— Зараз все у хмарах, гайда! Ніхто не помітить навіть, — голосно каже Місяць, — Я спеціально попросили їх напитися води, щоб бути ще густішими.
Сонце зітхає (ніби їм треба це робити), усміхнувшись. Вони тільки почали роботу на цій частині планети!
— І тобі не соромно? Займати разом зі мною найважливіші посади для всієї планети, але так безсоромно втікати від них, — жартує Сонце, хапаючи Місяць за руку.
— А для чого по-твоєму ще нам подібні до людських додаткові тіла і нещодавно знайдена схожа на Землю планета? — підмигує Місяць, ведучи своїх партнерів до тої планети.
Сонце наостанок збирає у руках зі своїх силах невелику кульку свого яскравого світла, відправивши до рідної планети, щоб не залишати її без цього на ті тридцять хвилин, яких їх не буде.
— І навіщо?
— Бо люди багато без сонячного світла не проживуть, — відповідає, зводячи брови.
— Ну-ну, а як вони тоді вночі живуть?
Сонце на це сміється, проводячи рукою по їхній голові, наче мати, яка хвалить дитину за повністю порожню тарілку борщу.
— Завдяки тобі. Ти ж моє світло відображаєш, га?
Місяць сміється у відповідь, киваючи, продовжуючи вести їх на іншу планету. Летіти космосом без будь-якого захисту на будь-якій обраній швидкості – круто. Вони не заздрять людям, яким для цього потрібні ракети, скафандри та ще купа заморочок. То чого летите? Якщо ви для цього не пристосовані, то і сидіть на місці!
— Тут завжди захід в небі, наче ти робили, — повідомляє Місяць, як тільки вони добираються до обіцяного місця, — Але ти, звісно ж, робиш краще.
І якщо б Сонце могли почервоніти в цьому тілі, як робиться з людьми, то точно збентежено відвели погляд. Але зірка просто посміхається.
— Тобі треба перепочити. Бо ти іноді так стараєшся, що люди від спеки помирають, — радить супутник, на що отримує сміх.
***
— Вранці, коли я освіщали першим промінням одну з країн, то всі там були жахливо налякані та навіть плакали, — починає Сонце, — Це твоїх руць справа? Знову жартома насилаєш жахливі сновидіння половині планети, щоб вони одумались чи ще щось? — серйозно питають вони.
— Хто-о? Коли? — насуплюється Місяць, склавши руки на грудях.
Ну, було таке кілька разів! Але не половині планети, а кільком людям, щоб вони задумались! Подумаєш, змінили кут і силу, з якою їх світло діятиме на людей, може, трошки налякали жахіттям, але ж не так…
— Якась велика країна з негарними кордонами, — пригадує зірка, все так само серйозно дивляться вони, потираючи підборіддя.
Місяць голосно сміється і хапається за живіт, поки партнери дивляться з нерозумінням ситуації.
— Так це ж росія, Сонечку, — все ще сміючись, розповідають вони, — Там і жахіття насилати не треба, вони вже живуть в жахітті.
— Ох, — здивовано підіймає брови Сонце, — Я навіть не знали, як виглядає ця країна. Тобі не здається дивним, що ми все ще там працюємо і теж освіщаємо їх?
Місяць задумується.
— Такий наказ.
— І що? Не думаєш, що деякі люди не заслуговують на сонячне світло? — щиро дивується Сонце. Вони потирають руки, бо ті спітніли від нервів. Іноді й зірки не витримують деяких звірств, що відбуваються на цій планеті.
— З іншого боку, якщо б ми цього не робили, то їх би вже давно не існувало, і ніхто не дізнався б, які вони гидкі тварини, — заспокоює Місяць, але марно.
— Невже в нас нема вибору? — злісно хмуриться Сонце, тупнувши ногою по землі.
Супутник кліпає очима, змахуючи довгими чорними віями, засмучено відвертаючись.
— Це в них нема вибору. А ми щось придумаємо, — запевняють вони.
Проходить хвилина повної тиші. На цій планеті так тихо, що аж страшно. Сонце розглядає великі гриби, ніби з рідної Землі, але ці поганки розміром з два метри чи більше, а дерева хоч і виглядають, як звичайні, але блищать, наче діти з Землі посипали їх кольоровими блискітками. Листя також незвично велике, незвично яскраве та на вигляд зроблене з м‘якого шовку.
Трава, на якій вони сидять, переливається перламутром, слабко рухаючись сама по собі без вітру.
— Знаєш, — починає Сонце, повернувши голову.
Місяць зацікавлено дивиться прямо на них.
— Я домовлюсь з найгустішими хмарами, щоб вони закрили небо над цим мордором і на них випадково не потрапляло моє і твоє світло.
— Вони ж не зможуть вічно це робити, — засмучено каже супутник.
— А хто каже що вічно? Вони попрацюють до того моменту, поки цієї країни просто не стане існувати.
— А як? — не розуміє Місяць, підтягнувши ноги до себе, щоб обхопити коліна руками.
— За цей час я зекономлю стільки світла, щоб в один момент закрити хмарами все інше, а цю країну спопелити до того моменту, поки там все не згорить, перетворившись на океан, — гордовито подає свою ідею Сонце, змусивши супутник посміхнутись.
— Я завжди знали, що ти розумні дочорта.
І все стане на свої місця.
