякий час не міг допетрати, що саме не так. Якийсь час він гадав, що змій все ще шукає якусь дурну слабкість, про яку ще не знав. Але Аластору знадобився деякий час, щоб ретельно розплутати всі здогадки, які він збагнув, і які приховували правду.  Як тільки він нарешті «відкрив справу», то виявив, що істина була дивною сумішшю захоплення з дрібкою неусвідомленої наукової цікавості і, звісна річ, кохання.

Любовна частина, це також не було новим. Вони прожили разом майже сорок років. З роками їхні стосунки розвивалися, починаючи від ненависті й агресивного суперництва, до неохочих ворогів із відтінком поваги, а потім, після кількох післяобідніх чаювань, – до друзів.  Вони залицялися один до одного приблизно десять років, перш ніж усвідомити свої стосунки і потім нарешті почати хоч щось.

Вони все ще поводилися як суперники. Сір Пентіус і Аластор одного разу погодилися, що удари та показушні битви робили це цікавим. І це все запало їм обом, вони перетворили своє колишнє суперництво на милий роман. Вони любили нагадувати один одному про свої минулі грандіозні зустрічі. Про вереск посіпак, коли Пентіус сидів у дирижаблі, а Аластор на землі кричав вгору. Ці спогади зберігали, часом хвилюючі та запальні моменти. Отже, вони все ще мали вигляд супротивників, але це було досить далеко від істини.

Але навіть так. Їхня історія, їхня відданість одне одному, все ще не повністю пояснювала раптовий зачарований погляд, котрий Аластор відчував щоразу, коли він відводив погляд. Аластор здогадався лише приблизно тиждень тому. Що, правда, досить сумно, враховуючи, наскільки це було очевидно. Його зуби.

Чесно кажучи, для нього це було шоком. Нарешті це оприлюднилося одного вечора, коли Аластор вгризався в шматок «таємничого м’яса», яке він приніс додому, щоб додати до своїх спеціальних страв (змій, звісно, ​​відмовився його їсти, тому воно було Аластора). Його зуби вп’ялися в нього, кров капала на підборіддя, руки міцно тримали м’ясо, коли він в’їдався.

І тут він помітив. Сір Пентіус сидів на впроти, підперши руками підборіддя.  Змій виглядав абсолютно зачарованим. Його очі були широко розплющені, блискучі рожеві.  Ці розрізані зіниці були наближені до його гострих кинджалів. Зараз Пентіус нагадував дитину, яка дивиться на гарненьку, але смертоносну тварину в зоопарку, тримаючи руки на склі з дурною посмішкою.

Дивно, але Сір Пентіус надовго захопився його зубами. Що ще дивніше, враховуючи, що Аластор скреготав зубами на Пентіуса весь час, коли вони билися. Проста «дружня» погроза «Я тебе з’їм». Може вона стала причиною дивного захоплення? Аластор не так багато зупинявся на витоках цього захоплення, як можна було б подумати.

Аластору вдалося змусити змія нарешті заговорити про це, визнати це, а потім провести кілька… назвемо це свого роду «експериментами».  Витратити декілька хвилин на те, щоб побалувати змія самопізнанням, не так вже й страшно. Аластор не дуже заперечував, він був ідеальним зразком, якщо Пентіус так сказав сам!!

Весь експеримент призвів до того, що зараз Аластор сидить всередині згорнутого хвоста Сіра Пентіуса. Ні, він не потрапив у пастку, та йому подобалося бачити свого змія, який височів над ним. Кінець його хвоста схвильовано мотиляв із сторони в сторону, схожий на собачий хвіст, коли до будинку заходив хвилюючий, новий незнайомець. Руки Пентіуса обережно тримали за обличчя, змій дивився прямо йому в очі, не боячись жодних наслідків небезпеки, навіть коли червоне світилося настільки яскраво, що рябило.

Рука тихо поповзла від щелепи Аластора до губ, обережно розтуляючи їх пальцями. Його зору відкрився ряд нерівних та злегка заплямованих зубів. Сір Пентіус втримався від неочікуваного вскрику, коли один із його пальців наважився скочити вперед і надто сильно тицьнув в один із іклів. З його пальця капнула кров.

Змій не встиг прибрати палець, коли той всмоктав його у рот, язик обвивався навколо пальця. Пентіус помітив, що Аластор витріщився, і, перш ніж він встиг довго думати, витягнув палець із рота. Рука знову потягнулася вперед , набагато менш обережно, ніж раніше. Його теперішнє нетерпіння ледве перевищувала його попередню безтурботну цікавість з точки зору експерименту. Подушечка пальця м’яко притиснула зуби в місці, де вони зустрічалися з деснами. Якби у Аластора не був зайнятий рот і не помутнівший розум то він би вставляв коментарі і жартував над Сіром Пентіусом.

Але наразі його мозок був затуманеним, звертаючи увагу на те, як винахідник дивився на нього знизу, ніби на скарб, який він ніколи не випустить. Або ніби він був диким звіром, якого герою вдалося приборкати. Це було смішно, але цей приклад був самим близьким до істини. Сір Пентіус був приборкувачем левів, Аластор — левом. Азарт, який полягав в усвідомленні того, що «лев» може заподіять біль, але… він цього не робить і вирішує не робити цього.

Пальці наважилися просунутися далі, два з них проникли всередину його рота, щоб смикнути Аластора за язик.  Він витягнув його, кінчик звисав між зубами. З нього на пальці Пентіуса капнула крапля слини.

Аластор був з заплющеними очами, здавалося, що він нормально сприймає те, що відбувається. Він глибоко зітхнув, тремтячи видихнув через ніс. Здавалося, він лише трохи приголомшений, але не відчуває дискомфорту й не турбується.  Насправді майже невимушено. Ну, це досить дивно, чи не так?

Пальці раптово вже не відчуваються, руки відступають і повертаються до його щелепи. Вони надавили на рот Аластора з легким клацанням, яке змусило оленя скривитися. Він інстинктивно стиснув зуби, і Пентіус, здавалося, був задоволений, коли це сталося, коли почав тягнути щоки, більше відкриваючи задні корінні зуби та ікла, коли вони вставлялися одне в одного.

Аспект захоплення, здавалося, не зник, коли змій почав вертіти головою щоб ретельніше роздивитись. 

Зі сторони Аластора в кімнаті було трохи спекотно. Не в… поганому сенсі.  Поколювання. Майже приємне.  Тремтіння пробігло по його хребті, по ногах і ступнях. Ніби його злегка вдарили електричним струмом. Це було… важко пояснити, він ніколи раніше не відчував нічого подібного!  Або принаймні до сьогодні.
Захват охопив його, і Аластор зрозумів, що він стає сильнішим, коли  розплющів очі.

Його змій все ще розглядав його, коли помітив, що Аластор відкрив очі. Він все ще був захоплений своїми діями. Маленький помах язиком поза його губами, який Пентіус зробив, коли він був зосереджений, це зламало його. Нарешті спокуса перемогла Аластора, його бажання штовхнули його зі скелі самоконтролю, на якій він зазвичай стояв королем. Він впав зі скелі прямо в яму гріху.

Він підвівся, схопивши руки іншого, і стрибнувши уперед, штовхаючи змія у подушки за собою. Коли Аластор вдарився губами об чужі, пролунав крик. Вони зустрілися в лютому поцілунку, який ледве вважався поцілунком. Це було надто агресивно, щоб асоціювати з ніжними та люблячими ласками.

Більш тваринний, це слово, змусило обох скривити губи з відразою. Але саме зараз? Слово було дуже, дуже точним.  Руки Аластора потяглися з рук Пентіуса вгору по його стегнах, по грудях, поки вони не досягли плечей.  Пальці Аластора з кігтями сильно вп’ялися в жакет. Пентіус виявив, що цій перспективі він не дуже заперечує.

Язик провів по його нижній губі, перш ніж він відчув, як смикаються зуби, аж поки вони обидва не відчули смак крові в роті. Помахи язиком стали дещо спокінішими, перш ніж Аластор нарешті відірвався, хоч і неохоче.

–…–Пентіус раніше, здавалося, хотів щось сказати, піднявши вказівний палець. Але змовчав, його щелепи були зімкнуті. На превелику радість Аластора, він побачив краплю крові, що капає з нижньої губи грішника. Багряний і сяючий у світлі свічки на їхній тумбочці. –Це… було неочікувано. Не проти пояснити, Аластор? 

Те, як прошипів його ім’я, змусило його шлунок перевернутися, як ніколи. Це те, як люди зазвичай почуваються? У такому випадку, можливо, він трохи краще розумів шалене захоплення. Хоча б трохи.

 –Ні.

 –Що означає «ні»? — перепитав Сір Пентіус, абсолютно недовірливо. Він присів, спершись ліктями на ліжко позаду.

Аластор розчаровано зітхнув. Він не хотів казати. Він не хотів «обговорювати це», як зазвичай із задоволенням.  Йому подобалося говорити, він любив розмови. Але зараз не час і не місце. Він не хотів, щоб цей раптовий викид адреналіну вислизнув крізь його пальці, як пісок.  Він знову нахилився вперед, відчуваючи, як зміїний хвіст обвиває його праву щиколотку.

Олень нахилився до простору між шиєю та головою, почав шепотіти натякаючим тоном, не надто соромлячись, низьким голосом:

–Я подумав, оскільки ти так зачарований моїми зубами, то, можливо, ти хочеш спробувати? Зблизька та… особисто? Тобі було цікаво? 

–Так, я був у зах…

Він раптово закричав, коли його вкусили без попередження. Це було не зовсім схоже на ніжний укус коханця, це було інакше. Збуджений канібал зі своїм коханим у його розпорядженні. Це було саме так, як це звучало, якби хтось більш розсудливий спробував це описати.  Це було саме так. Трохи голодний із відтінком турботи, який змій ледь міг помітити.

Зуби відсунулися, він відчув, як губи торкаються хворого місця, перш ніж діяти далі. Він посунувся ближче до його горла, лише трохи вкусивши, а потім знову наближаючись, доки зуби Аластора не торкнулися його ключиці на плечі.

Потім знову той самий укус. Пентіус закинув руки на плечі Аластора, однією рукою смикав його за сорочку, щоб за щось вчепитися.  Другої рукою він зарився в багряне волосся, легенько відтягуючи їх.

Аластор вібрує від збудження, коли розуміє, що йому потрібно охопити усю територію. У нього є місце, щоб поставити свої відмітки. Пересувається до лівого плеча Пентіуса, починаючи зрівнювати його з правим. Аластор відчуває, як змій вигинає спину, одна його рука залишає сорочку, щоб натомість стиснути у кулаках простирадла. Змій ледве стримував свої стони, обходився лише тим, що прикушував свого язика.

Язик Аластора знову визирає, просто вилизуючи одну з ран. Трохи розради для роздратованої сірої шкіри. М’яке облизування колами, перш ніж продовжити. Аластор просто не міг залишатися на одному місці, постійно рухаючись до наступної області.

Коли замість цього він почав цілувати зміїну шию, він був здивований і мало не підскочив від звуку, що вирвався.  Раніше змій був тихим протягом більшої частини його дій. Яке ж це було здивування, коли раптом з губ коханця унизу вирвалося тихе скигління, і коли Аластор витягнув голову, щоб подивитися… ох…

Голова Пентіуса була закинута назад, але Аластор усе ще міг помітити, як він міцно примружив очі, рот був відкритий.  І його волосся впало на подушки, його капюшон був розкритий з усіма його красивими відтінками жовтого, рожевого та червоного. Аластор тихо посміхнувся про себе з цього видовища.

Це лише підштовхнуло його. Аластор нарешті почав робити руками те, що раніше було в думках. Він почав змійками піднімати їх угору, танцюючи по животу грішника, перш ніж схопити його за талію. Вона була такою маленькою, що Аластор міг сказати, що якби його вказівні пальці були ледь-ледь довшими, вони б торкалися один одного.

Щось у цьому його просто збентежило.

І, очевидно, Пентіус це теж оцінив, судячи з того, як він звивався в руках Аластора.

 –Го… Господи, Аласторе…– Пентіус задихнувся, звучав майже боляче від необхідності говорити.

–Так, дорогий? Мій любий змій? Що тобі потрібно? — спитав Аластор, але його невинний тон не зміг приховати самовдоволеної посмішки, яка була на обличчі. Його зуби були в плямах крові, губи виглядали так, ніби на них була червона помада.

 –Ти знаєш, що негідник!–  Він скрикнув, ледь стримуючи відчайдушний тон, який набув його голос, коли він говорив. Він був близький до втрати розуму, якби Аластор хоча б раз не послухав.

Пентіус усміхався б до вуха, якби не був у такому розпачі. Аластор зиркнув на нього, все ще посміхаючись, але це було трохи загрозливіше, ніж зазвичай, у поєднанні з примруженими очима. Змій знав, що він погано ставиться до того, що його називають негідником, особливо враховуючи, що у стосунках він сам був негідником. Спів Пентіуса на кухні чи в душі змусив багатьох посіпак викинутися з вікон.

–Я не можу читати думки. Якби ти міг використовувати свої слова, ми могли б це вирішити! Спілкування важливе у стосунках!

Тепер настала черга Пентіуса глянути у відповідь, роздратовано насупивши брови. Нарешті він почав прогинатися підкоряючись бажанням Аластора, оскільки очевидно, що це дасть йому те, чого він хоче. Може бути. Якщо  сьогодні вирішив бути милосердним. 

–Просто… продовжуй те, що ти робив раніше, кусатись і все таке, – змій прошипів собі під ніс, висолопивши при цьому язика.

На щастя, Аластор не змушував його повторювати чи говорити. Це було милосердно з його сторони. Це був Аластор у його ліжку, а не радіодемон.  Демон кивнув із незвично м’якою посмішкою, пірнувши вгору, щоб доторкнутися до губ іншого, швидко клюнувши, перш ніж продовжити свої попередні дії. Хоча безумовно було легше ніж раніше. Не зовсім так задовільно, але все ще добре. 

Але в будь-якому випадку Пентіус не міг скаржитися на це. Це все ще було досить приємно, щоб змусити його серце тремтіти, коли Аластор… посміхався йому та його дивній одержимості в першу чергу. Особливо з огляду на те, що чоловік зазвичай був дещо несхильнішим до таких речей. Очевидно, змій був одним із небагатьох винятків. 

Що також змусило його серце витати насправді, (не те щоб він сказав це вголос. Можливо, він написав би це у своєму щоденнику пізніше, якби дістав свої каліграфічні речі.) так це, коли він був вирваний зі своїх думок шумом. 

Вирвалося ще одне скигління. Пентіус міг потім себе лаяти. На його захист, такі шуми принесли йому переваги.

Аластор відкинув голову назад, щоб трохи захихотіти, його йшов хвилями, перш ніж він повернувся до шиї, нарешті кусаючись так само сильно, як і раніше. Здавалося, що його дурні звуки підбурювали іншого, і, крім того, з якої причини йому було соромитися, якщо Аластору це сподобалося?

Пентіус вигинався до того, що йому пропонував Аластор, у відчаї намагаючись схопити все, що міг.

 –Ах! Праворуч, будь ласка!

 –О, у тебе є запити щодо місць, Пентіус?  — передражнив Аластор.  Коли він отримав благальний погляд, його серце вийграло над розумом, і він зробив саме те, що його просили.

Зрештою, вони обидва втомились.  Ну. Ні. Насправді це була брехня, Пентіус вимотався. Тим часом Аластор все ще сидів зверху, осідлавши змія з широкою посмішкою на обличчі. Здавалося, він був у повному захваті після всього, що сталося.  Його рука обережно простяглася вниз, погладжуючи щоку змія, до якої Пентіус із гудінням схилився.

Заграла музика, легка й чудернацька.  Якась тиха. Аластор знав, що цей змій завжди був чутливий до звуку чи навіть світла, щоразу, коли вони дозволяли собі подібні речі. Він дійшов до цього не одразу, коли вони ще вивчали примхи одне одного.  Однак Пентіусу це сподобалося, він наспівував, коли визнав, що ця пісня одна з улюблених Аластора. Він так і не вивчив назви, впросто знав, що вона дуже подобається Аластору, настільки, щоб вивчити її напам’ять.

–Чи… Ти задоволений? Чи було все на що ти сподівався?— запитав Аластор. Зазвичай він мав звичку запитувати відгук. Пентіус не був сором’язливим коханцем і завжди насолоджувався можливістю обговорювати, що йому подобається, а що ні. Через деякий час Аластор виявив, що насолоджується тим самим.

Вони були досить відверті, коли справа доходила до інтересів в інтимному питанні. Це покращило знання, коли Аластор міг попросити відгук, отримати його, а потім налаштувати свою техніку, доки змій не насолодиться цим більше. І знати, що він отримає таке ж ставлення у відповідь?  Абсолютно ніщо не могло зрівнятися з тим відчуттям, що до тебе ставляться однаково.

Нарешті він увімкнувся якраз вчасно, щоб помітити, як змій повільно кивнув. Здавалося, він трохи не в собі, його очі скляні, а в правому оці застрягли невиплакані сльози.  Втомлено Пентіус почав простягати руку, витираючи очі. На його губах, здавалося, на мить заграла дурна посмішка, перш ніж перетворитися на позіхання.

І нарешті Аластор міг оцінити безлад, який він зробив. Укуси. Чесно кажучи, це, ймовірно, було за рамками для будь-кого іншого і абсолютно божевільним для жменьки небагатьох здорових грішників у пеклі. Але цього хотів Сір Пентіус. І хто він такий, щоб відмовляти змію, який так чітко знав, чого хоче?

Особливо, коли те, чого він хотів, так добре узгоджувалося з тим, чого він сам хотів. Аластор був жадібним і особливо не з тих, хто скаржився на такий подарунок.

Укуси прикрашали зміїні плечі, шию, ключиці, просто всюди. Усі вони були певною мірою плямистими. Деякі були світлішими за інші, лише залишаючи світло-рожеві сліди. Деякі були темнішими, на попелясто-сірій шкірі, вже набули відтінків злегка помітного фіолетового. А в деяких під поверхнею зібралася кров, з одного укусу насправді капала на сорочку Пентіуса з оборками.

Говорячи про це, йому потрібно було б розтурхати Пентіуса, зняти з нього цю сорочку, щоб почистити її. Це була одна з улюблених змій і була в білому кольорі. Аластора задушили б і викинули з дирижабля, якби він потім не почистив її. Добре, що він мав досвід витягування крові з одягу, він був експертом у цій справі.

Аластор продовжував думати про себе, занурений у думки. Він завжди виглядав найкраще в червоному, це було добре відомо. Аластор… Радіо Демон практично володів самим червоним кольором. Це все, з чого складався його гардероб. Його дім був здебільшого червоним, навіть із відтінками чорного та деякими сріблястими тонами, але це все.

Він був найкращим у червоному, трофей, яким він гордо хизувався, не соромлячись перед собою. Проте. Він міг би зізнатися в цьому самому собі і, можливо, навіть вголос, якщо на нього правильно натиснути (сумнівно, що хтось міг би зрозуміти поєднання правдивого Аластора, крім Пентіуса та Розі).

Сір Пентіус був другим улюбленим трофеєм.

Коли ця думка повільно добігала кінця, а всі інші роздуми розкладені по полицям, Аластор ворохнувся. Він почав пересуватися, доки не сповз із хвоста Пентіуса й не відійшов від нього. 

Пентіус дав зрозуміти, що він трохи прокинувся, за допомогою свого хвоста, який скручувався навколо щиколотки Аластора, як раніше. Не стискав. Натомість він був досить теплим, що дивно для змія. Холоднокровні грішники, розумієте? 
Аластор примостився рядом. Його руку перекинули через бік змія, і вони почали поринати в сон.

– Ночі, Аласторе.

–На добраніч, Пентіус.